пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Економічна історія

Згортання НЕП-у і формування командної економіки


Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резер­ви "відбудовчого ефекту" було вичерпано, країна опинилась на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У 1926 р. виявилась нестача ме­талу, а потім й інших матеріалів і сировини. Вона була зумовле­на розгортанням нового будівництва, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.

Основними причинами цього були:

1)    зрив хлібозаготівлі (внаслідок незадоволення селян дер­жавними заготівельними цінами) і невиконання експортних зо­бов´язань, що зменшило валютні надходження і спричинило відпо­відно скорочення промислового виробництва та капітального бу­дівництва;

2) значно швидше зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією (зростання кількості робітників у про­мисловості й будівництві; зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшило платоспроможний попит);

політика активного витіснення з 1926 р. приватного капі­талу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів; призупинення державного кредитування приватних підприємств; введення у 1927 р. податку з надприбутку; заборона надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлен­ня старих договорів; зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідовано більшість концесій; у 1931 р. ліквідова­на і приватна промисловість);

4) одержавлення розподілу: в 1929 р. здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано то­варні біржі та ярмарки.

СРСР вибрав другу з двох альтернатив: 1) низькі темпи роз­витку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставан­ня від провідних капіталістичних країн; 2) відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований розвиток головної ланки господарства — великої індустрії. Політика непу була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внут­рішніми економічними суперечностями цієї політики та суперечливими процесами, які вона викликала в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку; вичерпання ресурсів; не­бажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидка диференц­іація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Відмови від непу вимагала і державна політика реал­ізації курсу індустріалізації, прийнятого XIV з´їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Почала розкручуватись "машина надзвичайності": у 1927 р. програма "переконструювання непу", розгортання коо­перування за виробничим принципом і колективізації, розши­рення планових початків в економіці, активний наступ на капі­талістичні елементи міста і села.

Відновлення і розширення державного сектору створили умо­ви і викликали необхідність переходу від річного плануван­ня у формі контрольних цифр до перспективного плануван­ня. Перший п´ятирічний план (1928—1932 pp.) було затвердже­но у 1929 p., за ним втілювались у життя 1933—1937 pp. — другий і 1938—1942 pp. — третій п´ятирічні плани. Держплан УСРР, як і союзний, стосовно п´ятирічного плану стояв на таких позиціях: "План має бути: а) науковим прогнозом об´єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, спрямова­них на практичне здійснення політичних прагнень державної влади". На практиці останнє витіснило і підім´яло під себе нау­ковість, об´єктивність, оптимальність. У "рік великого перело­му" (так назвав Й. Сталін 1929 р.) взято курс на різке форсуван­ня індустріалізації. 1931 р. радянські закупівлі становили ЗО % світового експорту машин та устаткування, 1932 р. — майже 50 %.

Джерела фінансування цих закупівель та індустріалізації

були такі:

1) перекачування коштів за допомогою держави з легкої та харчової у важку промисловість;

2) податки з населення (для села "надподатки" — постійне зростання цін на промислові товари);

3) добровільні й примусові (під контролем суспільних органі­зацій) позики (1927—1929 pp. випущено три державні позики індустріалізації, тільки населення України підписалося на суму понад 325 млн. рублів);

4) випуск паперових грошей (емісія), не забезпечених золо­том (у 1928—1932 pp. інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. рублів);

5)   форсоване розширення продажу горілки, завдяки якому в 1927 р. бюджет одержав 500 млн., 1930 p. — 2,6 млрд., а 1934 p. — 6,8 млрд. рублів;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра, хліба та іншої сировини;

7)   режим економії (за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат за 1928—1929 pp. зекономили лише в Україні майже 65 млрд. рублів);

8) посилення державної експлуатації селянства та робітни­чого класу, багатьох мільйонів в´язнів ГУЛАГу.

Важливого значення для економіки СРСР набула промис­ловість України, капіталовкладення в яку за роки першої п´я­тирічки становили понад 20 % загальносоюзних. Із 35 важли­вих об´єктів промисловості СРСР у період технічної реконст­рукції 20—30-х років 12 знаходились в Україні (7 новобудов — металургійні заводи: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і 5 докорінно реконст­руйованих — Луганський паровозобудівний і металургійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої п´ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому в промисловому комплексі України з´явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова і молочна, маслопереробна, комбікор­мова, хлібопекарська, у металургії — електрометалургія (завод Дніпроспецсталь), кольорова металургія (Костянтинівський цин­ковий (1930), Дніпропетровський алюмінієвий (1933) заводи). Про­граму першої п´ятирічки щодо загального обсягу промислового виробництва виконано на 93,7 %, у важкій промисловості — на 108 %. Частка промислової продукції підвищилася з 51,5 % у 1928 р. до 70,7 % у 1932 р. Частка першого підрозділу у ва­ловій продукції всієї промисловості зросла до 53,4 % проти 39,5 % у 1928 р.

Взявши курс на модернізацію промислового потенціалу краї­ни, радянське керівництво одразу зіткнулося з трьома проблема­ми: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — пере­качування коштів за рахунок встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (у роки першої п´ятирічки вони інколи ста­новили 1/8 ринкових) — вже не могли ефективно задовольнити потреб індустріалізації. Вихід вбачався у колективізації, оскіль­ки колективне (контрольоване і кероване державою) господар­ство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінан­сових надходжень.

Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочерговим зав­данням у галузі сільського господарства визнавався розвиток усіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, спожив­чої тощо), а перспективним завданням — поступовий перехід до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механіза­ція, електрифікація). Але не встановлювались терміни, форми і методи кооперування. XV з´їзд ВКП(б) (1927) передбачав по­вільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи, було по­рушено закріплені на папері основні принципи кооперації. Фор­сування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів´я худоби і збору зернових, а й до людських жертв, які рахувались мільйонами (близько 10 млн осіб). У результаті в роки перших п´ятирічок діяла карткова система постачання на­селення (до 1936 p.). Водночас колективізація створила соціаль­ну базу для модернізації аграрного сектору, дала змогу підвищи­ти продуктивність праці, вивільнити трудові ресурси для інших галузей економіки.

У 1929—1933 pp. проведено господарські реформи, які за­вершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли фор­муванню економічної системи, базованої на командно-адмініст­ративних методах управління економікою. Перш за все рефор­ми охопили управління промисловістю. У 1932 р. ВРНГ реорга­нізували в кілька наркоматів, що відали окремими галузями промисловості. Подальший розвиток системи йшов шляхом роз­дроблення наркоматів, особливо інтенсивно у 1938—1939 pp. До березня 1939 р. їх утворено вже 34, що означало перехід до галу­зевого принципу управління. Було відновлено колегії наркоматів. Різко зросла чисельність чиновників (тільки за роки першої п´я­тирічки — у 16 разів), адміністрування охопило всю соціально-економічну структуру суспільства. Посилилась єдиноначальність, яка призвела до утвердження командного стилю в управлінні економікою і панування директивних методів керівництва.

Заперечення ринкових відносин применшувало роль і зна­чення господарського розрахунку. У міру посилення директив­ного планування й управління економікою послаблювалась роль прибутку. Він майже цілком надходив до бюджету, з якого фінан­сувались капіталовкладення. Було введено пряме банківське кредитування (1930), а матеріально-технічне постачання здійсню­валось за принципом розподілу. Підприємства, що входили до трестів, отримували кредити згідно з планами, які складались трестами. Передбачалось, що відкриття підприємствами власних рахунків у банку підвищить їх оперативність. Проте практичне здійснення названих заходів призвело до протилежного резуль­тату. Кредитування стало здійснюватись "під план", що підрива­ло самі основи госпрозрахунку. До того ж розуміння госпрозра­хунку змінилось: фінансово-господарська самостійність зводи­лась просто до зіставлення доходів і витрат підприємства, а сам госпрозрахунок розглядався як форма обліку і контролю. Держ­банк за рахунок покупців сплачував рахунки постачальників незалежно від якості й асортименту продукції, а також компен­сував усі витрати, понесені постачальниками.

Не стимулювала розвиток ініціативи підприємства і подат­кова реформа, хоча замість великої кількості податків і видів податкових вилучень до бюджету встановлювалися податок з обігу і відрахування з прибутку.

Таким чином, у 30-ті роки було створено економічну систему, базовану на жорсткому централізмі та директивності. По суті, держава знову перейшла до своєрідної "розкладки" як у сільсько­му господарстві (обов´язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювалися жорсткі директивні завдання щодо виробниц­тва і розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Утвердились команд­но-бюрократичні методи управління. Обмеження самостійності й прав підприємств призвело до того, що підприємства як госпо­дарюючі одиниці стали перетворюватися у виконавчі органи цен­трального керівництва. Все це завершилось утвердженням ко­мандно-адміністративної системи управління народним госпо­дарством.

Розвиток централізованого планування відбувався по лінії дедалі більшого охоплення планом всього народного господар­ства. На відміну від першого п´ятирічного плану другий охопив розвиток усіх галузей господарства — промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообігу. У першому п´ятирічному плані визначалися завдання розвитку промисловості колишньої ВРНГ (60 % всієї промисловості). Другий п´ятирічний план охоп­лював усю промисловість. Якщо план ГОЕЛРО давав конкретні виробничі завдання по 17 галузях, а перша п´ятирічка — по 50, то друга — по 120 галузях промисловості. Жорстко регламенту­вались не тільки планові завдання, а й ресурси для їх виконання, форми та розміри оплати праці, інші показники.

Централізоване директивне планування переносилось також у сільське господарство. Ще в роки першої п´ятирічки стали розробляти державні посівні плани, які доводились до кожного району і колгоспу. У 1932 р. вперше було розроблено план трак­торних робіт МТС (у 1937 р. налічувалось 5518 МТС, і вони об­слуговували 91,5 % колгоспів), у 1935 р. — розвиток тварин­ництва на кожний рік, у 1938 р. — проведення агрокультурних заходів. Було відновлено методи позаекономічного примусу, що діяли в роки "воєнного комунізму".

У найбільш потворній формі командно-адміністративні підходи виявились у насильницьких методах і прискорених тем­пах колективізації, затвердженої у другій п´ятирічці (у колгос­пи об´єднано 93 % всіх селянських господарств і 99 % всіх по­сівних площ). Управління базувалось не на економічних мето­дах, а на волюнтаристському втручанні у процеси виробництва, обміну і розподілу сільськогосподарської продукції. Плануван­ня, яке ігнорувало об´єктивні закони розвитку, стало набувати, по суті, бюрократичного характеру.

Результати розвитку економіки, базованої на такій плановості, виявились суперечливими. З одного боку, система допомогла мобілізувати і сконцентрувати економічні ресурси у чітко ви­значених сферах (ділянках) господарської, наукової, соціальної діяльності. Так, у період другої п´ятирічки досягнуто збільшен­ня валової продукції промисловості у 2,2 раза, 80 % її отримано від нових і реконструйованих підприємств, зростання продукції у сільському господарстві в 1,5 раза, зниження собівартості про­дукції на 10,3 % (у першій п´ятирічці спостерігалося збільшен­ня собівартості на 2,3 %). Країна здобула техніко-економічну незалежність. Вона виробляла практично всі види промислового устаткування, вийшла на перше місце в Європі і друге у світі за обсягом промислової продукції у 1936 p., хоча за виробництвом на душу населення ще відставала від розвинутих держав. Проте вже в цей період життя неодноразово ставило питання про ліквідацію воєнно-комуністичних командних методів управлін­ня аграрним сектором, що ґрунтувалися на жорсткій регламен­тації господарської діяльності колгоспів і радгоспів.

У роки третьої п´ятирічки поряд з посиленням галузевого планування все більшого значення набувало планування народ­ного господарства в територіальному розрізі. Це супроводжува­лось зміцненням централізованого планування. В Україні 1940 р. при Раднаркомі республіки створено Економічну раду, яка мала посилити роботу уряду щодо керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розгля­дати мобілізаційно-оборонні питання. Такі ж ради створювались щодо товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива і транспорту. Ще більше за­кріпився принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва і розподілу про­дукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану як народногосподарського штабу країни і роль Держплану України як такого ж штабу в масштабі республіки. Проте друга половина 30-х років відмічена помітним наростанням про­блем у господарському житті. У лютому 1941 р. зроблено спро­бу розробити методи їх подолання. Знову намічалися повсюдне втілення госпрозрахункових відносин і низка інших заходів, але розпочати їх реалізацію не вдалося. Ставало все більш зрозумі­лим, що форми і методи планового управління, які склались, знач­ною мірою себе вичерпали і стали причиною багатьох негатив­них явищ в економіці.

 

Основні терміни і поняття

Націоналізація, конфіскація, "воєнний комунізм", неп, продрозкладка, продподаток, главкізм, централізація управління, ди­рективне планування.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія