Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Економічна історія

Перша група


За класифікацією ООН, до цієї групи належать нові індустріальні країни

(НІК — Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (з 1 червня 1997 р. — Сянган, що перейшов під юрис­дикцію КНР), Сінгапур та країни створеної у 1960 р. Органі­зації країн експортерів нафти (ОПЕК — Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, Об´єднані Арабські Емірати); ОПЕК намагається проти­стояти владі гігантських нафтових монополій і збільшити свої доходи.

У країнах першої групи все більших масштабів набуває роз­початий ще у 30-ті роки процес імпортозамінної індустріалі­зації — заміна імпорту багатьох промислових товарів їх вироб­ництвом на місці. Внаслідок більш широкої індустріалізації дістали розвиток галузі легкої і харчової промисловості, а також цементної, нафтової, будівельної промисловості. У нових індуст­ріальних країнах Латинської Америки відбулося становлення нових галузей (металургійної, нафтопереробної, енергетичної, хімічної), що сприяло різкому зростанню випуску промислової продукції в регіоні (у 1958 р. він у три рази перевищив довоєн­ний рівень).

Серед країн Латинської Америки за рівнем промислового розвитку лідерство належить Аргентині, на частку якої у 1950 р. припадало 1/4 всієї промислової продукції регіону (10 % насе­лення регіону), 1/6 припадала на Бразилію (30 % населення ре­гіону). Проте більш швидкими темпами відбувався розвиток Бра­зилії і Мексики, тому наприкінці 50-х років за загальним обся­гом промислового виробництва Мексика вийшла на перше місце (1/5 обсягу всієї Латинської Америки), хоч за виробництвом на душу населення обидві ці країни ще відставали від Аргентини.

Політика імпортозамінної індустріалізації свідомо стимулю­валась державою, роль якої в економіці постійно посилювалася, особливо у створенні нових виробництв, підприємств важкої про­мисловості. Проте створити достатні умови для самостійного еко­номічного розвитку жодна з НІК не змогла. Зберігся високий ступінь залежності їхніх економік від експорту продукції сільського господарства та сировини і відповідно від кон´юнкту­ри світового розвитку. Залежність від імпорту споживчих то­варів змінилася залежністю промисловості від дорогих машин і обладнання. Іноземний капітал також почав переміщуватися у місцеву обробну промисловість. Надходження капіталовкладень і позик до країн Латинської Америки за 1946—1960 pp. стано­вило 10 млрд. дол., а вивіз продуктів — 19,5 млрд. дол.

Змінити таке становище намагались патріотична місцева бур­жуазія і політики країн Латинської Америки. Під керівницт­вом відомого аргентинського економіста Рауля Пребіша було розроблено програму прискореної модернізації всієї економіч­ної і соціальної інфраструктури на основі індустріалізації, інтен­сивного сільськогосподарського виробництва й ефективних зов­нішньоекономічних зв´язків, яка отримала назву "доктрина ЕКЛА" (ЕКЛА — Економічна комісія ООН для країн Латинської Америки, створена у 1948 p.). Цю програму взяли на озброєння уряди Аргентини, Мексики та інших країн.

У 1961 р. президент СІЛА Дж. Кеннеді запропонував у рам­ках курсу "Нові рубежі" програму "Союз заради прогресу", розраховану на 10 років і прийняту 19 латиноамериканськими країнами. Мета її — прискорення економічного і соціального розвитку країн Латинської Америки. Програма передбачала прискорену індустріалізацію, зменшення залежності економіки від експорту аграрно-сировинних товарів та імпорту машин і устаткування. На її реалізацію СІЛА виділили кредити та інші види допомоги розміром у 20 млрд. дол.

Завдяки вжитим заходам (прискорене проведення аграрної реформи, кредитна й агротехнічна допомога селянству та ін.) у Мексиці в більш широких масштабах, ніж в інших країнах ре­гіону, вдалося вирішити проблему самозабезпечення країни про­довольством, незважаючи на демографічний вибух. Щорічні темпи зростання ВВП у 60-ті роки становили 7 % проти 5 % у 1960 р. Частка Мексики у ВВП Латинської Америки зросла з 20,3 % у 1960 р. до 23,3 % у 1970 p., що забезпечило їй друге місце після Бразилії.

З 1950 по 1970 р. іноземні кредити і позики Мексики зросли з 0,6 млрд. до 28 млрд. дол., 70 % з яких припадало на інвестиції США. Зовнішньоекономічний борг країни у цей період зріс на 1,2 млрд. дол. і становив 3,8 млрд. дол.

Піднесення революційних і народно-демократичних рухів і криза традиційних устоїв латиноамериканського суспільства ви­кликали зміни у латиноамериканській політиці Вашингтона. США за сім років (1961—1967) виділили на реалізацію програ­ми "Союз заради прогресу" у вигляді кредитів і позик та інших форм 7,7 млрд. дол. Фінансова допомога США і міжнародних фінансових організацій надходила в основному на розвиток ви­робничої інфраструктури, аграрного сектору, освіти, медицини.

Причини економічного зростання цих країн такі: вигід­не географічне положення; наявність дешевої робочої сили; ве­ликі вкладення іноземного капіталу, насамперед з боку США, Японії і ФРН; оперативний розвиток зовнішньоекономічних відносин; активна роль транснаціональних корпорацій (близько 80 % всіх засобів було вкладено у НІК).

Особливе місце серед країн третього світу займають держави Середнього Сходу — експортери нафти. Доходи, отримувані цими країнами від національних нафтопереробних компаній, були на­стільки великі, що внутрішні інвестиції не могли поглинути їх. Значні фінансові вливання пішли в економіку промислових країн Заходу, а також у ті держави, політичні режими яких влаштовували країн-донорів. Приватний сектор у багатьох країнах регіо­ну (Саудівська Аравія, Султанат Оман, ОАЕ та ін.) поступово зміцнює державу як рушійна сила економічного зростання. Інве­стиційний капітал приватних осіб, розміщений за кордоном ви­хідцями з країн Ради співробітництва арабських держав Пер­ської затоки (створена у 1981 p.), оцінюється у 162 млрд. дол.

Широкі можливості для здійснення політики державних капі­таловкладень мають Об´єднані Арабські Емірати, доходи яких від нафти становлять більше 10 тис. дол. на душу населення. У Дубаї доходи від нафти становлять 2500 дол. США на душу населення.

За оцінками експертів кінця 90-х років, арабські країни воло­діють 62,4 % світових запасів нафти і більше 20 % всіх запасів газу. Прогнозується, що ці країни і далі будуть нарощувати ви­добуток нафти і природного газу, що приведе до посилення їх ролі як основних постачальників енергоносіїв у світі. На почат­ку 2000-х років один барель із двох, що експортуються, припадав на арабські країни (на початку 90-х років це співвідношення становило один барель із трьох).

Проте, маючи значні нафтові надходження, арабські країни також мають достатньо проблем щодо економічного розвитку. Це посухи, значне зростання населення взагалі й у містах зокре­ма, зростаюча залежність від імпорту продовольства, відставання у розвитку інфраструктури промисловості, у тому числі нафтової, погіршення становища в сільському господарстві.

У 90-х роках посилилися структурні зрушення в економіці НІК, що веде до відповідного зближення їх з передовими про­мислово розвинутими країнами і водночас до швидкого розши­рення економічної прірви між ними та основним масивом країн, що розвиваються. Уже сьогодні країни НІК, де проживає 1/8 всього населення країн третього світу, створюють більше 2/5 його су­купного промислового і валового продуктів.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія