Зародження гуманізму у країнах Північного Відродження. Початком виникнення гуманістичного руху на північ від Альп можна вважати 1432 р. — час відкриття церковного собору у Базелі. Саме тоді виникла потреба у «нових людях» — гуманістах. Більше того, на цьому соборі вони відіграли вирішальну роль (були довіреними особами й авторами програмних документів собору). Скромний секретар одного з єпископів Еней Сильвій Пікколоміні у процесі соборних дискусій перетворився на всесильного канцлера імперії й кардинала. Голландця Миколая Казанського було висунуто на одне з перших місць у церкві, а лицар Грегор фон Геймбург виступив з промовами від імені усього німецького народу. Так виник гуманістичний рух у цьому європейському регіоні.

Періодизація гуманізму Північного Відродження. Періодизація гуманізму у цьому історико-культурному регіоні така:

Початок гуманізму — з 30-х pp. XV ст.;

Перший період — спорадичне виникнення вогнищ гуманізму під значним впливом італійського Відродження.

Другий період — з 70-х pp. — створення гуманістичних суспільств на зразок італійських академій й посилення ідей національної єдності.

Третій період — найактивніша боротьба проти схоластики у 20—30-х pp. XVI ст., яка збігалася з початком Реформації. Це знаменувало розкол між гуманістами у залежності від їхньої орієнтації у політичному житті нації.

Четвертий період — ерудитське консервування гуманізму (середина XVI ст. — кінець доби Відродження).

Перший період розвитку гуманізму у країнах Північного Відродження не можна відокремлювати від фактору впливу італійського гуманізму. Однак неодмінними умовами виникнення тут гуманістичного руху були внутрішні стимули. Цей початковий етап характеризувався відсутністю сталого інтелектуального середовища. Гуманісти Північного Відродження цієї доби — це політичні чи церковні діячі, такі як Миколай Кузанський та Грегор фон Геймбург, для яких основою їхньої діяльності була боротьба за реформу у тій чи іншій формі, або представники патриціату імперських міст, такі як Сигізмунд Госсемброт та Іоганн Піркгеймер Старший, для яких тяжіння до гуманізму було сильнішим, ніж реальна можливість оволодіння філологічними знаннями. Тому вони виступають швидше як меценати, покровителі гуманістичного руху, ніж як гуманісти у власному сенсі цього слова. До 70-х pp. XV ст. цей період вичерпується. Він має характер лише «підступу» до гуманізму. Деякі з цих діячів навіть не володіли грецькою мовою. Проте вони вели свідому боротьбу за реформу освіти, за достовірність історичних знань та правильність граматики латинської мови. Завдяки їхній діяльності на наступному етапі гуманізму Пів-нічного Відродження була створена певна інтелектуальна атмосфера, у якій гуманістичний рух повністю оформився й визначилися його основні осередки.

Для другого етапу розвитку гуманізму Північного Відродження характерно створення локальних гуманістичних «спілок», що були близькі за характером до італійських академій. Розвиток гуманістичної науки стимулювався виникненням книгодрукування й утворенням центрів вченої книжкової продукції. Так виникає у 1470 р. гурток гуманістів у Нюрнберзі навколо дому Бернгарда Вальтера (там створив собі наукову резиденцію видавець Іоганн Регіомонтан). Заснована Регіомонтаном друкарня призначалася для видання астрономічних таблиць і карт, а також древніх грецьких і латинських рукописів. Це потребувало постійної праці багатьох освічених людей. Цей гурток розширився, налагодився зв´язок із видавничою справою Кобергерів. З 1487 р. означений осередок перетворився на Содалітас, яку очолив гуманіст Конрад Цельтіс.

Аналогічні гуртки було створено у Стразбурзі, Аугсбурзі, Базелі. У Гейдельбері подібний гуманістичний осередок створено у домі канцлера і єпископа Іоганна Дальберга, його центральною фігурою стає Родольф Агрікола. В Ерфурті осередком гуманістичної думки була оселя Муціана Руфа. Такими самими центрами гуманізму були Гронінгенський монастир (завдяки діяльності Весселя Гонстофа) та монастир Шпонгейм, де аббатом з 1482 р. був Іоганн Тритеміус (за образним висловленням сучасників тут «навіть собаки гавкали грецькою мовою»).

У цей самий період розпочинається штурм університетів гуманістами. У Віденському університеті під егідою Цельтіса створено «співдружність поетів та математиків», що з 1501 р. набула значення нового факультету. Протягом першого десятиліття XVI ст. повсюдно гуманісти утверджуються в університетах. Іноді нові університети (наприклад Віттенберзький у 1504 р.) створюються за участю гуманістів та під їхнім керівництвом. Роль центру гуманістичної думки відіграють артистичні факультети. Однак у деяких університетах (зокрема у Кельні й Лувені) до гуманістів ставилися вороже.

З 70-х pp. XVI ст. центром гуманізму стає Париж. Причому тут також книгодрукування було одним із стимулів поширення гуманістичної освіченості. Друкарня Сорбонни була створена за ініціативою Гійома Фіше. Завдяки посередництву Гейнліна фон Штейна до цієї справи були залучені не тільки німецькі друкарі, а й молоді гуманісти, у тому числі Рейхлін.

Поступово саме пов´язаний із іноземним земляцтвом коледж Монтегю при Паризькому університеті стає центром розвитку гуманістичної культури. До Паризького університету запрошують італійських учених — Павла Емілія та Фаусто Андреліні, тут надають покровительство молодому Еразмові Роттердамському. Ствердження гуманізму у Франції також відбувається через діяльність гуртків, що створюються навколо книговидавців. Серед учасників цих осередків були вчені Лефевр д´Етапль та Гійом Бюде. Після залучення до королівського двору Гійома Тардифа у якості вихователя дофіна виникає літературний гурток навколо королеви Анни Бретонської. Цей осередок став прообразом літературно-гуманістичного гуртка Маргарити Наваррської.

З появою перших паростків Реформації у 1521 р. у Франції створюється знаменита реформаційно-гуманістична група в місті Мо навколо гуманіста-єпископа Гійома Брісонне. Однак упродовж усього цього часу університети Франції зберігають свій характер твердинь схоластики. Тому Коллеж де Франс (що мав бути подібним до віденської Содалітас) відкрито на поч. 60-х pp. XVI ст. з ініціативи гуманіста Гійома Бюде поза межами університету.

Перші десятиліття XVI ст. у країнах північного Відродження ознаменувалися розвитком самостійної школи заальпійської елліністики. Плоди діяльності цієї школи незабаром виявилися у творчості Еразма, Рейхліна та Бюде. Ця школа була незалежною від візантійських емігрантів, що поширювали основи грецької філології в Італії. Означений період характеризується також найтіснішим зближенням гуманістів Північного Відродження, саме у цей час до них долучаються й англійські гуманісти. Наявність постійного листування, подорожі гуманістів з однієї країни до іншої, а також до Італії вели до зміцнення неолатинської поезії й літератури. Багато літературних творів цього часу, що були написані національними мовами, перекладалися латинською мовою і в латинському варіанті широко розповсюджувалися по всій Європі. Класичним прикладом може бути «Корабель дурнів» Севастіана Бранта.

Із загостренням класової боротьби у Німеччині за обставин буржуазної революції втрачається єдність гуманістичного руху. Головним фактором, що розколов табір гуманістів, була конфесійна полеміка. Диспути навколо Лютера провели межу, що поділили гуманістів на два табори. У Німеччині це відбулося вже у 20-х pp. XVI ст., у 30-х це відбулося у Нідерландах та Франції. У цій гострій полеміці шліфується стиль нелатинської літератури, створюються латинські неологізми, що спиралися на народну мову. У цей час з´являються найкращі шедеври гуманістичної латини: «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, безсмертні діалоги Гуттена, поезія Еобана Гесса, еразмівські «Розмови» та ціла низка інших творів. У Франції найзначнішими і водночас останніми творами подібної літератури стали «Кимвал світу» (1537) та трактат Бюде «Про перехід еллінства до християнства» (1534).

Грандіозна праця Слейдена «Коментарі про стан релігії й держави за часів імператора Карла V» 1556 р. знаменує наступний і заключний етап розвитку гуманізму Північного Відродження, який можна назвати «ерудитським». Перехід до цього етапу пов´язаний у першу чергу із втратою сенсу у використанні латинської для полемічних творів. Реформація ствердила поширення національних мов у теології, отже і в іншій різноманітній літературі. Ця література була адресована ширшому колу читачів, проте лише у межах однієї країни. Літературна мова завдяки зусиллям гуманістів зміцніла й сформувалася. Це час розквіту поезії Плеяди у Франції й політичної лірики Марнікса де Синт Альдегонде у Нідерландах. З іншого боку, науки набувають більшої диференціації — в Італії цей процес почався ще раніше. Латина ще залишається мовою ерудитів, вона забезпечує обмін думками через кордони держав і народів. Але це вже не мова живої літератури. Цей період закінчується на межі XVI—XVII ст. — з означеного часу грецька й латинська філологія розвивається як прояв «гуманітарних знань», система яких склалася у процесі розвитку гуманістичного руху доби Відродження.

Відмінності італійського ренесансного гуманізму та гуманізму Північного Відродження. Гуманістів Північного Відродження відрізняє від італійських інтерес до Середньовіччя — це було ознакою не середньовічного світогляду, а проявом тверезого патріотизму. Помітна різниця є також у ставленні гуманістів до університетів. У той час, як в Італії гуманістичні академії процвітали поза межами університетів, гуманісти Північного Відродження вели боротьбу за університети. В Італії набагато раніше відбулося розмежування сфери гуманізму та природничих наук. Отже, головна відмінність між італійським та північним гуманізмом полягає в інтересі гуманістів Північного Відродження до математики й природничих наук.

Напередодні Реформації у північному гуманізмі виявляється виразний інтерес до «світської теології» — навіть більше, ніж це мало місце в італійському гуманізмі. В Італії ці питання не пов´язувалися з проблемами патріотизму і проектами реформ суспільної системи. Однак неправильним було б вважати, що північний гуманізм відрізняється від італійського своїм релігійним характером — типовим було не підкорення гуманізму релігії, що мало місце у порівняно вузького кола гуманістів, котрі стали на шлях активної реформації, а суміщення релігійних та філософсько-етичних ідей, як це знайшло прояв у «христології» Еразма та у релігійно-етичних поглядах Рейхліна.

Прагнення до реформування церкви в гуманізмі Північного Відродження. Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен. Літературні процеси, що відбувалися у країнах Північного Відродження, були дуже своєрідні. Наприклад, у Німеччині найпопулярнішим жанром XV—XVI ст. вважалася так звана література про глупоту і дурнів. У цьому жанрі написаний твір одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського «Похвала глупоті». Це сатира, спрямована проти «сморідного болота» богословів і невігласів-ченців, пап, хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

Еразм був глибоким знавцем і шанувальником античної, особливо давньогрецької літератури. Завдяки Еразмові європейцям стали доступні численні твори Плутарха, Лукіана, Ксенофонта, Евріпіда, що були перекладені ним із давньогрецької на латинську мову. Величезне значення у боротьбі гуманістів проти богословів-схоластів мала грандіозна праця Еразма — видання виправленого ним грецького тексту Нового Заповіту з перекладом на латинську мову й ретельним філологічним та історичним коментарем. Дана праця Еразма не тільки започаткувала критичне вивчення Біблії, а й нанесла шкоди авторитету церкви і схоластичній науці. Еразм виявив помилки й суперечності у загальноприйнятому і офіційно затвердженому церквою тексті Нового Заповіту.

Видання Еразмом у Базелі у 1516 р. Нового Заповіту його друзі — видатний англійський гуманіст Томас Мор, члени оксфордського гуманістичного гуртка Колет й Лінакр, а також покровитель Еразма архієпископ Кентерберійський Уорхем — сприйняли як важливий крок до здійснення церковної реформи, про яку вони мріяли. Але якщо в англійських гуманістів видання Еразмових праць викликало гаряче схвалення, гордість і захоплення подвигом ученого, теологи-схоласти зустріли його вороже. Указані Еразмом помилки у затвердженому церквою тексті Нового Заповіту збуджували сумніви в умах і підривали традиційне ставлення до Біблії як до Божественного Одкровення.

Дослідники вказують, що пороки сучасності засуджував Ульріх фон Гуттен — видатний політичний мислитель, поет-лицар. Він був одним із авторів памфлету «Листи темних людей». У цьому творі гнівно викрито лицемірство папства, піднесено ідею єдиної Німеччини, у якій вся влада має належати лицарству. Гуттен підготував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступом Мартіна Лютера у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину.