Електронна бібліотекапідручники


Економічна історія

Формування внутрішнього ринку


На початку XX ст. прогресувала тенденція нерівномірності розвитку регіонів України. Найбільш відсталим регіоном, де зберігалися пережитки кріпацтва, залишалося Лівобережжя. У цей же період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізоруд­ної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової промисловості. Ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції усього народного госпо­дарства становила 48,2 %.

У 1913 р. тут вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. На Україну в цей час при­падало 20,2 % усієї продукції машинобудування (65 підприємств сільськогосподарського машинобудування давали майже 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь) та металургійної промисловості Росії. Продовжувалось підпо­рядкування української промисловості імперському центру. У 1913 р. на українську промисловість припадало 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Це певною мірою визначало характер розвитку економіки України в цілому: вона залишалася сільськогосподарським райо­ном імперії, де в селах проживало 80 % населення.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього рин­ку і зростання капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На території України першу залізницю Львів — Перемишль було прокладено в 1861 р. До 1900 р. дов­жина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Харків­ський і Луганський паровозобудівні заводи, що виникли наприкін­ці XIX ст., до 1900 р. випустили 233 паровози. Зростання про­мислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяли роз­ширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80-х років стала переважа­ти. Ярмарки і базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі — крамничній і магазинній торгівлі. Кількість стаціонарних торгових установ збільшилася з 33,2 тис. у 1861 р. до 87 тис. у 1900 р. Зростала роль товарних бірж.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної державно-кредитної системи. У 1860 р. уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, на який покладалося завдання зміцнення грошової і кредитної систем. В Україні функціонувало три контори Державного бан­ку — в Києві, Харкові й Одесі та 24 його відділення в інших містах, що здійснювали кредитування торгівлі, промисловості й сільського господарства. У 1897 р. банку було надано право са­мостійно здійснювати емісію грошей.

У 60—70-х роках формується мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк було засновано в Петербурзі в 1864 р. У 1868 р. засновано Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871 р. — Київський промисловий, у 1872 р. — Катеринославський комер­ційний з філіями у Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використо­вували свої засоби як позичковий капітал і надання позик під цінні папери або заставу товарів. Діяльність їх характеризувалась розширенням операцій, викликаних великим попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва. Проте 1871 р. став для багатьох із банків роком великих збитків, низьких диві­дендів і великих списань безнадійних боргів, спричинених част­ковими банкрутствами. Потрібен був час, щоб акціонерні ко­мерційні банки знову зайняли належне місце у фінансово-кре­дитній системі.

80-ті роки позначені створенням нових державних земель­них банків: Селянського (1882) і Дворянського (1885). Держав­ний Селянський банк перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів і мав 9 філій в Україні. Його основна функція — на­дання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викуповували у поміщиків, на умовах оплати 7,5—8,5 % роз­міру кредиту щорічно. Державний Дворянський банк мав в Украї­ні 7 філій, які надавали довгострокові позики потомственим дворянам-землевласникам.

Зупинення падіння курсу рубля і зміцнення національної валюти мало важливе значення для розвитку економіки. З цією метою у травні 1895 р. Державна рада своєю постановою відно­вила дозвіл на угоди у золотій валюті (заборонені наприкінці 1863 p.), а міністру фінансів надала право дозволяти приймання золотих монет при сплаті податків, а також встановлювати і змінювати курс золотої монети за платежами до казни. Після затвердження царем постанова набрала сили закону, що фак­тично означало офіційне визнання золота як грошей. У січні 1897 р. Державна рада прийняла закон "Про карбування й ви^ пуск у обіг золотих грошей", за яким дозволявся вільний обмін паперових кредитних рублів на золото за фактичним курсом. Мо­нети з чистого золота карбувалися вартістю 5, 10, 15 рублів (ім­періали). Встановлювався фіксований курс кредитного рубля: 7 руб. 40 коп. за золотий півімперіал номіналом 9 рублів. Один рубль прирівнювався до 0,77 г золота. У "миколаївській десятці" чистого золота було 7,7 г (золотий паритет основних у той час валют був такий: 1 долар — 1,5 г, 1 фунт стерлінгів — 7,8 г, 1 франк — 0,29 г, 1 марка — 0,35 г). Державний банк мав ви­ключне право емісії банкнот, які забезпечувались державним зо­лотим запасом і обмінювались на золото, як і в провідних краї­нах світу. Це значно зміцнило фінансово-кредитну систему краї­ни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі і поси­ленню зовнішньоекономічних зв´язків.

Важливе значення у товаризації виробництва на селі мала столипінська агарна реформа. Основний зміст указу 1910 р. полягав в утвердженні йа селі приватної селянської власності, яка передбачала спадкове володіння, купівлю-продаж і заставу землі. Метою було формування міцних селянських господарств фермерського типу. Цей процес і відбувався у реальному житті. В Україні (найбільше — на Правобережжі й Півдні) на хутори й відруби виселилися 226 тис. селянських господарств, що стано­вило майже половину їх загальної кількості. Реформа сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільсько­го господарства.

З 1910 по 1913 р. посівні площі в українських губерніях зрос­ли на 900 тис. десятин і загалом становили 22,9 млн. десятин. Валовий збір зерна становив 1200 млн. пудів (1913). Україна за­безпечувала 40 % зернової продукції, експортованої Російською імперією. Третина всієї продукції сільського господарства про­давалася на внутрішньому і зовнішньому ринках. Проте наявність 2 млн селян із середнім наділом 2 десятини (половина з яких не мали ні коня, ні корови), 5 тис. поміщиків, які володіли в середньому 1600 десятин (1914), зумовлювала невисоку середню врожайність — 9—10 ц з га, утримувала українське село у постійній соціальній напруженості.

Велике значення в індустріалізації України мала протекціо­ністська політика російського уряду. Порівняно з 1868 р. у 1891 р. мита на чавун збільшились у 10 разів, на гас — у 3, рей­ки — 4,5 , машини — у 8, паровози — у 4, на бавовняні ткани­ни — у 2 рази. Сума мита до вартості товару у 1868 р. становила 17,6 %, а у 1891 р. — 33 % вартості вивозу. Для порівняння: в Італії цей показник становив 18 %, у Франції — 9, у Німеччині — 8, у СІЛА — ЗО %. І лише у Бразилії він був вищим і становив 40 %.

Високі митні збори на імпортовані іноземні товари відкрива­ли внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Водночас така політика сприяла імпорту не товарів, а капіталів.

Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концент­рації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню техніки, використан­ню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо. Ці зміни дали Україні можливість перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріаліза­ція економіки України. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургій­ну базу імперії. Розвиток української промисловості характери­зувався більш швидким порівняно із загальноімперським тем­пом зростання, високим рівнем концентрації виробництва, знач­ним впливом іноземного капіталу, структурною та територіаль­ною диспропорційністю тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства.

 

Основні терміни і поняття

 

Десятина, авторитарна влада, бюрократизація управління, колонізація, синдикат, цінні папери.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія