Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство: конспект лекцій

3.4.1. Утвердження і розвиток християнства на Русі


 

Відомо, що Русь прийняла християнство у східному грецькому обряді від Візантії. Це була епоха гострого протистояння між Західною церквою на чолі з Папою і Східними церквами, які до розколу 1054 року (схизма) складали єдину християнську "Вселенську Апостольську Церкву" (за визначенням Нікейського Символу віри). Суперечки точились навколо питань догматики, культової практики, церковної дисципліни та церковної організації. Загалом великих і дрібних розходжень між західним і східним християнством налічувалось близько 250. Але головною причиною конфронтації була боротьба за першість у християнському світі. Кафедра Святого Петра, як називали резиденцію Папи Римського, претендувала на статус центру Вселенського християнства, а папи на непогрішимість у справах церкви. Натомість у Візантії склалась ситуація, коли імператор фактично керував церквою — цезаропапізм
Приблизно у 995-997 рр. була створена Київська митрополія яка складалась з декількох єпархій і знаходилась у канонічній залежності від Константинопольської патріархії. Хоча Київська митрополія була достатньо автономною, навіть у справах фінансових, а її канонічна залежність позначалась у призначені митрополитами з греків Константинополем, підлеглість Руської церкви була не зручною для Великих Київських князів, які вважали себе рівними імператору (Володимир титулував себе каганом, що дорівнювало титулу імператора). Така невідповідність приводила до конфліктів. За іншими джерелами новостворена київська церква не мала чіткої ієрархії до 1039 року і не визнавалась канонічною Константинопольським патріархом. Перший призначений Константинополем митрополит Феопемпт, поводив себе без врахування амбіцій князівської влади і місцевої церковної традиції. Так, він вдруге висвятив Десятинну церкву, що є порушенням церковних правил. Такі конфлікти з державою викликали конфлікт з Візантією, який змусив Феопемпта тікати в Константинополь і згодом переріс у війну з Візантією у 1043 році.
1051 року на митрополичу кафедру у Києві був поставлений перший митрополит русин - Іларіон, що фактично означало розрив з Константинополем. Однак після смерті Ярослава Мудрого канонічний зв'язок з Константинополем було відновлено і митрополитами Київськими знов призначаються греки.
Проте Київська митрополія не була подобою церкви візантійської. Її організаційна структура була пристосована до політичного устрою Київської держави. Так, кількість єпископій Київської митрополії співпадала з кількістю князівств і територіально їм майже точно відповідала.
У XІІ ст. посилюється боротьба за великокнязівську владу. Церква почала відігравати значну роль у цій політичній боротьбі. Особливо активно намагався використати авторитет церкви князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський. Він почав проводити відмінну від своїх попередників політику стосовно Києва — прагнув будь-якими засобами принизити значення "стольного города" і підняти статус свого князівства. Так у 1169 році він не просто здобув Київ, як робили до нього і після нього, але віддав його на розграбування. Пограбовано було не тільки місто, але й церкви, що раніше робили тільки половці. Вивіз із Києва він, також і головну святиню — Вишгородську ікону Богородиці (ікона Володимирської Богоматері). У його плани входило, також, створення окремої Володимиро-Суздальської митрополії, але патріарх це йому не дозволив. 
Спроби використати церкву та її ієрархію для досягнення політичної могутності приводили до конфліктів князів та ієрархів, а інколи до ігнорування рішень помісних соборів - зібрання єпископів. Так, у 1147 році князь Ізяслав Мстиславович запропонував помісному собору обрати митрополитом русича Климента Смолятича. Але в таких діях вбачали спробу зміцнення влади князя і переваги його над іншими. Світська і церковна влада Новгорода, Полоцька, Смоленська і Суздалю не визнали рішення собору. Отже вдруге спроба здобуття автокефалії Митрополії наразилась на внутрішні суперечки світської влади. Митрополіти-греки, в такий ситуації розглядались як компромісні фігури.

В Київській Русі церква і князівська світська влада знаходились у рівновазі. Тут не було запозичено візантійський цезаропапізм, але і церква не могла обійтись без підтримки держави. Юрисдикцію князівської влади і церковної було розподілено. До церковної юрисдикції було віднесено справи, що стосувались населення яке належало до церковних земель, сімейні та шлюбні справи, злочини проти церкви. Отже є підстави вважати цей період історії руської церкви і держави як "симфонію".



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство