пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

Біографії відомих вчених-економістів


Аквінський (Аквінат) Фома (1225 чи 1226 – 1274). Народився в замку Роккасекка близько Аквіна (тому інколи йому дають прізвисько Аквінат). В 17 років вступив у домініканський орден, звідки був посланий навчатися в Париж, де три роки його учителем був доктор великий Альберт фон Больштедт, який мав титул "загального доктора" за енциклопедичність знань. В 1249 – 1251 pp. Фома йде за своїм учителем у Кельн і налагоджує там викладання теології. В 1252 р. він повертається до Парижа, і з цього часу починає власну академічну діяльність як магістр богослов´я Паризького університету. Слава його скоро затьмарює популярність учителя. Юрби юнаків сходилися до нього з усіх християнських країн. За дорученням римської курії Фома бере участь у переробці арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. В 1272р. Фома повертається в Італію і до самої смерті викладає теологію в рідному Неаполітанському університеті. В 1368 р. його останки були перевезені в Тулузу. Словник наукових термінів Фоми Аквінського нараховує 13 000 000 термінів (вся російська мова, за даними інституту російської мови, нараховує 440 000 слів).

  В 1323 р. вчення Фоми Аквінського було канонізовано папою Іоанном XXII. У 1567 р. Ватикан оголосив "загального доктора" одним з учителів церкви. Ім´я Фоми Аквінського посіло 5-те місце у цьому списку.
  4 серпня 1879 р. папа Лев XIII проголосив вчення Фоми Аквінського обов´язковим для всієї католицької церкви як "єдину істинну філософію католицизму".
  Бем-Баверк Ойген фон (1851 – 1914) – походив із дворянської родини, з дитинства товаришував з Візером і разом з ним навчався в університетах Німеччини та на юридичному факультеті Віденського університету. Захоплювався економічними поглядами К. Менгера.
  Період творчої праці в нього зайняв ціле десятиліття, коли він працював приват-доцентом політекономії у Віденському (1880) і професором в Інсбрукському (1881 – 1889) університетах. О. Бем-Баверк підготував дисертацію на тему: «Права і відносини з точки зору вчення про народногосподарські блага» (1881), через 5 років видав першу (1884) і другу частини книги (1889) – «Капітал і прибуток» і «Позитивна теорія капіталу», а між їх виданням – працю "Основи теорії цінності господарських благ" (1886). І лише одна з його найвизначніших праць "До завершення марксистської системи" вийшла через рік після припинення викладацької роботи, тобто у 1890 р. З 1905 р. він працював професором Віденського університету.
  Значний період свого життя Бем-Баверк присвятив службі у вищих державних органах Австрії: тричі був міністром фінансів, призначався головуючим Верховного апеляційного суду і президентом Академії наук.
  Блауг Марк – відомий сучасний вчений у галузі методології і економічної теорії та історії економічної думки. Народився у 1927 р. у Гаазі (Нідерланди). Здобув початкову економічну освіту в Куінс-коледжі (Нью-Йорк, США). Здобув звання магістра (1952) і доктора філософії (1955) у Колумбійському університеті.
  Працював спочатку асистентом у Куінс-коледжі, потім – у Міністерстві праці США (1952-1953). Наступне десятиріччя свого життя М. Блауг пов´язав з викладанням та науковими дослідженнями у галузі методології та історії економічної науки в Йєльському університеті. У 1958р. вийшла його перша монографія "Рікардіанська економічна теорія: історичне вивчення", а в 1962 р. – фундаментальна праця "Економічна думка у ретроспектив!" (четверте видання – 1984). Вона була видана італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською та російською мовами, завдяки чому М. Блауг став всесвітньо відомим.
  З 1963 р. М. Блауг живе у Англії. Працював до виходу на пенсію на кафедрі економіки освіти в Інституті освіти Лондонського університету і одночасно співробітничав з рядом університетів Англії, Європи і США. Продовжує читати лекції в Бекінгемському та Ексетерському університетах (Англія).
  У 60-70-ті pp. інтенсивно займався дослідженнями проблем економіки освіти і опублікував низку відомих праць у цій галузі, зокрема: «Причини безробіття випускників у Індії» (1961), «Вступ до економіки освіти» (1970), «Освіта і проблема безробіття в країнах, що розвиваються» (1973), «Практика прогнозування робочої сили» (1973) та ін. З середини 70-х pp. значну увагу вчений приділив дослідженню економічної теорії та її методології. Серед праць з цієї проблематики виділяються монографії «Кембриджська революція: успіх чи невдача?» (1974) та «Методологія економічної теорії» (1980, друге видання – 1992).
  Вагомий внесок М. Блауга у дослідження проблем історико-економічних наук. Він автор таких відомих книг, як «Великі економісти після Кейнса», «Великі економісти перед Кейнсом» (1985), «Економічна історія та історія економічної теорії» (1986), «Економіка освіти і освіта економіста» (1987), перших книг з п´ятидесятитомного видання «Портрети видатних економістів», опублікованих у другій половині 90-х pp. За редакцією вченого виходить багатотомна серія «Школи думки в економічній теорії». М. Блауг обраний членом Британської академії (1989).
  Буагільбер П´єр Лепезан (1646 – 1714) – син нормандського дворянина, юриста. П. Буагільбер, як і батько, дістав юридичну освіту. Сім´я його належала до нормандського «дворянства мантії» – так називали у старій франції дворян, які посідали спадкові судові та адміністративні посади. В 31 рік він був обраний на посаду судді в Нормандії. Через 12 років професійні успіхи дозволили йому посісти прибуткову і впливову посаду генерального начальника судового округу Руана.
  На посаді головного судді міста, до функцій якого на той час входило загальне муніципальне керівництво, П. Буагільбер залишався протягом 25 років, тобто майже до кінця життя, і тільки за два місяці до смерті передав цю посаду старшому синові.
  Бунге Микола Христіанович (1823 – 1895) народився 11 листопада 1823 р. в Києві. В 1845 р. закінчив Київський університет. 1847 р. Бунге захистив магістерську дисертацію, а 1852 р. – докторську в Київському університеті. Викладацьку діяльність почав у Ніжинському ліцеї Безбородь-ка, а з 1850 р. до 1880 р. викладав у Київському університеті ряд економічних дисциплін.
  У 1859 – 1862 pp. Бунге виконував обов´язки ректора Київського університету. Потім його переобирали на цю посаду ще двічі, у 1871 – 1875 та 1878 – 1880 pp. Міністр фінансів Російської імперії (1881 – 1886). В цілому його міністерська діяльність визнається успішною, незважаючи на те, що дефіцит державного бюджету значно зріс. В 1887 р. М. X. Бунге був призначений Головою Ради міністрів і на цій посаді перебував до кінця життя.
  Значний науковий внесок Бунге у дослідження проблем теорії кредиту та грошового обігу, історії економічної думки. Серед його численних праць виділяються «Теорія кредиту» (1852), «Курс статистики» (1865, 1876), «Основи політичної економії» (1870), «Про відновлення металічного обігу в Росії» (1877), «Нариси політико-економічної літератури» (1895).
  Бьюкенен Джеймс Макджил народився у 1919 р. у маленькому провінційному містечку штату Теннессі (США). Закінчив місцевий учительський коледж за спеціалізацією в галузі математики, суспільних наук і англійської літератури. У 1941 р. закінчив економічний факультет Університету штату Теннессі зі ступенем магістра. Під час другої світової війни служив офіцером на Тихоокеанському флоті.
  У Чиказькому університеті отримав вчену ступінь доктора економічних наук за роботу з теорії і практики державних фінансів. У 1955 – 1968 pp. Дж. Бьюкенен був професором економічної теорії і директором політико-економічного центру Т. Джефферсона в Університеті штату Вірджинія. Ьвоєю науковою діяльністю сприяв перетворенню університету та політехнічного інституту штату Вірджинія в один із центрів сучасного наукового життя США. У 1962 р. спільно з відомим політологом Г. Таллоком Дж. Бью-Кенен опублікував монографію «Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії". У ній в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі "максимізації корисності" до дослідження політичного вибору та підхід до політики, як до процесу товарного обміну. Друга велика робота вченого "Межі свободи: між анархією і Левіафаном" (1975), в якій розглядаються проблеми демократичного вибору, мала значний суспільний резонанс. У монографії "Дослідження конституційної демократії" (1989) розглядаються питання природи і виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним і суспільним секторами економіки.
  Інша сфера наукових інтересів Бьюкенена – дослідження державних фінансів. Цьому присвячені праці "Політична спадщина лорда Кейнса" (1977), "Влада податків – теоретичне обгрунтування фінансової конституції" (1980, співавтор X. Д. Бреннен). У цих роботах також підкреслюється зростаюче значення різних неекономічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень.
  Дж. М. Бьюкенен – лауреат Нобелівської премії з економіки (1986) за дослідження договірних і конституційних основ теорії прийняття екологічних та політичних рішень.
  Вальрас Леон-Марі Еспрі (1834 – 1910). Інтерес до економічної теорії розвинувся у нього завдяки батьку, який привернув його увагу до праць А. Курно. У 1870 р. Л. Вальрас прийняв запрошення на роботу до Швейцарії – на кафедру політекономії Лозаннського університету, де він працював до 1892 р. У 1874 р. вийшла його основна праця "Елементи чистої політекономії", яка дозволяє зарахувати його до маржиналістів першого етапу.
  Разом з тим, Л. Вальрас не обмежився характеристикою граничної корисності, формулюванням категорії «функція попиту» та інших понять. Він уперше намагався застосувати математичну модель для виявлення проблеми існування рівноваги економічної системи, надання цій системі стабільності. Але, на відміну від моделей ринкової рівноваги А. Курно, У. Дже-вонса, А. Маршалла та інших, модель Л. Вальраса характеризує не локальну, а загальноекономічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л. Вальраса справедливо вважають основоположником сучасного макроекономічного моделювання. Крім того, завдяки однодумцям і послідовникам його вчення, Л. Вальрас став засновником «лозаннської школи» маржиналізму.
  М. Блауг, англійський дослідник історії економічної думки, звернув увагу на те, що «економічна теорія продовжувала залишатися виключно англомовною протягом більше 200 років». Однак те, що «елементи чистої економічної теорії» Л. Вальраса були вперше перекладені на англійську мову лише в 1954 p., не перешкодило Л. Вальрасу задовго до цього стати видатною фігурою в англійській та американській економічній літературі, констатує М. Блауг.
  Візер Фрідріх фон (1851 – 1926) – представник «австрійської школи», учень Менгера. Одержав університетську освіту, після чого цілковито присвятив себе науково-дослідній діяльності і викладацькій роботі. У 1917 – 1918 рр– – міністр торгівлі Австро-Угорщини. Як і О. Бем-Баверк, він був удостоєний звання довічного члена Верхньої палати парламенту.
  У своїх публікаціях пропагував учення «австрійської школи»: «Походження і основні закони економічної вартості» (1884), «Природна цінність» (1899), «Теорія суспільного господарства» (1914). Ф. Візер увів у науковий обіг терміни «закони Госсена», «гранична корисність». Суб´єктивне сприйняття вартості, ціни, витрат виробництва і прибутку, пріоритетне ставлення до мікроекономічного аналізу, неприйняття математичних методів вирішення економічних проблем, теоретико-методологічні позиції менгерів-ського вчення Ф. Візер втілював у життя з професорської кафедри протягом 42 років (1884-1926): спочатку у Празі (1884 – 1902), а потім на успадкованій ним кафедрі К. Менгера у Відні (1903-1926).
  Гелбрейт Джон Кеннет народився 15 жовтня 1908 р. в селищі Айона Стейшн в канадській провінції Онтаріо. З 1927 по 1936 р. він навчався в університетах Торонто, Берклі (де отримав докторський ступінь в 1934 р.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Гелбрейта пов´язана з Гарвардським університетом, в якому він працював більше шістдесяти років – з 1934 по 1939, з 1949 по 1961 і з 1963 р. по сьогодні, займаючи посади від стажиста до почесного професора.
  Наукова кар´єра Дж. К. Гелбрейта поєднувалась з активною адміністративною і політичною діяльністю. З 1941 по 1943 р. він працював заступником голови Комісії по регулюванню цін, після закінчення другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особистим радником президента Дж. Ф. Кеннеді і послом в Індії з 1961 по 1963 р. У 1967 – 1968 роках обирався головою національного Об´єднання на захист демократії, в 1971 р. президентом Американської економічної асоціації, а з 1984 по 1987 р. був головою Ради Американської академії наук та мистецтв. Почесний професор більше ЗО університетів, має численні американські та зарубіжні нагороди.
  Відомий вчений написав більше 40 книг, що були видані в 50 країнах світу. Більшість з них присвячена економічним і соціологічним проблемам і користується величезним успіхом насамперед завдяки їх міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, ясному стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій виділяються «Американський капіталізм» (1952), «Великий крах» (1955), «Суспільство достатку"(1958), «Нове індустріальне суспільство» (1967), «Епоха невизначеності» (1976), «Культура задоволеності» (1992), «Справедливе суспільство» (1996). Значну увагу професор Гелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому належить праця «Історія економічної науки: минуле як теперішнє « (1987). Вчений написав також три романи, книгу "Записки посла" (1969), автобіографічну роботу "Життя в наш час" (1981), ряд розділів в колективній монографії "Індійський живопис" (1969).
  Госсен Герман-Генріх (1810 – 1858) не був професійним ученим-економі-стом. Закінчивши юридичний факультет Боннського університету, перебував на державній службі, пізніше подав у відставку і займався страховою справою. У 1850 р. залишив усі свої справи заради написання книги, яку закінчив і видав у 1854 р. під назвою "Розвиток законів суспільного життя і правила людської діяльності, що випливають з них", у якій знайшли відображення принципи, відомі в сучасній економічній літературі як перший і другий "закони Госсена".
  Госсен сподівався своєю працею зробити в економічній науці таке ж важливе відкриття, як Коперник у галузі астрономії. Але, не дочекавшись визнання і глибоко розчарувавшись, він відкликав нереалізовану частину тиражу і спалив усе, що зміг одержати. Через чверть століття окремі вцілілі екземпляри його книги стали надбанням наступних поколінь економістів.
  Джевонс Уільям Стенлі (1835 – 1888) у Лондонському університеті вивчав хімію і математику, але, закінчуючи його, захопився політекономією. З 1863 р.– викладач політекономії в коледжі у Манчестері, де через кілька років став уже професором. Його основні праці – "Теорія політекономії" (1871), "Принципи науки" (1874). В останні роки свого життя (1876 – 1888) працював на посаді професора політичної економії у Лондонському університеті.
  Друкер Пітер Фердінанд народився 19 листопада 1909 р. у Відні. Отримав юридичну і економічну освіту в Австрії та Великобританії. Ступінь доктора цивільного і міжнародного права була присвоєна йому Франкфуртським університетом (Німеччина) у 1931 р. Після приходу нацистів до влади вчений емігрував і провів більшу частину життя в Англії і США.
  В ЗО-50-х pp. П. Друкер займав посади оглядача й редактора кількох британських газет (як власний кореспондент «The Guardian» він у 1930– 1931 pp. працював протягом семи місяців в СРСР), а також був радником у ряді англійських та американських банків.
  Наукову кар´єру П. Друкер розпочав як професор соціальної філософії в Беннінгтон коледжі (штат Вермонт, США). В 1939 р. вийшла його перша книга – «Кінець економічної людини», яка витримала в Англії і США більше двадцяти видань. В 1950-1971 pp. П. Друкер працював професором Школи бізнесу при Нью-Йоркському університеті, з 1971 р. по даний час є професором соціології та управління Клермонтського університету (штат Каліфорнія). У різні роки вчений співробітничав з рядом відомих міжнародних корпорацій і некомерційних організацій, був радником з проблем управління ряду американських міністерств, а також урядів Канади і Японії.
  Професор П. Друкер – автор тридцяти книг, серед яких в США бестселерами стали «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Теорія корпорації» (1946), «Невидима революція» (1976), «Менеджмент в епоху змін» (1980), «Нові реалії» (1989), «Посткапіталістичне суспільство» (1993). Його праці перекладені більш ніж двадцятьма мовами, а наукові заслуги відзначені вищими нагородами Нью-Йоркського та Гарвардського університетів. В 1987 р. Клермонтський університет назвав в його честь свою школу менеджерів, з 1995 р. функціонує міжнародний Фонд Друкера (Drucker Foundation), який спеціалізується з проблем дослідження управління в некомерційних організаціях.
  П. Друкер – почесний професор шести американських університетів, а також університетів Бельгії, Чехії, Великобританії, Іспанії, Швейцарії і Японії. Перу видатного вченого належать, крім наукових праць, два романи, книга мемуарів і дослідженння з японського живопису кінця XIX – початку XX ст.
  Дюпюі Жюль (1804 – 1866) – інженер, випускник заснованої в 1747р. у Парижі школи проектування цивільних об´єктів, автор кількох наукових праць про соціально-економічну ефективність технічних проектів. Одна з основних ідей, висунутих у його публікаціях 1844 – 1861 pp., пов´язана з так званим грошовим мірилом надлишку корисності для споживача – «ціновим надлишком». Останній, на його думку, є грошовим мірилом максимально можливого доходу, що виникає у зв´язку з можливістю споживача купувати кожну одиницю товару при його незмінній ціні. А це означає, що «відкриття» законів граничного аналізу може бути «зсунуте» з 1854 p., тобто на час виходу у світ статті Дюпюі «Про вимір корисності суспільної праці».
  Зібер Микола Іванович (1844 – 1888) народився у місті Судаку Таврійської губернії. Успішно закінчивши Сімферопольську гімназію, він у 1863 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання захоплювався вивченням економічних наук, провідне місце серед яких займала політична економія і статистика, їх викладали здібні вчені – педагоги М. Бунге і Г. Цехановецький, які вплинули на формування наукових інтересів М. Зібера.
  Молодий вчений виступав продовжувачем наукових традицій, що склалися в Київському університеті в середині XIX ст. Як і Г. Цехановецький, він учився за кордоном (Німеччина), темою магістерської дисертації обрав теорію Д. Рікардо з урахуванням її доповнень. У 1868 р. М. Зібер склав магістерські екзамени, а наступного року захистив магістерську дисертацію на тему «Теорія цінності й капіталу Рікардо в зв´язку з пізнішими доповненнями і роз´ясненнями». Того ж року молодий вчений виїхав за кордон, щоб поповнити знання з економічної теорії.
  Після слухання протягом зимового семестру лекцій К. Кніса, який належав до історичної школи, М. Зібер подався до Швейцарії, де в Цюриху відвідував лекції Ланге і Бемерта, побував на екскурсіях в установах, на фабриках, зокрема – бавовняно-паперового і шовкового виробництва. Це входило у програму навчання, яке, звичайно, було корисним для М. Зібера. Ця поїздка надзвичайно вплинула на завершення формування світогляду М. Зібера, особливо лекції професора Гейдельберзького університету К. Кніса, який дуже цінував К. Маркса.
  Повернувшись до Києва, він знову працює у Київському університеті. Однак доцентська кар´єра вченого була короткою. У 1875 p., протестуючи проти задушливої суспільної атмосфери, наступу реакції, М. Зібер покинув університет, Київ і Україну, виїхавши на постійне проживання до Швейцарії на батьківщину родини по батьківській лінії. Цей крок було зроблено як протест проти звільнення М. Драгоманова за його прогресивні погляди з викладацької посади в Київському університеті. М. Зібер був у приятельських стосунках з цим видатним українським ученим і політичним діячем. У 1884 р. учений повернувся до рідного краю і останні роки прожив у Ялті.
  Енгельс Фрідріх (1820 – 1895) народився у м. Бармені (Рейнська провінція колишньої Прусії) у сім´ї фабриканта. Навчався в міській школі, потім у гімназії в Ельберфельді, вивчав комерційну справу в Бремені, у!841 – 184 2 pp., відбуваючи військову повинність, слухав лекції в Берлінському університеті. Виключно важливе значення для формування його наукових поглядів мав переїзд у 1842 році до Англії, де розвиток ринкових відносин був на значно вищому рівні, ніж в континентальній Європі.
  Канторович Леонід Віталієвич народився 19 січня 1912 р. у Петербурзі в сім´ї лікаря. Його математичні здібності проявилися з дитинства. Вже у 14 років він вступив до Ленінградського університету. Будучи студентом, надрукував десяток статей, у тому числі, у престижних на той час польських і французьких журналах.
  У 1930 р. закінчив університет і вже через чотири роки отримав звання професора. У 1935 р. без захисту дисертації Л. Канторовичу присуджений науковий ступінь доктора фізико-математичних наук. У 1930 – 1939 pp. він працював у Ленінградському інституті інженерів промислового будівництва, а потім (до 1948 р.) – начальником кафедри Вищого інженерно-технічного училища. З 1948 по 1960 р. він – професор Ленінградського університету.
  Л. В. Канторович розпочинав свій шлях економіста ще в далекі 30-ті роки. Першим і разом з тим етапним науковим результатом була розробка у 1938 р. методу вирішення задачі оптимального завантаження устаткування для Ленінградського фанерного тресту. У чому його суть? Для обробки 5 видів матеріалів виділяється 8 станків з відомою продуктивністю кожного із них по кожному виду матеріалу. Потрібно було завантажити ці станки так, щоб
  вони випускали максимальну кількість продукції заданого асортименту. Якщо користуватися відомими на той час методами, то треба було б розв´язати майже алгебраїчні рівняння. Задача залишилася б невирішеною, якби Л. Канторович не запропонував новий метод, який пов´язаний із застосуванням «розв´язувальних множників».
  У відомій книзі «Математичні методи організації і планування виробництва» (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування і лінійного програмування. Саме у той час учений вперше сформулював задачу складання плану і системи цін як взаємозалежних компонентів неділимої двоєдності.
  Оригінальний підхід радянського вченого залишився майже непоміченим, але у 50-х роках він надрукував свої дослідження і розширив сферу аналізу. У 1959 р. Л. Канторович надрукував книгу «Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів». У ній та у наступних статтях він застосував свою теорію лінійного програмування для дослідження широкого кола проблем планування, в тому числі і на національному рівні.
  Ще у 50-х роках Л. Канторович пропонував оптимальну оцінку капіталовкладень для планового періоду розраховувати з позицій теорії двоєдності. Він дав її економічне пояснення і показав значення у господарському управлінні. Це був науково обгрунтований підхід до визначення числового значення єдиного народногосподарського економічного нормативу ефективності використання капітальних вкладень, який набагато випередив свій час. У 1958 р. Л. Канторович був обраний членом-кореспондентом, а у 1964 р. – дійсним членом Академії наук СРСР.
  У своїх працях Л. Канторович дав перші формулювання і виклав метод розв´язання задач оптимального конструювання виробничо-технічної частини економічної системи. З часом ним була розроблена теорія розв´язання таких задач. З´явився орієнтир – теоретично найкраще (оптимальне) становище економіки (точніше, її виробничо-технічної галузі).
  Кейнс Джон Мейнард (1883 – 1946) – видатний учений сучасності. Він навчався у відомого економіста, засновника «кембриджської школи» економічної думки А. Маршалла, але, всупереч сподіванням, не став його послідовником. Своє осмислення наслідків найтривалішої і найтяжчої кризи 1929 – 1933 pp., яка охопила багато країн світу, Дж. М. Кейнс висвітлив У книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», видрукованій 1936 р. у Лондоні.
  Ця книга принесла йому надзвичайно широку популярність і визнання, оскільки вже в 30-ті роки стала теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на державному рівні в ряді країн Європи і США. Сам автор книги став після цього радником у складі уряду Великобританії і брав участь у розробці багатьох практичних рекомендацій у сфері економічної політики, одержав солідну винагороду і прибутки, здобув високе становище у суспільстві. Адже за всю парламентську історію Великобританії Дж. М. Кейнс був першим серед учених-економістів, хто одержав від англійської королеви титул лорда, який давав право участі у засіданнях Верховної палати парламенту.
  Біографія сина професора логіки й економіки Джона Невіла Кейнса і чоловіка російської балерини Лідії Лопухової Дж. М. Кейнса як ученого і громадського діяча склалася таким чином. Його незвичайні здібності до математики виявились ще в роки навчання у Королівському коледжі при університеті в Кембриджі у 1902 – 1906 pp. Йому пощастило слухати лекції самого А. Маршалла, за вимогою якого, як уже згадувалось, у Кембриджському університеті з 1902 р. був запроваджений курс "економікс" замість "політичної економії" традиційної "класичної школи".
  Пізніше університетська кар´єра Дж. М. Кейнса була поєднанням наукової діяльності і державної служби, публіцистики й економічної науки.
  З 1906 по 1908 р. він був співробітником міністерства (Управління у справах Індії), працював протягом року у воєнному відділі, а пізніше – у відділі доходів, статистики і торгівлі.
  У 1908 р., на запрошення А. Маршалла, йому дозволили прочитати курс лекцій з економічних проблем у Королівському коледжі, після чого з 1909 по 1915 р. він викладав тут економіку і математику.
  Вже перша його економічна праця «Індексний метод» (1909) викликала жвавий інтерес і була навіть відзначена призом Адама Сміта.
  Досить швидко Дж. Кейнс здобув і громадське визнання. Так, у 1912 р. він став редактором «Економічного журналу» (замість Ф. Еджуорта), і пробув на цій посаді аж до 1945р. У 1913 – 1914 рр. він був членом Королівської комісії з фінансів і грошового обігу в Індії. Водночас був затверджений секретарем Королівського економічного товариства. Крім того, широку популярність принесла йому видана в 1913 р. книга «Грошовий обіг і фінанси Індії».
  Пізніше відомий у своїй країні вчений-економіст Дж. М. Кейнс перейшов на службу в Британське казначейство, де з 1915 по 1919 р. займався проблемами міжнародних фінансів, нерідко був експертом у фінансових переговорах Великобританії, які відбувались на рівні прем´єр-міністра і канцлера казначейства. До того ж, у 1919 р. він був головним представником казначейства на всесвітній конференції в Парижі і також представником британського міністра фінансів у найвищій економічній раді Антанти. Видана ним у тому ж році книга «Економічні наслідки Версальського мирного договору» принесла йому всесвітню популярність і була перекладена на інші мови. У цій книзі Дж. М. Кейнс висловив незадоволення економічною політикою країн-переможниць, які висунули відповідно до Версальської угоди безпідставні, як він вважав, репараційні вимоги до Німеччини, а також, домагались економічної блокади Радянської Росії, не розуміючи, за його словами, того, що цим «блокують не стільки Росію, скільки самих себе». Відреагу-вавши на цю книгу, В. І. Ленін писав: «Кейнс вийшов у відставку, кинувши в обличчя уряду свою книгу і сказавши, що вони «чинять безумство».
  Дж. М. Кейнс, який замислив на знак протесту скликати Паризьку мирну конференцію, на тривалий час залишив службу в державних установах і зосередився на викладацькій роботі в Кембриджському університеті і підготовці наукових публікацій. Згодом з´явились «Трактат про ймовірність» (1921), «Кінець вільного підприємництва» (1926), «Трактат про гроші» (1930) і деякі інші праці, які передували найголовнішій – «Загальній теорії…».
  До активної суспільно-політичної діяльності Дж. М. Кейнс повернувся наприкінці 1929 p., коли у листопаді того самого року його призначили членом урядового комітету з фінансів і промисловості. У роки другої світової війни (1940) він був призначений радником Британського казначейства, з 1941 р. його зарахували до складу англійської урядової делегації для участі в підготовці матеріалів угоди ленд-лізу та інших фінансових документів з урядом США. У наступному 1942 р. його призначили на посаду одного з директорів Англійського банку. У 1944 – затвердили головним представником країни на Бретон-Вудській валютній конференції, яка мала розробити плани створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Згодом був призначений одним із членів правління цих міжнародних фінансових організацій. У 1945 р. Дж. М. Кейнс знову очолив англійську фінансову місію (цього разу в США) для проведення переговорів у зв´язку із закінченням допомоги по ленд-лізу і узгодженням умов для одержання у США значної позики.
  Говорячи про Кейнса, з повною упевненістю можна твердити, що до нього самого можна віднести написані ним у кінці «Загальної теорії зайнятості, процента і грошей» слова про те, що «ідеї економістів і політичних мислителів – і тоді, коли вони праві, і тоді, коли помиляються, – мають значно більше значення, ніж прийнято вважати. Насправді лише вони й керують світом».
  Кене Франсуа (1694 – 1774), як і інші автори першого етапу розвитку наукової політичної економії, не був професійним економістом. Уродженець одного із пригородів Версаля (під Парижем), восьмий із тринадцяти дітей селянина – дрібного торговця. До 11 років Франсуа не знав грамоти. Потім випадковий чоловік, найманець на тимчасову роботу, навчив його читати і писати. Пізніше – навчання у сільського кюре і в початковій школі у сусідньому місті. Весь цей час йому доводилося важко працювати у полі і вдома, оскільки батько помер, коли Франсуа було всього 13 років. Сучасники відзначають, що юнак мав пристрасть до читання таку, що інколи міг вийти на світанку із дому, дійти до Парижу, вибрати потрібну книгу і до ночі повернутися додому, пройшовши десятки кілометрів. Ф. Кене виключно завдяки своїм природним здібностям здобув професію лікаря, яка завжди залишалася ДЛЯ НЬОГО ОСНОВНОЮ.
  Щоб стати медиком, Ф. Кене у 17 років поїхав у Париж, де одночасно практикувався у госпіталі і підзаробляв на життя в одній з граверних майстерень. Через шість років отримав диплом хірурга і розпочав свою лікарську практику поблизу Парижа у містечку Мант Кене прожив у Манті 17 років і завдяки своєму працелюбству, знанням і здібностям став найпопулярнішим лікарем у всій окрузі. Він приймає роди (цим Кене славився особливо), робить кровоспускання, яке тоді було універсальним методом лікування, рве зуби і робить досить складні на той час операції. У числі його пацієнтів поступово опинилася місцева аристократія. Таким чином він наближається до паризьких світил. Водночас він узагальнює свій уже набутий досвід у кількох медичних працях
  У 1734 р. Ф. Кене, вдівцю з двома дітьми, одному з найпопулярніших на той час лікарів, герцог Віллеруа запропонував як медику постійну роботу у своєму домі у Парижі В 1749 p., після аналогічної "пропозиції" маркізи Помпадур, Ф. Кене отримує ще більш поважну "службу" і, нарешті, у 1752 р. він удостоюється стану лейб-медика самого короля Людовіка XV. Останній обожнював Кене, дав дворянський титул, звертався до нього не інакше як "Мій мислитель", слухав поради свого лікаря. Дотримуючись однієї з них, про корисність для здоров´я фізичних вправ, Людовш XV власноручно зробив на друкарському станку Ф Кене перші відбитки "Економічної таблиці", яка, як з´ясувалося пізніше, стала першою спробою наукового аналізу суспільного відтворення.
  В ЗО — 40-х роках, уже досягнувши доброго матеріального становища, він віддає багато сил боротьбі, яку вели хірурги проти "факультету" офіційної наукової медицини Справа в тому, що згідно з давнім статутом, хірурги були об´єднані в один ремісничий цех з цирульниками і їм було заборонено займатися терапією. Ф. Кене став на чолі "хірургічної парти" і врешті-решт здобув перемогу. Водночас він видає свій основний природничо-науковий твір, своєрідний медико-філософський трактат, де розкриває основні питання медицини: про співвідношення теорії і лікувальної практики, про медичну етику тощо.
  З поліпшенням та зміцненням свого матеріального становища (у паризький період життя), Ф. Кене все більше захоплюється проблемами, що далеко виходили за рамки медицини. Вільний час він спочатку присвячує філософській науці, а потім цілком—економічній теорії. Через міст філософи він перейшов від медицини до політичної економи: людський організм і су спільство; кровообіг або обмін речовин у людському тілі і обіг продуктів у суспільстві. Ця біологічна аналогія спала на думку Ф. Кене, і вона залишається досить цікавою до цього часу.
  В 1756 р. у віці 62 років він дає згоду взяти участь у підготовці «Енциклопедії», яку видавали Дідро та д´Аламбер. В ній і були надруковані основні економічні твори (статті) Ф. Кене: «Населення» (1756), «Фермери», «Зерно», «Податки» (1757), «Економічна таблиця» (1758) та ін.
  Кларк Джон-Бейтс (1847 — 1938) народився в м. Провіденс штату Род-Айленд у США. Після закінчення Амхертського коледжу (США) вчився в європейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія), хоч при цьому двічі змушений був припиняти навчання, щоб допомогти вести справи на підприємстві, яке належало їхній сім´ї. Своїм учителем і наставником з політичної економії вважав професора Карла Кніса, який викладав у Гейдельберзі і був одним з родоначальників німецької «історичної школи».
  Після повернення в США Дж–Б. Кларк займався в основному викладацькою діяльністю: спочатку (1872 — 1895) був професором економіки в ряді американських коледжів, у тому числі в Карлтонському коледжі (Міннесо та), де одним з його студентів був видатний пізніше вчений економіст Т. Веблен, потім (1895 — 1923) у Колумбійському університеті. Будучи одним з ініціаторів створення Американської економічної асоціації, він став третім її президентом і займав цей пост протягом 1893 — 1895 рр.
  Кондратьев Микола Дмитрович (1892 — 1938) народився у селянській сім´ї в селі Голуєвському Кшешемського повіту Костромської губернії. Він був старшим із десяти дітей і протягом усього свого життя підтримував сім´ю. Освіту здобув у рідному повіті. Навчався у церковно-приходськш школі, церковно-учительській, в училищі землеробства і садівництва; екстерном склав іспити на атестат зрілості в Костромській гімназії. У 1911 р. вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Саме тут великий вплив на майбутнього вченого справила робота в семінарі з політекономії, який вів один із найвідоміших економістів — М. Туган-Барановський. 3 1915 року займається науковою діяльністю в університеті. На початку 1918 р. переїздить до Москви, де працює викладачем Кооперативного інституту.
  З 1920 по 1928 рік (до звільнення з роботи) очолював інститут з вивчення народногосподарських кон´юнктур. У 1930 році був заарештований і звинувачений у саботажі у сільському господарстві, «протягуванні» буржуазних методів у планування, у тому, що мав хибне уявлення про суть соціалістичного планування. У 1938 р. був розстріляний. Через 25 років вирок 1938 року було визнано безпідставним, ще через 25 років — недійсним, а сам Кондратьев посмертно реабілітований.
  Конфуцій (Кун Фу-Дзи) (551 — 479 pp. до н.е.) — автор записаного його учнями збірника «Лунь юй» («Бесіди і міркування»). Про себе Конфуцій не любив розповідати і свій життєвий шлях зумів описати в декількох рядках: У п´ятнадцять років я спрямував свої думки на навчання. У тридцять років я став самостійним. У сорок — зумів звільнитися від сумнівів. У п´ятдесят років навчився відрізняти правду від брехні, у шістдесят — став слухняний вухами, у сімдесят років я став слухати бажання свого серця і не порушував Ритуал».
  Народився Конфуцій в горах у провінції Іанпін на сході Китаю в князівстві Лу. Сім´я належала до старовинного аристократичного роду, до того часу майже розореного. Батько Конфуція Шулян Хе керував в Лу провінцією Цзоу, на час народження сина йому було 70 років У три роки хлопчик залишився без батька, а в 17 — без матері. На той час у сім´ї було дев´ять дочок і хлопчик-каліка. В 19 років — одружився. Ім´я, яке дали майбутньому мислителеві при народженні, було Кун Цю. Завдяки старанності його прихиль ників це ім´я помалу змінилось на шанобливе Кун Фу Дзи, що означало "Шановний Учителю Кун". А через багато років після його смерті (в XVII ст.) місіонери-єзуїти, які побували у Китаї і ознайомилися там з вченням ки тайського мислителя, зробили його працю надбанням і європейської культури, латинізували його ім´я — Конфуцій.
  Конфуцій мав 3000 учнів, 72 з них — особливо близькі, 12 були при ньо му постійно. Видатний китайський мислитель навчав словесно і не залишив нам ані рядка. Все відоме нам — це записи його учнів. На п´єдесталі пам´ятника Конфущю, який встановлено у головній споруді храму і пантеону Кон фуція, є такий напис: "Найсвятіший обдарований талантом передбачення мудрий Конфуцій — місце упокоения його духу". Після 555 p., коли було видано відповідний імператорський указ, у кожному місті побудовано храм на честь Конфущя
  Курно Антуан Огюстен (1801 — 1877) вважається одним із попередників маржиналізму і основоположником широкого застосування математичних методів в економічній теорії. Його книга "Дослідження математичних принципів у теорії багатства" була видана в 1838 p., тобто на 16 років раніше за працю Г. Госсена. У 33 роки він став професором кафедри аналізу і механіки в ліонському університеті, у 35 — ректором академії в Греноблі, у 37 — генеральним інспектором університетів Франції. А. Курно у своїй книзі, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функцій попиту, його ела стичності тощо, вважаючи, що "для повного і точного вирішення локальних проблем економічної системи неминучим є розгляд цієї системи як одного цілого". Однак дослідження проблеми загальної економічної рівноваги, на його думку, виходить за межі математичного аналізу. Це твердження через 36 років геніально спростував Л. Вальрас, продемонструй?вши основні принципи вирішення цієї проблеми.
  Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870 — 1924) — народився у місті Симбірську. Батьки Леніна належали до різночинної демократичної інтелігенції. Після закінчення у 1887 р. Симбірської гімназії Ленін вступив ня юридичний факультет Казанського університету. Своє життя він присвятив пропаганді марксизму. Розробляв загальні питання теорії капіталізму і за стосування її до реального життя Росії, а також теорію соціалізму.
  Аналіз соціально-економічних процесів на селі, закономірностей розшарування і розкладу російської общини, утворення класів підприємців і най маних робітників зроблений вже у перших творах Леніна. Виступаючи на зборах гуртка марксистів з рефератом «З приводу так званого питання про ринки» (1893 р.) у відповідь на реферат Л. Красіна, Ленін доводить помилковість заперечення утворення внутрішнього ринку в Росії. Він показує, що процес відтворення супроводжується подальшим розвитком ринку, ступінь розвитку якого характеризує розвиток капіталізму. Ленін будує схему розширеного відтворення із урахуванням технічного прогресу і зростання органічної будови капіталу. Критикуючи Красіна, Ленін розглядає процес роз кладу натурального господарства, закономірності розвитку товарного виробництва, капіталістичні відносини.
  Леонтьєв Василь Васильович (1906—1999) — один з найвидатшших вчених-економістів сучасності, лауреат Нобелівської премії з економіки (1973), родоначальник теорії міжгалузевого аналізу економічних систем, радник багатьох урядів. Народився 5 серпня 1906 р. в Санкт-Петербурзі. Його батько — професор суспільних наук Петербурзького університету, мати — історик-мистецтвознавець, дід по батьку — великий промисловець, власник текстильних фабрик. Навчався в 1921 —1925 pp. в Петроградському університеті і успішно закінчив його. Продовжив освіту в Берлінському університеті. В 1928 р. отримав ступінь доктора філософи за дисертацію на тему «Економіка як кругообіг». З 1927 р. працював молодшим науковим співробітником Кільського інституту світової економіки. В 1928—1929 pp. В. Леонтьєв — економічний радник уряду Китаю в м. Нанкіні. В 1931 р. емігрував до США, де викладав економіку в Гарвардському університеті. Серед його студентів були майбутні Нобелівські лауреати — П. Семюельсон, Р. Солоу. В 1946 р. створив Гарвардський економічний дослідницький центр, який очолював до 1973 р. В 1975—1986 pp. В. Леонтьєв працював директором інституту економічного аналізу при Нью-Йоркському університеті.
  В 1970 р. В. В. Леонтьєв був обраний президентом Американської економічної асоціації. Протягом 11 років очолював Економічне товариство при Гарвардському університеті. Перелік його титулів та нагород займає декілька сторінок. Леонтьєв — почесний доктор більше десятка університетів, у тому числі Паризького (Сорбонна), Римського, Брюссельського, Лозаннського та ін. В 1988 р. був обраний іноземним членом Академії наук СРСР. Кавалер ордена Херувіма (Італія), ордена Почесного легіону (Франція), ордена «Сонце, що сходить» (Японія), Французького ордена мистецтва та літератури.
  Для наукової діяльності В. В. Леонтьєва насамперед характерні поєднання глибини економічного мислення із застосуванням математики, оптимальне поєднання теоретичного аналізу і прикладних економічних розробок, системний підхід. Вихідні положення методології дослідження сформульовані вченим у широко відомій статті «Сліпе» теоретизування. Методологічна критика нео-Кембриджської школи» (1937).
  Перша велика монографія В. В. Леонтьєва «Структура американської економіки, 1919—1929 pp.» (1941) принесла йому славу справжнього новатора в економічній науці. В 1951 р. вийшла друга монографія вченого «Структуpa американської економіки, 1919—1939 pp.", а в 1953 р — книга "Дослідження структури американської економіки". Обидві праці перекладені на кілька мов Метод В. Леонтьєва "затрати—випуск" отримав міжнародне визнання і широке використання у всьому світі. Міжгалузеві баланси економіки були побудовані в більш ніж 100 країнах світу. В процесі удосконалення і ускладнення моделі "затрати—випуск" був створений динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості, зміну цінових пропорцій. Модель була переведена на гнучкі коефіцієнти
  Відомі фундаментальні праці В.В. Леонтьєва з економічного моделювання: "Економіка затрат—випуску" (1966), "Новий погляд на економіку" (1967), "Економічна система в епоху перелому" (1976), двотомник "Економічні ессе: теорії, дослідження, факти, політика" (1966, 1977). Остання роботи перекладена на багато мов, в тому числі і на російську (1990 p.).
  Коло наукових інтересів В. Леонтьєва надзвичайно широке: аналіз економічних теорій; методологія дослідження; математика в економіці; теорії грошей і цін; економічні цикли, ефективність концентрації виробництва; довгострокові сценарії світового розвитку та ін. В останнє десятиріччя вчений значну увагу приділяв розробці проблем трансформації командно-адміністративної економіки в ринкову.
  Ліст Фрідріх (1789—1846) народився і здобув початкову освіту у Вюртембурзі. Слухав лекції у Тюбінгенському університеті, одночасно працюючи на посаді службовця. Свій перший науковий нарис Ф. Ліст присвятив проблемі місцевого самоврядування.
  За свої ліберальні, реформістські ідеї зазнав політичних переслідувань. Він був змушений залишити Німеччину, жив у Франції, Англії, Швейцари. Після повернення на батьківщину його було заарештовано. Дев´ять місяців провів у в´язниці, а потім його вислали із країни до Америки (1825).
  В Америці Ф. Ліст був фермером, підприємцем, редактором газети, в якій друкував свої статті на економічні теми. Після повернення до Німеччини (1832) був консулом в Лейпцігу і Штутгарті. Країна тоді вже була на порозі митного об´єднання, за яке Ліст боровся з 1819 р. і яке 1834 р. стало реальністю.
  Але його політичні опоненти протягом життя вченого ніколи не забували і не дарували йому колишнього раннього лібералізму. Як наслідок — німці не повірили у запропоновані ним реформи. У 1846 р. Ф. Ліст завершив життя самогубством у Тіролі, де знаходився на відпочинку. Після смерті до нього прийшло величезне визнання: йому була присвоєна ступінь доктора наук, на честь його були споруджені монументи в кількох німецьких містах, його ім´ям називали вулиці і навчальні заклади. Праці Ліста опубліковані в десяти томах. Найбільш відома робота вченого — «Національна система політичної економи, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), написана у вигнанні в Парижі (1837—1840). У цій книзі Ф Ліст розглянув кілька «систем політичної економи» систему «італійських економістів» (меркантилізм), яку він називає «промисловою системою»; «систему мінових цінностей», тобто вчення А. Сміта, яке, на думку Ліста, помилково називають «промисловою системою»; «систему» Ж.-Б Сея, яку розглядав дуже критично. Російською мовою вперше опублікована в 1891 р. В Роси прихильниками протекціоністської політики Ф. Ліста були О. І. Чупров, І. І. Янжул, С. Ю. Вітте та ш.
  Мальтус Томас Роберт (1766 – 1834) народився у 1766 році у сільській місцевості поблизу від Лондона в сім´ї поміщика Його батько був людиною освіченою, знайомий з філософами та економістами свого часу, зокрема з Д. Юмом та іншими.
  Оскільки багатство в англійських сім´ях не ділилося між дітьми, Т. Мальтусу як молодшому сину за звичаєм призначалась духовна кар´єра. Тому не випадково, що, закінчивши коледж Іісуса Кембриджського університету, він прийняв духовний сан і отримав у сільському приході місце другого священика. Однак молодий Мальтус, який завжди тягнувся до науки, з 1793 р. (в 27 років) став одночасно вчителювати в коледжі Іісуса і лишався на цій посаді до свого одруження у 1804 р. (умовою членства у коледжі була без-сімейність). При цьому весь свій вільний час він повністю присвятив дослідженню проблеми взаємозв´язку економічних процесів з природними явищами, якою він захопився ще з юнацьких років у бесідах та дискусіях з батьком. Як це не дивно, але батько був ентузіастом і оптимістом, а син — скептиком і песимістом. Мальтусу-старшому були близькі ідеї французьких енциклопедистів і англійського утопічного соціаліста Уїльяма Годвша про надзвичайно великі можливості удосконалення суспільства і людини, про близкість «золотого віку» людства. Мальтус-молодший був настроєний до всього цього критично. На майбутнє людства він дивився як у темряву ночі, в утопії Годвша не вірив. Підшукуючи аргументи у дискусіях з батьком, він наштовхнувся у кількох авторів XVIII ст. на ідею, що люди розмножуються швидше, ніж зростають засоби існування, що населення, якщо його нічим не стримувати, може подвоюватися кожні 20 — 25 років. Мальтусу здавалось очевидним, що виробництво харчів не може рости такими самими швидкими темпами. Таким чином сили природи не дозволяють людству вибратися із бідності. Надзвичайна плодючість бідняків — ось основна причина їх жалюгідного становища у суспільстві. І виходу із цього тупика не видно. Ніякі революції тут не допоможуть. Ці сумніви і аргументи пізніше будуть покладені Т. Мальтусом в основу його теорії.
  Із основних етапів біографи Т. Мальтуса важливо відмітити той факт, що оженився він пізно — у 39 років, і мав трьох синів та одну доньку.
  У 1798 р. з´явилась анонімно опублікована книга під назвою «Дослід про закон народонаселення», її автором виявився нежонатий молодий пастор — майбутній вчений-економіст Т. Мальтус, який викликав на себе нескінченні нападки різким, безкомпромісним, навіть цинічним викладом своїх поглядів. Він писав: "Людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки не здатні прогодувати її або якщо суспільство неспроможне використати її працю, не має права вимагати будь-якого харчу, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує їй віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання" (у кількох подальших виданнях Мальтус вилучає це місце).
  Здавалося б Т. Мальтус належав до людей, які вважають жорстокість розумною необхідністю, а гуманність — шкідливою вигадкою. Але в житті, як відмічають сучасники, він був компанійською і дуже приємною людиною! Він відрізнявся дивовижною урівноваженістю і спокійністю духу, ніхто ніколи не бачив його сердитим, дуже радим, або дуже пригніченим. Такий характер дозволив йому байдуже сприймати ті образи, яким він піддавався за свої жорстокі погляди.
  Почасти з цієї причини, а точніше з метою поліпшення свого твору він з 1799 по 1802 р. здійснює подорож по країнах Європи.
  Наступного 1803 р. у передмові до другого видання книги, яку на цей раз Т. Мальтус видав під своїм ім´ям (усього за його життя вийшло шість видань, раз за разом більшим тиражем ), він, визнаючи важкість сприйняття деяких гнітючих прогнозів, які містяться у праці, і допускаючи неминучість " помилок в розрахунках і викладі фактів", писав: "Щодо моїх думок.., то, надіюсь, що вони не будуть відхилені досвідом минулого... Дотримуючись такої думки, слід водночас визнати, що бідність і біди нижчих класів населення є непоправне зло... Але якщо які-небудь помилки всупереч моїй волі вкралися у цю працю, вони не можуть мати значного впливу на сутність моїх міркувань".
  Успіх, який принесла Т. Мальтусу публікація його першої книги, спонукав автора «Досліду» удосконалити цей твір. Тому і друге, і наступні видання були істотно оновлені і розширені за рахунок історичних екскурсів та критичного аналізу праць інших авторів. Із стислого памфлету — у першому виданні — книга стала великим трактатом у наступних. У другому виданні (1803 р.) Мальтус будує своє дослідження на такій великій кількості фактів, що він може претендувати на місце в ряду засновників історико-економічної науки. При перевиданні автор згладив або усунув багато «гострих кутів» своєї колишньої доктрини, хоч і не відмовився від застосування виразу «в арифметичній прогресії».
  Примітно, що він став на менш песимістичну позицію щодо майбутнього роду людського і висловив надію на можливість обмеження росту населення через дотримання моральних принципів і на те, що дії «хвороб і бідності — постійних стримуючих факторів збільшення населення — можна буде уникнути».
  Правильність наукового передбачення Т. Мальтуса виявилась очевидною, а обгрунтована ним так звана теорія народонаселення, популярність якій надало багаторазове перевидання «Досліду про закон народонаселення», стала невід´ємною частиною методологічної бази політичної економії, як це визнавали і Чарльз Дарвін, і Девід Рікардо, і багато інших учених із світовим ім´ям.
  Маркс Карл (1818 — 1883) народився 5 травня 1818 року в німецькому місті Трирі. Він був другим із дев´яти дітей адвоката Генріха Маркса, який походив із сім´ї рабина, котрий перейшов у 1816 році з іудейства у протестантизм. Сім´я мала середній достаток. В 1830 — 1835 pp. навчався у гімназії міста Трира. З 1835 року навчався на відділенні права Боннського університету, а з 1836 по 1841 р. вивчав право, історію, філософію та історію мистецтв у Берлінському університеті, по закінченні якого одержав ступінь доктора на філософському факультеті Ієнського університету.
  У 1842 році К. Маркс переїхав до Бонна і до 1843 року включно працює співробітником, а потім редактором «Рейнської газети» в Кельні. У 1843 р. одночасно відбулося кілька подій: закриття газети, редактором якої він був, одруження з дочкою німецького барона Женні фон Вестфален, переїзд до Парижа. Саме тут, у Парижі, він розпочав роботу над проблемами політекономії разом з Арнольдом Руге.
  Наступні два роки (1844 — 1845) стали для К. Маркса початком поглибленого вивчення політичної економії, філософії і соціології. Він знайомиться з Г. Гейне, П. Прудоном, М. Бакуніним, зав´язує дружбу з Ф. Енгельсом, з яким видає їх першу спільну працю «Святе сімейство».
  У 1845 — 1848 pp. К. Маркс перебував у Брюсселі. За ці роки, співпрацюючи з Ф. Енгельсом, він видає разом з ним такі праці, як «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Ідейні розбіжності з П. Прудоном, особливо щодо книги останнього «Економічні протиріччя…», стали причиною видання Марксом свого першого виключно політекономічного твору під назвою «Злиденність філософії».
  У Німеччину К. Маркс повертається у 1848 р. Поїхавши у Кельн, він очолив «Нову Рейнську газету», сподіваючись вплинути на наростання в країні революційного руху. У своїй газеті у 1849 р. він опублікував працю «Наймана праця і капітал», після чого його було вигнано з Німеччини і, як виявилося, назавжди. Після короткострокового перебування у Парижі, К. Маркс решту свого життя (1850 — 1883) провів у Лондоні.
  У лондонський період поряд з іншими творами він пише «Капітал», який вважав працею свого життя. Його фінансові справи у цей період складалися непросто. Так, з 1851 р. і протягом десяти років К. Маркс був співробітником газети «Нью-Йорк Дейлі Трибюн» і через фінансові труднощі протягом 1852 —1857 pp. був вимушений займатися журналістикою заради заробітку, що майже не залишало часу для продовження економічних досліджень. Щоправда, незважаючи на це, йому вдається підготувати працю «До критики політичної економії», і за сприянням Ф. Лассаля, який умовив одного з берлінських видавців прийняти її, в 1855 р. вона була надрукована.
  Однак у 1862 р. розрив з Ф. Лассалем, припинення з початком громадянської війни у США співробітництва в «Нью-Йорк Дейлі Трибюн» викликали значні фінансові ускладнення, які тривали до 1869 p., коли його нерозлучний друг і соратник Ф. Енгельс вирішив цю проблему, забезпечивши К. Маркса щорічною рентою. Саме в цей період ціною надзвичайних зусиль в 1867 р. Маркс остаточно відредагував і у тому ж році в Гамбурзі видав перший том "Капіталу". Два інші томи (з самого початку було задумано випустити "Капітал" у трьох томах) до часу видання першого не були готові до публікації як через хворобу і фінансові труднощі, так і, найімовірніше, через усвідомлення автором незавершеності цієї праці.
  К. Марксу так і не вдалося закінчити другий і третій томи "Капіталу". Ще в листопаді 1878 р. у листі до Н. Даніельсона він писав, що до кінця 1879 р. підготує до друку другий том "Капіталу", але 10 квітня 1879 р. повідомляв йому ж, що цей том опублікує не раніше, ніж вивчить розвиток і завершення кризи англійської промисловості.
  К. Маркс помер 14 березня 1883 р.— через два роки після смерті (у 1881 р.) його дружини Женні Маркс. Всю роботу щодо збору матеріалу і підготовки до публікації другого (вийшов з друку в 1885 р.) і третього (виданий у 1894 р.) томів "Капіталу" взяв на себе Ф. Енгельс. Мабуть, насправді досить важко встановити, яка частина у творах Маркса припадає на частку Енгельса, але, очевидно, вона значна. Що стосується "Капіталу", безсумнівно й інше — томи другий і третій написані після смерті Маркса, їх зміст був добутий Енгельсом із об´ємних рукописів Маркса, не зовсім закінчених.
  Маршалл Альфред (1842 — 1924) — один з провідних представників неокласичної економічної теорії, лідер "кембриджської школи" маржиналізму. А. Маршалл у дитинстві під впливом батька готувався до духовної кар´єри, оскільки його дід був священиком. З предметів, які вивчав, найбільше любив математику, а у вільний від навчання час його захопленням були шахи.
  Не поділяючи поглядів батька та позичивши у дядька грошей, А. Маршалл самостійно з рідного Лондону вирушив вивчати математику в Кембриджський університет, який закінчив з відзнакою і був залишений там для викладацької роботи. Як виявилося згодом, назавжди, оскільки остання стала основною справою його життя.
  Політичну економію А. Маршалл викладав з 1868 до 1908 р. З 1877 до 1885 р. був змушений тимчасово у зв´язку з сімейними обставинами залишити Кембридж, викладав у Бристольському та Оксфордському університетах. З 1902 р. за його ініціативою було запроваджено нове викладання цієї спеціальності під назвою «економікс», таким чином було остаточно витіснено читання курсу за підручниками політичної економії «класичної школи» Дж. С. Мілля.
  Основна праця А. Маршалла — шестикнижжя «Принципи економікс» — була видана у 1890 р. і після постійно ним доповнювалась, перероблялась у восьми виданнях, що вийшли за його життя.
  Мен Томас народився в Лондоні у 1571 р. у сім´ї ремісника і торговця. Після ранньої смерті батька виховувався в сім´ї вітчима — багатого купця, одного із засновників відомої Ост-Індської торгової компанії. У 1615 p., розбагатівши і придбавши за час роботи в компанії солідну репутацію, був обраний до ради директорів компанії. З цього часу він був найактивнішим захисником її інтересів у парламенті і у пресі. З 1622 р. був членом спеціальної державної комісії з торгівлі.Його вважають найвидатнішим представником англійського пізнього меркантилізму.
 

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія