пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Основи екології

5.3. Економіка природокористування


Замислюючи щось зробити, ми маємо враховувати вплив цієї дії на сім наступних поколінь. (Головний закон племені ірокезів).
Вперше поняття «природокористування» було запропоноване російським екологом Ю. М. Куражковським у 1959 р. За його визначенням, природокористування — це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров´я.
М. Ф. Реймерс визначає природокористування як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів для його збереження (видобуток і переробка природних мінеральних та біологічних ресурсів, їх відновлення, охорона природних умов життя, природних систем тощо).
Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів природокористування й темпів забруднення довкілля за одночасного вичерпання природних ресурсів, погіршення здоров´я працездатного населення, зниження продуктивності праці — все це зумовило формування економіки природокористування — нової галузі науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі. Витрати, пов´язані з підтриманням цієї рівноваги, йдуть на збереження економічно найсприятливіших умов відтворення матеріальних благ як нині, так і в майбутньому.
Оскільки довкілля виконує такі життєво важливі функції, як забезпечення людей природними ресурсами, природними послугами (рекреація, туризм, естетичні задоволення), поглинання відходів і забруднень, то, реалізуючи заходи з охорони природи й використання її ресурсів, слід знати економічну вартість цього й ціну шкоди, заподіяної природі антропогенними забрудненнями та впливами.
Критерієм ефективності людської діяльності до середини XX ст., як згадувалося в попередніх главах, було одержання максимальних благ за мінімальних затрат і неконтрольованої, хижацької експлуатації природних ресурсів, а основним принципом ставлення до природи — панування над нею й цілковите н підкорення людині.
Після об´єктивного аналізу причин екологічних катастроф і величезних економічних втрат від нерозумного господарювання, яких людство зазнало останніми десятиліттями й раніше, стало зрозуміло, що принципи природокористування мають бути інакшими, якщо ми хочемо вижити.
Забруднення — це насамперед економічна проблема, яку слід визначати економічними термінами. (Л. Рафф, американський економіст).
Тому провідним принципом природокористування в наш час став еколого-економічний, за якого критерій ефективності господарювання формулюється так: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними затратами й мінімальними порушеннями природного середовища. Але це потребує вкладання великих коштів у природоохоронну сферу, що завжди суттєво знижує прибутковість виробництва.
Тому, як і раніше, стикаються екологічні та економічні інтереси, й, на жаль, здебільшого другі перемагають: вирубуванню лісів віддають перевагу над їх використанням для рекреації, розвиткові туристичного бізнесу — над збереженням рідкісного ландшафту чи озера, а морських нафтопромислів — над збереженням морських екосистем і т. д. При цьому здійснити порівняльну економічну оцінку різних природних ресурсів нині та у віддаленому майбутньому буває досить важко. Сьогодні вартість природних благ і послуг або взагалі не визначено, або її занижують, що часто призводить до прийняття антиекологічних рішень, до спотвореної оцінки економічного розвитку через традиційні показники валового національного продукту, ріст якого часто супроводжується деградацією довкілля.
Нині розроблено кілька підходів до визначення економічної цінності природних ресурсів і послуг. Найбільш комплексний підхід ґрунтується на загальній економічній вартості, в яку входять вартості зруйнування природи, її відновлення та охорони.
Для еколого-економічної оцінки проектів і програм будівництва застосовують метод зіставлення затрат і вигод і керуються трьома критеріями: чистою поточною вартістю, внутрішньою нормою окупності та співвідношенням витрат і майбутніх вигод.
Основні завдання економіки природокористування:
– визначення збитків, завданих економіці (державі), галузі, підприємству, районові, окремому приватному господарству чи конкретній особі через нераціональне природокористування, порушення законів, норм або правил охорони природи;
– визначення розміру затрат, необхідних для ліквідації в найближчому й віддаленому майбутньому наслідків негативних техногенних впливів на довкілля;
– оцінка абсолютної та відносної ефективності затрат на охорону й відновлення природи, вибір оптимальних варіантів природоохоронної діяльності й використання природних ресурсів;
– розробка економічних методів управління природоохоронною роботою й способів стимулювання природоохоронної діяльності та екологізації виробництва.
Треба, щоб економіка природокористування поступово переходила в економіку природозберігання.
Природокористування, як згадувалося вище, може бути раціональним і нераціональним.
Раціональне природокористування — це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує й підвищує продуктивність природних комплексів чи окремих об´єктів, облагороджує їх. Воно спрямоване на забезпечення умов існування людства й стабільного одержання матеріальних благ.
Нераціональним вважається таке природокористування, в результаті якого природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення й саморегулювання, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні, оздоровчі та курортні умови, естетичні характеристики ландшафтів, умови проживання загалом. Це, як правило, екстенсивне, хижацьке господарювання, перепромисел, перевипас, перезабруднення повітря, води й ґрунтів промисловими, транспортними, енергетичними викидами та отрутохімікатами. Нераціональне природокористування може бути як навмисним, так і випадковим, або супутнім (наприклад, спустошення, зруйнування чи пожежі, пов´язані з воєнними діями).
Нераціональне природокористування може бути зумовлене планово-економічними й проектними прорахунками, тимчасовими й вимушеними позиками у природи (перехідні періоди будівництва нових держав, великі стихійні лиха, війни тощо), недбалими обліком та оцінкою природних ресурсів, недосконалістю природоохоронного законодавства, вузьковідомчими підходами в розвитку економіки, недосконалістю технологій виробництв, браконьєрством, самовільною забудовою та ін.
Що ми позичили в наших дітей? Усе, що успадкували від наших батьків. Життя. Мову, якою говоримо і без якої й не були б людьми. Дороги, що ведуть від міста до міста й далі — до інших країн та інших народів. Ліси й гаї ріки, озера, річки й струмки... Тож хіба не зобов´язані ми залишити нашим дітям хоча б не менше? (Б. Мієрвалдіс, латиський письменник).
Показниками збитків від забруднення довкілля слугують: підвищення рівня захворюваності населення; зниження продуктивності сільського господарства; прискорення зношування основних фондів та ін. Вартість відновлення природи визначається за необхідними затратами на рекультивацію ландшафтів, відновлення водойм або сільськогосподарських угідь, озеленення тощо. Та при цьому часто неможливо оцінити погіршення соціального клімату, порушення рівноваги в екосистемах, загибель від техногенного впливу унікальних геологічних пам´яток чи ландшафтів, зникнення багатьох видів рослин і тварин.
Особливо складно оцінити наслідки антропогенних негативних впливів на природу, коли треба дати довгостроковий прогноз збитків від нераціонального природокористування. Затрати на охорону природи сьогодні можна обчислити досить просто й порівняно точно на підставі чинних стандартів і нормативів із застосуванням низки формул (їх наведено в нових підручниках і посібниках з економіки природокористування).
Природоохоронні заходи мають не тільки економічний ефект (заощадження витрат на лікування та соціальне страхування хворих, підвищення продуктивності праці, збільшення біопродуктивності, облагородження ландшафту тощо), а й соціальний — поліпшення настрою людей, зменшення їх міграції, стримування конфліктів, зниження злочинності й т. д.
До найважливіших проблем економіки природокористування належить правильна (об´єктивна) оцінка природних ресурсів.
Це слід знати:
Збільшення обсягів виробництва в 10 разів потребує збільшення обсягу знань у 100 разів!
Використання газу замість нафтопродуктів на автотранспорті дало б змогу Україні щорічно заощаджувати близько 10 мли т палива (тобто близько 20 млн. т нафти) й істотно знизити забруднення повітря.
На утримання звалищ і смітників витрачається близько 25 % вартості виробітку продукції.
В Україні назбираюся кілька мільярдів тонн металобрухту. Цього досить, щоб забезпечити роботу підприємств чорної металургії на десятки років (у Німеччині близько 75 % сталі виробляють із металобрухту).
У Японії переробляється більш як 70 % відходів, в Україні — 3—5 %.
Економічна оцінка природних ресурсів — це грошове вираження їхньої народногосподарської цінності. Треба, щоб ціну мали земля, природні води, ґрунти, повітря, корисні копалини, ліс, тваринний і рослинний світ, рекреаційні об´єкти. Нормативи плати за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням їхнього географічного положення, поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, можливості утилізації відходів, умов переробки.
Для оцінки вартості природних ресурсів використовують такі показники:
– трудові затрати на залучення ресурсу в суспільне виробництво (видобуток мінеральної чи біологічної сировини);
– ефект використання ресурсу у виробництві (цінність одержаних із ресурсів матеріалів, предметів);
– прогнозовані затрати праці на відновлення ресурсу (якщо це можливо);
– прогнозовані витрати на погашення збитків, завданих природному середовищу під час освоєння даного ресурсу.
Оцінка ресурсів може бути індивідуальною та комплексною.
Розрізняють три види індивідуальних оцінок:
1) оцінки суспільної корисності природних ресурсів;
2) вартісні оцінки (податки, ціни);
3) ринкові ціни (ліцензії).
Вони виконуються для кожного окремого елемента довкілля, і їхні значення не завжди збігаються. Виконуючи укрупнені екологічні оцінки негативного впливу людини на довкілля, користуються таким поняттям, як екологічні збитки від забруднення окремих компонентів природи — води, повітря, земельних ресурсів. Екологічні збитки — це зменшення корисності довкілля в результаті його антропогенної трансформації (насамперед забруднення). їх обчислюють за сумою різних затрат суспільства, пов´язаних зі змінами довкілля й поверненням його до колишнього стану, затрат на компенсацію ризику для здоров´я людей.
Для укрупнених оцінок екологічних збитків вдаються до спеціальних формул, за якими можна з´ясувати шкоду земельним ресурсам, шкоду від викидів у атмосферу або у водні об´єкти. Їх наведено в таких документах, затверджених Мінекобезпеки України:
– Інструкція про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища;
– Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів;
– Методика розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
– Методика розрахунку розміру відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті понаднормативних викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря.
Плата за природні ресурси — це затрати підприємства, пов´язані з використанням якихось природних ресурсів, і визначені відповідно до прийнятої в країні методики розрахунку; при цьому ресурси поділяють на ті, що закуповують у когось, такі, що беруть безпосередньо у природи, ті, що є власністю виробництва. Ціна таких ресурсів різна.
Екологічні податки бувають кількох видів:
– платежі рентного характеру (наприклад, за використання території для відходів);
– податки і (або) штрафи за забруднення понад установлену норму;
– податки за фактичний обсяг забруднень.
При цьому податок за забруднення середовища має бути досить високим, щоб підприємствам було вигідніше охороняти довкілля, ніж забруднювати його. Екологічні ліцензії (ЕЛ) — це цінні папери, що дають право на викиди конкретного забруднювача на конкретний проміжок часу й у конкретних обсягах. Ці права можуть продаватися державним органом підприємствам і одним підприємством іншому. Ціна ЕЛ залежить від добового часу, сезону, обстановки в регіоні.
Торгівля квотами на забруднення — найгнучкіший з усіх відомих методів економічного регулювання якості природного середовища.
Додатком до ЕЛ є страхування екологічної невизначеності.
Останнім часом уводяться ліцензії на родовища — цінні папери, що дають право на видобування й продаж корисних копалин.
У ході комплексної економічної оцінки природоохоронних заходів передбачається виконання таких процедур:
– визначення чистого економічного ефекту;
– оцінка варіантів очищення промислових стічних вод;
– оцінка варіантів очищення атмосферних забруднень;
– оцінка варіантів переробки відходів;
– оцінка технологічних рішень;
– оцінка конструкторських рішень;
– екологічна експертиза проектів;
оцінка ризику аварій.
В Україні, як і в інших державах, розпочато формування системи економічного регулювання природоохоронної діяльності:
– вводяться платежі за використання природних ресурсів та забруднення природного середовища;
– створюються екологічні фонди, банки;
– розпочато торгівлю екологічними ліцензіями, квотами тощо.
У зв´язку з тим, що в період переходу до ринкової економіки виникають великі складнощі та труднощі не лише економічного характеру, а й екологічного, треба враховувати таке:
– ринок може бути використаний для ефективного обмеження руйнування природи;
– сам механізм стихійних ринкових попиту й пропозиції не забезпечує захисту природи — необхідне втручання ззовні;
– ринкові розцінки на підставі наукових екологічних нормативів можуть використовуватися для регулювання природокористування;
– економіку слід розвивати згідно з плановою стратегією, яка передбачає позаринкові форми контролю;
– для дійового екологічного управління економічним розвитком потрібні політично організовані сили, які представляють нагальні й довгострокові інтереси всього населення й спроможні протистояти вузьким інтересам підприємців і тих, хто — прямо чи опосередковано — має зиск від виробництв-забруднювачів.
М. Ф. Реймерс сформулював 15 законів природокористування, серед яких можна назвати:
– Закон вичерпності природних ресурсів;
– Закон зростання наукоємності суспільного розвитку;
– Закон зниження природно-ресурсного потенціалу;
– Закон сукупної дії природних факторів;
– Закон спадної (природної) родючості;
– Закон зростання темпів обігу залучених природних ресурсів;
– Закон неминучих ланцюгових реакцій «жорсткого» управління природою;
– Закон територіальної екологічної рівноваги;
– Закон спадної віддачі.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Екологія людини
Основи екології
Екологія та охорона навколишнього природного середовища