На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків — рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо — це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов´язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер´єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

Живопис. Основоположником рококо в живопису можна вважати видатного французького художника, рисувальника, графіка, одного з родоначальників побутового жанру — Жанна Антуана Ватто (1684—1721). Походив художник з простого середовища. За декілька років навчання у місцевого художника Жерена Ватто, обігнавши в майстерності свого наставника, залишає його. Пропрацювавши декілька років у різних майстернях, Ватто у 1702 р. відправляється в Париж. Тут талант Антуана розвиває живописець К. Одран, створивши умови для вивчення мистецтва великих майстрів в колекції Люксембургського палацу. Художник любив побутовий жанр, робив багато зарисовок батальних сцен і побуту солдат, копіював полотна голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса.

Картина «Відплиття на острів Цитеру» (1717) — перша з серії «галантних святкувань», що відображають основні риси манери художника з її підкресленою театральністю. Сам живописець брав участь в театральному житті свого часу і частково в маскарадах. Чутливий до норову і способу життя сучасників, створив свій шедевр — велике полотно «Лавка Жерсена».

Основною темою полотен стають «галантні святкування», світ безтурботного життя, які зображаються з вишуканою грацією. («Венеціанське свято», «Відпочинок на полюванні», «Радощі життя», «Розмова в парку»). Він звертається також і до сюжетів, взятих з простого селянського життя, яке добре знав.

Ватто не любив замовних сюжетів, завжди писав те, що йому подобалося. У нього завжди були шанувальники серед усіх прошарків французького суспільства XVIII ст.

В останніх роботах — «Портрет скульптора Патера», «Лавка Жерсена» — розкрився новий Ватто— художник-реаліст. Задумана ним як звичайна вивіска для лавки картина «Великий монарх» стала реальним твором про світ, в якому він жив,— світ мистецтва, полотен і глядачів.

Ватто — це сплав побутового, декоративного і театрального в інтимних, ліричних фантазіях, але також і характер рокайльного стилю.

Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703— 1770). Учився у свого батька Нікола і у Ватто. їде в Ітаію і знайомиться з італійським мистецтвом. Повертається у Францію і пише картини на міфологічні та еротичні теми («Геркулес і Омфала»), які прославили його як художника любителя ризикованих сюжетів. Поряд з цим писав портрети, серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.

Художник широкого творчого діапазону, він писав картини, робив панно, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, ескізи костюмів тощо. Теми творів різноманітні — релігійні, міфологічні, пейзажі.

Продовжувачем творчості Ватто і Буше, представником стилю рококо був видатний французький живописець і графік, а також майстер портрета — Жан Оноре Фрагонар (1732—1806). На його формування вплинув живопис Шардена і Буше, свідченням цього є роботи, виконані з великою легкістю («Клітка»,»Радощі материнства»).

Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочні живописні цикли, робив ескізи пейзажів, які пізніше використовував для фону в своїх роботах. Під час перебування в Голландії зазнає впливу Рембрандта і Франса Гальса. Повернувшись в Париж, починає роботу над серією полотен на чуттєві і галантні сюжети, а також над циклом «Пробудження кохання в серці дівчини», виконаним на замовлення Дюбаррі для павільйона Лувесьєн. Цей цикл відкриває цілу серію робіт, які принесли художнику багатство і славу. Як проникливий портретист, він досяг найвищої майстерності в цьому жанрі в картині «Дівчина, що читає».

Він збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій («Поцілунок крадькома», «Щасливі можливості гойдалок»).

Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини XVII ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н. Пуссена. Проте з середини XVIII ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.

На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції XVII ст. при королівському дворі виник новий стиль — класицизм і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл Європи. У XVIII ст. класицизм оголосив війну пишному бароко й рококо в літературі й мистецтві. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов´язок кожного, як виконання громадського обов´язку, що лежить вище за особисті інтереси. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом.

Класицизм — напрям у європейській літературі і мистецтві XVII— початку XVIII ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження. Його ідейним підґрунтям став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.

Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, ґрунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури, живопису.

Класицизм орієнтує на строгу ієрархію жанрів (високих і другорядних) і не допускає їх змішання. Подібні установки стимулювали створення спеціальних соціальних інститутів для контролю за художньо-естетичним життям суспільства: Академій літератури, живопису й скульптури, архітектури, інституту критики, художніх виставок.

Такий тісний зв´язок естетичних і художніх канонів із соціальнозначущими нормами суспільного устрою нерідко збіднював художній зміст, але водночас, класицизм приборкував руйнівну стихію гуманістичного індивідуалізму з його етикою утилітаризму й гедонізму.

Класицизм нового типу, відмінний від ренесансного, — класицизм доби абсолютних монархій або ж XVII—XVIII ст. — заявляє про себе вже на початку XVII ст.

Відомий англійський письменник Джон Мільтон (1608—1674) звертається до жанру трагедії. Він уперше створив на основі естетики класицизму трагедію якісно нового змісту — «Самсон—борець» (1671). Мільтон рішуче виступає протни пуританського осуду театру. У передмові до «Самсона» він захищає трагедію від неповаги, від осуду. Це перша класицистська трагедія в європейській літературі, вона пронизана революційним оптимізмом і випереджає деякі риси пізнішого просвітительського класицизму. Його знаменитим поемам «Втрачений рай» і «Повернутий рай» (1667), притаманні елементи і бароко, і класицизму.

Французький драматург Жан Расін (1639—1699) писав трагедії на сюжети грецької, римської, східної й біблійної історії — «Британік» (1669), «Береніка» (1670), «Митридат» (1673), «Федра» (1677), але вони є наочним відображенням тогочасної французької дійсності.

Класицизм приніс свої найзначніші плоди в культурі Франції та цілої Європи, яка почала активно наслідувати французький досвід.

Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві був Жорж де Латур (1593—1652). Його твори, особливо живий і яскравий портрет «Маркізи де Помпадур», користуються великим успіхом у знаті і при дворі. Творам Латура притаманна точність, виразність, чіткість композиції, бездоганна цілісність силуету, статика. Образи несуть риси вічного, надвисокого («Різдво», «Святий Йосип-стельмах»).

Засновником класицистичного напряму у живопису був французький художник-живописець, автор картин на історичні, релігійні та міфологічні теми, а також пейзажів — Нікола Пуссен ((1594—1665). Знаменитого класициста то прославляли, то забували.

Отримавши в Руані знання і навички з живопису від В. Елле і Ж. Лаллемана, які не задовольняли його, Нікола відправляється в Париж. Пуссен навчається скрізь, де б він не знаходився. Вивчає історію, історію мистецтв, анатомію, латинь, Святе Письмо тощо. Багато малює, робить зарисовки, ілюстрації, пише картини «Битва», «Побиття немовлят», «Видіння Св. Якова». Серія «Тріумфів» і «Вакханалій», «Луна і Нарцис», «Спляча Венера», «Рінальдо і Арміда», написані під впливом Тиціана. Для втілення своїх ідеалів Пуссен створює сувору систему, в основі якої лежало раціональне начало та ідея порядку.

Тридцяті роки приносять художнику визнання як класицисту. Це — «Розруха Єрусалима», «Викрадення сабінянок», «Перехід через Червоне море», «Алегорії людського життя», «Виховання Юпітера». Теми його полотен: історія, міфологія «Пейзаж з Геркулесом і Какусом», біблійні сюжети «Тріумф Давида», «Зняття з хреста», «Мойсей точить воду із скелі». Герої його картин — люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов´язку перед суспільством і державою.

Творчість майстра вважалася вершиною французького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтво класицизму виробило свої канони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н. Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівень мистецтва класицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись, оскільки творчий процес перетворився на просте наслідування. Цьому мистецтву відповідає і певна мова: міра і порядок, композиційна врівноваженість, плавний, чіткий лінійний ритм чудово передають сувору величність ідей та характерів. Найкраще у Пуссена — його пейзажі. Пуссен — творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Чотири пейзажі, написані для герцога Рішельє, завершують творчий шлях митця. У серії «Пори року» художник ніби проходить усі вікові періоди людини на основі біблійних сцен.

Мистецтво Пуссена — це мистецтво значної думки та яскравого духу. Митець обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери.

Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису.

Представником класицизму в живопису був Клод Лоррен (1600—1662). Головна тема його творів — це велич природи. Він малював море, античні руїни, краєвиди з постаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразив чотири пори року. Це був неперевершений колорист свого часу.

Продовжувачем класицизму був знаменитий французький художник Жак Луї Давід (1748—1825). Доля художника, якого сучасники вважали першим художником Франції, тісно пов´язана з великими подіями, що переживала в ту епоху його рідна батьківщина — Французька революція і правління Наполеона Бона-парта.

Рідні Луї в майбутньому хотіли бачити комерсантом. Однак з раннього дитинства він не хотів нічому навчатися, окрім живопису. Будучи від природи наполегливим і впертим, юнак добивається дозволу відвідувати академію Сен-Люк, де навчається малювати з натури, а з 1764 р. продовжує вчитися у прославленого Буше і у В´єна, професора Королівської академії.

Перша робота, написана Луї Давідом, «Бій Марса з Мінервою», принесла йому великий успіх.

У 1775 р. Давід разом із В´єном відправляється в Італію, де вивчає шедеври світового мистецтва. 1780 р. повертається в Париж і пише картини: «Велізарій», «Портрет графа Потоцького», «Святим Роком».

У наступні роки художник багато пише, створює такі полотна, як «Андромаха», «Смерть Сократа», «Паріс і Єлена», «Вид Люксембургського саду», «Сабі-нянки».

Луї Давід тісно пов´язує своє творче життя з політичним. Він стає активним учасником подій Французької революції, членом Якобінського клубу, його виби-рають в національний комітет. 1793 р. разом з іншими депутатами Конвента Луї Давід проголосував за смерть короля Людовика, якого пізніше стратили. Відгуком на ці події стали роботи «Брут», «Клятва в залі для гри в м´яч», «Ле Пеллетьє», «Смерть Марата».

Останній період життя Давіда був непростим. Наполеон, якого Давід завжди вважав своїм героєм і кумиром, то зрікався від престолу, то знову повертався до влади. Наполеон нагородив Луї командорським хрестом Почесного легіона, а сини і обидва зяті отримали підвищення по службі. З остаточним падінням влади Бонапарта в житті художника наступають чорні дні. Його засуджують і назавжди видво-рюють за межі Франції за те, що він голосував за страту короля. Разом із сім´єю живописець виїжджає в Брюссель.

Для сучасників у картинах Жака Луї Давіда звучали думки майбутнього, а для потомків цей художник став єдиним майстром, що доніс до них дух своєї суворої епохи.

Нові великі завдання, пошуки героїчних образів, що втілювали громадянські доблесті, були вирішені художниками іншого типу, майстрами, що створили свій новий художній стиль. Це були Жак Луї Давід у живописі й Жан Антуан Гудон — у скульптурі.

Формування майстерності видатного французького скульптора, одного з найбільших майстрів скульптурного портрета, створення галереї яскравих образів представників епохи Просвітництва — Гудона (1741—1828). Слава неперевершеного майстра скульптурного портрета, яку Гудон завоював ще за життя, незаперечна і по цей день. Це зв´язано з особистостями його моделей — великих людей XVIII ст.: Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Б. Франкліна, Дж. Вашінгтона.

Гудон виконав декілька скульптур на міфологічні сюжети. Кульмінацією творчості майстра в цьому плані було створення статуї Діани.

Французька революція позбавила Гудона не тільки основної маси замовників, а й творчих сил. З середини 1790-х pp. його мистецтво почало різко занепадати. Він продовжує працювати, але в значно менших об´ємах, виконує портрети членів імператорської сім´ї, маршалів і генералів. Останнім твором старого майстра був бюст Олександра І, виставлений в Салоні у 1814 р.

Гудон залишив надзвичайно велику творчу спадщину: портрети жінок і дітей, учених і філософів, людей мистецтва і видатних державних діячів.

До видатних митців Франції у XVIII ст. належить яскравий талант скульптора-монументаліста, майстра малої пластики і декоратора, автора композицій в стилі рококо і раннього класицизму — Фальконе Етьєн Моріс (1716—1791).

Багаторічне наполегливе навчання і праця, помножені на природне обдарування, принесли майбутньому майстрові великі результати. Перша самостійна робота Фальконе «Мілон Кротонський» зробила його ім´я популярним у французьких художніх колах.

У 1753 р. Фальконе виконує ансамбль з двох фігур «Благовіщення» і «Розп´яття» для церкви Св. Роха.

Покровителькою і основним замовником стала маркіза Помпадур — фаворитка Людовика XV. Для оздоблення її палацу він створив велику кількість робіт, а також мармурову фігуру «Музика». Його професійний рівень підтверджують скульптура «Садівниця» і барельєф «Полювання на качок». Принесли успіх скульптору прекрасні творіння малої пластики «Купальниця», «Амур» та інші.

У 1765 р. Фальконе отримав через князя Д. Голіцина запрошення Катерини II створити в Петербурзі пам´ятник Петру І. 1766 р. скульптор з готовими ескізами монумента приїхав у Росію. Творча робота принесла Фальконе славу геніального скульптора-монументаліста. Після відливки кінної скульптури в 1778 р. він покинув Росію. У 1782 р. в центрі Сенатської площі був відкритий монумент Петру І «Мідний вершник».

Найплідніші роки життя і тріумф творчого генія французький скульптор присвятив Росії.

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668—1689 pp. за наказом французького короля Людовіка XIV. Архітектори цієї пам´ятки — Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір. Це регулярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтанів та скульптур. Загальна його довжина — близько трьох кілометрів.

У стилі класицизму було зведено Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.

У голландській архітектурі, починаючи із середини XVII ст. відбувається крутий поворот до класицизму. Найбільша будова в Республіці Об´єднаних Провінцій — монументальна ратуша в Амстердамі — виконана в стилі класицизму. Започаткована в 1648 р. ця велична споруда, розкішно прикрашена всередині, була покликана втілити ідею могутності буржуазної держави. Будівничим її був видатний голландський архітектор Якоб ван Кампен (1595—1657). Голландські зодчі другої половини XVII ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всього XVII ст. і початку XVIII ст.

У XVIII ст. в європейському мистецтві зароджується неокласицизм. Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві XVIII — початку XX ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.

У мистецтві неокласицизм пов´язаний із англійським живописцем, графіком і теоретиком мистецтва Уільямом Хогартом (1679—1764). Основоположник просвітницького соціально-критичного напрямку в європейському мистецтві, майстер сатиричного побутового жанру.

Навчався в художній школі, Академії Вандербенка. У 1720-х pp. Хогарт заявив про себе як ілюстратор. Ілюстрував твори Мільтона, Шекспіра, Свіфта, Сервантеса. Коли вперше були написані живописні твори, невідомо. Але уже в 1728—1729 pp. виступив як досвідчений живописець («Політик», «Прихожани, що сплять», «Жінка, що вказує на батька своєї дитини» тощо).

Часто живописні роботи відтворював у гравюрах. Розмножені в серіях естампів, твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: «Кар´єра повії», «Модний шлюб», «Кар´єра марнотрата» з шести, восьми композицій, пов´язаних загальним сюжетом, які висміювали вади суспільства. Прийоми Хогарта сценічні. Він і відчував себе драматургом: складав словесні коментарі (ремарки) до своїх картин і гравюр, характеризував героїв і навіть давав їм імена. Хогарт писав не тільки побут, а й був прекрасним портретистом («Портрет місіс Елізабет Солтер», «Автопортрет з собакою», «Портрет Мері Едвардс», «Портрет Л. Фентон», «Портрет капітана Томаса Корема»), зберігаючи в портретах свій талант соціального психолога і майстерність в передачі миттєвого стану. Його портрети-етюди живі, свіжі, наприклад, портрет жвавої, рожевощокої «Дівчини з креветками».

Уільям Хогарт залишив декілька сотень творів живопису і графіки. Це був єдиний художник англійського Просвітництва й перший живописець-просвітитель у Європі.

Одним із найвидатніших англійських художників другої половини XVIII ст. був Джошуа Рейнольде (1723—1792). Це широко освічена людина, добре знайома із мистецтвом старих майстрів, зокрема італійських живописців епохи Відродження і пізнішого часу.

Серед колосальної кількості портретів (понад дві тисячі) Рейнольдса, які знайомлять нас з англійською інтелігенцією того часу, представниками національної культури — письменниками, ученими, акторами, а також державними діячами, військовими, знаттю — «Портрет письменника Стерна», «Портрет Неллі О´Брайен», «Портрет Річарда Берка», «Портрет графа Фредеріка Бейсборо», «Портрет Пенелопи Бусбі», «Портрет адмірала Хітфілда», «Портрет герцогині Девонширської», «Портрет хлопчика» та інші.

Широка ерудиція Джошуа Рейнольдса, його великі знання в галузі техніки жи-вопису, а також енергійний і товариський характер дозволили художнику стати визначним діячем англійського художнього життя свого часу. Він прославився не тільки як великий художник, а й як теоретик живопису, виступав із статтями про мистецтво, був організатором і першим президентом лондонської Академії мистецтв.

Творчість і просвітницька діяльність Рейнольдса вплинули на англійську школу живопису кінця XVIII — початку XIX ст.

У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, правильні форми, простежувався зв´язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького живописця, майстра жанрових картин, натюрмортів і портретів, автора понад 1000 полотен — Жана Батіста Сімеона Шардена (1699—1779). Свідок розквіту французького Просвітництва, сучасник видатних мислителів — Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск´є і Д. Дідро. Освіту спочатку здобув у художника П´єра Жака, а згодом у відомого живописця і скульптора Ноеля Ніколи Куапеля, який високо оцінив здібності учня.

У 1724 р. Шарден отримав перше замовлення — написати вивіску для будинку лікаря із зображенням хірургічних інструментів. Ця робота засвідчила про талант художника-живописця до жанрово-побутових сцен. Через чотири роки художник організував першу персональну виставку, після якої приходить визнання.

У 1730—1740-х роках митець створив свої найкращі жанрові сцени («Пралі», «Повернення з ринку», «Трудолюбива мати», «Молитва перед обідом», «Чаювання», «Помічник повара» та ін.).

З любов´ю і теплом Шарден пише дітей: «Хлопчик з дзиґою», «Маленька вчителька», «Дівчинка з воланом», «Хлопчик, що пускає мильні бульбашки», «Картонний будиночок» тощо.

Велику частину серед живописних робіт художника займають натюрморти: «Мідний бак», «Апельсини, срібний кубок та інші предмети», «Виноград, гранати, кавоварка, ніж і бокали», «Натюрморт з дикою качкою», «Кошик персиків і горіхи», «Люлька», «Атрибути музики», «Атрибути мистецтв» та інші.

Шарден виконав ряд портретів у техніці пастелі: «Портрет дружини», «Автопортрет в окулярах», «Автопортрет із зеленим козирком».

Не дивлячись на те, що великий живописець залишив величезну спадщину, зразу після смерті був забутий. Лише в середині XIX ст. французькі письменники брати Едмон і Жуль Гонкур заново відкрили світові красу і велич полотен Шардена.

Одним із найвизначніших портретистів сторіччя був французький художник-пастеліст Моріс Кантен де Латур (1704—1788).

У ранніх роботах Латура побудова композиції різноманітна. Наприклад, портрет свого товариша аббата Ж. Ж. Юбера художник вирішує в жанровому стилі. Портрети-картини дають можливість Латуру повніше і глибше охарактеризувати свої моделі.

Латур безперервно виставляється в луврських Салонах. Пише великі репрезентативні композиції, але в Салонах представляє й невеликі камерні та інтимні портрети (дофіни Марії Жозефи Саксонської, скульптора Ж. Б. Лемуана, ученого Дюкло, маршала Моріца Саксонського, королеви Марії Лещинської, актрис Жустини Фавар і Маріанни Данджевіль та ін.).

Латур в основному працював у техніці пастелі. Найяскравіший період творчості художника припадає на середину XVIII ст.

У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж.-А. Габріеля (1698—1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев´єви в Парижі, яку в роки Французької революції перейменували на Пантеон. Сюди перенесені останки найвидатніших людей Франції, в тому числі і її будівничого — Ж.-С. Суфло (1713—1780).

У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З´явившись у XVIII ст., він набув довершення в XIX ст. Видатними представниками російського класицизму XVIII ст. в архітектурі були В. Баженов, М. Казаков, у скульптурі — М. Козловський, Ф. Шубін, Ф. Щедрін, Е. Фальконе та ін., у малярстві — І. Нікітін, Ф. Рокотов, Д. Левицький, В. Боровиковський та ін.

Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Німеччині у XVIII — на початку XIX ст. на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях існуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденністю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Живопис XVIII ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису XVII ст. Найбільші здобутки живопису пов´язані з творчістю вищезгаданих художників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта і Д. Рейнольдса в Англії.

Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746—1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво XIX і XX ст.

Довге життя Гойї схоже на захоплюючий роман. Пригоди і небезпечні витівки запального молодого іспанця: дуелі, любовні інтриги, бродяче життя з мандрівною трупою матадорів (тореадорів) тощо. Паралельно розвивався інший роман — роман його мистецтва, ще складніший. Складний — тому що його мистецтво багатогранне, належить до різних періодів: кінця XVIII і першої чверті XIX ст. і в зрілому періоді відрізняється складним підтекстом, зашифрованою системою алегорій. Гойя був першим живописцем двору Карлоса IV, але зображував сім´ю короля («Сімейство короля Карлоса IV») зі злою насмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта — ставленика Наполеона, він створив графічну серію «Страхіття війни» про спротив окупантам і потрясаючу картину «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року»; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу, мужність і патріотизм.

У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він був неперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Веласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, — картони для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював у 1770-х і 1780-х pp. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були старці, стражники, контрабандисти, мотиви маскараду.

Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багато портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем — «Сім´я герцога Осуни», «Молочниця з Бордо». У середині 80-х pp. Гойя виконав (поки що тільки для себе) серію рисунків, які назвав «Капрічос», тобто капризи, фантазії. У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, вигравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інквізиції. Коли художник працював над «Капрічос», йому було вже за п´ятдесят, був хворим, глухим, але він став художником і людиною нового типу, нового віку — віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспанської гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекція складається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування «Капрічос» зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розуміння його світобачення. Ці гравюри є не лише неоціненним засвідченням ідей Гойї, але й можливістю зазирнути у його епоху та замислитися над самою природою людини.

Таким був останній великий художник Іспанії і Європи, живий міст із «галантного» XVIII ст. в критичний XIX вік.

Література. Задавала тон новому напряму і література. Творчість таких видатних письменників епохи, як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттям значущості проблем «людина і суспільство», установкою на гармонію душі окремої людини і навколишнім життям.

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії Корнеля та Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п´єси за тематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня трагедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.

Англійська література XVIII ст. за методами зображення дійсності неоднорідна. Провідним методом є просвітительський реалізм. Але перші десятиліття XVIII ст. відзначені розвитком просвітительського класицизму (Аддісон, Поп), а в другій його половині розвиваються сентименталізм і ранній романтизм. XVIII ст. в Англії — період, коли виникають всі основні напрями й риси прийдешньої англійської літератури початку XIX ст. Величезний шлях проходить роман, блискучі зразки дає сатирична комедія, геніальних вершин досягає поезія. Героями романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт, С Річардсон, Г. Філдінг.

Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (1660—1731). Яскравий публіцист, у низці своїх памфлетів висміював дворян за прихильність до титулів. Висував проекти реформ, які сприяли б буржуазному розвитку Англії. Популярні твори: «Робінзон Крузо», «Молль Флендерс», «Історія полковника Джека», «Капітан Сінгльтон» принесли автору світову славу і визнання. У «Робінзоні Крузо» прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, безмежних людських можливостей та їх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.

Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта (1667—1745) роман «Мандри Гулівера» у світі читача користувався необмеженою популярністю. Він сатирично зображував політичний і соціальний лад сучасної йому Англії, політичних діячів. Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість. У великій серії памфлетів Свіфт показує жахливі результати англійського панування в Ірландії. Він був ідейним натхненником національно-визвольної боротьби в цій країні в 20-х роках XVIII ст.

Видатним представником англійського реалізму XVIII ст. був Генрі Фільдінг (1707—1754), у творах якого подана картина соціальних контрастів Англії. Найяскравіший у цьому плані твір «Історія Тома Джонса». Фільдінг критикує не тільки пережитки феодалізму, а й вади нової буржуазної цивілізації.

Особливе місце в літературі XVIII ст. належить видатному шотландському поетові Роберту Бернсу (1759—1796). Народний поет і великий гуманіст. Він створив твори, сповнені революційної пристрасності і гуманістичного пафосу, що різко вирізняє його від більшості представників англійського просвітительства. Його творчість здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян, виступав проти соціального й національного гніту — «Був бідний фермер батько мій», «Веселі жебраки». Частина його творів періоду Французької буржуазної революції пройнята революційними настроями — «Дерево свободи», «Чесна бідність».

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697—1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя — матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас Антуан Франсуа Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насамперед якостями характеру («Записки знатної людини», «Історія кавалера Де Гріє та Манон Леско»).

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Иоган Вольфганг Гете (1749—1JS32), великий поет Иоган Фрідріх Шіллер (1759—1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803), та публіцисти Георг Форстер (1754—1794) і Крістіан Шубарт (1739—1791). Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера — одного з основоположників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. У драмі «Розбійники» в образі Карла Моора автор втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драматичному творі «Вільгельм Тель» возвеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського гніту. В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі був Гете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у творчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі «Фауст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.

У творі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст — герой німецьких середньовічних легенд та головний герой трагедії Гете — це, насамперед, людина, вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна, щира. Наприкінці трагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенс життя, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та боротьбі на користь народу.

У літературі XIX—XX ст. Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.

За сюжетом «Фауста» французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створив однойменну оперу.

З´являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започаткували «філософію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера (1744—1803) — німецького просвітителя, великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературознавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов´язував з розвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до XIV ст., засуджує претензії з боку будь-якого народу на обраність, виключне місце у всесвітній історії, закликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив на розвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільного прогресу для всіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське суспільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і нижчих рас і народів, де кожна культура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Сходу, через античну, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія народів — це школа змагання в швидкому досягненні гуманності.

Музика. Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найчутливішою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. У вокальну та інструментальну творчість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори.

Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці) охоплює майже століття — від кінця XVII до кінця XVIII ст. Це період бурхливого розквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культура яких набуває дедалі виразніших національних рис.

Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джованні Баттісту Перголезе (1710—1736), який написав 14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740—1816)— автор «Сивільського цирульника» та Доменіко Чімароза (1749—1801) — автор «Таємного шлюбу».

Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструментальної, камерної та оркестрової музики — Антоніо Вівальді (1678—1741), Джузеппе Тартіні (1692—1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685—1757) — геніального клавесиніста XVIII ст.

Найвидатніший представник передкласичної французької музики — Жан-Філіпп Рамо (1683—1764).

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків в особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у XVIII ст. виникло кілька так чи інакше пов´язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспільства, їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієї школи, просвітницького класицизму XVIII ст. з його громадським пафосом, ге-роїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714— 1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва. Вона, на його думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, які необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встановивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, зливши гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть до трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.

Багата обсягом, різноманітна жанрами творчість видатного композитора-новатора Йозефа Франца Гайдна (1732—1809), одного з основоположників віденської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що він удосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був і засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. Його твори духом, змістом глибоко народні. Особливо кращі симфонії та квартети — то бездоганне дзеркало культури кінця XVIII ст., коли мистецтво мало сполучати велич і глибину в приємній, урівноваженій, м´якій художній формі. П. І. Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бетховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії.

Наступний геніальний представник культури епохи Просвітництва — Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791). Творчість Моцарта — вершина європейської музики XVIII ст. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати подив, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменального музичного творця. Все у його творчій біографії вражає — стиль генія, гідна подиву фантазія й плодовитість, оригінальність у мисленні. За своє коротке життя, позначене постійними злиднями, турботами, тривогами та болями, він встигає дати світові величезну кількість творів у всіх жанрах і формах (понад 600). Якась невідома сила веліла поспішати, мовби знала, що недовго йому залишалося жити. На дванадцятому році життя він уже автор двох опер. У сімнадцятирічному віці в його доробку дві нові опери, двадцять симфоній, ціла низка театральних серенад, дивертисментів та ін.

Твори великого^ новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,— від інтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософських роздумів частин до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіналів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титанічної могутності у переборенні страждань.

Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770—1827) дуже різноманітна за жанрами і тематикою. Це опери, дев´ять симфоній, тридцять дві сонати для фортепіано, сімнадцять струнних квартетів, п´ять фортепіанних концертів, десять сонат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять три збірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ораторій тощо.

У пантеоні безсмертних Бетховен забезпечує собі місце не салонними п´єсами у дусі палацової шляхетної традиції XVIII ст. — неминучої данини, яку кожен композитор платив свого часу,— а своїми великими, що дожили до наших днів, славнозвісними творіннями, які звучать щодня в багатьох куточках нашої планети.

Велич композитора в тому, що у винятково багатому образному ладі його творів розкривається із неповторною виразністю глибоко демократичний дух і пафос, співзвучний не лише умонастроям європейської прогресивної інтелігенції тих часів, а й волелюбним пориванням усього людства. Велич композитора в тому, що він самобутній, що своєю творчістю пророкував шляхи для майбутнього розвитку; що в інтонаційному відношенні музика його живиться соками народних та героїко-закличних пісень епохи, які творчо осмислював, а не сліпо наслідував. Те, що він повідує світові — значне, нове за звучанням, важливе, сміливе, глибоке, новаторське за своєю формою,— відображає умонастрої сучасної йому епохи, пошуки європейської художньої думки і людського духу в період формування романтизму.

У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім синтезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою розвиваються й інші великі вокально-інструментальні форми — кантата, інструментальний та сольний концерт.

Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійно засвідчує свою непорушну життєздатність.

Отже, європейська культура XVII—XVIII ст., яка розвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.