Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Культурологія

8.3.1. Основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку


Етап з 1815 р. і до революції 1848—1849 pp. у культурному житті Європи пов´язаний із пануванням романтизму. Термін «романтизм» спочатку застосовувався до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику й образотворче мистецтво. Стосовно живопису він був вперше застосований до твору «Плот «Медуза» французького митця Теодора Жеріко. На відміну від класицизму, який спирався на чітко розроблену теорію, на систему суворо регламентованих правил, романтизм такої теорії не мав. Уже сучасники, а потім пізніші дослідники нерідко вкладали у цей термін різний зміст. Багатоманітність явищ, які були об´єднані цим поняттям, протиріччя естетичного, філософського і політичного характеру, притаманні поглядам романтиків, дали привід піддати сумніву необхідність і правочинність такого об´єднуючого терміна.

Однак при всій різноманітності, а іноді й суперечливості романтичне мистецтво було певною цілісністю, воно мало цілий ряд ознак, що дозволяють говорити про нього як про єдину літературно-мистецьку течію. Головною передумовою цієї цільності було те, що романтизм був породженням Французької революції, тих бур, що прогриміли над Францією і збудили весь світ. Так само як революція 1789 р. знаменувала корінний переворот у соціальному житті суспільства, так і романтизм знаменував революцію в культурі. Гаслом нового напрямку було проголошено звільнення мистецтва від конформізму, свободу й незалежність творчості від регламентацій.

Таким чином, романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень, що відбувалися в Європі на межі XVIII—XIX ст. Криза ідеології Просвітництва почалася ще в роки Французької революції. Все очевиднішою ставала неправдивість тверджень просвітників про близьке торжество принципів розуму, рівності й справедливості. Ці розчарування відобразилися в образах романтичних героїв, котрі були заражені меланхолією, душевною тугою, «всесвітньою скорботою», в образах бунтівних волелюбних натур, котрі страждали внаслідок розбіжності між високими духовними прагненнями та недосконалістю світу. Дух суцільного заперечення найповніше і найяскравіше втілився у творчості Байрона.

Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск, сатира, іронія, їх блискуче використовували Гофман і Гейне. Ці літератори висміювали вбогість й обмеженість міщан-бюргерів. Романтизм узагалі критикував антиестетичний, прозаїчний характер буржуазного життєвого устрою. Однак значення романтизму було набагато ширшим, ніж бунт проти міщанства та офіційного класицизму. Романтизм був пов´язаний із демократичними рухами, з ідеалами, що готували революцію 1830 p., з національно-визвольними і національно-об´єднуючими народними рухами того часу. Боротьба особистості і народу за свободу, за свої права надихала таких видатних митців епохи, як поети й письменники Шеллі, Байрон, Стендаль, художники Делакруа, Рюд.

Для романтизму характерна більш особистісна, емоційніша художня мова порівняно з суворою дисципліною класицизму. Розкриваючи драматичний світ конфліктів особистості з торгашеським суспільством, з лицемірством офіційних цінностей цього суспільства, романтики прагнули розкрити характерну своєрідність народного життя своєї нації, її історичної долі. Тим самим вони відіграли величезну роль у ствердженні теми національності й народності в мистецтві, у зверненні до реальної історії — як минулої, так і сучасної.

Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності. Постійне звернення до історичного минулого — одна з найхарактерніших рис романтизму. Інтерес до минулого вилився у піднесення історичного знання. Історики французької романтичної школи (Тьєррі, Міньє, Гізо, Тьєр), котрі вивчали наслідки глибокої суспільної ломки у Франції, дійшли висновку про закономірність французької революції XVIII ст. У той же час деякі романтики (літератори Шатобріан, Новаліс та ін.) виступили з апологією християнства (католицизму), зображуючи його у вигляді альтернативи просвітницьким та революційним ідеям, джерелом вищих духовних, моральних та естетичних цінностей, які можуть відкрити шлях до миру й гармонії. Вони вихваляли Середньовіччя як добу впорядкованого суспільства з монолітною католицькою церквою, благородними лицарськими звичаями й патріархальним устроєм. Ідеалізований вигляд Середніх віків протиставлявся огидній буржуазній дійсності.

Виник новий жанр літератури — історичний роман (Вальтер Скотт), з´явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому грунті виникло тяжіння до вивчення фольклору — «архіву народів», як називав його німецький поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов´язані численні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національної мови.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер «Останній з могікан»), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802—1885). Герої його романів («Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Людина, що сміється») наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

Докорінні зрушення відбувалися у цей час у репертуарі театрів і в сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум´яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові. З піднесенням почуття особистості, характерного для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов´язаний культ почуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів жанрових норм. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги «місцевого колориту» виявилися у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій.

Діячі романтичної літератури і романтичної драми — непримиренні противники класицизму. Зв´язок останнього з ідеологією легітимістської монархії, відчуження його від демократичних смаків, його рутинність і зашкарублість, що перешкоджали вільному розвиткові нових течій у мистецтві, пояснюють темпераментність і соціальну пристрасність, що були притаманні боротьбі романтиків проти класиків (праці Стендаля «Расін і Шекспір», передмова Гюго до драми «Кромвель»).

Романтизм був не тільки художньою течією, він виражав особливий світогляд, що протистояв раціоналізму XVIII ст., особливі настрої, породжені бурхливими подіями післяреволюційної епохи. Романтизм еволюціонував разом з епохою, і ця еволюція була складною і суперечливою, бо такою була й сама тогочасна дійсність. В обстановці політичних репресій мистецтво нерідко було єдиним притулком, лише в мистецтві могли знайти втілення ідеї протесту проти жорстокої дійсності. Так народжувалися бунтівні твори Гюго, героїчні симфонії й кантати Берліоза, сповнене мужнього драматизму мистецтво Жеріко, Делакруа й Рюда. Особливе місце у музичній культурі доби займає творчість Бетховена, просякнута ідеєю трагічного протиборства бунтівного людського духу та ворожих йому сил. Творчість цих майстрів так само, як і їхнє життя, — це вічний бій з силами реакції. їхнє мистецтво втілило гнівний протест покоління, що було ошукане у своїх сподіваннях. Звідси дух бунтарства, активного протиборства, що поєднували часом дуже різні явища художнього життя. Цей полум´яний заклик до свободи і справедливості, заклик до дієвого гуманізму вилився у потужний духовний рух, що найяскравіше виявив себе у формах романтичного мистецтва.

Романтизм у живописі вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзотичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму — велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур — відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум´яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їхніх героїв розкривалися на тлі стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої «Східних поем» і «Манфреда»), Конрад Валленрод в Адама Міц-кевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти Ернста. Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники — це герої Персі Біші Шеллі, друга Байрона («Повстання ісламу», «Визволений Прометей»).

Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне — ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри — ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, «Пригоди Чарльза-Гарольда»). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лермонтов, «Демон», «Думи»). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумф у поезії.

У ЗО—40-ті pp. у романтизмі відбулися значні зміни. Складалася літературна течія, в якій на перший план виступило дієве начало. Нове покоління романтиків відрізнялося оптимістичним поглядом у майбутнє, співчуттям до пригноблених, активним відстоюванням ідеалів правди і справедливості. Напередодні «весни народів» і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефі). Драми і романи Гюго і Жорж Санд ніби передбачають близьке відродження людства внаслідок революції народів Європи.

У цілому романтизм сприяв більш поглибленому та багатогранному — художньому й філософському — пізнанню світу й людини з властивими їм суперечностями. Романтики збагатили культуру Нового часу значними духовними цінностями й проклали нові шляхи її розвитку.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень