Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

Біографії відомих вчених-економістів (продовження)


Слуцький Євген Євгенович (1880 — 1948) народився 7 квітня 1880 р. в селі Новому Мологського повіту Ярославської губернії в сім´ї вчителя — вихователя Новинської учительської семінарії. Його батько закінчив природничий факультет Київського університету в 1877 p., але за неблаго-надійність був висланий аж у Ярославську губернію. У такий спосіб тоді карали непокірних українців. У 1886 р. Слуцький-старший втратив посаду в семінарії, бо відмовився покривати злодійські махінації її директора. Після трирічних пошуків роботи батьки Є. Є. Слуцького повернулися в рідну Україну.

  В Україні батько майбутнього вченого став директором Житомирського міського училища, а син Євген вступив до Житомирської класичної гімназії. Під час навчання в гімназії він захоплювався математикою, ще більшу зацікавленість виявив до фізики. Крім того, Є. Є. Слуцький добре розумівся на літературі та мистецтві, пробував писати власні твори. Колеги-гімназисти думали, що Є. Є. Слуцький займеться літературою або мистецтвом, але після закінчення із золотою медаллю гімназії він у 1899 р. вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, який 22 роки тому закінчив його батько.
  На початку 1902 р. був виключений з університету за участь у демонстрації проти реакційного міністра освіти. Царські сатрапи позбавили юнака права вчитися у вищих навчальних закладах Російської імперії.
  Бабуся по материнській лінії мріяла бачити онука інженером і допомогла йому виїхати на навчання до Німеччини. Там Є. Є. Слуцький вступив на машинобудівний факультет Мюнхенського політехнічного інституту. Провчившись з осені 1902 по 1905 р. і не закінчивши інституту, він повернувся до Києва і знову став студентом університету, але не фізико-математичного, а юридичного факультету. Це пояснюється різними обставинами. По-перше, Є. Є. Слуцький не бажав займатися інженерною справою, по-друге, не мав доброго зору, що необхідно при кресленні та інженерних розрахунках. Політика, казав він, вимагає швидкої реакції на події і доброї пам´яті на людей. Є. Є. Слуцький вважав, що він не мав ні того, ні другого. Зате мав великий хист до математики, добре себе в ній почував і тому шукав шляхів конкретного її застосування.
  Найпривабливішою сферою такого застосування для нього стала економіка. "Інтерес до економіки виник у мене, — пише Є. Є. Слуцький в автобіографії, — ще в перші студентські роки в Києві". Щоб зрозуміти сказане, слід згадати, що вже тоді зміцнювала свій авторитет Київська політекономічна школа, під впливом якої були навіть професори-неекономісти. Яскравим тому підтвердженням може бути доведення в 1902 р. професором-математиком Київського університету М. Столяровим правильності теорії М І. Тугана-Барановського, яка грунтувалася на синтезі трудової теорії та теорії граничної корисності
  Підтвердженням сказаного є студентське дослідження Є. Є. Слуцького "Теорія граничної корисності", яке вражає глибиною, багатоаспектністю, оригінальністю власних узагальнень та суджень. Ця праця, що має близько 374 сторінок машинопису, на жаль, досі повністю не опублікована, хоч вона є окрасою української економічної думки початку XX ст. Праця студента юридичного факультету Є. Є. Слуцького 17 грудня 1910 р. була відзначена медаллю.
  Він поставив перед собою складне завдання — з окремих поглядів, ідей, концепцій відтворити цілісну теорію граничної корисності. У першій частині свого дослідження він розглядає її психологічні основи. Друга частина присвячена розгляду елементів теорії діяльності, в третій Слуцький розглядається теорія цінності та корисності, дано наукову оцінку цим поняттям. У четвертій частині йдеться про теорію складної системи інтересів. П´ята частина присвячена основам теорії ринку.
  Студентське дослідження "Теорія граничної корисності" Є. Є Слуцького вражає своєю різнобічністю. В ньому відбитий тогочасний стан відомої теорії, виявлено її сильні й слабкі місця на основі глибокого аналізу першоджерел. Є. Є. Слуцький широко використав математичний апарат, без якого, як він сам говорив, не зміг би "...показати справжню взаємодію теорії попиту і пропозиції (в її сучасній конструкції) і теорії витрат виробництва. В теорії цінності благ вищих порядків і благ комплементарних математичний метод також вносить значні спрощення і принципову, я б сказав, ясність і прозорість".
  Однак не тільки застосування математичних методів до аналізу й обгрунтування теорії граничної корисності є заслугою Є. Є. Слуцького, а й спроба звести погляди и окремих представників у єдину систему. «Теорія граничної корисності» заслуговує на окрему розмову. В контексті формування економічних поглядів Є. Є. Слуцького вона примітна ще й тим, що в ній визначено проблеми і напрями тих майбутніх наукових пошуків, результати яких принесли українському вченому світове визнання.
  Власну позицію в науці Є. Є. Слуцький зайняв уже в дослідженні «Теорія граничної корисності», а потім у ряді праць з теорії кореляції, які досі залишаються в числі кращих щодо розуміння основ логічних побудов англійської статистико-економічної школи. Статистико-економічні праці вченого публікувалися в Києві, Лондоні та Петербурзі. Крім того, він займався науково організаційною роботою. Так, у 1909 р. став членом-кореспондентом Товариства економістів при Київському комерційному інституті, у 1911 р — обраний дійсним членом, а в 1911 — 1913 pp.— секретарем цього Товариства, у 1913—1915 pp. входив до складу Ради Товариства. У 1912 р. Є. Є Слуцького обрали дійсним членом математичного товариства, трохи пізніше він став членом соціологічного товариства при інституті соціологічних досліджень у Києві, дійсним членом Товариства економістів
  Наприкінці 10-х — на початку 20-х років Є Є. Слуцький продовжував свої статистико математичні розробки, які збагатили методичний апарат теорії макро-і мікроекономіки. В 1922—1925 pp. учений опублікував чимало цінних праць у «Записках» Української академії наук та у «Вестнике статистики», а саме: «До питання про логічні основи вирахування ймовірності», «Про деякі схеми кореляційного зв´язку і про систематичні помилки емпіричного значення кореляції», «До питання про вирахування доходу держави від емісії», «Про один досвід побудови теорії середніх без допомоги теорії ймовірності», «До питання про закон великих чисел» та інші.
  У праці «До питання про пересічну густоту населення» вчений зробив спробу статистичними методами обгрунтувати принципово новий підхід до визначення густоти населення. Дослідник вважав, що потрібно розрізняти поняття фізичної і соціальної густоти населення. Виходячи з позицій теоретичної статистики, він вважав за потрібне визначати соціальну густоту населення, тобто виділити ті території, на яких це населення проживає. Найціннішою публікацією Є Є. Слуцького є його праця в «Записках» Української академії наук «Етюд до проблеми будування формально-прак-сеолоичних засад економіки». «Цією статтею,— писав Є. Є. Слуцький,— автор намагається зорієнтувати на ідею формальної економіки. Під цією назвою ми розуміємо галузь, що до економіки стосується так само, як логістика — формальна, певна річ,— до логіки, або як формальна геометрія — до геометрії у власному розумінні». Автор виходив з того, що людську діяльність не можна розкласти на кількісні взаємозв´язки точних елементів якоїсь квазімеханічної системи. У своїх міркуваннях Є. Є. Слуцький спирався на пращ Едмунда Гуссерля та Бертрана Рассела.
  Невелике за обсягом дослідження вчений поділив на кілька частин, розглянувши у першій основні формально-праксеологічні поняття (системи, ситуації тощо). Так, структурно впорядковане різноманіття він називав перспективою, стан системи разом із перспективою, якій ця система відкрита, вважав ситуацією. «Система перебуває у своїй ситуації або у процесі зміни, — говорив він, — доки її ситуація залишається оптимальною».
  На думку Є. Є. Слуцького, природа всіх наших понять є формально онтологічна. Залежно від системи можна прийти або до положень механіки, або до положень економіки. Розділ формальної фізики, зорієнтованої на дії свідомих тварин, учений називав формальною праксеолопєю, обмеження якої, у свою чергу, можна назвати формальною економікою. Основні праксеологічні компоненти системи Є. Є. Слуцький розподілив на минулі, сучасні та майбутні.
  У процесі логічного розгляду окремих понять учений розбудовував каркас їх взаємозалежностей, відвівши кожному з них відповідне місце у задуманій системі. Є. Є. Слуцький вважав, що не можна грунтовно пізнати господарське утворення, не проаналізувавши "формально-праксеологічні основи економіки", де відбивається вся структура майна, а саме: первісні предмети господарства, можливості розпорядження, прості сподівання. Якщо всі члени диз´юнкції практично еквівалентні, то можна вважати відповідні предмети влади гранично визначеними. Суб´єкт тоді має справу з широкою сферою оптимуму цілеспрямованого виходу. На закінчення Є. Є. Слуцький розглянув зорове поле і видимий простір. До першого він включив сукупність компонентів, що відбиваються, а всю кількість зорових образів назвав образом "видимого" простору, зорову систему — зоровим апаратом. Явище виконання (невиконання) і виправлення цієї системи він вважав важливим розділом праксеології. "Хто знає сьогочасну математичну економіку,— писав Є. Є. Слуцький,— у того не може бути сумніву щодо можливості дедуктивної теорії, широко розвиненої на основі нашої системи... Формальна економіка це — не самостійна наука, а окрема дисципліна в межах формальної праксеології". Термін "праксеологія" був вжитий у 1898 p., але вперше окреслив понятійний апарат цієї науки Є. Є. Слуцький. Зарубіжні вчені-економісти і філософи, зокрема О. Ланге та Т. Котарбінський, які репрезентують польську економічну і праксеологічну думку, високо оцінили новаторство Є. Є. Слуцького, віддавши йому пріоритет у застосуванні праксеології як галузі науки. У дослідженні українського вченого, на думку Т. Котарбінського, градація ступенів спільності та однобічної залежності галузей знайшла відповідне вираження, найзагальнішою є теорія подій, середнє місце займає праксеологія, а економічні дослідження стоять в кінці. За вдалим висловом Т. Котарбінського, Є. Є. Слуцький "кинув промені" на освітлення теорії праксеології. Це справді відповідає дійсності й тому ім´я Є. Є. Слуцького назавжди залишиться біля витоків науки праксеології, предмет і завдання якої потребують окремої розмови. Є. Є. Слуцький був яскравою індивідуальністю в історії української економічної думки, його дослідження вийшли за національні межі, сягнувши вершин світової слави.
  Дальший розвиток теорії Є. Є. Слуцького міг би бути поштовхом у напрямі потенціальної наукової революції. Однак спроби українського вченого запропонувати нові парадигми економічної науки спиралися на теорію ймовірностей, яка не терпіла ідеологічних і політичних обмежень. За цих умов, на жаль, Є. Є. Слуцький не міг розвинути свою нову парадигму, зберігши свободу наукової творчості на інших ділянках, що було оптимальним, хоч і вимушеним вибором.
  Відчуваючи настання періоду репресій, Є. Є. Слуцький у 1926 р. переїхав до Москви. Прибувши туди, Є. Є. Слуцький почав працювати в Інституті кон´юнктури, де відразу включився у творчу роботу. В березні 1926 р. він захоплено повідомляв дружині, що йому поталанило зробити досить велике відкриття, знайти секрет походження хвилеподібних коливань з джерела, яке досі, здається, навіть не підозрювалося. Є. Є. Слуцький одержав хвилі внаслідок складання випадкових коливань, що не залежать одне від одного і в яких немає нічого періодичного. Займаючись математикою, Є. Є. Слуцький ніколи не забував про її застосування в економіці. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути його праці, опубліковані на рубежі 20—30-х років, з яких видно, що Є. Є. Слуцький досліджує зростання врожаїв у Російській імперії за 115 років, ціни на пшеницю за 369 років, річний приріст американської секвої Аризони за 200 років. Такий напрям досліджень відповідав проблематиці Інституту кон´юнктури, в тематичних збірниках якого він публікував свої праці. У них, до речі, Є. Є. Слуцький нерідко посилався на свої попередні дослідження та використовувані джерела, що свідчить про дальше вдосконалення та розширення спектра до певної міри традиційної проблематики. Із звітів про наукову роботу Інституту кон´юнктури видно, що Є. Є. Слуцький здійснював математичне забезпечення розроблюваної там теорії довгих економічних хвиль, яку розвивав М. Д. Кондратьев — учень Михайла Тугана-Барановського. У 1930 р. Інститут кон´юнктури, дослідження якого не були потрібні командно-плановій системі, припинив своє існування. Це, звичайно, негативно сприйняв Є. Є. Слуцький, який сподівався знайти застосування своєму відкриттю в галузі псевдоперіодичних хвиль. Із своїм доробком він подався в інші наукові установи, але й там не знаходив належного розуміння і підтримки. Склалися такі умови, за яких Є. Є. Слуцький у своїй науковій роботі змушений був обмежитися сферою чистої математики. В 1934 р. він перейшов на роботу в Математичний інститут Московського університету, в якому за сукупністю праць йому було присвоєно вчений ступінь доктора фізико-математичних наук (honoris causa) і де він завідував кафедрою фізико-математичної статистики. Є. Є. Слуцький розумів, що йому вже пізно створювати власну школу в теорії ймовірностей і математичній статистиці. Вже наближалося шістдесятиріччя, а незабаром почалася друга світова війна, під час якої вчений працював в академічному Математичному інституті імені В. А. Стек лова. Разом з інститутом Є. Є. Слуцький евакуювався до Ташкента. Повернувшись до Москви, він почав хворіти (рак легень). Помер Є. Є. Слуцький 10 березня 1948 р.
  Тимошенко Володимир Прокопович (1895—1965) — відомий український економіст, один з основоположників української наукової школи економічної кон´юнктури. Народився 25 квітня 1885 р. в селі Шпотівці Конотопського повіту на Чернігівщині. У 1911 р. закінчив економічний факультет Петербурзького політехнічного інституту. Працював у міністерствах шляхів сполучень та хліборобства у Петербурзі. Після переїзду до України в 1917 р. працював в Інституті кон´юнктури УАН, був радником міністерства торгівлі та промисловості в часи Центральної Ради і Гетьманату. У січні 1919 р. й– Тимошенко, як економічний радник української дипломатичної місії, виїхав на мирну конференцію у Париж (разом з М. І. Туган-Барановським, Для якого ця поїздка стала останньою). Тут молодий вчений опублікував французькою мовою свої наукові дослідження "Україна і Росія в їх економічних взаємовідносинах" (згодом була перекладена англійською і німецькою мовами) та "Економічні зв´язки України і Франції".
  В. П. Тимошенко не повернувся до України, а разом з багатьма українськими емігрантами переїхав у Чехословаччину. З 1922 р. вчений викладав економічні дсципліни в Українському Вільному Університеті (УВУ) та в Українській Господарській Академії (УГА) в Подєбрадах (містечко неподалік від Праги). В 20-ті роки Тимошенко видав ряд праць. Найбільш значна серед них — "Картелі і трести: модерні форми організації промисловості" (1923).
  У 1926—1927 pp. вчений навчався в США, де у Корнельському університеті (Ітака, штат Нью-Йорк) здобув ступінь доктора економіки. Після повернення до Чехословаччини у 1928 р. його було обрано на посаду ректора УВУ. Але до виконання цих обов´язків В. Тимошенко не приступив, оскільки виїхав до США на наукову роботу. В 1928—1934рр. викладав економічні дисципліни в Мічиганському університеті і в 1934—1936 pp. працював у департаменті сільського господарства США. З 1936 р. і до кінця життя працював науковим дослідником у Інституті харчування при Стенфордському університеті.
  Ряд праць В. П. Тимошенка присвячений дослідженню проблеми кон´юнктурних коливань і радянського сільського господарства. Серед них фундаментальна робота "Сільське господарство Росії і проблема пшениці" (1932, 571с.).
  Тобін Джеймс народився 5 березня 1918 року у м. Шампейн (США); ріс у сім´ї з широкими інтелектуальними інтересами. З 1935 р. став вивчати економіку в Гарвардському університеті. Через чотири роки отримав ступінь бакалавра, а ще через два — магістра економічних наук.
  Свою трудову діяльність Дж. Тобін починає в Управлінні регулювання цін, а згодом — у Раді цивільного постачання і воєнного виробництва у Вашингтоні. Після вступу Сполучених Штатів Америки у другу світову війну йде на службу офіцером військово-морського флоту.
  У 1946 році Дж. Тобін повернувся до Гарвардського університету на посаду викладача. Через рік захистив докторську дисертацію з економіки на тему «Теоретичне і статистичне дослідження функції споживання». Вже тоді молодий вчений виявив великий інтерес до різнобічних наукових досліджень, друкуючи цілий ряд статей з макроекономіки, статистичного аналізу попиту і теорії раціонування. З 1950 року переходить працювати професором економіки в Йєльський університет, який став його постійним місцем роботи. Там, крім викладацької діяльності, займався науковими дослідженнями фінансових ринків, розробляв теоретичні питання, що стосуються змін розмірів грошових фондів і становища на грошових ринках під впливом політики «прийняття рішень» у сфері споживання, виробництва та капіталовкладень.
  У цей період багато вчених світу значну увагу приділяли теорії споживчих функцій, тобто теорії про кількісну залежність між, витратами виробництва і величиною випуску продукції. Ще наприкінці 40-х років, зокрема у працях Дж. С. Дьюзенберрі, були наведені деякі докази того, що споживання в рамках індивідуальних господарств залежить швидше не від абсолютних розмірів доходу, а від приналежності до тієї чи іншої групи в системі розподілу загального прибутку (іншими словами, від відносного доходу).
  Згодом, у 1951 році, Дж. Тобін запропонував свою альтернативну концепцію гіпотези «досягнутого піку» Дьюзенберрі. Майбутній Нобелівський лауреат заявив, що той феномен, заради якого Дж. С. Дьюзенберрі розвинув згадану теорію, можна в основному пояснити за допомогою «модифікованої гіпотези абсолютного доходу». Вчений висловив припущення, згідно з яким споживання залежить як від величини доходу, так і від розміру багатства, або абсолютної вартості майна.
  У своїй праці «Споживча функція» Дж. Тобін твердить, що у тих країнах, де велика питома вага доходів від власності, а норма заощаджень досягає високого рівня, великою є і норма процента. Однак, на думку деяких економістів, ці міркування передбачають надто сильний вплив норми процента на схильність до заощаджень — навіть за умови, що некомпенсований вплив, який передається підвищенням норми процента, в остаточному підсумку призводить до збільшення заощаджень.
  З приводу способів перерозподілу у Дж. Тобіна відбулася цікава дискусія з М. Фрідменом. Останній вважав постійні доходи людей (у даному випадку — доходи бідних) заданими і незмінними або, принаймні, не залежними від форми їх надходження до власників. Саме це припущення піддав сумніву Дж. Тобін. Його докази досить цікаві з точки зору взаємозалежностей корисностей. Припустімо, що середні класи і робітнича аристократія відчувають таку неприязнь до безробітних, що здатні противитись будь-якому оптимальному перерозподілу купівельної спроможності на користь бідних. Чи можна в такому випадку ще чимось допомогти бідним? Дж. Тобін не вважає становище безнадійним.
  Висловлюючись мовою державних фінансистів, існують певні «насущні потреби», зокрема, потреби в їжі, житлі, медичній допомозі, освіті. Можна припускати, що забезпечені верстви населення швидше погодяться на повніше задоволення нагальних потреб бідних, ніж віддадуть їм частину загальної купівельної спроможності. До того ж, при задоволенні початкових потреб приріст реальних доходів бідних буде більшим від тих сум, які держава розподіляє у вигляді загальної торговельної спроможності.
  Справедливість доказів Дж. Тобіна якоюсь мірою підтверджується досвідом США та інших країн, де у вжитку продуктові талони, ведеться державне житлове будівництво, подається безплатна медична допомога, існує страхування від хвороби. Насущні блага і послуги, яких потребують бідні, суспільство дійсно надає їм значно охочіше, ніж частину загальної торговельної спроможності, яку бідні хотіли б отримувати. Дж. Тобін схвалює
подібну практику та пропонує розширити кількість і підвищити якість послуг, що надаються державою бідним, аби в розподілі не панувала кричуща нерівність.
  У 1961 — 1962 роках Дж. Тобін — член Ради економічних консультантів. Ця робота збагатила самого вченого. Виступаючи з лекцією, прочитаною після повернення з Ради до Йєльського університету, він відзначив, що при обговоренні більшості питань доводиться користуватися багатою статистичною інформацією і нагромадженими за тривалий період матеріалами урядових обговорень та переговорів, доступних лише урядовим чиновникам. Учений-економіст, на його думку, повертається з Ради з почуттям упевненості в тому, що економічна наука здатна внести корисний і самостійний внесок в економічну політику, істотно підвищити рівень політичних рішень. Разом з тим, додав Дж. Тобін, знаючи, як часто останні приймаються на основі "неповної інформації, неточного дослідження і поспішного аналізу", кожний вчений інакше оцінить важливість й актуальність тих чи інших питань, що потребують наукового дослідження і розширюють кругозір.
  Дж. Тобін — один із видатних представників сучасної політичної економії. Значну частину наукових досліджень вчений присвятив проблемі позичкового процента; він розглядається неординарно — і як наслідок співвідношення попиту та пропозиції на гроші. Попит пов´язується прямо пропорційно з рівнем доходів і обернено пропорційно — з нормою процента. Ще в 1958 році вчений здійснює спробу розширити теорію господарського ризику, щоб ліквідувати відмінності в оцінках майбутньої динаміки процента як єдиної основи, на котрій грунтується його рівень.
  Проблема, якою зайнявся Дж. Тобін, відзначається особливою актуальністю — адже в періоди економічних спадів і криз різко погіршується фінансовий стан фірм, порушується нормальний кругооборот капіталів, масовими стають банкрутства підприємств. Як не допустити цієї ситуації, а якщо вона трапилася, то яким шляхом вибиратися з неї, оздоровляти фінансову систему? Вчений запропонував свою відому теорію переваги ліквідності. Йдеться про ліквідність, яка з фінансової точки зору означає здатність банків, фірм, бізнесменів забезпечити своєчасне виконання своїх боргових зобов´язань.
  Так от, формулюючи цю теорію, Дж. Тобін ув´язав норму процента з диверсифікацією цінних паперів, що здійснюється окремим інвестором. На відміну від концепції Дж. М. Кейнса, визнавалися два можливі джерела переваги ліквідності: 1) нееластичність очікуваних майбутніх процентних ставок і 2) невизначеність майбутньої норми процента. Ризикова теорія переваги ліквідності була задумана, щоб пояснити поведінку інвестора при виборі ним грошей та облігацій. Власне гроші в трактуванні вченого оголошувалися найліквіднішим активом, через це процент взагалі не повинен був би сплачуватися. Короткотермінові цінні папери належать до «високоліквідних», за якими сплачується нижчий від середньозваженої банківської ставки процент, а довготермінові — до «низьколіквідних», за якими сплачується вищий від цієї ставки процент.
  У 1971 році Дж. Тобіна було обрано президентом Американської економічної асоціації. На початку 70-х років він, як і деякі інші кейнсіанці, запропонував ігнорувати інфляцію і продовжувати працювати над проблемами досягнення повної зайнятості. У своїх рекомендаціях дослідник не передбачав антиінфляційних заходів і щодо цього висловився у своїй президентській доповіді на засіданні Американської економічної асоціації в 1972 році. Вчений вважав, що «соціальні» втрати від інфляції менші, ніж від тягаря безробіття, що інфляція навряд чи посилиться, якщо і надалі не звертати на неї серйозної уваги. Дж. Тобін був стійким противником політики, яка допускає ризик викликати високе безробіття.
  У той час, коли з´явилися перші заклики «ігнорувати інфляцію», її темпи у США становили приблизно 5% на рік. Але коли події дістали інший поворот і темпи підвищення цін стали вимірюватися двозначними цифрами, Дж. Тобін уже в 1974 році відреагував інакше.
  Статистичний аналіз проблем зайнятості, убраний в кейнсіанську форму, одержав у політекономії назву концепції кривих А. Філліпса. В 1979 р. Дж. Тобін твердив, що це — післявоєнний варіант кейнсіанської теорії заробітної плати і зайнятості. Саме Нобелівським лауреатом було проведено одну з перших емпіричних перевірок гіпотези Філліпса.
  Давній противник монетаризму Дж. Тобін у березні 1981 року визнав, що в 70-х роках центр економічної науки змістився в бік їхньої (монетаристів) позиції та методології. При цьому вчений вказав на «другу хвилю монетаризму, другу контрреволюцію», яка вдихнула нове життя у старий ортодоксальний варіант монетарної доктрини і виявилася «ще більш реакційною», ніж первинна доктрина М. Фрідмена. Йдеться про надзвичайно модну нині на Заході теорію раціональних сподівань, яка хоч і виходить за рамки монетаризму і в ряді питань полемізує з ним, але в той же час активно використовує його теоретичні новації і в остаточному підсумку спрямована на утвердження загальних висновків про неефективність та безглуздість енергійних заходів держави щодо регулювання попиту.
  Визнаючи цю зміну в економічній теорії, Дж. Тобін все ж не вірив у практичну реалізацію монетарної доктрини. Виступаючи на конференції економістів у листопаді 1981 року, він заявив, що «обіцянки Рейгана знизити інфляцію і безробіття, збалансувати бюджет і знизити податки — це просто нісенітниця».
  У Дослідженнях економіки США Дж. Тобін багато уваги приділяв проблемам прямих і зворотних зв´язків між відтворенням діючого капіталу і Функціонуванням фондового ринку. Прямі зв´язки виявляються залежно від біржової кон´юнктури і від стану справ в економіці. Звідси випливає виконання біржою барометричної функції. Зворотні зв´язки виявляються у впливі коливань розмірів акціонерного капіталу на міжгалузеве переливання капіталу, фінансування корпорацій та ін.
  Для характеристики співвідношення ринкової вартості акцій і вартості активів Дж. Тобін розробив показник, названий ним «коефіцієнтом q (ку)».
Цей коефіцієнт виражає відношення відтворної вартості активів до ринкової вартості акцій і боргових зобов´язань корпорацій Нині він широко використовується американськими економістами
  Дж. Тобін став широко відомим завдяки розробленій в 70 х роках теорії "портфельної адаптації", ще названій економістами теорією "портфельного вибору". Після ознайомлення з цією розробкою багато спеціалістів визнали її оригінальною А власники грошей одержали спосіб більш грамотного їх вкладення в акції, облігації, інші типи цінних паперів
  Звичайно, формулювання цієї теорієї далося нелегко Почалося з того, що вчений визнав теорію ліквідності спрощеною Він став розглядати взаємозв´язок реального виробництва не лише з коливаннями грошового попиту, а й із змінами всієї фінансової сфери Цей механізм Дж Тобін описав у тритомнику ("Нариси політекономії", "Споживання та економетрика", "Теорія і політика") за допомогою концепції "портфельної адаптації". Коротко її суть можна було б викласти таким чином. В умовах постійного переливання вкладів, завдяки високій заміщеності цінних паперів відбуваються зміни їхньої ціни, грошового попиту на них А, відповідно, зміни цього попиту викликають зміни відносних цін усієї структури (портфеля) активів, тобто облігацій, акцій. В цілому ж, у зазначених вище трьох книгах, що були видані у 1971 — 1982 роках, а також у правд "Активи нагромадження та економічна діяльність" (1980 р.) Дж Тобшом досліджено вплив, що здійснюється на економіку з боку економічної, грошової та фіскальної політики через механізм ринків грошей і цінних паперів
  Безперечно, Дж Тобіном було зроблено великий внесок в економічну науку. По праву П. Семюелсон у своїй книзі "Економікс" назвав його "інтелектуальним гігантом". Справедливість цих слів підтвердив і Нобелівський комітет. У 1981 році за аналіз фінансових ринків та їхніх зв´язків з рішеннями в галузі витрат, зайнятості, виробництва і цін він нагородив ученого найвищою своєю відзнакою Цю премію присуджено Дж. Тобшу не за якусь конкретно реалізовану наукову ідею чи окрему книгу. Учений одержав її за створення міцної і придатної для емпіричного застосування основи для досліджень в галузі функціонування ринків грошей та цінних паперів, а також за роз´яснен ня того, як зміни, що відбуваються на цих ринках, впливають на обсяги спо живання, інвестицій, виробництва, зайнятості та на економічне зростання. Це — нагорода за подвижницьку працю протягом усього життя.
  Тоффлер Алвін народився 4 жовтня 1928 р Після закінчення в 1949 р Нью-Йоркського університету співпрацював з рядом періодичних видань, в тому числі був членом редакційної колегії відомого журналу «Форчун». З 1965 р. А. Тоффлер — лектор в ряді американських вузів, зокрема Корнелл-ському університеті, Новій школі соціальних досліджень. Бере участь у діяльності Фонду імені Рассела Сейджа та інституту по вивченню майбутнього. В 1968 — 1983 pp. вченого періодично запрошували як експерта й консультанта з проблем стратегічного розвитку у великі американські корпорації — Фонд Рокфеллера, IBM, ATT та ш.
  Серед робіт А Тоффлера найбільш відомі «Зіткнення з майбутнім» (1979), «Споживачі культури» (1973), «Доповідь про екоспазм» (1975), «Третя хвиля» (1980), «Адаптивна корпорація» (1985), «Перерозподіл влади» (1990) У співавторстві з дружиною X Тоффлер написано дві відомі книги — «Війна і антивійна Досвід виживання на порозі XXI століття» (1993) та «Створюючи нову цивілізацію: політика в суспільстві «третьої хвилі» (1995) Книги А Тоффлера відзначаються насамперед публіцистичною пристрастю, а виклад нових концептуальних положень поєднується в них з простотою подачі матеріалу і описом багатьох парадоксальних ситуацій Це викликає як відносно відсторонене відношення до вченого з боку академічних кіл, так і гігантський успіх у читацької аудитори. Праці «Зіткнення з майбутнім» (відзначена французькою премією за кращу зарубіжну книгу) та «Третя хвиля» перекладені більш ніж на двадцять мов і видані тиражем біля 6 млн екземплярів кожна.
  А. Тоффлер — почесний професор шести американських університетів, член американської Асоціації за розвиток наукових досліджень.
  Туроу Лестер Карл народився 7 травня 1938 р. в м. Лівінгстон (штат Монтана, США). Закінчив Уілліамс-коледж в 1960 р , Оксфордський університет (Великобританія) в 1962 р. і отримав докторський ступінь в галузі економіки в Гарвардському університеті в 1964 р. З 1966 по 1968 рік працював в групі економічних радників при президенті Л. Джонсоні. З 1965 по 1968 р. — асистент в Гарвардському університеті, з 1970 р. по теперішній час — професор менеджменту і економіки Массачусетського технологічного інституту (Кембридж, штат Массачусетс). З 1987 по 1993 р директор Школи менеджменту імені А. Слоуна при тому ж інституті.
  Протягом останніх тридцяти років професор Л. К. Туроу опублікував 10 книг. Найбільш відомі серед них — «Інвестиції в людський капітал» (1970), «Породжуючи нерівність: механізми розподілу в економіці США» (1975), «Суспільство з нульовою віддачею» (1980), «Зіткнення– грядуща економічна битва між Японією, Європою і Америкою» (1992), «Майбутнє капіталізму Як економіка сьогоднішнього дня формує світ завтрашній» (1996).
  Праці Л. К. Туроу відзначені 8 престижними преміями, перекладені на всі західноєвропейські мови, а також видавалися в Латинській Америці, Японії, Китаї та країнах Південно-Східної Ази Підручник з економічної теорії «Економіка для всіх» (написаний з шституцюнально-соцюлогічних позицій у співавторстві з Р. Хейлбронером) перекладений на російську і Українську мови. Він містить також цінний матеріал з історії економічних учень.
  Л. Туроу — почесний професор 12 університетів у різних країнах світу. Обраний дійсним членом Американської академії наук та мистецтв, в 1993 р. був віце-президентом Американської економічної асоціації.
  Тюнен Йоган-Генріх фон (1783 — 1850) — один з найперших попередників маржиналізму, оскільки його книга "Ізольована держава" вийшла у світ у 1826 p., тобто на 12 років раніше за працю А. Курно Вона, як і праці інших попередників маржиналізму, не була своєчасно помічена першими маржиналістами. За життя автора його книга сприймалася як довідник з ведення сільського господарства. Й.-Г. фон Тюнен був спадкоємним мекленбурзьким поміщиком, який зумів не лише одержати вищу освіту, але й застосувати одержані знання з математики та економічної теорії для узагальнення власного господарського досвіду на основі зроблених протягом 10 років записів (калькулювання собівартості виробництва). По суті він відкрив закони граничного аналізу в "економічній системі" з метою, як він сам зазначив, "досягнення максимуму у значеннях функції з багатьма змінними".
  Варіюючи у своїх розрахунках показники основних факторів виробництва і зберігаючи при цьому постійними то капітал, то землю, то працю і землю, а також показавши вплив вартості факторів виробництва на оптимальне співвідношення ресурсів, що використовуються, Й.-Г. фон Тюнен фактично довів, що найбільший чистий доход може бути одержаний лише в тому випадку, коли сукупність граничних собівартостей факторів виробництва дорівнюватиме граничній вартості продукту. Його дослідження продемонстрували механізм формування рівня ренти при конкуренції між фермами за купівлю найкращої земельної ділянки, враховуючи її віддаленість від ринку збуту. Так, Тюнен вважав, що максимальна земельна рента буде мати місце в першому концентрувальному кільці, а в останньому кільці, яке позначає межі "Ізольованої держави", вона дорівнюватиме 0. Отже, можна вважати, що він започаткував нову (неокласичну) теорію розподілу, засновану на категорії граничної продуктивності. Цю теорію пізніше опублікував Дж.-Б. Кларк, спираючись на матеріал другого тому книги "Ізольована держава", який був виданий у рік смерті автора (1850).
  Тюрго Анн Роберт Жак (1727 — 1781) за походженням дворянин. Його предки традиційно знаходилися на державній службі в Парижі. Згідно з сімейними традиціями він як третій син в сім´ї вимушений був здобути духовну освіту. Але по закінченні семінари і теологічного факультету Сорбонни 23-річний аббат А. Тюрго несподівано вирішив відмовитись від свого призначення до церкви, не бажаючи, за його словами, "все життя носити маску на обличчі" і перейшов на державну службу. На той час молодий чиновник добре володів шістьма мовами, коло його інтересів становили філософія, філологія, юриспруденція, природничі науки, математика, художня література, поезія.
  Вже на початку своєї службової кар´єри в магістратурі Парижа А. Тюрго більш за все цікавився економічним становищем Франції. У 25 років він вже посідав судову посаду у паризькому парламенті, а ще через рік отримав місце доповідача судової палати, став відомою фігурою світських та філософських кіл французької столиці. У ці роки А. Тюрго зблизився з одним із колег — інтендантом торгівлі Венсаном Гурне, дружба з яким, у тому числі як з еко номічним наставником, продовжувалася до смерті (в 1759 р.) В Гурне Разом з ним А. Тюрго бував у колі друзів Ф. Кене, що жив, як відомо, в одній з квартир на антресолях Версальського палацу.
  Незважаючи на те, що квартира Кене складалася всього із однієї великої, але низенької і темної кімнати та двох напівтемних комірок, вона скоро стала одним із найулюбленіших місць зібрань «літературної республіки» — учених, філософів, письменників, які згуртувалися на початку 50-х років навколо видання «Енциклопедії». Тут часто бували Дідро, д´Аламбер, Бюф фон, Гельвецш, Кондільяк. В 1766 р. тут провів кілька вечорів Адам Сміт Частим гостем цих зібрань був і А. Тюрго.
  Черговим службовим призначенням А. Тюрго було утвердження його в 1761 р. на посаді інтенданта (губернатора) в Ліможі, центрі провінції Лімузен, яку займав майже 13 років. Представляючи центральну владу у віддаленій провінції, він займається господарськими питаннями, серед яких — стягнення податків. Саме в лімозький період життя А. Тюрго написав свою основну економічну працю «Роздуми про створення та розподіл багатств» (1766), незавершену працю «Цінність та гроші» (1769) й інші твори.
  Всі вони, очевидно, грунтувалися на фізіократичних поглядах, а також на принципах ринково-економічних відносин і насамперед вільної конкуренції та вільної торгівлі. Саме у працях А. Тюрго фізіократична система набула найбільш досконалого вигляду.
  В 1774 р. А. Тюрго отримав останнє у своїй службовій кар´єрі призначення: Людовік XVI виділив для нього спочатку посаду морського міністра, а через кілька тижнів перевів на посаду генерального контролера фінансів, що дорівнювалося посаді міністра фінансів — одній з найважливіших на той час посад у внутрішніх справах королівства.
  За 1,5 роки перебування на посаді генерального контролера фінансів А. Тюрго хоч й не добився скорочення державних витрат, але зміг провести ряд указів та законопроектів (едиктів), що відкрили можливість лібералізації економіки країни. Однак кожне його реформаторське нововведення наштовхувалося на жорсткий опір парламенту, який знаходився під сильним впливом дворянства, духовенства та деяких підприємців, що намагалися зберегти своє монопольне становище. Саме під тиском парламенту у травні 1776 р. королівський посланець вручив йому наказ здати справи у зв´язку з відставкою, а через три місяці король скасував усі едикти міністра-реформатора.
  Основним досягненням А. Тюрго на посаді міністра в період реформ було введення вільної торгівлі у країні зерном та борошном; вільне ввезення та безмитне вивезення зерна з королівства; замша натуральної шляхової повинності грошовим земельним податком; ліквідація ремісничих цехів та гільдій, що гальмували підприємництво у промисловій сфері, та ш.
  А. Тюрго не вважав себе учнем, ані послідовником Ф. Кене, заперечуючи будь-яку причетність до «секти», як він висловлювався, фізіократів. Але творча спадщина та практичні справи свідчать про його прихильність до основ фізіократичного вчення та принципів економічного лібералізму.
  Так, ще в 1749 р. він у 22 річному віці надрукував листа аббату де Сісе "Про паперові гроші", у якому випередив ідеї, класично "викладені" через ЗО років самим А Смітом. Зокрема, в листі він звертається до Джона Ло "Чи допустимо було не знати, що золото, як і все інше, втрачає в ціні, якщо його кількість збільшується?"
  А. Тюрго з розумінням суті проблеми аргументує положення про незручність паперових грошей, коли їх кількість не відповідає кількості ви роблених товарів та послуг.
  Після смерті свого друга В. Гурне А. Тюрго надрукував твір "Хвалебне слово Венсану де Гурне", де розкрив негативне значення протекціоністської політики в економіці. На його переконання, загальна свобода купівлі та продажу є єдиним засобом забезпечити, з одного боку, продавцеві — піну, а з іншого, покупцеві — найкращий товар за найнижчою ціною.
  Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 — 1919) — всесвітньо відомий вчений, якого росіяни вважають російським, українці — українським, а Й. Шумпетер назвав його найкращим слов´янським економістом. Народився він у 1865 році у Харківській губернії, в селі Соляниківщ Куп´янського повіту в замоленій дворянській сім´ї. Його батько — Іван Якович Туган-Барановський — військовий, татарин за походженням, мати — Ганна Станіславівна Шабельська — українка, вийшла з сім´ї стародавнього князівського роду Мовіле Монтвід.
  Гімназичну освіту молодий Михайло завершив у другій Харківській гімназії Вступивши у 1884 р на фізико-математичний факультет Харків ського університету, він одночасно продовжує поглиблено вивчати суспільні науки, до яких мав великий потяг. Курси з політичної економії у Харківське му університеті вели на той час такі відомі професори, як М. Олексієнко — спеціаліст з державних фінансів, І. Сокольський — великий ерудит у галузі музики та літератури, сферу наукових інтересів якого становили грошові системи, зовнішня торгівля, статистика, а також історія економічних учень, курс з якої він вперше в Російській імперії увів у програму Харківського університету Широтою наукових інтересів відзначалися і такі провідні спеціалісти у галузі методології політичної економи, як професор К. Гаттенбер-гер та Г. Цехановецький.
  Вихований на традиціях класичної школи, захоплений теорією марксизму, її соціалістичною перспективою, М. Туган-Барановський звертає увагу на економічну школу, яка різко протистоїть цим ученням, заперечуючи саму їх основу — трудову теорію вартості. Це була розглянута вище так звана австрійська школа на чолі з К. Менгером, яка протиставляла витратно-трудовій концепції вартості класичної школи власну теорію граничної корисності. М. Туган-Барановський не тільки провів блискучий порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл з проблем вартості як вихідної та центральної у політичній економії того часу, а й дійшов висновку про можливість синтезу цих здавалося б взаємовиключних теорій вартості двох шкіл. Цей висновок підносив дослідження вченого на рівень найвищих досягнень світової економічної думки того часу — неокласичного аналізу, пов´язаного з іменами А. Маршалла, Дж. Б. Кларка, В Парето та інших учених.
  Вершиною наукового пошуку цього періоду М Тугана-Барановського стала його всесвітньо відома праця «Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя» (1894) Ця праця була першою серйоз ною спробою вченого знайти відповідь на злободенні проблеми сучасності — про закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, його долю взагалі і в умовах Російської імперії зокрема, про значення теорії марксизму (насамперед марксової теорії відтворення і криз) у розв´язанні цих проблем. За цю працю у 1894 р. йому присвоєно ступінь магістра. У 1895 р. учений був зарахований на посаду приват доцента Петербурзького університету, в стінах якого і розпочалася його блискуча викладацька діяльність. Одночасно він продовжував активну наукову роботу в галузі досліджень проблем капіталізму та його еволюції взагалі і російського капіталізму зокрема. Підсумком цієї роботи стала його відома праця «Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-економічне дослідження» (1898), де вчений простежує історію розвитку російської фабрики — від кріпосної мануфактури XVII ст. до машинної індустрії 90-х років XIX ст.
  У 1898 р. вчений подав свою працю до захисту в Московський університет як докторську дисертацію і успішно захистив її. Водночас М. Туган-Барановський продовжує працювати над проблемою промислових криз. Вершиною цієї дослідної діяльності стане праця «Промислові кризи у сучасній Англії» (1900), яка буде перекладена на англійську і німецьку, французьку і японську мови. Витримає чотири видання в Росії ще за життя автора.
  Пізніше вчений згадував, що у німецькому виданні цієї книги він зумів передбачити наближення промислової кризи 1901 р. у Німеччині, «що привернуло до себе велику увагу німецької преси», а також передбачив американську кризу 1907 р. Це було переконливим свідченням правильності його висновків щодо можливості та необхідності прогнозів економічної кон´юнктури
  Теорія кооперації стала ще однією яскравою сторінкою у науковому доробку вченого. Від аналізу ідей виробничої кооперації у вигляді вільних асоціацій як осередків майбутнього суспільства та невдалих спроб їх утворення в умовах капіталізму вчений переніс увагу на дослідження кооперації як господарської форми, що відігравала вже вагому роль у соціально-економічному житті країн Заходу та почала бурхливо розвиватися у другому десятилітті XX ст у Російській імперії.
  М Туган-Барановський займався дослідженням різних типів та видів кооперації, їх соціальних та господарських характеристик, ролі і можливостей у захисті інтересів різних верств трудящих тощо. Предметом його особливої уваги була сільськогосподарська кооперація різних видів, з розвитком якої вчений пов´язував нади на піднесення як селянських господарств шляхом інтенсифікації їх діяльності, так і сільського господарства в цілому. Результатом цих досліджень стала знаменита праця М. Тугана-Барановського "Соціальні основи кооперації" (1916), яка тільки за життя автора витримала три видання.
  Учений підтримує тісний зв´язок з Україною. А останні роки життя він проводив уже в основному в Україні, куди переїхав влітку 1917 р Тут, в Укра іні з ініціативи М. Тугана-Барановського у грудні 1918 р був створений спеціальний інститут економічної кон´юнктури, який він і очолив. Крім того, вчений очолив Українське наукове товариство економістів, а також — Центральний кооперативний український комітет Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей недовгий останній період свого життя М. Туган-Барановський був професором заснованого у Києві Українського державного університету, деканом його юридичного факультету.
  Політична економія в Роси та Україні в останній третині XIX ст. мала яск раво виражений соціальний характер та реформаторське спрямування. Одночасно почався процес її переорієнтації з принципів трудової теорії вартості Д. Рікардо на принципи, що їх пропонували пізніше маржиналісти. І тільки на початку XX ст. у розумінні основних політекономічних явищ та категорій чітко визначилась тенденція до нового неокласичного підходу, запропонованого австрійською та англо-американською школами. Без перебільшення можна твердити, що потужним імпульсом у цій переорієнтації політеконо-мічного знання в Роси та Україні стали праці М. Тугана-Барановського.
  Улін Бертіль Готтард (1899—1979) народився 23 квітня 1899 р. в селі Кліппані, що на півдні Швеції. Вже в ранньому дитинстві проявив себе до сить обдарованим хлопчиком. У п´ятнадцятирічному віці закінчив середню школу і відразу вступив до Лундського університету, де вивчав математику, статистику, економічні науки Аз 1917р. навчається у Стокгольмській школі економічних наук і ділової адміністрації. Через два роки, отримавши ступінь магістра з економіки, починає навчатися в аспірантурі Стокгольмського університету за спеціалізацією "Економіка". Навчання в цьому університеті було перерване у зв´язку з роботою Б. Уліна протягом року в Шведській економічній раді і службою у військово-морському флоті. В 1924 р. він отримує докторський ступінь і призначається професором Копенгагенського університету. Через п´ять років повернувся до Стокгольма. Тут у Вищій школі економічних наук і ділової адміністрації працював професором аж до 1965 р.
  Будучи у 30-х роках одним з активних фундаторів «шведської (стокгольмської) школи економіки», Б.Улін багато зробив для того, щоб практично реалізувати її розробки. Цього він добивався, коли в 1938 р. був обраний у Шведський парламент і працював у 1944 — 1945 pp. міністром торгівлі, на посту голови Народної партії (1944 — 1967 pp.)– Свій організаторський талант учений сповна проявив у громадській діяльності. Він, зокрема, активно сприяв реалізації ідеї встановлення міжнародної престижної нагороди для економістів У 1969 — 1975 pp. був головою комітету Нобелівських премій в галузі економіки Шведської академії наук.
  Прийдешнім поколінням учений залишив ряд праць з питань цін, позичкового капіталу і процента, міжнародної торгівлі.
  Б. Улін поділяв основні положення теорії Дж. М. Кейнса, пропонуючи вдосконалити її розмежуванням економічних процесів минулого і майбутнього періодів. Проведений між ними в 1937 р. в «Економічному журналі» обмін думками значно збагатив теорію грошей. У даному випадку предметом їхньої полеміки були судження Дж. М. Кейнса з приводу трансакцшного попиту на гроші (до речі, трансакція — це угода, що супроводжується взаємними поступками). Різні формулювання функції трансакцшного попиту на гроші, звичайно, визначають співвідношення між потрібною кількістю грошей і розмірами доходів. Такий підхід може являти собою прийнятне перше наближення, яке відображає характеристики попиту на гроші лише для певних випадків. Яких? Тоді, наприклад, коли в ході аналізу зазначеної проблеми передбачається, що сукупний попит на товари залишається тим самим, змінюється лише кількість тих чи інших потрібних товарів.
  Хоч Дж. М. Кейнс і сам припускав, що така функція попиту на гроші є поясненням реальності лише «в першому наближенні», Б. Улін зразу ж відмітив недоліки цієї ідеї і довів це аргументовано. Дж. М. Кейнс під впливом обміну думками з шведським ученим намагався доопрацювати свій новий підхід до економічних явищ (до мотивів, що лежать в основі попиту на гроші, він став відносити також «фінансовий» мотив).
  30-ті роки характеризуються значним творчим доробком Б. Уліна. Його книги «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» (1933 p.), «Вільна і дириго-вана економіка» (1936 р.) присвячені розвитку системи приватного підприємництва, обгрунтуванню державної економічної політики, спрямованої на створення сприятливих умов для функціонування приватнокапіталістичного сектору. Він виступав за таке поєднання конкуренції, монополії і державного регулювання, при якому держава зможе створювати сприятливі умови для діяльності приватного підприємництва і монополій, «не зловживаючи своїм становищем».
  Слід сказати, що Б. Уліну було властиве діалектичне мислення великого вченого, вміння об´єктивно оцінити факти і при необхідності змінити думку щодо тієї чи іншої проблеми. Зокрема, в 30-ті роки він виступав за активне державне регулювання господарства, розвинув принципи експортної спеціалізації і мікроекономічний підхід до неї (зміни в народному господарстві, на його думку, залежать від сили реакції мікроекономічного рівня на політику держави). На рубежі 40—50-х років він, навпаки, висловлюється за демонтаж регулювання, особливо на грошовому ринку, і перенесення уваги на внутрішньофірмовий, а також мікрорівень економіки.
  Після другої світової війни у шведській економічній науці набули помітного поширення теорії світової економіки. Основні представники цього напряму сучасної політекономії — Б. Улін і Г. Мюрдаль — розробляли методи державно-монополістичного регулювання валютних і торговельних відносин між розвиненими країнами, а також між ними і країнами, що розвиваються.
  Б. Улін своїм нащадкам залишив багату наукову спадщину, зокрема (крім вже названих) такі праці, як "Теорія торгівлі", "Світова економічна депресія", "Проблема стабілізації зайнятості", "Міжнародний розподіл економічної діяльності" та інші.
  Фогель Роберт, 1926 p. народження, професор Чиказького університету і водночас, з 1981 р.— директор Центру економічного аналізу проблем населення, що знаходиться там само. Народився в Нью-Йорку. В Чиказькому університеті Р. Фогель почав працювати з 1963 р. (з шестирічною, від 1975 р. перервою — роботою в Гарвардському університеті). Він четвертий підряд професор Чиказького університету, котрий отримав Нобелівську премію з економіки.
  Праці Р. Фогеля "Залізниці та темпи економічного зростання в Америці" (1964 р.), "Час на хресті: економіка в Америці" (1989 р.) присвячені темам залізниць і рабства та їхньому впливові на хід історії.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія