Електронна бібліотекапідручники


Культурологія

6.3.4. Флорентійський неоплатонізм


Філософською основою нового ідеалу споглядання, що пропагується у працях флорентійських гуманістів останніх десятиліть XV ст., виявився неоплатонізм. Початок нових настроїв, пов´язаних із «кризою свободи», є у творчості гуманіста й письменника Аллемано Рінуччіні. Він був прихильником активного громадського життя, але в умовах тиранії Медичі, що встановилася у 70—80-ті pp. XV ст., Рінуччіні приходить до думки, що єдиною можливою схованкою для людини є культура. Хоча Рінуччіні був послідовником Пальмієрі й Аччайуолі, він висловив сумнів у доцільності громадянської активності за умов тиранії. Його етичний ідеал полягав у поєднанні принципів діяльного і споглядального життя.

Приклад Рінуччіні та інших флорентійських гуманістів дав підставу стверджувати, що в умовах підвищеного інтересу до вчення Платона і неоплатоніків зберігаються традиції громадянської етики. Вплив платонізму на італійський гуманізм останніх десятиліть XV ст. був зумовлений низкою обставин — зміною у суспільно-політичному житті, потребами розвитку гуманістичної думки, що активно оволодівала новими сферами знань (антропологією, гносеологією, космологією); численними перекладами творів Платона і неоплатоніків, що з´явилися у цей час. Суттєву роль у збудженні інтересу до цього напрямку античної думки відіграли візантійські вчені — Георгій Геміст Пліфон, Георгій Трапезундськии, Віссаріон, котрі гостро полемізували з питань переваги платонізму над арістотелізмом.

Неоплатонізм, що широко розповсюдився у Флоренції, став могутньою ідейною течією у гуманізмі останніх десятиліть XV— початку XVI ст. Однак він не був єдиним напрямком ренесансної думки цього часу: ще зберігав певні позиції громадянський гуманізм — вплив його етико-політичних ідей помітний не тільки у творчості Крістофоро Ландіно, а й Анджело Поліціано, Джованні Незі та інших гуманістів. Окремо у культурі тієї доби постає особистість Леонардо да Вінчі. Він був неперевершений за оригінальністю своїх світоглядних позицій.

Головними представниками флорентійського неоплатонізму були Марсіліо Фічіно і Джованні Піко делла Мірандола. Фічіно переосмислив з позицій платонізму онтологічні, гносеологічні та антропологічні проблеми християнської теології. Основою «вченої релігії» (або «благочестивої філософії») цього мислителя є платонівська теологія з її ідеєю єдності духовного та чуттєвого світу. Фічіно пропагував ідею динамічності космосу, що постійно переходить від єдності до множинності і знову повертається до єдності. Людина у цьому колообігу постає як посередник, «світовий вузол»; вона здатна у процесі пізнання охопити думкою весь всесвіт. Головну роль у теорії пізнання Фічіно відіграють категорії світу, краси, душі й любові, що надає його філософії естетичного і навіть містичного забарвлення.

Людина, на думку Фічіно, осягає істину у любовному екстазі, що породжений красою реальності; красу реальності виявляє божественне світло, що випромінюється. Насолода красою світу почуттів не виключає раціонального шляху до істини через самопізнання людської душі, що містить у собі первинні ідеї. Звідси у Фічіно й моральний ідеал споглядання, самозосередження. Згідно з його філософією, велич людини полягає у самодостатності її власного досвіду для пізнання всього сущого, у свободі від зовнішнього світу.

У вченні Джованні Піко делла Мірандола стверджується ідея високої гідності людини, її творчих можливостей. Дається обґрунтування права на вільне висловлювання думки, підкреслюється домінуюча роль філософії, а не теології у формуванні свідомості вільної особистості. Заняття наукою Піко тлумачить нетрадиційно: йдеться про творче освоєння всього без винятку духовного спадку людства, про вільне, не скуте авторитетом дослідження природи й людини.

Отже, моральний шлях людини, її прагнення до щастя Піко визначає як пізнання (філософію). Він з гуманістичних позицій вирішує проблему співвідношення віри й розуму: «істина теології» відкрита лише розуму, що підготовлений і збагачений філософією, тобто вільним пізнанням світу. Таким чином, саму теологію він розуміє як вершину людського знання, на яку можна піднятися, тільки оволодівши усім накопиченим багатством гуманістичної культури й науки. Творчість Піко стала своєрідним синтезом античної і частково середньовічної думки, свідченням спадковості Відродження від попередніх культурних епох, але й новаторства цієї доби.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень