пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Культурологія: українська та зарубіжна культура

Міфологічна свідомість: єдність об´єкта і суб´єкта, предмета і знака


Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони — природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі. Для примітивних людських племен усі предмети довкола виконують призначені їм у світі функції. І це не поетична вигадка чи метафора (поезією і метафорою вони стали у цивілізованому світі). Це світорозуміння, і спирається воно на широку філософію природи, щоправда, первісну і грубу, але сповнену серйозної думки.

Міфи — продукт тривалого формування, у них можна виявити нашарування або ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх історична функція була визначена наперед потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ та їх загальнозначущістю. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювали походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катаклізми, війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно вписувались у буття первісних людей, між міфом і обрядом, обрядом і життям нема жодної грані, у будь-яку важливу мить людина звертається до міфічних прототипів і знаходить правильне рішення, потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприродне як обов´язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності міфічні образи далекого світу містять глибоку, хоч не ясно виражену думку, доступну кожній людській душі з приводу речей давніх і малозрозумілих.

Приклад — грецький міф про Персея. Аби не перетворитися на камінь, він не дивився на Горгону Медузу, а стежив за її віддзеркаленням у мідному щиті. Тільки з допомогою цих воєнних хитрощів йому вдалося вбити чудовисько. Мертвуща сила лихого ока — таке повір´я широко відоме народам світу. Можливо, то застиглий погляд динозавра трансформувався у сковуючий погляд дракона казок... Міфу про Персея передувало багато жорстоких явищ у дійсності й у фантазії народу.

Міфи були не тільки у греків. Найдавніші з відомих міфів (на межі II тисячоліття до н. е.) — це складені у Передній Азії і записані клиноподібними письменами. Багато мотивів цих міфів є і в греків, але тлумачення подій часто різне. Так, Троянська війна у міфах стародавніх шумерів почалася тому, що шумерський Зевс — Енліль за допомогою жорстокого бога Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидає у людське суспільство сім´я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволені надмірним піднесенням людини.

Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську війну, наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки, концентрати багатовікових спостережень (а тому, розшифровані дослідниками, служать пізнанню найдальших епох), фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжувався. І саме з цієї причини міф як вид духовної діяльності має можливості своєрідного відображення об´єктивної істини світу.

Скажімо, біблійний міф про Едем, про вигнання Адама і Єви. Щоб осягнути Едем як метафору еволюції людини, розшифрувати згусток історичного буття людини, у ній закодований, необхідно глибоко увійти в історію, як це зробив американський учений Карл Саган, міркування якого ми коротко викладемо.

Серед скам´янілостей, вік яких налічує кілька мільйонів років, вражає величезна кількість різноманітних людиноподібних істот з пошкодженнями черепа. В основному це справа рук наших предків. За часів пліоцену і плейстоцену майже напевно існувала жорстока конкуренція між багатьма видами людиноподібних істот, з яких вижила лиш одна лінія — ті, хто умів поводитись із знаряддями. І це були наші предки. Питання про те, яку роль відігравало вбивство в цій конкуренції, залишається відкритим. Але за цих часів уже існувала Людина вміла (Homo habilis), Людина прямоходяча (Homo erectus) і "витончений" австралопітек, у якого відношення маси тіла до маси мозку приблизно таке саме, як у сучасної людини (Homo sapiens). Тому успіхи, яких людство досягло за останні кілька мільйонів років, не можна пояснити лише величиною відношення маси мозку до маси тіла, але швидше збільшенням загальної маси мозку, ускладненням самого мозку. За часів плейстоцену перемогти у конкурентній боротьбі могли ті племена, які володіли кам´яною сокирою. Вони були і кращими мисливцями. Однак винайдення і виробництво кам´яної сокири вимагали більшої величини мозку.

У той самий час, коли об´єм черепа людиноподібних істот різко збільшився, в анатомії людини сталася ще одна дивовижна зміна: значно збільшився і таз у жінок. Мабуть, це було потрібно, щоб могли народжуватися діти "останньої моделі" — з великим мозком. Проте таз досяг своєї межі, коли збільшуватись йому не можна було, бо жінка неспроможна була б нормально ходити. Це паралельне протікання двох еволюційних процесів чудово ілюструє роботу природного добору.

Але еволюція відбувалася надзвичайно швидко і в недавні часи. І з цим зв´язаний біль при народженні дитини, що виник на якомусь витку історичної доби. Адже відомо, що з мільйонів видів, які населяють Землю, така доля спіткала тільки людей.

Зв´язок між еволюцією розуму і болем при народженні дитини відзначений у Книзі Буття в Біблії. Єва з´їла плід з дерева пізнання Добра і зла, і Господь сказав їй: "Ти в муках родитимеш діти" (Буття, III, 16). Цікаво, що Бог наклав заборону на здобування людьми не знання взагалі, а різниці між добром і злом — тобто здатності абстрактних і моральних суджень, зв´язаної з неокортексом. Мабуть, навіть у ті часи, коли писалась історія райського життя людини, історія Едему, розвиток пізнавальних можливостей людини розглядали як наділення її божественною силою і водночас покладання на неї величезної відповідальності (адже людина вже може передбачати наслідки своїх вчинків): "І сказав Господь Бог: "Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро і зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з´їв, — і не жив повік віку" (Буття, III, 22). Тому Адам і мусив покинути райський сад.

Вигнання Адама і Єви, очевидно, зв´язувалося з легендарним золотим віком, коли рід Homo ідеально вписувався у спільність рослин і тварин. Згідно з Біблією, після гріхопадіння людство на кару дістало такі речі, як смерть, тяжку роботу, вбрання і соромливість (мабуть, щоб обмежити продовження роду), а також втратило здатність спілкуватися з тваринами. На такому розумінні і тлумаченні сюжетів міфології грунтується визначення, що міфи — це історичні ідіоми, які склалися через певний збіг обставин, часом випадковий, що набув більш-менш загального, сталого змісту лише в процесі їх багатовікової обробки.

Починаючи зі сміливих і грубих природних міфів, в які дикун втілював пізнання, видобуті ним з його дитячого пізнання світу, і до тих часів, коли вони були оформлені і втілені у комплекс міфологічних систем — незграбних і страхітливих у Мексиці, хвалькувато гіперболізованих у буддистській Азії, граціозно художніх у Греції — минуло багато тисячоліть. Грецькі міфи історично вклинилися між найдавнішими, в яких боги, позбавлені будь-яких добрих намірів і моральних мотивів, були страшними панами, що створили людей, аби ті працювали на них і приносили їм жертви, і християнськими, де боги милосердні, несуть порятунок. Грецькому міфу незнайомий жах первісних людей перед богами злими, такими, як боги Шумеру, вавилонський Мардук або Ваал стародавньої Палестини, або принаймні надто могутніми. Але й не було схиляння перед всемогутнім уособленням добра і сили — надто двозначним. Адже коли бог всемогутній, то чому ж він не викоренить зло? Значить, він злий. А коли не злий, то значить, безсилий, тобто не всемогутній.

Поезія привчила нас до того, що природа може мати людські риси і вчинки, і в давніх міфологічних поняттях хочеться насамперед бачити метафори, епітети, алегорії. Насправді ж дикуни вкладали буквальний зміст в одухотворення природи. Для них це були прозаїчні, за сучасною термінологією "природничо-наукові", терміни. Якщо ескімоси називають зірки поясу Оріона "Ті, що загубилися", то це тому, що знають: це мисливці на тюленів, які заблукали, і цілком упевнено твердять, що зірки, перш ніж піднестися в небо, у давнину були людьми або тваринами. Північноамериканські індіанці називають Плеяди "Танцівницею", а вранішню зорю — "Подателькою дня", і, як випливає з їхніх легенд, назви ці — зовсім не поетичні формули.

У первісній філософії всього світу Сонце і Місяць наділені життям і за природою своєю належать немовби до істот людських. Звичайно протиставлювані одне одному як чоловік і жінка, ролі чоловіка і жінки вони дістають у різних народів у різних сполученнях. Але життя їх уподібнюється людському, тобто якщо у інків були можливі шлюби між братами і сестрами, то Сонце і Місяць були чоловіком і жінкою, а також братом і сестрою.

Міфи інших країн розповідають про день і ніч, які втілюють ті самі життєві ситуації. Так, мексиканці мають легенди про те, як старе Сонце вигоріло і весь світ огорнула темрява, і ось тоді прадавній їх герой кинувся у вируюче полум´я, поринув у підземний морок і з´явився на сході, блискучий і боготворний, в образі Тонатіу, або Сонця. Опісля туди кинувся інший герой, але сила полум´я вже зменшилась, і він воскрес з меншим блиском і сяйвом у вигляді Мецлі, або Місяця.

Є традиційні теми, які пройшли крізь міфологію багатьох народів. Наприклад, сюжет про створення світу. У шумерській міфології боги бешкетують, пиячать і сваряться. І саме з п´яних очей вони і створили людину такою недосконалою. Створення світу у Книзі Буття африканського племені куба (Конго) — результат блювоти бога. Він вивергав сонце, місяць, зірки, людей, рослини тощо.

"Початок усіх речей", або етіологічні міфи, пояснюють зміну пір року, особливості місцевості, повадки тварин — буквально все, аж до кількості яєць, які несе курка. Усьому є пояснення, обгрунтування.

Міфи мали також пояснити всі суспільні порядки, звичаї, правила. Так, у стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклали з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов´язалися годувати своїх панів.

Кожне свято або звичай, кожний інститут вимагали підтвердження в оповідях про світанок буття. Особливо це стосується міфів, у яких натурфілософське розуміння дістало найбільш адекватне втілення, міфів, лейтмотивом яких є шанобливе ставлення людини до природи.

Людина — вже не тільки частка природи, вона її споживач й експлуататор. Але те, що потрібно людині, обов´язково вступає у суперечність з тим, що існує і живе само по собі. За кожне вторгнення у природу або завоювання природних сил, як відомо, природа мститься нам.

Уявіть собі, що ви ненароком штовхнули камінь на вершині гори. Падаючи вниз, він зачіпає інші камені, і цей механічний рух окремих частин гірської породи перетворюється на щось ціле, яке веде немовби автономне існування. Це обвал, грізне лихо. У розбудженій природній стихії є щось схоже на розгнівану людину або, певніше, демона. Можливо, саме з таких ситуацій виникла легенда про духа гір — Рюбецаля.

Зворотні сили природи, викликані діяльністю людини, її втручанням у навколишнє середовище, створюють ілюзію живого світу, який вселяє страх. Один із дослідників наводить слова старого шамана: "...ми не віримо, ми боїмося".



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень