Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Економіка періоду імперії


Сільське господарство у II—І ст. до н. є. переживало піднесення. Про його стан детально повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.), Варрон (І ст. до н. е.). Дуже поширилися виноградарство, масли­но- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. є. досягла 10—15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами хар­чування, у тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), вважалося престижним заняттям. Для обробки врожаю використовувались преси (з вантажем, клиновий, гвин­товий), чавильний для вижимки винограду, оливок, овочів, млини з жорнами з вулканічних порід або подрібненого базальту (з´яви­лися з V ст. до н. е.). На початку нової ери виникли водяні млини.

Піднесення сільського господарства в II—І ст. до н. є. можна пояснити трьома причинами:

—широке впровадження рабства;

—встановлення ринкових зв´язків між містом і селом, які мали потребу в продукції одне одного. Товарною галуззю в маєт­ку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна ж маса продуктів до ринкового обігу не залучалась. Наприклад, маєток Катона забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв´язування винограду;

—перехід від дрібного до великого землеробства. Найбільш поширеним типом був фільварок у декілька сот югерів (серед­ня вілла сягала 200—300 югерів (50—60 га)) землі з 10—20 раба­ми. У таких маєтках, де контроль за рабами був більш ефектив­ним, використовувались елементи простої і складної кооперації. Товарність фільварка досягала 70—90 %. Були також дрібні гос­подарства сільського плебсу в 10—ЗО югерів землі з використан­ням 1—2 рабів. Хоча такі господарства часто розорялися, вони пристосовувалися до всіх змін економіки.

За рахунок узаконеної експлуатації провінції (сплата податків і нерівноправна торгівля), які розглядались як "маєтки римсько­го народу", швидко розвивалось ремесло. Римлянам належить заслуга винаходу бетону (II ст. до н. е.), відкриття методу дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ре­месла, склалися ремісничі центри; у Путеолах виготовляли ви­роби із заліза, у Капуї — з бронзи і свинцю, у Калах і Мінтуріях — сільськогосподарські знаряддя, в Арреції — кераміку, в Та-ренті — шерстяні вироби, Північній Італії — лляні тканини. Ре­місники створювали колегії за професіями, куди приймали та­кож вільновідпущеників і рабів.

У цей же час спостерігався й розвиток торгівлі. Великими торговельними центрами були Рим, Путеоли, Сіракузи. Харак­терно, що до Західного Середньоземномор´я з Італії вивозили готову продукцію в обмін на сировину, торговельний баланс зі Східним Середньоземномор´ям був пасивним, оскільки римські вироби не могли конкурувати з грецькими. За словами Плінія Старшого, щорічний імпорт поглинав до 550 млн. сестерціїв.

Внутрішньоіталійська торгівля набувала великого значення. Цьому сприяло створення мережі прямих, добре вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. є. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. Загальна довжи­на їх становила 80 тис. км. Пам´яткою такого будівництва є Ап-пієва дорога, що прокладена у IV ст. до н. є. між Римом і Ка-пуєю (350 км) і використовується до сьогодні. Тут же були викла­дені дороговкази. Будували мости (найбільший — через Дунай, довжиною 1070 м, мав ширину перегону 50—60 м), проривали тунелі, складали дорожні карти і путівники, відкривали заїжджі двори. Вони використовувались не лише з воєнною, а й з торго­вельною метою.

Інтенсифікація торгівлі сприяла розвитку грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — стали основною валютою Середземномор´я. Поширення різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли роз­витку міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, які стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, проводили обмін грошей і надавали позику). Позичковий процент в Італії не перевищував 6 % у рік, але в провінціях він сягав 48 %, причому в лихварських операціях, що розорювали цілі міста, брала участь римська знать. Проте торговельний капі­тал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про досить низький рівень економічного розвитку суспільства.

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. є. Пожвавилась економіка провінцій, вводились нові сорти зерно­вих, використовувалися мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовувалися такі складні при­стосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали використовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щорічно з Єгипту доставляли 5 млн. бушелів (1 англ. бушель — приблизно 36,1 дм3) хліба для забезпечення населен­ня Риму (близько 10 млн. давали інші провінції).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства ста­ли помітними у самій Італії. На місце середніх інтенсивних гос­подарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в де­кілька тисяч югерів. Склалося кілька типів латифундій:

1) централізована рабська, яка керувалась із центру і оброб­лялася рабами;

2)  децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3)  змішана, коли вся латифундія поділялася на дві части­ни — одну обробляли раби, другу подрібнювали на частки і зда­вали в оренду колонам.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов´язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих кате­горій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику час­тину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населен­ня, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували по­датки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худо­би. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відпові­дальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відпо­відали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов´яз­ки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до профе­сійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізні­ше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона пе­ретворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив неве­лику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфітевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволю­ція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь влас­ника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—V ст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмо­вими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною фор­мою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних гро­мадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її трима­ча, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм перехо­дити з одного помістя в інше, зобов´язував землевласників по­вертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

Стабілізації в державі, очевидно, було досягнуто ціною глибо­кої трансформації попередніх відносин, що ґрунтувалися на ан­тичній формі власності й рабства. Формувались нові протофеодальні відносини, складався тип господарства, пов´язаний з екс­плуатацією дрібних землевласників у великих господарствах, ра­бовласницькі форми господарства поступово деградували. Зрос­тало велике, а також церковне, землеволодіння. У V ст. пошири­лось чернецтво, монастирі володіли великими площами земель, які звільнялися від важких податків.

Поділ Римської імперії на Західну і Східну — Візантію відбув­ся у 395 р. Історичний розвиток пролягав різними шляхами. На сході феодалізація тривала повільно, зі збереженням сильної вла­ди імператора в Константинополі. На заході імператорська вла­да поступово слабшала і в 476 р. була зовсім ліквідована. Одно­часно на території імперії формувалися самостійні, так звані  варварські, королівства, у межах яких синтезувались протофеодальні відносини, що виникали у надрах рабовласницьких струк­тур, і відносини, що розвивались у середовищі варварських пле­мен і племінних союзів.

Кінцем стародавнього світу і початком періоду європейської історії вважається 476 р.

 

Основні терміни і поняття

Триби, оренда, класичне рабство, муніципія, патриція, плебс, колон



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія