Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Економічна історія

Особливості економічної моделі


Проведені реформи забезпечили перехід Японії до ринкових відносин. У країні сформувалась унікальна економічна система, скріплена типовими азіатськими неформальними зв´язка­ми — відносинами серед представників як ділових кіл, так і діло­вих кіл та держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин з їх державним регулюван­ням, ринкової конкуренції з економічним плануванням. Фор­мально роль держави незначна: державний бюджет Японії перерозподіляє всього третину ВВП. Це повністю зіставно зі СІЛА і набагато менше, ніж в європейських країнах, де ця частка може перевищувати 50 % (наприклад у Швеції). З такого погляду еко­номіка Японії належить до однієї з найбільш ліберальних у світі. Проте тільки деякі азіатські країни (наприклад, Південна Корея або Китай) можуть посперечатись з Японією за ступенем жорсткості й ефективності впливу уряду на економіку.

Японський уряд розробляє стратегічні плани розвитку в цілому (1948—1952, 1951—1953 pp. — плани відбудови народного гос­подарства, 1955—1959 pp. — план самозабезпечення, 1957— 1960 pp. — довгостроковий план економічного розвитку, 60-ті роки — план подвоєння національного доходу тощо), а вже на їхній основі великі компанії формують власні плани. Уряд виступає представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищає його всіма можливими засобами, а бізнес виконує вказівки уря­ду. Відступників суворо карають, тому часто всю японську про­мислову систему називають "корпорація Японія".

Восени 1951 р. у зв´язку із набранням чинності Сан-Франциським мирним договором, всю повноту влади передано япон­ському уряду. Важливу роль в економічному розвитку країни відіграли ухвалені у 1952 р. рішення уряду про впровадження прийнятих раніше обмежень у взаємовідносинах між великими компаніями і їх "дочірніми" підприємствами. Це сприяло утво­ренню нових монополістичних об´єднань, які відрізнялися від дзайбацу. Замість колишніх сімейних форм керівництва вста­новлено колективне управління у формі наради президентів най­важливіших компаній. Нові фінансово-промислові групи (кейрецу) були зцементовані швидше неформальними зв´язками, роз­галуженою і заплутаною системою участі. Формально незалежні компанії, які входять до кейрецу (фінансові, торгові, промислові, сервісні), виступають щодо нечленів групи єдиним фронтом.

Більше того, за складом учасників також важко оцінити ре­альні активи, які перебувають під контролем групи. У країні економіка формально не монополізована, функціонує сектор дрібного і середнього бізнесу, який забезпечує основну зайнятість. Між його підприємствами йде жорстка конкуренція, що харак­терно для ринкової економіки. Проте переважна частина цих підприємств входить у сферу впливу якоїсь фінансово-промис­лової групи і є її невидимим продовженням. Японські корпо­рації зв´язані розгалуженими субпідрядними відносинами з дрібними фірмами, які постачають їм свою продукцію. Великі компанії, у свою чергу, "турбуються" про дрібні, надають їм нау­кову й технічну допомогу, навчають персонал, допомагають з управлінням і залученням фінансових ресурсів. Ці невеликі фірми другого ешелону оточені у свою чергу фірмами третього ешелону, причому заробітна плата робітників фірми обернено про­порційна їх віддаленню від центру. За рахунок цього, зокрема, підтримується висока ефективність експортних галузей. Жодна європейська фірма, зв´язана законами про мінімальні розміри оплати праці, не може так чинити. Подібні дрібні фірми "довічно" входять до зони впливу якої-небудь фінансово-промислової групи. Отримавши підряд від однієї компанії, практично неможливо потім працювати на іншу. Представники інших фінансово-промислових груп ніколи не будуть з нею укладати контракти.

Поширена також особлива система взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію "компанія велика сім´я". Поширення системи довічного найму обмежує переміщення робочої сили всередині країни (проте заохочується її переміщення всередині компанії). Така система зробила Япо­нію заручником національної традиції, хоч і дала можливість досягти вражаючих успіхів.

Більш ліберальні правила гри на міжнародному ринку і тиск розвинутих країн вимагають від японських компаній втілення нових технологій та схем організації виробництва, значного підви­щення його ефективності. Але подібні кроки передбачають ма­сове скорочення персоналу компаній, що підриває саму сутність їх взаємовідносин з робітниками. А введення ринкової оплати праці на всіх підприємствах відповідно до її ефективності підриває конкурентоспроможність японської економіки на міжнародних ринках.

Інтернаціоналізація виробництва, що ґрунтується на міжна­родному поділі праці, породжує збільшення торгівлі не тільки товарами і послугами, а й зростання потоків капіталів між різними країнами. Японія ще з 80-х років стала активно експортувати свій капітал. Проте експорт його в основному йде у фінансову сферу (скуповування цінних паперів), сферу нерухомості, що не завжди веде до успіху. До того ж японцям важко грати за не­звичними для них правилами. Це ж стосується і прямих капіта­ловкладень. Японці не можуть поширити на підприємства інших країн свої схеми роботи з персоналом. Тому доводиться освою­вати інші системи відносин з людьми і привчатися жити у не­звичному для них світі.

Формально Японія має незалежний і сучасний центральний банк, але реальні ставки процента і норму обов´язкових ресурсів визначає міністерство фінансів. Держава обмежувала приплив у країну іноземного капіталу. Лише у 60-х роках почалась лібера­лізація зовнішньоекономічної діяльності Японії, яка включала поетапне скасування обмежень на імпорт продукції конкурен­тоспроможних галузей і продовжувалась протягом десятиріччя.

Подібна система економічних відносин і соціальна структу­ра, що підтримує її, не відповідають традиційному уявленню про відкрите суспільство і характерні для нього ліберальні правила гри. Очевидно також, що система цінностей і світогляду насе­лення країн Заходу не дає повною мірою зрозуміти "азіатську" економіку Японії. Але японська економіка за всієї своєрідності має багато спільного, наприклад, з економікою Південної Кореї. За всієї несхожості двох країн спільне можна віднайти й у праг­матичних підходах до решти світу з боку Китаю.

Однак у 80-х роках була вичерпана ефективність цього еко­номічного механізму, який давав можливість країні підтримува­ти вражаюче економічне зростання. У 60-ті роки економіка краї­ни зростала щороку середніми темпами на 10 %, у 70-ті роки вони становили 5, у 80-ті роки — 4, а у 90-ті роки були незначни­ми (1996 р. — 3,6 %, 1997 р. — 1, 1998 р. — 0 %). Японія у 1969 р. за обсягом валового національного продукту вийшла на друге місце після США у капіталістичному світі.

Важливими факторами економічного успіху були: висо­коефективне використання зарубіжної економічної допомоги; масове оновлення основного капіталу; розширення внутрішньо­го ринку; використання зарубіжних науково-технічних досяг­нень; використання високоякісної робочої сили (ще у 1947 р. в Японії було введено обов´язкову і безкоштовну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів); ініціа­тивність японських підприємців; традиційно сформована систе­ма найманої праці, яка виявилась у гармонійних відносинах між адміністрацією фірми і найманим персоналом; стрімкий розви­ток власної науково-дослідної бази та ін.

Важливу роль в економічному розвитку Японії відіграв про­текціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії було зібрано 110 лег­кових автомобілів, тоді уряд не ставив завдання розвитку авто­мобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості Японії перейшло до протекціоністської політики в цій галузі. Було обмежено ввіз готових автомобілів і створено умови для імпорту зарубіжних технологій. І хоча фірма "Тойо­та" вийшла із запізненням на американський ринок, але вже у 1971 р. частка імпорту до СІЛА машин цієї фірми становила 16 % (у 1962 р. — 0,2 %). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності у 1971 р. дозволено зовнішні капітало­вкладення в цю галузь. Але і після цього держава суворо ліміту­вала зарубіжні інвестиції.

Успіх значною мірою був забезпечений завдяки адаптивності японської моделі до зміни внутрішніх і особливо зовнішніх умов. Сприяла цьому постійна структурна перебудова всієї економі­ки. Вона передусім зумовлена необхідністю забезпечити прогре­сивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Прикладом може слугу­вати розвиток автоіндустрії — зростання життєвого рівня японців у 60—80-х роках привело до підвищення попиту на автомобілі, а це у свою чергу викликало швидкий розвиток цієї галузі. Доко­рінна перебудова структури всієї економіки наприкінці 70-х років була викликана насамперед кризою 1974—1975 pp. Основні на­прямки перебудови: забезпечення пріоритету наукомісткого ви­робництва, яке не вимагало великих затрат сировини, енергії, робочої сили; скорочення енергомісткого виробництва; рекон­струкція галузей промисловості, продукція яких особливо по­страждала від зарубіжної конкуренції.

Не менш важливими факторами повоєнного економічного успіху Японії є державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика отримання споживання на ко­ристь нарощування інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріори­тетного розширення споживання) і уміння урядових кіл визна­чати такі довгострокові цілі, які б захопили всю націю. На­приклад, популярне у 60-ті роки гасло "Догнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту", коли вихід на друге місце у світі за цим показником подавався як вхо­дження Японії до клубу великих економічних держав світу. Це також окремі економічні фактори: зростання продуктивності праці, підвищення реальної заробітної плати тощо. Але слід па­м´ятати, що японська модель розвитку включає не тільки еко­номічні, а й політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші фактори в їх діалектичному зв´язку.

Японські економісти вважають, що національна економіка завжди розвивалась і продовжує розвиватись за активного втру­чання держави, яка не тільки створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосе­реджує увагу на вирішенні головних завдань. Досягається це за рахунок планування економічного розвитку. В Японії, як зго­дом і у Південній Кореї, державні плани-прогнози були дирек­тивними і часто доводились не лише до підприємств, а й до їх цехів. Очевидно, що в умовах приватної власності виконання таких планів можливе тільки тоді, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказі­вок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою еконо­мічних важелів: введення податку, зміни ставки кредитів, вста­новлення пільг і субсидій та ін.

Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії в основному це були внутрішні джерела. Американці частково допомогли, відмовившись від значної частини репарацій, наситивши економіку у 50-ті роки замовленнями на обслугову­вання американської армії під час війни у Кореї, надавши пізніше науково-технічну допомогу. Пошук внутрішніх джерел інвестицій привів до створення механізму отримання споживання і перека­чування національного доходу в інвестиційну сферу.

Але на відміну від авторитарного, військового режиму, який забезпечував дію такого механізму (Південна Корея, Чилі), в Японії уряд спирався на особливу рису національної культу­ри — здатність сприйняти загальнокорпоративні інтереси як інтереси власної сім´ї. З 80-х років відбувається поступова пере­орієнтація на розширення споживання. Нині споживчий попит в Японії становить 60 % ВВП, тоді як у США — 80 %. Японська ситуація не характерна для тих високорозвинутих країн, що мають пропорційно розвинуту економічну систему. Японія ще має пройти абсолютно необхідну стадію на шляху постіндустріального суспільства — стадію "суспільства загального добробу­ту". На це націлені плани останнього десятиліття (наприклад "П´ятирічний план держави добробуту" 1992—1996 pp.).

Створений у післявоєнний період унікальний економічний механізм привів до того, що Японія й у 90-ті роки являла собою поєднання протилежностей: національного багатства з відносно бідним населенням; сучасного виробництва з традиційною (майже напівфеодальною) культурою. Країна вирізняється своєю кре­дитно-грошовою системою, яка разом з механізмом стримування споживчих витрат населення дає можливість звести інфля­цію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, який дає змогу спрямовувати кредитні ре­сурси, у тому числі й заново випущену грошову масу, до визначе­них урядом точок промислового зростання, привело до створен­ня унікальної банківської системи. Вона являє собою щось се­реднє між Держбанком СРСР, який здійснював фінансування на­родного господарства, і дворівневою банківською системою розви­нутих країн. Центральний банк працював у тісному взаємозв´язку з міністерством фінансів. В інших високорозвинутих країнах (США, Німеччині) фінансова і грошово-кредитна система розді­лені. Така взаємодія центральних органів у країні дала змогу підключити Банк Японії до управління економічним розвит­ком. Але у 90-ті роки унікальна банківська система Японії ста­ла суттєвим гальмом на шляху її перетворення у зрілу державу зі здоровою економікою.

Зауважимо, що управління процесом економічного розвитку не є завданням центрального банку. Але за прикладом Японії у деяких країнах, що розвиваються, залучають його до фінансу­вання перспективних галузей національного господарства.

Швидкий темп розвитку економіки передбачає і високі тем­пи збільшення грошей в обігу. їх можна забезпечити інтенсив­ним збільшенням золотовалютних ресурсів. Але для цього країні потрібне позитивне сальдо торгового балансу, виробництво кон­курентоспроможних товарів, що для країн, що розвиваються,— дуже складне завдання. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — прямий шлях до інфляції. Тому єдино можливий шлях — надання кредитів при­ватному сектору. Це з успіхом використала Японія. Централь­ний банк вливав гроші у банківську систему, де вони мультиплікувалися.

Постійний ресурсний голод швидкозростаючої економіки примушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. В результаті останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а через комерційні банки. їм і доводилось невсипуще стежити за раціональністю використання коштів підприємства­ми. Таким чином, державна політика проводилась не через бю­джетне фінансування, а через розумну національну кредитну полі­тику. Фінансування йшло не з бюджету, а через банківську сис­тему, тому виділені кошти було необхідно повернути, та й ще з процентами (хоч і пільговими), а проект мав окупитися. У цьому випадку обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія за кордоном закупляла в основному ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала ви­робництво. Тому різниця між вкладами та інвестиціями покри­валась ще й банківськими кредитами, які таким чином породжу­вали гроші для зростання. Держава проводила жорстку політику контролю за доходами (зокрема за заробітною платою), які мали зростати повільніше, ніж продуктивність праці, та у галузі оптових цін, оскільки промисловість головним чином реагувала на них.

За останні роки Японія перетворилась у фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів уже досяг 129 млрд. дол. США. У 1995 p. частка японських кредитів у світі становила 53 %. Найбільші комерційні банки світу — японські, проте вони являють собою неповоротких монстрів з досить низькою ефективністю роботи. Причина полягає у недо­статності поділу фінансової і грошової системи в Японії. Ко­мерційні банки призначені для державного фінансування пер­спективних галузей і в ході свого розвитку виявились хронічни­ми боржниками центрального банку. Останній — це своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, його фактичний дефіцит перекладається на центральний банк. Він, по суті, виконує ті ж функції, що й дер­жавне бюджетне фінансування. Держава створила японські бан­ки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспек­тивні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків йдуть дер­жаві. У цій системі промислові й торгові фірми також є хро­нічними боржниками банківської системи і коефіцієнт їх борго­вого навантаження може становити 300—400 %. Як наслідок, створюється своєрідна економічна система, в якій всі одне одно­му винні: промислові й торгові компанії — банкам, а комерційні банки — центральному банку.

Із трьох груп суб´єктів, які забезпечують джерела інвестицій і яким дістаються перші плоди економічного зростання — сім´я, корпорація і держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони включені до певної фінансово-промислової групи. Роль дер­жави формально залишається не дуже помітною (через бюджет ну систему розподіляється близько 25 % ВВП), а населення є відносно бідним.

Високу якість японської економіки добре видно на прикладі порівняльних даних з енергоспоживання. У 1985 р. в Японії споживали 2,6 т умовного палива на душу населення, а у США — 6,7 т, тобто у 2,6 раза більше, при тому, що ВНП на душу насе­лення в Японії вищий, ніж у США. Японія розробляє концепцію нової енергетичної культури, сутність якої — забезпечення енер­гетичних потреб країни за рахунок поглиблення структурної пе­ребудови, розвитку альтернативних джерел енергії. Японський експорт у 1985 р. перевищив імпорт більш ніж на 46 млрд. дол., а у 1993 р. — на 120,2 млрд. дол. (Для порівняння: у ФРН пере­вищення становило 23,1 млрд., а США мали від´ємне сальдо 115,8 млрд. дол.) У тому ж році дефіцит торгового сальдо США з Японією досяг 60 млрд. дол. США звинуватили Японію у "колоні­альному характері" її торгівлі.

"План побудови інформаційного суспільства до 2001 p.", ви­конання якого забезпечило загальну інформатизацію країни, свідчить про новітні процеси у галузі економіки і суспільства. Японія займає провідне місце серед розвинутих країн світу.

Основні терміни і поняття

"План Доджа", експортний картель, кейрецу, "азіатська" економіка, план-прогноз, директивне планування, протекціонізм.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія