пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Релігієзнавство: конспект лекцій

3.4.3. Релігійна політика українських урядів 1917-1920 рр.


 

Період незалежного існування української державності в роки визвольних змагань залишив взірці релігійної політики чотирьох державних формацій: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та Західно-Української Народної Республіки. 
Соціалістична за своїми головними орієнтаціями Центральна Рада, що утворилась внаслідок революційних подій 1917 року, проголошувала принцип національно-персональної автономії, та свободу віросповідання. Уряди Центральної Ради виходили з принципу відокремлення церкви від держави, що для них означав ігнорування церкви і церковного життя взагалі. Проте загальне національне піднесення захопило й церкву. У січні 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, який повинен був проголосити автокефалію. Але наступ більшовиків зірвав справу. Події громадянської війни та інтервенції проти України позначились й на справі відродження церковної автокефалії. 
Проте гетьманська адміністрація практично з перших тижнів свого існування провадила активну церковну політику. Датовані 29 квітня 1918 р. “Закони про тимчасовий державний устрій України” проголошували свободу віровизнання на території Української держави й одночасно відзначали, що “передовою в Українській державі вірою є християнська, православна”. Законодавчі основи релігійної політики Гетьманату виразно повторювали головні засади релігійної політики Тимчасового уряду в Росії 1917 року і де-факто проголошували Православну Церкву державною.
По відношенню до Православної Церкви два гетьманські уряди, що змінили один одного у 1918 році, діяли досить послідовно, виходячи із засади: в незалежній державі має бути незалежна церква. Вперше ця ідея мала прозвучати на Всеукраїнському Церковному Соборі в січні 1918 року, після проголошення VІ універсалу Центральної Ради. Міністр віросповідань у першому гетьманському уряді В. Зіньківський наполегливо працював з керівництвом і делегатами Всеукраїнського Православного Собору для проголошення автокефалії Української Православної Церкви. В якості першого етапу для досягнення цієї мети розглядалося створення з українських єпархій Російської Церкви Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і затвердження за цією Церквою автономного статусу в рамках Московського Патріархату. Під тиском уряду члени Собору звернулися до Московського Патріарха з проханням затвердити автономію, що і було зроблено Москвою з певними поправками на свою користь.
Міністр віросповідань у другому гетьманському уряді О. Лотоцький вже міг поставити питання про автокефалію Української Православної Церкви перед учасниками Собору абсолютно однозначно і аргументував його саме тим, що в незалежній держані має бути незалежна церква. 
Спроби українського духівництва і міністра віросповідань гетьманського уряду А. Лотоцького домогтись автокефалії наштовхнулись на протидію російського духовенства на чолі з Московським патріархом Тихоном. 
Щодо церковної політики уряду Західно-Української Народної Республіки, то вона практично не була здекларована, хоча Греко-Католицька Церква на практиці функціонувала як державна, а українське-польській війні були притаманні виразні конфесійні ознаки. Влада ЗУНР гарантувала усім громадянам республіки рівні права незалежно від їхнього віросповідання, національності тощо, але подібні гарантії були чимось звичайним у деклараціях усіх новостворюваних держав Східної Європи. 
1 січня 1919 року закон Директорії УНР проголосив утворення Української автокефальної церкви. Керівним органом Церкви був Український Церковний Синод, що утримувався за рахунок державного бюджету та мав відбувати засідання в присутності представника уряду Можливість проголошення автокефалії урядом обговорювалася ще за часів Гетьманату і мала бути застосована у тому випадку, коли б проросійськи настроєний єпископат УПЦ відмовився співпрацювати з урядом у справі автокефалії.
Неможливість досягти порозуміння з Київським митрополитом Антонієм Храповицьким та його прихильниками стала вповні очевидна з приходом до влади Директорії. Той самий факт, очевидно, вплинув і на обрання урядом синодальної форми адміністративного устрою Церкви.
Проголошення 22 січня 1919 року акта злуки УНР і ЗУНР в одну державу поставило українських провідників перед фактом співіснування в одній державі двох українських традиційних церков: Православної та Греко-Католицької. 
22 травня 1919 року в соборі Миколаївському на Печерську в Києві була проведена служба українською мовою, музику до літургії написав М.Леонтович. Цей день вважається днем народження УАПЦ. Пізніше створення УАПЦ було підтверджено Вселенським Патріархом згідно з параграфом 17 ІV Вселенського собору на підставі неканонічного об'єднання Руської (Української) православної церкви з Московською Патріархією (1686).
Умови військового стану не дали Директорії можливості вповні здійснити проголошений законом проект автокефалії. Вже на вигнанні колишній Головний Отаман Директорії С. Петлюра висловив ідею заснування Українського Православного Патріархату.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство