Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Культурологія

4.2. Давньогрецька культура


Стародавня Греція або Еллада — це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території південної частини Балканського півострова, островах Егейського моря, західному узбережжі півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої Греції у III тис. до н. є. був досить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили й асимілювали протогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пілос та ін. сформувалися на початку II тис. до н. е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н. є. призвело до розпаду держав і пожвавлення родових відносин. УIX ст. Північну Грецію заселили еолійці, Середню Грецію й Пелопоннес — дорійці, Аттику й острови — іонійці. У VIII— VI ст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства — поліс, що довгі роки був осередком культурного життя не тільки Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на острові Крит. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії, яка ініціювала створення великої держави— імперії Александра Македонського, що сягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичній культурі, основним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н. є. перетворилася на римську провінцію під назвою Ахайя.

Етапи розвитку культури Стародавньої Греції. Протягом багатьох віків Стародавня Греція не являла собою єдиного цілого ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім небезпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос як порядок, що протистоїть хаосу, це міра як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочистої ходи або спортивного змагання.

У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п´ять етапів: егейський (крито-мікенський) Ш тис. — XI ст. до н. е., гомерівський — ХП—VHI ст. до н. е., Архаїчний — VIII—VI ст. до н. е., класичний — V ст. — остання третина IV ст. до н. е., елліністичний — остання третина IV—І ст. до н. є. За цей час протог-рецьке населення й давньогрецькі племена, об´єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IV ст., становила ядро візантійської культури.

Перша точна дата еллінської історії — 776 р. до н. е., це дата перших Олімпійських ігор, друга — Велика колонізація VIII—VI ст. до н. е., що являла собою широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.

1.      У III—II тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація — перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст — егейців свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н. е. о. Крит завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII—XI ст. до н. є. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призвела до фактичного зникнення егейської культури.

2.      Гомерівський період, XII—VIII ст. до н. є. Відомості про цей період убогі й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея».

Навколо гомерівських поем і особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. Самі греки до V ст. не сумнівалися в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставився до Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IV ст.), що встановив у поемах «Іліада» й «Одіссея» цілий ряд протиріч. Далі з критики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що «Іліада» і «Одіссея» — це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу й історичності особистості Гомера. Археологічні відкриття й порівняльне вивчення народної творчості інших народів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотепер проблема авторства «Іліади» й «Одіссеї» залишається відкритою. У наш час переважають теорії, що пом´якшують крайності обох напрямків — усі вони сходяться на тому, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевром світової літератури.

Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Але, незважаючи на те що «Іліада» і «Одіссея» твори, насамперед, поетичні, де минуле й вимисел сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.

Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), під яким малося на увазі вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Такі збори й місце, де вони відбувалася, як правило, на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами — главами родин, які становили раду старійшин.

Однак під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратрії (phratria), із фратрій складалися фіни (phyles), тобто племена, племена об´єднувалися в окремі народності. Найважливішими рисами грецького роду були: походження по батьку, заборона шлюбів усередині роду, право всиновлення родом, право взаємного спадкування, володіння загальнородовим майном, право обрання й переобрання родових старійшин, надання один одному допомоги й взаємної підтримки, участь у загальних святах і володіння спільним місцем поховання. Давньогрецькі філи були військово-культовими об´єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар — филобасилей (phylobasileus) — жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством і достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники. Необхідні для будинку ремісничі вироби виготовлялися в домашніх майстернях, де працювали раби.

В епосі також згадуються й вільні землевласники, частина яких завдяки численним військовим походам убожіє, розоряється й потрапляє у розряд безправних людей, що втрачають зв´язок з родом. Цю категорію населення поповнюють їхні нащадки, а також нащадки підкореного населення й чужоземці. Ця категорія населення наймається в маєтки басилеїв або жебракує. У поемах Гомера також згадуються ковалі, теслі, шкіряники, ткачі, ювеліри й інші професії, що свідчить про розвиток ремесла, що відділяється від сільського господарства.

Гомерівському суспільству вже відоме рабство. Його поява свідчить про розклад родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи: період патріархального, або домашнього, рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство. Рабів мали басилеї, що використовували їх як домашніх слуг — кухарів, конюхів або робітників у домашніх майстернях. Рабська праця застосовувалася і в сільському господарстві — землеробстві або скотарстві. Нерідко раби одержували від своїх господарів земельні наділи, будинок і навіть дружину, дрібні власники подекуди вважали їх молодшими членами родини. Однак у палацах басилеїв розходження між вільними й рабами стають дедалі більшими.

У процесі розкладу військової демократії зменшується значення agora, phrartria і phyle втрачають своє значення. Велику роль відіграє аристократична рада — bullae, очолювана царем. З ускладненням завдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. в більшості грецьких громад зникає й вона. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка закріпила нові соціально-економічні відносини й забезпечила панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.

3. Архаїчний період, VIII—VI ст. до н. е., є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.

Подальший розвиток рабовласництва, поділ праці й ріст товарно-грошового господарства, які сприяли виділенню аристократичних родів, тепер починають підривати основи їхнього панування й сприяють подальшому розвитку рабовласницької держави. Запровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, що відправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючі землі і засновували там поселення — колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному — по узбережжю Дарданелл, Мармурового й Чорного морів; у західному — в Італію й Сицилію; у південному — по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр, Tip, Ольвія, у Криму — Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія й Танаїс.

Цей процес відчутно вплинув на всі сфери життя греків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способу виробництва, остаточне відокремлення ремесла від сільського господарства, розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.

Відокремлення ремесла від сільського господарства викликало бурхливе зростання міст. Первісний вигляд міста-поліса зовсім змінився. Якщо в мікенську епоху він був лише місцем перебування вождя та його війська, а в гомерівську — становив тільки укріплену його частину, то тепер він був сукупністю поселень, що входили в міську смугу. Місто зі своїми околицями фактично перетворилося на самоврядну  цивільну   громаду —  місто-державу   або   поліс  (polis,   Civitas).   Поліси складали повноправні громадяни — члени міської громади, кожний з яких мав право на земельну власність, політичні права й був зобов´язаний служити в ополченні. Але частина населення міста, що не мала усієї повноти громадянських прав, в громаду поліса не входила. Форми влади в полісі були різні, якщо в Спарті вона була олігархічною, то в Афінах — демократичною.

Економічне піднесення Греції підривало значення родової аристократії. Родова організація в колоніях уже не мала під собою міцної соціальної основи й традицій, а тому людей там стали розцінювати не за їхньою знатністю та походженням, а за багатством, яким вони володіли. З ростом товарно-грошового господарства й рабовласництва збільшувалася майнова нерівність серед вільних громадян, загострювалася класова боротьба. Вільний хлібороб, одержавши кредит у свого багатого сусіда, у випадку несвоєчасної виплати боргу міг легко втратити своє майно і разом зі своєю родиною потрапити до рабства. Так родова аристократія поступилася своїм пануванням на користь грошової аристократії.

Перехідним щаблем цього переходу була тиранія — форма одноособової влади, встановленої насильницьким шляхом. У більшості випадків тирани до влади виступали як вожді демосу. Як правило, це були вихідці з аристократії, що за різних причин відірвалися від свого середовища. Зовні тиран нагадував монарха — одноособового носія влади, але заради народної підтримки він змушений був вдаватися до демагогічних прийомів: лагідного поводження з людьми, заступництва в судах і обмеження багатих на користь бідних. З цією метою тирани видавали закони проти розкоші, обмежували кількість рабів і т. ін. Але, незважаючи на малу політичну стійкість, тиранія як політична форма влади зіграла важливу роль у знищенні панування родової аристократії й подальшому розвитку державотворення.

Першою великою перемогою демократії було видання писаних законів або кодифікація звичаєвого права, проведена в інтересах держави як єдиного цілого, а не окремих родів і місцевостей. За кодифікацією законів слідували зміни у правлячих органах — аристократичні ради поступово розширювалися за рахунок представників демократії. Стародавні родові культи замінювалися шануванням божеств і героїв, популярних серед демократичних верств населення. Таким чином, тиранія стала одним із шляхів створення грецьких держав, зламала силу родових установ і культів.

Подальшому розвитку грецької культури сприяла поява писемності. Уже в VIII ст. до н. є. на основі фінікійського алфавіту виник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення не тільки приголосних, а й голосних звуків. Таким чином була започаткована давньогрецька література, історію якої стали починати уже не з Гомера, а Гесіода, поезія якого також представляє високий рівень художньої творчості.

Глибоким художнім вираженням змін, що відбувалися в післягомерівський період, стала лірична поезія. На першому місці серед ліричних поетів VII ст. до н. є. стояв Архілох, який пережив усі скорботи й радості свого часу. Високого вираження й досконалості лірична поезія знайшла у творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року, друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо — це жінка, сповнена любовної пристрасті й ревнощів до своєї подруги. Поезія краси, веселощів і любові становила головні мотиви поетичної творчості Анакреонта, що жив у другій половині VI ст. до н. е., але у своїх творах він більше звертається до гарних хлопчиків, ніж до жінок.

Як ми бачимо, лейтмотивом грецької поезії VII—VI ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованою формою поети також користувалися для вираження політичних, філософських і релігійних ідеалів, оспівування військових подвигів. Політичні мотиви й настрої виступають в елегіях Феогніда, Алкея, Cолона й частково Піндара, знаменитого своїми піснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Німейських іграх. У той же час лірична поезія цього часу була розрахована на дуже тонкий суспільний прошарок греків, вільних від матеріальних турбот і занурених в особисті переживання.

4. Класичний період. (V—IV ст. до н. є.) знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки й ідеї. Світорозуміння й світовідчування аристократії було властиві невеликому колу людей, які вважали себе обранцями долі та вищою породою людства. їхні думки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи або концентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії були характерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів — Афіни, Деметри й Діоніса.

На честь богині Афіни справляли свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшла своє втілення ідея державної централізації, до якої прагнули всі демократичні сили. Панафінії відбувалися кожного четвертого року й тривали шість днів підряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри та цілий ряд свят, присвячених богу Діонісу.

З пісень і молитов, що прославляли бога Діоніса, виникла грецька трагедія. Трагедія у власному розумінні слова означає «пісня цапів», коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів — супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів у стані екстатичного сп´яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючи їхнє закривавлене м´ясо. Цей культ з VII ст. поширюється у багатьох містах-полісах Греції, але із часів тиранії організацію свят на честь Діоніса взяла на себе держава, перетворивши їх на загальнодержавний культ.

Спочатку дифірамби, що виконувалися хором на честь Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю. Великим кроком уперед було введення в хор дійової особи, актора. Актор декламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хором зав´язувався діалог, який становив основу драматичного твору. Першим автором грецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другої дійової особи він пожвавив виставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують введення декорацій, масок, котурнів, а також літальних, громоносних та інших машин.

Подібно до драми, грецький театр також був тісно пов´язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він веде своє походження від жертвоприношень та магічних церемоній, при здійсненні яких учасники розташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого до нього пагорба. Влаштовані на відкритому просторі, грецькі театри були загальнодоступними і вміщали велику кількість народу. Театр Діоніса в Афінах, наприклад, міг умістити до ЗО тисяч глядачів. У наступну, елліністичну епоху, театри уже розраховувалися на 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Таким чином, навіть у конструкції грецького театру був закладений демократичний принцип.

Головну частину театру становили: приміщення для глядачів — койлоне, місце для хору — орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори, — скена (сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгороджені дерев´яною або кам´яною стіною без даху.

На початку театральні вистави ставилися тільки у свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театральних вистав були трагедії та комедії.

З V ст. до н. е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей — місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодом Аристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій зазвичай був покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецької трагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію і сучасність, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Із грецьких трагіків світової слави набули Есхіл, Софокл та Еврипід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того ж самого коріння, що й трагедія.

З давніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонісії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово «комедія» — сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає пісні під час комоса. У пізніші часи, в результаті літературної обробки, утворився новий жанр — комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією його злободенністю й дріб´язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски — різноманітними.

У демократичних Афінах з їх розвинутим політичним життям широкого розвитку набула політична комедія, неперевершеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.

Менше значення відігравала лірика, її розвиток був більш притаманний часам тиранії й олігархії, ніж періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були «Історія греко-перських війн» Геродота та «Історія пелопонеської війни» Фукидіда.

Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н. є. остаточно визначилися два архітектурних стилі — дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з´являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам´ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон — храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордера. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Художні будівлі споруджувалися й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.

У тісному зв´язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Стародавній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.

Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака — метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій — чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н. є. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни — проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни — 12-ти метрова Афіна-Діва (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев´яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, опираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі — битва кентаврів з лапифами — міфічним плем´ям, що жило у Фессалії.

Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця — «Дорифора», «Поранена амазонка», юнак-атлет, що накладає пов´язку переможця на свою голову — «Діадумен», монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.

Характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій і врочистість, з одного боку, багатство й розмаїття матеріалу та художня майстерність — з другого.

Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах «Строкатого портика» в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника II ст. Павсанія, що склав свого роду путівник по найвизначніших пам´ятниках архітектури й мистецтва Греції «Опис Еллади». Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.

Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об´єднує 200 міст, але разом з тим протиборство двох моделей розвитку культури — афінської і спартанської — знекровлює Грецію й робить її легким здобутком Македонської держави.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень