Електронна бібліотекапідручники


Культурологія

8.4.2. Втілення реалістичного методу в літературі й образотворчому мистецтві


В умовах багатосторонніх зв´язків країн і народів художні течії у XIX ст. не затримувалися в рамках однієї держави, а швидко поширювалися по всьому світу. Говорячи про реалізм середини XIX ст., мають на увазі певну художню систему, теоретично обґрунтовану як естетично усвідомлений досвід. Е. Золя визначав реалізм як звернення до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Реалісти заговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну «музичній», але нечіткій мові романтизму.

Франція. Образотворче мистецтво. У французькому живописі реалізм виявився у пейзажі — найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добіньї— приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. їх об´єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссо тяжів до акцентування вічного у природі («Дуби»), Дюпре любив світлотіньові контрасти, з допомогою яких передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тройон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди («Берег Уази», «Берег ріки») у висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.

Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле — майстер селянської теми («Сіяч», «Збирачки колосків», «Людина з мотикою»). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багато супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок («Анжелюс»). Його мистецтво правдиве і чесне.

Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро. Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Він був завжди гранично щирий («Міст у Манті», «Вежа ратуші в Дує»). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля («Родина женця»). Він ніколи не малював стихію або нічний морок, що так любили романтики. Досвітня пора або тихі сутінки — його улюблений час. Гама кольорів нібито небагата: це градації сріблясто-перлинних і лазурово-перламутрових тонів. Офіційна критика не сприймала його широкий, вільний почерк. Він не був попередником імпресіонізму, але його ставлення до безпосереднього враження від природи і людини вже близьке до цього.

У жанровому живописі реалізм зв´язаний з ім´ям Жана Дезіре Гюстава Курбе. Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні він дебютував «Портретом з чорною собакою», згодом створив «Автопортрет з люлькою». Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся і борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе не поступається перед живописом Тиціана.

Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з ПІ. Бодлером, який видавав журнал «Благо народу», і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів («Дробильники каменю»). Після розгрому революції, повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен («Після обіду в Орна-ні», «Похорон в Орнані»), пов´язаних з цим містом.

Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майже монохромна, ґрунтується на багатстві напівтонів. Тон у нього ставав дедалі інтенсивнішим і глибшим при згущенні і потовщенні шару фарби, для чого Курбе часто замінював пензель шпателем. Об´єм речей для нього важливіший за їх силует. Він не часто компонував свої картини вглиб, його постаті немовби виступають із картини. Форму він визначав, насамперед, колоритом і світлом. Курбе, який зображав провінційне суспільство, звинувачували у наклепі і прославленні потворного. Але він відповів на ці нападки пізніше, у 1855 p., коли, не прийнятий на міжнародну виставку, відкрив свою експозицію у дерев´яному бараці, названому ним «Павільйон реалізму». Він написав у ці роки кілька програмних картин («Ательє», «Зустріч»). У дні Паризької комуни став її членом. Останні роки провів у Швейцарії, де створив ряд чудових робіт: сцени полювання, краєвиди, натюрморти.

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор´єна Дом´є. Він — сатирик, який вміло користувався мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів і депутатів парламенту Липневої монархії «Законодавче черево» — збіговисько немічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених і чванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються на полотнах Дом´є, коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів — це лиш ярмарок («Опустіть завісу, фарс зіграно») або як король розправляється з учасниками повстання («Цього можна відпустити на свободу, він нам більше не загрожує»).

Але Дом´є буває і трагічним («Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», де передана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з робітничих кварталів під час революційних заворушень). У серії «Карикатюрана» головний об´єкт глузування — міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.

Сучасні художникові типи і характери відображені у серіях «Паризькі враження», «Паризькі типи», «Подружні норови». Дом´є робить ілюстрації до «Фізіології рантьє» Бальзака.

У Дом´є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції — улюблений прийом Дом´є, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами («Вагон III класу», «Повстання»).

Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.

Література. Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст.

Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації та Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі «Червоне і чорне» та італійський аристократ Фабріціо дель Донго — у «Пармській обителі»).

Главою реалістичної школи 30—40-х pp. був Оноре де Бальзак. Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об´єднав під назвою «Людська комедія». Письменник хотів створити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.

Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка згодилася «затиснути своє серце між власною крамничкою і власним травленням», надихнула його на створення чудових романів («Мадам Боварі», «Виховання почуттів», «Проста душа», «Саламбо»).

Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.

Визначного розвитку досягла в цей період французька новела. її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме. У нього багато що від романтиків — письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є відчуженість, байдужість, що надають особливого драматизму подіям («Матео Фальконе», «Таманго», «Кармен», «Коломба»).

Маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопассана: «Пампушка», «Дядечко Мілон», «Бранці», «Два приятелі», «Дуель» та ін. Новели його в основному ліричні, а романи («Життя», «Любий друг») викривають цинізм, ницість, дріб´язковість душі, примітивний гедонізм.

Англія. Кінець XVIII — початок XIX ст. в англійській культурі — вузловий період. У цей час зароджується, виникає, набирають сили багато нових тенденцій і явищ, що отримали розвиток у майбутньому. І романтизм, і реалізм нового часу беруть свої витоки або демонструють свої перші ознаки саме у цю добу.

Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві Англії отримують небачений розквіт політична сатира і побутова карикатура. Ці види мистецтва живилися демократичними рухами і партійною боротьбою. Англійські карикатуристи цього часу використовують офорт, контурний рисунок, акварель; їхні роботи широко тиражуються, що підсилювало вплив на маси. Провідну роль відігравали два художники — Томас Роулендсон та Джеймс Гілрей. Для першого було характерним гумористичне зображення звичаїв сучасного англійського суспільства. Твори цього майстра нерідко об´єднувалися в цикли й серії. Гілрей більше уваги приділяв політичній сатирі, піддаючи критиці королівський дім і правлячу партію. Його малюнки оперативно відгукувалися на актуальні події, вони були наче своєрідний графічний репортаж. Сатиричні образні знахідки деяких його аркушів настільки влучні, що їх запозичували наступні покоління карикатуристів ледве не до нашого часу.

Література. Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть. Вона схильна до критики. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова — життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю («Пригоди Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей», «Домбі і син», «Холодний дім»).

Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про вищий світ — «Ярмарок суєти», де герої метушаться, домагаються своїх дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Одним із останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді) — автор романів «Тесе з роду д´Ербервіллів», «Джуд Непомітний». Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Вістрям своєї парадоксальності зі слизькою клоунадою, як зауважив А. В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, а й про свої ідеї.

Основні його ідеї — це аморальність соціальної несправедливості («Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен»), романтичні ілюзії щодо війни («Людина і зброя», «Обранець долі»), антимілітаризм («Учень диявола», «Цезар і Клеопатра»). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людських душ у п´єсах «Дім, де розбиваються серця» («Фантазія в російському стилі на англійські теми»), «Свята Іоанна», «Пігмаліон». Іноді Шоу щедро залучає ексцентрику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії — «Візок з яблуками», «Гірко, але правда», «Женева» — він назвав політичними екстраваганцями.

Шоу вбачав своє завдання в тому, щоб виховувати свідомість глядачів. І він значною мірою вплинув на своїх сучасників, розширивши поняття сценічної правди.

Норвегія. Театральне мистецтво. Великий внесок у світову театральну культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І, насамперед, — норвезький драматург Ібсен та шведський Стріндберг.

Генріх Ібсен — творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя («Бранд», «Пер Гюнт», «Підпори суспільства», «Ляльковий дім», «Дика качка»). Ібсен розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя. Простота і уявна невибагливість дії на сцені немовби повторюють природний та невимушений плин життя. Разом із тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічності та поетичності. В його п´єсах звучить прихований драматизм повсякденності, багато важать старанно дібрані деталі, що стають глибокими поетичними образами. Вони часом набувають значення символу, і ця символіка не руйнує реалістичної тканини твору. Дуже важливі елементи драматургії Г. Ібсена — другий план, підтекст, атмосфера. Вони виявляють «підводну течію» п´єси.

У другій половині 80-х pp. у драматургії Ібсена з´явилися інші риси, але це була вже інша епоха.

Швеція. Театральне мистецтво. Серед представників нової драми швед Юхан Август Стріндберг посідає особливе місце. Його драматургія і теоретичні роботи значною мірою сприяли становленню сучасного європейського театру. Стріндберг не приймав буржуазного суспільства, лицемірства звичаїв, брехливості політики. Але центральною темою його творчості була критика інституту буржуазної сім´ї і шлюбу. Його творчість хронологічно поділяється на два періоди: до 1884 р. — переважання реалізму; далі — посилення містичних мотивів і символізму. Духовній культурі XIX ст. належить перший період. Долю окремих людей, сімейне життя Стріндберг розглядав як явища глибоко трагічні. У драмах цього періоду протиборчі сторони — чоловік і дружина. А втім, Стріндберг вважав, що основний конфлікт його часу — це боротьба всіх з усіма, повсюдно і в усьому — між класами, між особистістю і суспільством, між чоловіком і жінкою («Батько», «Фрекен Юлія»). Історичний цикл («Енгельбрект», «Густав Baca», «Ерік XIV», «Карл XII») — це тема трагедії приреченого на владу, але нездатного винести її, монарха. Мотив безглуздості життя, безцільності опору долі наростає і зумовлює песимістичні інтонації. Символістські і камерні драми Стріндберга належать уже іншій епосі, як і його наступні відкриття.

Росія. Образотворче мистецтво. Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва Росії. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад «Танок серед мечів» Г. Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це означало, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення.

У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамськой, Г. Мясоедов та М. Ге — художники, творчість яких була тісно пов´язана не тільки з Росією, а й з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), М. Ярошенко («В´язень», «Курсистка»), А. Куїнджі («Пейзаж»), К. Трутовський («Бандурист», «Український ярмарок») та ін.

Виставляючи свої полотна у містах Росії й України, вони виховували естетичні смаки найширших верств населення.

Музичне мистецтво середини і другої половини XIX ст. Сорокові і шістдесяті роки XIX ст. характерні великим піднесенням в російському громадському житті: усе більше розвивається прагнення до народності і реалізму, боротьба за освіту народу. Це знайшло своє відображення в революційно-демократичній літературі та в живописі художників-передвижників, а також у музиці. Пожвавилося музично-громадське життя: організовувалися музичні товариства, розвивалася концертна діяльність, створено безкоштовні музичні школи, відкрито консерваторії в Петербурзі (1862) і в Москві (1866), розвивається професіональна музична освіта, створюються кадри музикантів-професіоналів. Провідну роль в організації музичних товариств і консерваторій відіграли брати Рубінштейни: Антон Григорович — у Петербурзі і Микола Григорович — у Москві.

У галузі музичної критики необхідно відзначити діяльність О. М. Серова. Це був видатний музичний критик, який, на відміну від деяких тодішніх критиків, прагнув підійти до оцінки музичних явищ не з точки зору музичного смаку, а на основі наукового аналізу музичних творів. Він вимагав змістовності й ідейності в музичному мистецтві.

Серед композиторів виникають різні творчі напрями. Найвизначнішим з них була нова російська музична школа або, як її назвав критик В. В. Стасов, «Могуча кучка». Главою і натхненником «Могучої кучки» був М. О. Балакірєв, учасниками — Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков і Кюї. Як ідейний керівник і пропагандист нерозривно зв´язаний з ними був Стасов.

У своїй творчості представники нової російської музичної школи прагнули створити ідейну, змістовну музику, яка правдиво відображає життя народу, його думки і почуття. Композитори створювали національне, самобутнє реалістичне мистецтво, боролися з низькопоклонством перед західноєвропейською музикою. За основу музичної мови «кучкисти» брали характерні риси і звороти російської народної пісні.

Поряд з російським фольклором представники нової російської музичної школи використовували мелодії інших народів, особливо східних. Як і Глінка, вони обробляли народні українські, грузинські, вірменські, татарські та інші мелодії. Так, Бородін в опері «Князь Ігор», а Римський-Корсаков у симфонічній сюїті «Шехерезада» та опері «Золотий півник» широко використали інтонації і ритми східних народів.

Для «кучкистів» характерні прагнення до реалізму, правдивості музичних образів і характерів, різноманітність виражальних засобів. За глибиною реалізму і драматизму високої оцінки заслуговують опери «Борис Годунов» і «Хованщина» Му-соргського, «Псковитянка» і «Царева наречена» Римського-Корсакова, «Князь Ігор» Бородіна та ін. Представники нової російської музичної школи яскраво відображали у своїх творах глибоку давнину, перекази, старовинні обряди, сільський побут, казкові теми та ін. Прикладами таких творів можуть бути опери «Снігуронька» і «Садко» Римського-Корсакова, «Сорочинський ярмарок» Мусоргського та ін.

У творчості «кучкистів» переважають вокальні твори — опери і романси. їх інструментальні твори пов´язані з певним конкретним задумом або сюжетом. Такими є симфонічна сюїта «Шехерезада» і симфонічна поема «Садко» Римського-Корсакова, симфонічна картина «Ніч на Лисій горі» і фортепіанна сюїта «Картинки з виставки» Мусоргського, симфонічна картина «У Середній Азії» Бородіна та ін.

Поряд із композиторами «Могучої кучки» жив і творив П. І. Чайковський — глибоко національний композитор, творчість якого нерозривно пов´язана з російською дійсністю, з російською музикою. Як Римський-Корсаков, так і Чайковський своєю творчістю і безпосередньою педагогічною діяльністю справили величезний вплив на розвиток російської музики, створивши в ній два напрями, дві школи — петербурзьку і московську.

Петербурзька музична школа перебувала під впливом Римського-Корсакова. Найбільшими представниками цієї школи були Лядов і Глазунов. У їх творчості переважають інструментальні твори. Для творчості Лядова і Глазунова характерні програмність, близькість до народної музики і висока майстерність. Особливо визначними є П´ята і Шоста симфонії, квартети і концерти Глазунова, обробки російських народних пісень і фортепіанні п´єси Лядова.

Для московської музичної школи, очолюваної П. І. Чайковським, характерні глибокий ліризм і реалізм, інтерес до людини, її переживань і почуттів. У творчості композиторів цього напряму велике місце займає вокальна музика. Найбільшими її представниками були Танеев, Аренський, Рахманінов, Скрябін, Стравінський.

Протягом другої половини XIX ст. російська музика завойовує провідне місце у світовому мистецтві.

Опера. О. С. Даргомижський. Молодший сучасник Глінки О. С. Даргомиж-ський є творцем першої російської народно-побутової музичної драми «Русалка». У цьому творі вперше було показано переживання і трагічну долю простої селянської дівчини та її батька — Мельника.

Важливу роль Даргомижський відіграв у розвиткові і поглибленні драматичної виразності вокальної партії в опері і романсах. Він прагнув надати мелодії і речитативу змістовних та правильних мовних інтонацій. Через інтонацію, близьку до інтонації розмовної мови, він прагнув передати в музиці найтонші відтінки почуттів і переживань людини. «Хочу, щоб звук відображав правду», — писав Даргомижський у 1857 р. в листі до Л. І. Кармаліної.

Прагнення до реалізму виявились у Даргомижського вже в «Русалці». У цьому творі визначними є сцени Наталі з князем та батьком у першій дії і сцени Мельника з князем у другій картині третьої дії. Вони побудовані на безперервному розвиткові мелодійного речитативу, що іноді переходить в аріозо-пісенні епізоди або невеликі ансамблі.

Вокальна музика. О. С. Даргомижський. Розвиваючи деклараційну виразність в романсах, Даргомижський досягає глибокого драматизму. Прикладами є романси «Мне грустно», «Расстались гордо мы», «Я все ещё его люблю», «Не скажу никому» та ін.

У галузі дрібної вокальної форми Даргомижський створює нові жанри драматичної пісні («Старый капрал»), жартівливо-гумористичної («Мельник» та ін.) і сатиричної пісні («Червяк», «Титулярный советник»).

Україна. Становлення нової української літератури та літературної мови. Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40—60-ті pp. XIX ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім´ям та творчістю його сучасників і послідовників пов´язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40— 60-ті pp. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов´янських літератур.

Із 40-х pp. XIX ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Джерелами формування визвольних програм були і соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої частини дворянства. У цей час поширюються нові віяння у громадському житті під впливом прогресивної думки Європи, оформлюючись в ідеї лібералізму і революційного демократизму. Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв були революційні події у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо Австрії, які безпосередньо зачіпали населення західноукраїнських земель. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846 pp.

У програмних документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов´янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв´язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створення на хвилях революційних подій політичних і науково-культурних інституцій, таких як «Головна рада руська», «Руський собор», «Галичо-руська матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених». Вони сприяли розвитку національної культури, освіти, видавничої справи.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства збігся зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, а й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 pp., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра II піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління. Ці реформи загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Російської імперії. Але земельна реформа 1861 р. й ліберальні зміни не вивели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну суть соціально-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень українського народу відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично настроєні офіцери, зокрема А. Потебня. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру (Б. Залеський. 3. Сераковський, Г. Баталія), а іноді брали й безпосередню участь у її творенні (П. Свєнціцький, В. Антонович, Т. Рильський, М. Михальчук).

У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об´єднань — «Громад», що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об´єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, I. Нечуй-Левицький та ін.

70—90-ті pp. XIX ст. в українській літературі — це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяв якісному зростанню рівня національної і соціальної свідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджувалось реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступав міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розумінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачила себе у тісному зв´язку із соціально-історичними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика стали провідними формами суспільної свідомості, а письменство — виявом громадянської діяльності.

Література 70—90-х pp. звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв´язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з´являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х pp. притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літературне «народництво») й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX — на початку XX ст.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого — свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70—90-х pp., сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого — подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричної повісті до епічної розповіді, широких об´єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв´язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40— 60-ми pp. досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з´являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з´являється образ соціально-активної особистості, «нових людей» — різночинців-демократів.

Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини XIX ст. Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра — «Автопортрет» 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, у ньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. «Автопортрет» сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя. Творчість Т. Шевченка — художника запліднила українське мистецтво не тільки новими темами й образами, а й новим відношенням до України і її людей.

Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва II половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і в живописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об´єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.

Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

Л. Жемчужников — художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрета славнозвісного Козьми Пруткова, мальованого разом з Л. Ф. Лагоріо. Художню освіту Л. Жемчужников здобув у Петербурзькій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. У 1852 році він уперше приїхав в Україну і певний час жив у с Ковалівка на Полтавщині, відвідав Седнів, який полонив його причетністю до особи Великого Кобзаря. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова — «Кобзар на шляху» (1854). Образи цього твору — сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, — навіяні поемою Т. Шевченка «Катерина». Фігури зображені на тлі безкрайого степу. У цьому полотні виражено глибоке співчуття художника до тяжкої долі бідних людей, пригнічених безнадією та, водночас, позначених духовною красою і гідністю.

І. Соколов — художник-жанрист, автор багатьох картин з життя українського села. Тема рекрутчини, що звучала в поетичних творах Т. Шевченка, у народних думах і піснях, знайшла своє втілення у картині «Проводи рекрутів». Художник правдиво змалював суворе, трагічне випробування для всієї родини солдата — багаторічну і невиправдано тяжку службу.

У 1850-х pp. приїхав з Петербурга в Україну художник К. Трутовський. Старанною працею він здобував професійні знання у галузі живопису, адже повного курсу в Академії цей митець, як і Л. Жемчужников, не пройшов. Розмаїтість сюжетів, поетична краса обрядів, звичаїв та одягу українців викликали у художника сповнений захоплення відгук: «Боже мій, скільки не розроблених матеріалів знайде на Україні художник...» (лист до М. Рамазанова). Реалізм картин К. Трутовського позначився у виборі сюжетів, що відображають селянські будні. Це ранні твори 1850 — початку 1860-х pp. — «Лірник у селянській хаті», «Жінка з полотном» та «Масниця. П´яного везуть» (1861). У них помітне вміння знайти у повсякденному характерне й істотне. У цих полотнах виявляється своєрідний гумор художника, споріднений з гоголівським.

У своїх графічних працях майстер нищівною їдкою сатирою висміював морально деградоване панство. У 1860—1880-ті pp. митець звернувся до селянської теми, написав низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій, що відтворювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв («Білять полотно» (1874), «Через кладку» (1875). У картині «Весільний викуп» (1881) К. Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів — весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села. Жанрова сцена органічно доповнена мальовничим пейзажем із церковкою вдалині. Мажорний лад твору, соковитий живопис виявляє в авторі вправність колориста і чутливу до поетичної краси душу.

У кращих своїх творах І. Соколов, Л. Жемчужников та К. Трутовський піднімаються до критичного осмислення явищ дійсності, що було характерним для передових художників того часу.

Жанровий живопис. У 1870—1890-ті pp. більш широкого розвитку набуває український жанровий живопис. У Києві, Харкові, Одесі влаштовуються пересувні виставки російських художників-передвижників. Процес обміну між творчою інтелігенцією культурними та художніми здобутками стає більш активним. Новаторське мистецтво передвижників завдяки виставкам ставало здобутком широких верств населення, виховувало у людей естетичні смаки і громадянські почуття. А ідейно-художні принципи — реалізму та національності в мистецтві наснажували художників-жанристів до глибинного узагальнення явищ суспільного життя у пореформений час. Провідною в українському мистецтві стала селянська тема. Звертаючись до неї, українські передвижники прагнули до відтворення правдивої та узагальненої картини життя свого народу.

Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійських художників М. Кузнецов відіграв велику роль у розвитку українського жанрового живопису. У картині «На заробітки» (1882) він зобразив типову життєву сцену — вимушених пошуків шукання заробітку збіднілого після царського маніфесту селянства. У трактуванні образів селян художник не наголошував на драматичності їх існування, а, навпаки, вбачав здорову красу простих людей, властиве їхній натурі оптимістичне сприйняття світу.

Широке, правдиве зображення життя українського села — основна тема творчості провідного майстра жанрового живопису, художника-передвижника М. К. Пимоненка. Звернення до цієї теми свідчить про міцний зв´язок художника з традиціями українського мистецтва 1860—70-х pp., які він розвиває відповідно до нових потреб часу. У картині «Весілля в Київській губернії» (1891) серед осінньої сльоти художник зображує святкову подію. Через село їде на чолі процесії молоде подружжя. Лейтмотивом настрою є прониклива мелодія суму, безрадісності, що видно в образах молодих і в похмурому осінньому пейзажі. Викривальна сила реалістичного мистецтва художника знайшла свій вияв у картині «Жертва фанатизму» (1899). Життєстверджуючого характеру набуває творчість М. Пимоненка у другій половині 1890—1900-х pp. У цей час було написано полотна «Ідилія» (1908), «У затінку», «Біля криниці. Суперниці» (1909). Вони відзначаються широким письмом з пластичним рухом пензля. Сонячне світло, що відбивається рефлексами на обличчях людей, є допоміжним засобом підкреслити красу людських образів.

У скульптурах жанрового характеру передвижника Л. Позена (зокрема у «Лірнику з поводирем» (1884) селянська тема вирішується у викривальному ключі. Образи насичені багатьма деталями, почерпнутими з життя.

Одеська школа живопису. У другій половині XIX — на початку XX ст. великого значення набуває одеська школа живопису.

Киріак Костанді — визнаний глава одеської школи. Вихованець, а згодом академік Петербурзької Академії мистецтв, голова і засновник Товариства південноросійських художників, багато сил і років свого життя він віддав педагогічній діяльності, викладаючи живопис в Одеському художньому училищі. Уже ранні твори митця, наприклад полотно «В люди», принесли йому успіх та визнання на пересувних виставках. Роботи майстра зрілого періоду позначені співзвучними імпресіонізму колористичними пошуками, що були покликані передати особливості освітлення і барв природи південного краю. Характерним стає протиставлення ніжної сили пробудженої природи та безсилля людської істоти, життя якої змарноване. Ці твори часом автобіографічні. К. Костанді — цій щедро обдарованій, проте закріпаченій службовими обов´язками та нестатками людині, належать слова: «Художник щасливий тоді, коли він має змогу працювати».

Учнями та молодшими товаришами художника були Петро Нілус, Соломон Кишинівський, Євген Буковецький.

Петро Нілус — автор невеликих за розміром і чудових за живописом реалістичних жанрових сценок — «Відпочинок», «У майстерні художника». Ці твори принесли йому визнання серед сучасників. У зрілі роки художник відчув потяг до символічних мотивів та образів. Проте ці твори зрілого періоду були сприйняті критикою неоднозначно, як такі, що не відповідають особливостям художнього дару Нілуса.

Для творчості одеситів характерне звернення до тем із міського життя, у той час як більшість українських художників орієнтувалися переважно на сільську тематику та «чистий» пейзаж. Полотном «У буцегарні» Соломон Кишинівський підняв завісу над животінням міського дна.

Євген Буковецький у картині «В суді» ставить перед собою складне завдання: відмовившись від показу дійства, не характеризуючи жодної зі сторін судового процесу, дати глядачеві уявлення про нього лише з допомогою зображення реакції присутніх у залі. Як талановитий портретист, Є. Буковецький зробив чималий внесок для розвитку цього жанру в Україні і у XX ст.

Пейзаж. Друга половина XIX ст. — епоха блискучого розвитку пейзажного живопису в українському мистецтві. Біля його витоків стояв Володимир Орловський. Сучасники порівнювали його із І. Шишкіним, вважаючи, що в творчості одного втілилась епічна велич природи півночі, а другий зумів як ніхто побачити і передати сонячний блиск природи півдня. Академік і професор Петербурзької Академії мистецтв, В. Орловський очолював у ній, разом з М. Клодтом, клас пейзажного живопису.

Одним із найвідоміших учнів В. Орловського був Сергій Васильківський. Більша частина життя і громадської діяльності цього митця пов´язана з рідним Харковом. Здобувши ґрунтовну академічну освіту, С. Васильківський відшліфував свою майстерність самостійно, працюючи в країнах Західної Європи, зокрема у Франції, в товаристві блискучого самоука Івана Похитонова. Під впливом останнього С. Васильківський почав писати у витонченій манері, що нагадує мініатюрний живопис. Існувала й інша грань таланту художника — схильність до епічного трактування природи рідної степової України.

Образ степових просторів зумовив своєрідне тлумачення історичної тематики в найбільш вдалих творах художника, зокрема в картині «Козаки в степу». У низці робіт, зокрема у полотні «Чумацький Ромоданівський шлях», художник прагнув створити синтетичний образ України в її історії і сьогоденні. Митець був постійним експонентом академічних виставок у Петербурзі.

За манерою письма С. Васильківський належить до академічної групи художників у російському живописі XIX ст., але деякі риси його творчості свідчать про тяжіння до реалістичного живопису.

Сильним і своєрідним явищем була в українському пейзажному живописі другої половини XIX — початку XX ст. творчість киянина Сергія Світославського. Ще в роки перебування в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, де навчався у видатного майстра пейзажу О. Саврасова, він був помічений і відзначений художниками і критиками передвижницького кола нарівні з товаришем по навчанню І. Левітаном. Одна з його робіт — «З вікна Московського училища» — була придбана просто з учнівської виставки П. Третьяковим. У широко написаних полотнах здебільшого великого формату С. Світославський вільно і з винятковою правдивістю відтворив образ засніжених вуличок Москви, а також виснажених сонцем степів України, затишних і занедбаних куточків київських околиць, блиск і куряву середньоазіатських базарів і двориків. Він з успіхом звертався у пейзажі до справді масштабних і драматичних тем: зображує нуртування дніпровських порогів, наслідки стихійного лиха — київської повені, створив величний і грізний образ Кам´янець-Подільської фортеці. Навіть у відносно невеликих за форматом полотнах митця відчувається широта і неупередженість його поглядів.

Харків´янин Петро Левченко початкову освіту отримав у Д. Безперчого. Продовжив навчання він у Петербурзькій Академії мистецтв у В. Орловського, з яким упродовж усього життя підтримував теплі дружні стосунки. Цей митець надзвичайно тонко відчував нюанси кольору та настрою, створював пейзажі та інтер´єри інтимного, камерного звучання. Свої твори, що зазвичай мають малі, а часом зовсім мініатюрні розміри, він охоче писав на дереві. Проте на відміну від І. Похитонова та С. Васильківського, П. Левченко не мав схильності до тонкого мініатюрного письма. У маленьких за розміром творах він мислить масштабно, узагальнюючи форму. Його твори — чудовий зразок зрілого реалістичного живопису кінця XIX — початку XX ст.

М. Ткаченко, як і його земляк П. Левченко, розпочинав навчання у Д. Безперчого, а продовжував в Академії мистецтв у П. Чистякова. Крім того, він навчався в академіка Кормона у Франції. Художник постійно мешкав у Парижі, однак приїжджав щороку в Україну. Його творчість зазнала значного впливу сучасного французького мистецтва.

Музичне мистецтво. Творчість М. В. Лисенка становить цілу епоху в розвитку української класичної музики.

Учень М. А. Римського-Корсакова, Микола Віталійович Лисенко глибоко любив і високо цінив творчість великого М. І. Глінки і «Нової російської школи». Розвиваючи творчі принципи і музично-естетичні ідеї «Могучої кучки», Лисенко на основі глибокого вивчення української народної пісні і творчого доробку своїх попередників дав високохудожні зразки майже в усіх жанрах музичного мистецтва. Він є справжнім творцем таких жанрів, як кантата і опера. Великим є його внесок до фортепіанної музики, солоспівів. Йому належать різні форми вокальних ансамблів та камерно-інструментальної музики, а також опера для дітей. Творчість Лисенка відзначається справжнім демократичним спрямуванням, глибокою народністю.

Формування ідейно-естетичних принципів композитора проходило під благотворним впливом ідей революційних демократів, Т. Г. Шевченка, а також творчості російських композиторів-класиків — М. Глінки, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Мусоргського, М. Римського-Корсакова, П. Чайковського. Лисенко підсумував у своїй творчості великий історичний період розвитку української музичної культури і на основі всебічного, глибокого вивчення народного життя і творчості створив національну реалістичну музичну школу.

Творчості Лисенка властиві глибока ідейність, народність, реалізм, органічна єдність змісту і форми, висока професійна майстерність. У своїх композиціях Лисенко створив галерею народних типів. Узяті з самого життя, вони відзначаються реалістичністю художнього втілення і широтою узагальнення. Засоби музичної виразності у Лисенка виростають з народнопісенних інтонацій і зворотів. Уміння передати зміст народної творчості, розкрити її виражальні можливості, правильно відобразити психологію народу з допомогою засобів музичної творчості — такі характерні риси Лисенка-художника.

Діяльність Лисенка дуже широка: він був композитором, піаністом, педагогом, диригентом, вченим-фольклористом, активним музично-громадським діячем. Своїми теоретичними роботами (про характерні особливості українських дум і пісень, що їх виконував кобзар Остап Вересай, про українські народні музичні інструменти та ін.) він зробив цінний внесок у вітчизняну науку про народну музичну творчість.

Музична спадщина композитора велика і різноманітна. Він написав 11 опер, понад 80 творів різних форм на тексти Т. Г. Шевченка, ряд композицій інструментального жанру (фантазія «Козак-шумка», перша частина симфонії, струнне тріо та квартет, фортепіанні п´єси тощо); писав музику до театральних вистав, романси і пісні на слова різних авторів.

Опери Лисенка мають величезне значення в історії української музичної культури. Спираючись на досягнення в цій галузі російських композиторів, на досвід Гулака-Артемовського та традиції українського театру, Лисенко збагатив види і жанри української опери. У його творчості вперше в умовах України оформилася історико-героїчна народна музична драма («Тарас Бульба»), опери: лірико-побутова («Різдвяна ніч»), казково-фантастична («Утоплена»), дитячі («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна»), опера-сатира («Енеїда»), опера — політичний памфлет («Андрашіада») та ін. Майже всі музично-сценічні твори М. Лисенка написані у творчій співдружності з відомим драматургом і поетом М. Старицьким, який створив лібретто для них.

Найвищим досягненням композитора в галузі оперної музики слід вважати героїко-патріотичну оперу «Тарас Бульба» (1880—1890, лібретто М. Старицького за М. В. Гоголем).

Опера «Тарас Бульба» написана за традиціями Глінки і «Могучої кучки». Ідея любові до батьківщини, непохитна віра у незламну моральну силу народу насичує увесь твір. Тому показ народної маси займає в опері значне місце. Центральний персонаж опери — Тарас Бульба — показаний як народний месник за покривджену польською шляхтою Україну. Він охарактеризований в музиці рисами епічної могутності і щирої людяності. Найяскравіші епізоди, що розкривають героїку образу Тараса, — це його пісня «Гей, літа орел» з другої дії та аріозо «Що у світі є святіше» з п´ятої дії.

Оперу побудовано за принципом чергування масових і сольних сцен, у міру наростання конфлікту зростає і значення народних сцен. Особливо важливими і драматично напруженими є сцена виборів кошового і сцена бою під Дубном. В їх побудові Лисенко йде за традиціями «Могучої кучки» і, зокрема, Мусоргського:

він показує в народі й індивідуальні типи-образи і контрастні, протилежні настрої окремих груп, і могутнє звучання цілого колективу, охопленого єдиним почуттям. У змалюванні ворожого табору — польської шляхти — Лисенко наслідує Глінку: як і в «Івані Сусаніні», так і в «Тарасі Бульбі» у музиці польських сцен використані типові ритми і звороти полонезу і мазурки. «Тарас Бульба» є не тільки найвищим досягненням творчого генія Лисенка, а й однією з перлин музичного мистецтва в цілому.

Народна опера «Наталка Полтавка» займає важливе місце в історії українського музично-театрального мистецтва. З моменту виходу у світ (1819 р.) п´єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» стала улюбленою серед найширших кіл трудящих. Вона успішно витримала випробування часом, не втратила своїх ідейно-художніх якостей до наших днів.

Основна ідея п´єси — соціальна нерівність, що перешкоджає героям на їх шляху до щастя. Котляревський показує моральну перевагу простих людей, чесних трудівників, перемогу чистого і глибокого почуття над негідними розрахунками тих, хто вважає, що за гроші можна купити любов і честь. Музика в «Наталці Полтавці» є могутнім засобом розкриття суті образів і характерів. Ряд пісень, як, наприклад, «Віють вітри», «Сонце низенько», «Ой під вишнею», було подано в тексті п´єси Котляревським, прекрасним знавцем української народнопісенної творчості.

Багато композиторів до Лисенка і після нього впорядковували музику до «Наталки Полтавки», проте редакція Лисенка, закінчена ним у 1889 p., досі за лишається неперевершеною. В. П. Лисенко до кінця розкрив у музиці образи і драматичні моменти п´єси, виніс народну пісню у високохудожній професіональній обробці на велику оперну сцену. У цьому велике історичне значення твору композитора.

Інструментальна музика. Лисенко написав одну частину симфонії, симфонічну фантазію «Козак-шумка», струнні квартет і тріо, а також ряд п´єс для фортепіано та інших інструментів.

Видатний піаніст і педагог, Лисенко є основоположником української школи фортепіанного виконавства. У фортепіанній музиці він також розробляв мотиви зі скарбниці народного музичного мистецтва. В. П. Лисенко поставив українську фортепіанну музику на шлях професіоналізму, виніс її на широку концертну естраду, доніс до масового слухача. Висока майстерність, добра піаністична звучність і зручність для виконання — риси, типові для багатьох творів композитора. Особливою популярністю користуються фортепіанні рапсодії Лисенка (зокрема друга), «Героїчне скерцо», сюїта з 6 українських народних пісень, «Елегія» та ін., що ввійшли в золотий фонд вітчизняної фортепіанної літератури.

Велике ідейно-художнє значення для розвитку української музичної культури має широкий цикл вокальних творів митця — «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору.

Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів творчості Шевченка. Він зумів яскраво і майстерно втілити в музиці гнівний заклик поета до помсти за поневолений і знедолений народ, намалювати епічні, героїчні картини боротьби за народне щастя, передати глибокі філософські узагальнення Шевченка і ніжні, зворушливі ліричні почуття в його віршах.

Великий цикл, що називається «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка» і охоплює твори різних жанрів і форм, — скарбниця зразків вокальної і вокально-симфонічної музики. Серед вокально-симфонічних творів Лисенка значне місце займає чоловічий хор «Іван Гус» на текст поеми Шевченка «Єретик». Хор цей був написаний в період жорстокої реакції. Розповідаючи про боротьбу волелюбного чеського народу проти папістської тирани, він по суті показував картину тодішнього життя українського народу, поневоленого царським самодержавством.

Кантата «Радуйся, ниво неполитая» ще яскравіше відображає активний протест проти тогочасної дійсності. Цим твором В. Лисенко започаткував класичну форму кантати, якої до того не існувало в українській музиці.

У ряді солоспівів із музики до «Кобзаря» композитор змалював жінок, які глибоко страждають в умовах кріпосницького ладу («Ой одна я, одна», «Ой я свого чоловіка в дорогу послала», «Ой умер старий батько» та багато інших).

Серйозний внесок зробив В. П. Лисенко в українську камерну музику своїми романсами  та  дуетами  на  тексти  різних   авторів:   І. Франка,   М. Старицького, A.Міцкевича, Лесі Українки, Є. Гребінки та інших. Найвідоміші з них — «Безмежнеє поле» і «Місяцю-князю» (слова І. Франка), «Коли настав чудовий май», дует «Коли розлучаються двоє» (слова Г. Гейне).

Неоцінимі заслуги композитора в художній обробці народних пісень. У результаті багаторічної практики збирання й обробки українського музичного фольклору B.П.Лисенко видав 7 збірок пісень для голосу з фортепіано (по 40 пісень у кожній), збірки обрядових і дитячих пісень. В усіх піснях митець завжди намагався якнайвиразніше передати зміст і характер художніх образів, підкреслити найяскравіші й найцікавіші особливості музичної сторони тієї чи іншої пісні. Яскравим прикладом цього є пісня «Ой зійшла зоря» з першого випуску. Епічний колорит пісні виразно переданий у широкій, простій, але величній мелодичній лінії і у супроводі, що нагадує звучання українського народного інструмента ліри. Весь виклад пісні «Ой зійшла зоря» дуже стриманий і лаконічний, він подає виразну картину епічної розповіді старого лірника про давню подію, яка залишила глибокий слід у народній пам´яті.

В. П. Лисенко прекрасно знав і відчував природу багатоголосої української пісні. Музична практика (основним жанром у концертах його хору та інших хорових колективів в Україні тоді були розкладки народних пісень) вимагала від композитора безупинного розширення пісенного хорового репертуару. У період найбільш інтенсивного розквіту його диригентської діяльності (70—90-ті pp.) він написав свої 12 хорових «десятків» народних пісень. Народне багатоголосся займає велике місце в цих творах. Здебільшого поліфонічний виклад мають пісні ліричні або протяжні, сумні, з широкою, багатою на прикраси мелодією.

В. П. Лисенко намагається індивідуалізувати кожний голос хору, розкриваючи тим чи іншим тембром настрої, що є в поетичному тексті і мелодії пісні. Дуже показова щодо цього пісня «Туман, туман, туманами». За своїм змістом це типова народна пісня про кохання. Основний настрій її — світла лірика. Пісня починається заспівом соліста (дуже характерним для народного хорового співу), а далі підхоплюється гуртом. Особливо цікаво виведено композитором два верхніх голоси, з яких кожний має самостійну мелодійну лінію, їм ніби акомпанує третій голос (бас). Кращі хорові розкладки Лисенка («Чогось мені трудно-нудно», «Гей, ой чиї ж то сірі воли», «Туман, туман, туманами» та ін.) переростають значення «обробок», є самостійними, блискучими за майстерністю музичними творами.

Театральне мистецтво. З 40-х pp. ХГХ ст. театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині ХГХ ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, I. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, П. Маркович, а в Галичині — О. Бочинський, А. Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п´єсами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ´яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушака, П. Свєнціцького, К. Устиновича, О. Огоновського, Ф. Царевича та ін.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котлярев-ського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький (1841—1910, «Дай серцю волю, заведе в неволю»), Михайло Старицький («За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Різдвяна ніч»), Іван Карпенко-Карий, «Наймичка», «Безталанна», «Сто тисяч», «Мартин Бо-руля»). Значним був драматургічний доробок П. Мирного («Лимерівна», «Повія»), І. Франка («Украдене щастя», «Учитель», «Кам´яна душа»), Б. Грінченка («Степовий гість», «Ясні зорі»), Лесі Українки («Лісова пісня», «Бояриня»).

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-х pp. в Єлисаветграді, українські актори створили високопрофесійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими — майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань тощо.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Його репертуар, що ставився в містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Однак постійні зміни керівництва театру, гостре суперництво між москвофілами та народовцями за вплив на нього призвели до його занепаду. Вагома роль у його піднесенні належить М. Кропивницькому, який працював тут за запрошенням у середині 70-х pp. XIX ст. Саме тоді галицькі глядачі ознайомилися з новими п´єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях упродовж 50 років.

Український театр кінця XIX — початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв´язок з народною культурою робив його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: «Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і на високі прикмети більшості п´єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам´ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності».



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень