Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Парцелярний характер землеволодіння


Наприкінці XVIII ст. у Франції проживало близько 26 млн. осіб, з яких лише 2 млн. — у містах. Франція залишалась аграрною країною: 75 % її національного доходу давало сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало у спадковому ко­ристуванні селян у вигляді малих парцел, розміри яких не пере­вищували одного га і які належали поміщикам або монасти­рям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни об­робляли свої ділянки і вимушено виконували панщинні повин­ності на користь феодалів і церкви.

Техніка обробітку землі у 70—80-ті роки XVIII ст. дещо поліп­шилася, зросла продуктивність тваринництва. Сільське госпо­дарство ставало все більш товарним. Зростаючі потреби підштов­хували сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займались лихварством і визиском сільської бідноти.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи і цілком маєтки сеньйорів, з правом на побори із селян. Перед револю­цією 1789—1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось май­же стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники з буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, і підвищували орендну плату.

В окремих районах Франції великі землевласники огоро­джували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Ста­новище основної маси селян продовжувало погіршуватися. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів і праці за наймом. Не в змозі прогодува­тися своєю працею, частина селян перетворювались у жебраків.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об´єднува­ла боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними, і хоч кількість сервів (закріпачених) була не дуже ве­ликою, але й інші несли тягар багатьох повинностей. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщи­ни (право мертвої руки), за право давити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, які сплачували сеньйору за користування землею гроші, так зва­ний ценз, і виконували низку феодальних повинностей та пла­тежів. Все це разом інколи становило 25—30 % вартості землі. Менш поширеним був шампар — оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензиторів, були і беззе­мельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни сплачували "десятину", державі вносили "двадцяти-ну" і подушну подать. Ще більш віджилими були талья — пря­мий державний податок, а також габель — непрямий податок на сіль. Щорічно селяни повинні були за примусовою ціною купувати не менше 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємні купівля і продаж солі карались примусовими роботами — засланням на галери.

Непосильні платежі й феодальна власність на землю позбав­ляли селян коштів для розширення виробництва і поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фер­мерства, яке вже виникло у північних районах країни, перешко­джали купівлі-продажу землі.

Капіталістичний розвиток сільського господарства Франції значно просунувся вперед у період Реставрації та Липневої монархії (1815—1848).

У цей період у Франції продовжувало розвиватись торговельне і підприємницьке землеробство, що вело до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з боку великих землевласників і феодалів. Одночасно відбувалися дроблення селянської власності, концентрація землі в руках буржуазії, помі­щиків і заможних селян. Кількість земельних власників збільши­лась, але водночас зростали бідність і зубожіння дрібних селян. Парцельний селянин, щоб вижити, постійно вдавався до позики під заставу землі, до лихварського іпотечного кредиту. Рівень життя селянських мас у Франції був дуже низьким.

Велике землеволодіння у Франції зазвичай поєднувалось із дрібним землекористуванням. Більшість великих землевласників здавали землю в оренду на кабальних умовах сплати половиною врожаю. Велика частина селян і орендарів не мали необхідних умов для поліпшення техніки обробітку землі. Ці обставини дуже уповільнювали прогрес у сільському господарстві. Крім того, у 1819 р. було введено високі мита на хліб, худобу, шерсть, які слу­гували захистом великих землевласників від конкуренції іно­земних товарів.

Збільшення площі, зайнятої під оранку, поліпшення агротех­ніки, ширше використання машин сприяли постійному зростан­ню протягом XIX ст. продукції сільського господарства. Якщо у 1812 р. вона оцінювалась у 3 млрд., то у 1870 р. — уже у 7,5 млрд. франків.

З 1815 по 1852 р. посівні площі збільшилися з 23 млн. до 26 млн. га. Змінилась їхня структура. Пшениця витіснила інші злакові культури. Різко збільшились посіви цукрового буряку (досягли у 1852 р. 111 тис. га, з яких збирали 32 млн. ц буряків). Урожайність зернових зросла на 50 %. Розвивалось тваринниц­тво, збільшились площі лук і пасовищ, що слугували його кормо­вою базою. Протягом першої половини XIX ст. поголів´я вели­кої рогатої худоби зросло більше ніж у 1,5 раза.

Таким чином, парцелярний характер французького земле­володіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структу­ри економіки, а вартість сільськогосподарської продукції у 70-ті роки XIX ст. у 2,5 раза перевищувала вартість промисло­вої продукції.

Основні терміни і поняття

Парцела, ценз, шампар, талья, габель, іпотека, іпотечний банк, общинне володіння, акціонерне товариство, емісійний банк, позика, кредит, облігація.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія