Філософська думка італійського Відродження охоплює два з половиною століття, починаючи від Франческо Петрарки до Джордано Бруно. її не можна розглядати як етап розкладу середньовічної схоластики. Ренесансна філософія протистоїть системі схоластичного знання. Йдеться не про полеміку цих двох типів філософських систем: філософська система Відродження будується на інших засадах, вона виникає, зростає й розвивається незалежно від схоластичної традиції.

В еволюції філософської думки італійського Відродження вчені виділяють три характерні етапи:

1)      гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризмові інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом (середина XIV — середина XV ст.);

2)      неоплатонічний, пов´язаний із постановкою широких онтологічних проблем (остання третина XV — перша третина XVI ст.);

3)      натурфілософський (XVI — початок XVII ст.)1.

Цей поділ досить умовний і має не стільки хронологічний, скільки типологічний характер. Представників гуманістичної традиції можна зустріти і в середині XVI ст. Однак гуманістичний етап філософії досягає кульмінації у творчості Лоренцо Валли і Джанноццо Манатті, продовжувачі їхніх ідей не дають вже нічого суттєво нового. Так само вплив ідей Платонівської академії відчутний в італійській філософії аж до Бруно і Кампанелли, але власне неоплатонічний період, що визначив подальший розвиток філософської, думки вичерпався творчістю флорентійських неоплатоніків.

Натурфілософія Відродження здійснила прорив до дослідного знання, сформулювала вимогу безпосереднього вивчення дійсності. Вона порвала з формалогічни-ми побудовами середньовічного аристотелізму і намагалася створити нову картину світу на основі інтуїтивного осягнення законів природи. Відстоюючи автономію природних законів, вона створила вчення про обожнений космос, обожнену матерію. Пантеїзм, що становив головний зміст натурфілософських систем італійського Відродження, був вищою формою виправдання світу і призводив до вчення про живий космос, сповнений внутрішніх сил, який мав у самому собі достатні підстави для заснування свого буття, руху й розвитку.

Незважаючи на засвоєння античного філософського спадку, ренесансну філософію не можна розглядати у рамках традиційних напрямків античної філософської думки. У філософських системах доби Відродження можна бачити дивне сполучення найрізноманітніших тенденцій, аж до специфічного поєднання схоластичного арістотелізму з відродженими гуманістами стоїцизмом у Помпонацці, епікуреїзму й платонізму в Марчело Паліндженіо і в Джордано Бруно. Межа проходила між теологією і схоластикою, з одного боку, і філософією, що протистояла теологічним схемам Середньовіччя, — з другого.

Філософія Відродження виникала поза філософською традицією Середньовіччя, поза професійною філософією університетів і чернечих орденів. Гуманісти відродили філософію — в її новому, порівняно зі схоластикою, розумінні. Гуманізм зробив філософію надбанням нових суспільних верств. Нова філософська культура стала розвиватися поза рамками власне філософії. Новий інтелігент — індивідуаліст, він існував поза корпорацією; так само вчення, яке він пропагував, відривалося від генеалогічного древа.

Поява нових форм для творів філософського змісту означала, що філософія з предмета спеціального університетського викладання перетворилася у вільне міркування про проблеми буття. Полеміка навколо мови означала дещо більше, ніж боротьбу за відновлення чистоти класичної латини: відбувалася зміна мови культури. Відмова гуманістів від мови схоластики свідчила про принципово новий підхід до змісту й методу філософствування. Гуманісти повертали філософії мову загальної літературної культури, а саму філософію включали до загального потоку латинської словесності. Відновлювався зв´язок філософії з поезією, історіографією, ораторським красномовством.