Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:

1)      дученто (XIII ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);

2)      треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;

3)      кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

4)      чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XIII ст., Ранній Ренесанс закінчується в 90-х pp. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті pp. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції — саме до цього періоду найчастіше застосовують термін «пізній Ренесанс».

Кінець XIII ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов´язаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями1.

Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з´являються перші мануфактури . Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина — купець, прядильник — стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті — нової життєстверджувальної літератури.

Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».

Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто — це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла найвищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи4. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що провіщала занепад і рефеодалізацію XVII ст.

У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20— 50 рр. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 p., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодального герцогства, у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр-ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письменники, як П´єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.

У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль — маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб´єктивізмом, ідеалізація людини — спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людської істоти на дух і плоть.

Однак маньеристам чужий середньовічний аскетизм. Права, завойовані гуманізмом Відродження для плоті, не заперечуються.

Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистецтва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-ті pp. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали .

Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний зв´язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії неприйнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.