пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Культурологія: українська та зарубіжна культура

Морфологія і динаміка культури


Морфологія культури — це розділ культурології, присвячений структурному аналізові культури як соціального феномена, вивченню закономірностей побудови та процесів формоутворення культурних явищ. Для цього використовуються три основних методи пізнання: структурно-функціональний, семантичний та генетичний.

Морфологічне вивчення культури передбачає такі напрямки дослідження: генетичний, що розглядає виникнення і становлення культурних форм; мікродинамічний, який досліджує динаміку культурних форм у межах життя трьох поколінь (безпосередню трансляцію культурної інформації); структурно-функціональний, що вивчає принципи і форми організації культурних об´єктів та процесів відповідно до потреб, інтересів і запитів членів суспільства, а також технологічний, предметом якого є розподіл культурного потенціалу у фізичному та соціокультурному просторі і часі.

До структури культури входять субстанціональні елементи, які опредмечуються в її цінностях та напрямах; функціональні елементи, що характеризують власне процес культурної діяльності, різні його сторони та аспекти. Структура культури складна і багатогранна. Вона включає систему освіти, науку, мистецтво, мораль, право, політику, міфологію, релігію. Причому всі елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого унікального явища, як культура.

Важливим структурним елементом духовної культури людства є наука — спеціалізований вид людської діяльності, спрямованої на отримання нових знань. Метою науки є виявлення законів, за якими об´єкти існують і за якими можуть змінюватися у процесі людської діяльності. Оскільки перетворюватися можуть і фрагменти природи, і соціальні підсистеми, й суспільство в цілому, і стани людської свідомості, всі вони гідні бути предметами наукового дослідження. Наука також вивчає людину як суб´єкта діяльності і як особливий об´єкт. Предметний і об´єктивний спосіб освоєння світу, характерний для науки, відрізняє її від інших сфер свідомості. Наприклад, у мистецтві відображення дійсності відбувається як своєрідне склеювання суб´єктивного і об´єктивного, будь-яке відтворення подій або станів природи та соціального життя передбачає їхню емоційну оцінку.

Фундаментом науки є ціннісна установка на пошук істини та на постійне нарощування знання. На цій основі розвивається система ідеалів і норм наукового дослідження. У такий спосіб реалізується органічний зв´язок науки з мораллю і етикою як невід´ємними складовими культурного комплексу людства.

Мораль як культурне явище і форма суспільної свідомості є сукупністю принципів, правил та норм людської поведінки. Її соціокультурна незамінність полягає в нормативній регуляції міжособистісних стосунків, що апелює до голосу людського сумління, впорядкуванні людської поведінки щодо одвічних людських орієнтирів добра і зла.

Не менш важливе значення для духовної культури має феномен моральності — практичний, поведінковий, діяльнісний аспект моралі. Моральність — це своєрідний камертон, що визначає правомірність, доречність вимог моралі щодо потреб розвитку людської природи, людського буття. Як показує історичний досвід, мораль, що не знайшла повноцінного втілення у конкретній моральності, конкретних людських стосунках та ще й заперечується ними, приречена на загибель.

Мораль і моральність спираються на свободу вибору, а право — це система норм і правил поведінки, які санкціонуються державою і мають загальнообов´язковий характер. Право виражене в офіційній формі, його закони спираються на певні принципи, якими є основні ідеї існування та розвитку, в тому числі й такі універсальні, як справедливість, рівноправність, гуманізм, демократизм. Право в етичному його аспекті може бути визначене як норма свободи. За умови виконання певної множини вимог воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу, є межею можливого втручання в приватне життя особистості, своєрідним упереджувачем "простору безкарності".

Людській спільноті не байдуже домінування доброго чи злого начала. Вийшовши за межі правового регулювання, людина не потрапляє до царства цілковитої вседозволеності. Перед нею постають більш глибокі й тонкі духовні проблеми, впоратися з якими вона здатна лише сама, покладаючись на власне розуміння обов´язку й відповідальності, голос власного сумління, на думку та реакцію своїх близьких. Зовнішнє втручання тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла, повнолітня людина має вирішувати сама. Звідси — відомий афоризм щодо співвідношення моралі і права: право передбачає моральне повноліття людини-громадянина.

Важливими чинниками культури є феномен політики та похідна від нього політична культура. В політиці знаходять відображення людські погляди, правові і моральні норми, культурно-історичні і національні цінності, характерні для існуючої системи влади. Відповідно, політика залежно від форми і методів здійснення влади може бути авторитарною або демократичною.

На державну політику суттєво впливають індивідуально-психологічні, моральні і вольові якості глави держави, його політичні переконання, підходи до розв´язання соціально-економічних проблем, а також ставлення до політичних партій, груп, до суспільства в цілому, тобто його політична культура.

Соціокультурні процеси в сучасному світі пов´язані із зовнішньою та внутрішньою політикою. Особливістю першої є розширення співробітництва держав з метою спільного розв´язання проблем глобального характеру. Процес економічної інтеграції держав Західної Європи, зокрема, свідчить про координацію їхніх зусиль в галузі економічного розвитку з метою підвищення рівня життя населення. Внутрішня політика — це діяльність державних органів щодо організації і регулювання суспільних відносин в різних сферах національного життя.

В історичній еволюції форм суспільної свідомості, а водночас і в розвиткові світоглядної культури людства важливе місце належить міфології і релігії.

Міфологія як культурне явище є зібранням міфів — стародавніх переказів про богів, героїв, різних вигаданих істот або одухотворених предметів (сфінкси, тварини, рослини, камені, явища, стихії тощо), що уособлювали сили природи та суспільства. Міфологія, що виникла в доісторичні часи як продукт колективної творчості народів, була однією з форм наївного пізнання дійсності. З часом міфи трансформувалися в обгрунтування соціальної практики, моральних постулатів, даючи їм сакральне, культове, ритуальне тлумачення. Міфи поступово перепліталися з обрядами: обряд виконував функцію інсценування міфу, тоді як міф був поясненням або обґрунтуванням здійснюваного обряду, таїнства, витлумаченням їх.

Для змісту міфів характерне надзвичайно ніжне, пісенне, одухотворене, бережливе ставлення людини до живої та неживої природи. Міфопоетична творчість збуджувала людську фантазію, давала змогу людині відчути свою єдність з дивовижним світом стихій, злитися воєдино з космосом, навколишніми реаліями буття.

Свята й обряди являють собою цілісну духовну систему споконвічного життя народу з усталеними художніми образами, ритуальними дійствами, з величальними піснями, образним словом, музикою, танцями, святковим вбранням, атрибутами тощо. В них сконцентровано художній та практичний досвід народу, творчу силу його духу, світоглядні особливості та мистецьку самобутність.

У міфології беруть свій початок література, мистецтво, право, мораль, наука і людське знання взагалі. Цей найглибший пласт культури, через який пройшли всі народи світу, і донині залишається стійким її підґрунтям, є важливою складовою сучасної системи духовних цінностей.

Релігія як компонент духовної культури людства у своїх доктрині, етиці та ритуалах розкриває перед людьми широкий горизонт понять, пояснює їм сенс життя, втілює високі моральні цінності та норми, робить людину членом духовного співтовариства, її духовною батьківщиною, дає обґрунтування протесту й опору усьому неправедному.

Релігія (поряд з іншими духовними утвореннями) сприяє утвердженню особистості, формуванню особистісної свідомості; ритуалізації й, отже, ушляхетненню ритуалів поведінки людей, звільненню свідомості індивіда від забобону необмеженої влади фатальних випадковостей, конфесійній та соціальній інтеграції, космізації людського буття, виходу його за межі вузькоземного існування; здійснює профетичну місію (передбачення бажаних та небажаних сценаріїв майбутнього розвитку).

Якщо наука має успіх в осягненні світу (суспільного і природного), роз´єднуючи його з цією метою на окремі фрагменти, то релігія в змозі продукувати смисли життєвої цілісності космосу, соціуму, окремої людини, згодом тиражовані й відновлювані ритуалами.

Важливим є значення релігії у визначенні індивідуальної шкали цінностей та виборі ідеалу. У межах цього процесу, наприклад, Святе Письмо відображає базові ідеали певної культури, а Свята Спадщина трансформує їх соборним шляхом і остаточно формулює культурну традицію.

Культура пов´язана з прагненням людини задовольнити духовні потреби, що зростають, з постійним розвитком людських сил і здібностей, які втілюються у предметах творчої праці, з усією сукупністю цінностей, що є опредмеченим результатом творчої діяльності. Цьому підпорядковані всі структурні елементи культури.

Динаміка культури — це одна з базисних, фундаментальних характеристик феномену культури. Вона стосується як змісту, сутнісних ознак самого явища, так і багатоманітних його інтерпретацій. Динамічна природа культури, мінливість її форм роблять принципово неможливим однозначне тлумачення самого поняття "культура", яке б вичерпно охоплювало її об´єктивно-істинну суть.

У широкому філософському розумінні культура — сукупність різноманітних речей та явищ, що втілюють результати перетворення природної та суспільної дійсності у процесі історичної практики людства. Культура з її цінностями, вважав М. Бердяєв, є способом духовного життя, духовного сходження людини. Культура — реальність людського світу і буття. Людина сама створює цю реальність і живе в ній, утверджує себе у всій повноті своїх сил і здібностей. Отже, йдеться про історичну практику людини і людства, тривалий у просторі й часі процес, духовне сходження, серцевиною, ядром якого є рух. Той самий рух, в якому, за висловом Геракліта, "сонце нове щодня".

Термін "динаміка культури" ввійшов у науковий обіг у 30-х роках минулого століття з виходом у світ фундаментальної чотиритомної праці Питирима Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". В ній досліджуються історія культури від найдавніших часів, зміна різних культурних стилів, тобто перехід від однієї культурної системи до іншої. Стійке входження цього поняття в науковий простір відбулося в другій половині XX століття. Це пов´язано з поглибленням наукових уявлень про зміни в культурі, їх характер і обсяг, про багатоманітність динамічних типів і форм культури, про джерела і передумови культурного руху.

Динаміка культури — це зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упорядкованих тенденцій, а також чітко виражена спрямованість, вектор руху. Друге значення цього терміна — розділ теорії культури, в межах якого вивчаються процеси змінюваності в культурах, їх зумовленість, спрямування, характер вияву, а також закономірності адаптації культури до нових умов, чинники, що обумовлюють зміни у культурі, умови й механізми, які регулюють ці зміни.

Вихідними й універсальними для розуміння динаміки культури є культурні зміни, тобто різні стани культури в двох і більше тимчасових точках. Культурні зміни — це будь-які трансформації культури, в тому числі й такі, які позбавлені цілісності, чітко вираженої спрямованості руху. Поняття динаміки культури тісно пов´язане з поняттям "культурні зміни", але вони не тотожні. Культурні зміни вміщують більше руху з менш виразними і яскравими характеристиками, ніж ті, що властиві культурній динаміці.

Науково-філософська інтерпретація динаміки культури виявляє різні якісні характеристики властивого їй руху: еволюцію культури, революцію культури, культурний прогрес, культурний регрес, культурну епоху, культурний ренесанс, культурний декаданс, кризу культури (цивілізації), безвихідь культури (цивілізації).

Еволюція культури у вузькому розумінні являє собою єдність кількісних і якісних змін в культурі в межах певної основної якості культур. В широкому контексті еволюція культури є синонімом динаміки культури.

Культурна революція означає масштабний і системний перелом, стрибок у розвитку певної моделі культури. Це якісна її трансформація й перехід до нової моделі. Саме ці риси дають змогу відрізнити дійсно революційні зміни в стані культури від їх ідеологічних містифікацій на кшталт китайської "культурної революції" 60—70-х років минулого століття.

Культурний прогрес характеризується удосконаленням структур, змісту і видів культурної діяльності, що є результатом творчого потенціалу людства. Його парним, протилежним поняттям є культурний регрес, тобто ерозія структур, змісту і видів культурної діяльності, згортання її потенціалу, "втомленість". В русі культур прогрес і регрес перебувають в складному діалектичному зв´язку, який в лапідарній і образній формі лука й стріли розкрив Геракліт: випущена стріла з туго натягнутого лука означає життя і смерть — життя для лучника і загибель для його мисливської здобичі.

Культурна епоха символізує тривалий, масштабний період в історії культури. Він означений пануванням чи зміною певних систем культурних цінностей і смислів. Загалом фактор часу визначає різні прояви динаміки культури. Процеси тривалої дії (сто і більше років) свідчать про історичну динаміку. Вона має свої закономірності розвитку, які вивчають історія культурології, а також теорія цивілізації. Якщо ж часовий вимір змін у культурі сягає від 25—30 років до 100, періоду активного життя в культурі одного покоління, ведуть мову про актуальну динаміку культури. Вияви актуальної динаміки доступні для спостереження й розуміння кожній людині, яка протягом життя здатна переживати їх в індивідуальній практиці. Слід зазначити, що швидкоплинні зміни в культурній практиці, наприклад жаргон молодіжної культури, сезонні зміни моди, не закріплюються в глибоких пластах культурного життя, не залишають "зоряних слідів" в предметному полі культури й тому не можуть розглядатися як складова динаміки культури.

Під культурним ренесансом розуміють відродження раніше втрачених або зміщених на історичну периферію цінностей. Цей процес передбачає не просте повернення духовних цінностей з історичної давнини чи з маргінесів, книги життя, а збагачення їх людинотворчого сенсу. Яскравим прикладом культурного ренесансу стало італійське і європейське відродження, продовжене у наступних світових стилях. Грецька античність була ідеалом для творців ренесансної доби, але творча діяльність, засвідчивши всю плідність звернення до античних джерел, довела: в нових соціокультурних умовах створювалася і нова культура зі своїми якісними характеристиками, критеріями, смаками й уподобаннями.

Докорінні зрушення у способі й формах жіттєдіяльності народів кидають виклик провідним цінностям культур, випробовують їх на міцність, періодично викликаючи осяжні й глибокі соціокультурні кризи. Культурний декаданс означає такий стан культури, за якого відбувається деградація традиційних культурних цінностей і смислів, тобто їх глибока й системна невідповідність соціокультурній реальності, що змінилася. Ситуація декадансу свідчить про послаблення і розлад адаптивних механізмів культури, нездатність до творчої відповіді на нові проблеми і виклики часу.

Кризу культури (цивілізації) визначають як період загострення внутрішніх суперечностей тієї чи іншої цивілізації, випробування життєвої сили, її соціокультурних цінностей і смислів. Кризовий стан долається і завершується переходом соціокультурних цінностей і смислів на нову ступінь зрілості. Безвихідний стан культури (цивілізації) настає тоді, коли криза цивілізації, її соціокультурних цінностей і смислів приводить до обезцінення їх й завершується розпадом. Життєвість культур — у їхній здатності долати такі кризи, оновлювати свої базові цінності.

Нагромадження у світовій науковій думці величезного обсягу ідей, уявлень і концепцій дає змогу розглядати науково-філософську динаміку культури з різних пізнавально-гносеологічних позицій. Складність самого феномену культури та її компонентів, внутрішня суперечність і неочевидність змін у культурі дають підстави говорити про різні підходи до вивчення динаміки культури як про рівноймовірні й такі, що взаємодоповнюють один одного.

Аналітичні дослідження вбачають у динамічній зміні значущість поступально-лінійних факторів розвитку. Разом з тим очевидно, що цей вид динаміки культури є далеко не єдиним і часто не провідним за своїм значенням. Як правило, він доповнюється або чергується з фазовими, циклічними чи етапними змінами, які можуть переростати у хвильовий розвиток, у рух по колу.

Конкретно-історичні моделі культури переживають епохи становлення, або, за Дюркгеймом, "новаторські періоди", органічного розвитку (А. Сен-Сімон, О. Конт), "квітучої складності" (К. Леонтьєв), нарешті критичні або "падаючі" (В. Розанов) епохи кризи, занепаду й історичної безвиході. У своїй цілісності це ступені висхідних і низхідних змін.

Як варіант циклічного розвитку виділяють інверсійний розвиток у формі маятникових коливань культурних змін. Одна з форм переходу від поступових змін до різкого оновлення й інновацій — вибух ("точка біфуркації"), тобто різке підвищення частки перемін, а також зміна вектору розвитку з набором кількох альтернатив майбутнього.

Зміни можуть вести до збагачення і диференціації культур, але нерідко ведуть до спрощення культурного життя, до його анемії. Як особливий стан виділяють культурний застій (тобто тривалу незмінність і повторюваність норм, цінностей, смислів, знань). Застій слід відрізняти від стійкості культурних традицій. Він настає, коли традиції домінують над інноваціями, придушують їх.

У цілому для динаміки культури характерний стійкий порядок взаємодії її компонентів, періодичність, стадіальність, спрямованість. Процес дінаміки культури слід інтерпретувати як вияв здатності складних соціальних систем адаптуватися до змінних зовнішніх і внутрішніх умов свого існування. Закони перебігу культурно-історичних процесів не менш об´єктивні, ніж власне природні закономірності. Виявлення об´єктивно-істинної природи культури, її динаміки здійснюється в різних концепціях і школах культурологічних знань.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень