Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство: конспект лекцій

4.1. Зародження та розвиток релігійного вільнодумства


 

Свобода совісті є можливість кожної людини діяти відповідно до власних переконань, згідно із велінням совісті, але не порушуючи при цьому прийнятих у суспільстві загальнообов'язких норм (особливо моральних). Ставлення до релігії -один із основних аспектів свободи сумління. Як відомо, свобода совісті в політичному значенні є одним із принципів демократії, а в юридичному належить до основних особистих прав людини, які гарантуються конституціями та іншими правовими актами.
Сучасне розвинене суспільство не може уявити свого функціонування без цього засадничого принципу, але ми часто забуваємо, що він теж бере початок від релігії, бо свобода совісті тісно пов'язана із релігійним вільнодумством. Воно проявлялося у відстоюванні права на критику релігійних догматів та свободи для розуму в пошуках істини.
Сам термін "вільнодумство" вперше було вжито в трактаті англійського деїста А. Коллінза "Роздуми про вільнодумство" (1713 р.). Але критичні судження про релігію зустрічаються ще в літературних пам'ятках Вавілону ("Розмова пана з рабом"), Стародавнього Єгипту, Китаю, Індії.
Найбільшого розвитку вільнодумство набуло в Стародавній Греції та Римі. Вже в 6 ст. до н.е. представники мілетської школи в філософії Фалес, Анаксіманбр, Анаксімен розглядали світ як єдність явищ природи, що має певну матеріальну першопричину. Батько діалектики Геракліт (бл. 540-480 рр. до н.е.) зазначав: "Світ, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає". Старогрецький поет і філософ Ксенофан висловлював думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою. Демокріт, як відомо, твердив, що світ створений із атомів. Він розвивав ідеї причинності і закономірності всього сущого. Філософ Епікур (бл. 341-270 рр. до н.е.) не заперечував існування богів, але ставив багато питань стосовно доцільності їхніх діянь.
Римський письменник Тіт Лукрецій Кар, автор поеми "Про природу речей", вже намагався пояснити й причини виникнення релігії. В 2ст. раціоналіст Цельс започатковує новозавітну критику, яку в наступному столітті продовжив Порфирій своїм твором "Проти християн".
В середні віки однією із форм релігійного вільнодумства стала теорія "подвійної істини", якою стверджувалася ідея про самостійне і рівноправне значення наукового та релігійного знання. На Сході її прихильниками були відомі вчені Ібн Сіна (Авіценна), Ібн-Рошд, Нізамі, а в Європі - представники такої течії як аверроїзм. Вчений і поет Сходу Омар Хайям в своїх знаменитих "Рубаї" закликав цінувати земне життя, не дуже покладаючись на потойбічне.
Англійський філософ і природознавець Роджер Бекон (1214-1294) критикував релігійну схоластику, за що був ув'язнений на 14 років. В середні віки, як відомо з історії, вже виникають різноманітні антиклерикальні рухи, що спрямовані проти церкви і духовенства.
В епоху Відродження (14-16 ст.) з позицій вільнодумства виступали такі видатні мислителі як Ульріх фон Гуттен (1488-1523), Еразм Роттердамський (1469-1536) та інші, які добре бачили і критикували зловживання церковників. Широко знаним є твір Боккаччо "Декамерон", де висміюється далеке від праведності життя духовенства, ченців. Титан Відродження Леонардо да Вінчі (1452-1519) називав католицьку церкву "крамницею обманів". Французикий Мішель де Монтель (1533-1592) визнавав існування Бога, але висміював марновірство духовенства, релігійну схоластику. Такі вчені як Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей розхитували церковні постулати своїми відкриттями про геліоцентричну будову Всесвіту. Френсіс Бекон, Томас Гоббе, П'єр Гассенді активно домагалися розмежування релігії та науки. Бенедикт Спіноза (1632-1677) кладе початок науково-критичному аналізу християнської Біблії. На початку 18 ст. сільський священник Жан Мельє пише твір, який пізніше Вольтер назве "Заповітом". В ньому він зазначає, що всі релігії світу є оманами й ілюзіями, піддає сумніву свідчення Євангелій.
Напередодні буржуазних революцій в Європі релігійне вільнодумство набирає радикальних форм. Французькі мислителі Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Клод Гельвецій (1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789), Жюльєн Ламетрі (1709-1751) рішуче виступали за розмежування моралі і релігії, розуму і віри, науки і релігії. Саме тоді й висувається як вимога принципи свободи совісті й віротерпимості, який стає одним із гасел буржуазних революцій кін. 18- перших десятиліть 19 ст. у Францій, США, Німеччині. Відбувається поступовий перехід до заперечення релігії як такої, як релігії взагалі.
1795 р. з'являється 12-томна праця Шарля Дюнюї "Походження всіх культів, або Всезагальна релігія", в якій автор намагається критично аналізувати релігію при допомозі астральних алегорій. Протягом 19 ст. в Європі виходить низка творів, в яких робляться спроби переглянути християнські книги Нового Завіту з наукових позицій: 1835-1836 рр. - двотомна праця Давида Штрауса "Життя Ісуса"; 40-50-і рр.-твори Бруно Бауера "Критика Євангелія від Іоана" та ін.; 1841 р. - "Сутність християнства" Л. Фейєрбаха; 60-і рр. - "Життя Ісуса" та ін. Праці Е. Ренана; 90-і рр.- праці А. Луазі.
З кін. 19 - поч. 20 ст. принципи свободи совісті в релігійному аспекті обґрунтовувало багато видатних природознавців, які ініціювали створенння таких організацій як "Всесвітня спілка вільнодумців" (з 1880 р.) та "Союз моністів" (з 1906 р.). Перша до 1966 р. встигла провести 66 конгресів і надрукувати масу релігієзнавчих матеріалів. На засіданнях "Союзу моністів" читалися і користувалися успіхом лекції Артура Древеа, в яких критично аналізувалася християнська релігія.

Таким чином, критичне ставлення до релігії, що з часом оформилося в принцип свободи совісті і віросповідання має досить глибоку і тривалу традицію.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство