Незважаючи на економічне зростання в перші два роки нового століття, підстав для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки воно не опирається достатньою мірою на чинники дов­готривалої дії.

Здатність сучасного уряду України реалізувати намічені на перспективу програмні дії сприяння входженню вітчизняної економіки у світове господарство — важливий чинник підвищення її конкурентоспроможності. Без цілеспрямованої політи­ки держави, яка змінює стан економічного середовища на краще, вітчизняний бізнес не матиме необхідної мотивації для розвит­ку своїх конкурентних переваг.

Політики і урядовці мають усвідомити, що на ринку товарів і послуг конкурують не стільки держави, скільки конкретні підприємства і фірми. У процесі подальшої адаптації до ринко­вих умов українському підприємництву доведеться змінювати попередні орієнтири, що сформувалися і утвердилися в період "дикого" капіталізму. У ході утвердження і розширення підприєм­ницької діяльності необхідно буде освоювати норми цивілізова­ного ведення бізнесу, формувати нову етику ділових відносин, використовувати у своїй діяльності стратегії, націлені на розви­ток підприємств і задоволення потреб ринку.

Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку еко­номіки України показав, що вихід країни на траєкторію зростан­ня став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Вони опираються на наявні в Україні, нехай і недостатньо відчутні, конкурентні переваги. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню од­нобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може слугувати надійною основою для стабільності довготривалого економічно­го зростання.

Стратегія уряду України щодо подальшого входження її в світову економіку, на нашу думку, має полягати в орієнтації на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного по­тенціалу. Досвід, наприклад Південної Кореї, показує, що у пер­спективі останній має бути пріоритетним.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уря­ду України в межах цієї стратегії такі:

— не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту та імпортозамінного виробництва;

— на основі створення вільних економічних зон, державної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції, створеної на основі високих технологій;

активно впроваджувати в життя політику гнучкого про­текціонізму, забезпечувати захист галузей і виробництв, які "стають на ноги", модернізуються, потенційно конкурентоспроможні на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Нині набір важелів для збереження цінової конкурентоспро­можності основної маси українських експортних товарів — ме­талу, сировини і напівфабрикатів, а також імпортозамінної про­дукції досить обмежений.

Передусім це регулювання цін на продукцію і послуги при­родних монополій (електроенергію, залізничні перевезення). Від рівня цих цін значною мірою залежить обсяг витрат на вироб­ництво продукції у всіх галузях економіки. В умовах наявної ще інфляції регулювання цін природних монополій не зводить­ся до їх заморожування або встановлення планки збільшення на мінімальному рівні. Питання стоїть про пропорційність зростання монопольних цін і цін у народному господарстві в цілому. Адже останніми роками ціни на електроенергію зростали майже у 2 рази швидше, ніж в інших галузях промисловості, що привело до постійного зростання збитковості підприємств (майже у 5 разів з 1997 до 2000 р.)

Не менш значним важелем підтримки конкурентоспромож­ності вітчизняних товарів і послуг є цілеспрямований вплив На­ціонального банку на валютний курс гривні. Обмінний курс, на нашу думку, навряд чи варто розглядати тільки як макроекономічний індикатор, за динамікою якого оцінюється стан народно­го господарства, і лише як якір, що утримує економіку від гіпер­інфляції. Світовий досвід показує, що у країнах, що розвивають­ся, і країнах з перехідною економікою свідомо підтримується занижений валютний курс. Як правило, це країни, що мають велику зовнішню заборгованість і страждають від вивозу капі­талів. Для фінансування того й іншого вимагається, щоб експорт товарів і послуг стійко перевищував їх імпорт. Підтримувати позитивне торговельне сальдо допомагає занижений валютний курс. Використання валютного курсу тільки для боротьби з інфляцією може викликати зростання реального курсу і валютний крах.

Зміцнення курсу національної валюти або підтягування його до паритету купівельної спроможності (ПКС) наближає внутрішні ціни до світових. У результаті неминуче знижується цінова кон­курентоспроможність вітчизняних виробників, що насправді веде до скорочення експорту і зростання імпорту.

Для України, яка стикається з перманентними труднощами в обслуговуванні державного зовнішнього боргу і потерпає внаслі­док браку зарубіжних інвестицій, у найближчі роки неприйнят­на лінія на неухильне закріплення курсу гривні. Вітчизняний досвід це підтверджує: передчасний перехід до фіксованого кур­су в межах "валютного коридору" закономірно призвів до де­вальвації національної валюти в 1997—1998 pp. з 1,9 грн до 5,2 грн за 1 дол. США. Від цих помилок у фінансово-грошовій політиці втрати бюджету становили 7,6 млрд. грн, валютні резер­ви зменшились з 2,3 млрд. до 761 млн. дол. США.

Національний банк України, врахувавши досвід і взявши на озброєння політику плаваючого валютного курсу, намагається не допускати різких курсових коливань. При цьому він вихо­дить із необхідності забезпечення конкурентоспроможності най­важливіших експортних галузей, поміркованого протекціонізму стосовно життєзабезпечення населення і підтримання наявного активного сальдо за поточними операціями платіжного балансу, що дало б Україні змогу виконувати зобов´язання за зовнішніми боргами. У 2000—2001 pp. застосування режиму "плаваючого" курсу фактично вилилось у зміцнення гривні: номінальна де­вальвація становила 4,18 % за рік, а у 2002 р. гривня подорож­чала приблизно на 5,2 %.