пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

21.4. Дискусії та устремління реформ (60-80-ті роки)


Спроби побудувати цілісну "теорію радянського господарства", визначити "систему виробничих відносин і законів соціалізму" робилися і після смерті Сталіна у 60-80-ті роки. У наукових публікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничих відносин соціалізму. Серед них найбільш поширеними були наступні.
  Моделі системи Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні для всіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характерні для однієї економічної формації.
  У структурі виробничих відносин соціалізму виділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародної власності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистої власності; відносини власності громадських організацій (Н. Цагалов).
  Була запропонована і модель системи виробничих відносин, яка отримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини виробництва; відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тим виділяли і відносини, які з´єднували систему в єдине ціле: систематизовані відносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законі планомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я. Кронрод).
  Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнем організації суспільного виробництва. Ця концепція грунтувалася на тому, що суспільство існує як сукупний виробник і як суб´єкт виробничих відносин. По суті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб´єкт економічної системи. У зв´язку з цим у структурі відносин виділялись: відносини безпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини між окремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини між виробничими осередками; відносини всередині виробничих осередків; відносини між суспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.
  Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якою як елементи системи виробничих відносин виділялись: техніко-економічні; соціально-економічні відносини; організаційно-економічні відносини (А. Покритан). Ця концепція широко висвітлювалась у підручниках.
  Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, які безпосередньо грунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (її розподіл і спеціалізацію, рівень усуспільнення і т. п.-Авт.), і соціально-економічні відносини (форми власності, соціальна структура власності, система інтересів.-Авт.), які надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін).
  На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику.

  Класифікація економічних законів При класифікації економічних законів соціалізму виходили із класифікації виробничих відносин.
  У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повного добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особистості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові приписувалися основні функції: забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості; регулювання провідних пропорцій народного господарства; роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва. Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту добробуту людей.
  Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична економіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь розвиток на «суспільство загального добробуту», а на практиці реалізація кожної нової соціальної програми ставала все більш «недосяжною» для народного господарства. Пошуки «винного» привели до появи теоретичної схеми, за якою глибинні закони економіки ніби-то реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише ті форми господарського механізму, включаючи форми планування і управління, які створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики: розпочали вивчати реальні потреби людей, структуру їх інтересів.
  Не менш важливим у 60 – 80-ті роки було вияснення того, як використовуються економічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльність радянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізм використання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідні умови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогами об´єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із них було визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їх свідоме використання. Другою умовою вважалось єдине науково обгрунтоване народногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася роль господарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичного змагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію.
  Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняття власності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим майном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та індустріалізації (М. Колганов).
  Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій офіційно було записане положення про те, що суспільна власність – основа соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми.
  У результаті склалися три основні концепції власності.
  Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій концепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відносини зв´язують суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного розвитку теорії власності.
  Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов´язковому зв´язку з робочою силою.– Авт.) привело вчених до трьох основних висновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення, оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальних об´єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільної власності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Вся сукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояв відносин власності у масштабі суспільства. При Цьому кожна ланка такої сукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як і будь-яка із її історичних форм, має реалізуватися, приносити якісь плоди своєму суб´єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична, не має реального значення для власника. Було визнано, що основною формою реалізації суспільної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходів трудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров´я народу, вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів країни. Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, оголошувалося формами реалізації суспільної власності.
  Згідно з третьою концепцією, власність не має об´єктивного, самостійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробничих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об´єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як прагнення подолати обмеженість перших двох, коли економічний зміст власності немов би розчиняється (зникає) у системі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правові відносини, тоді все стає на свої місця: існують об´єктивні виробничі відносини та юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнято називати відносинами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці, тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводилася за рамки економічних відносин.
  У 70-ті роки утвердилась думка, що власність – основа виробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшому розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.

  Теорія і практика соціалістичного господарювання Поряд з проблемою власності у радянській економічній науці розглядались і проблеми, більш тісно пов´ язані з реальною практикою соціалістичного господарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення таін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталінську тезу про існування двох форм власності як причини товарного виробництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництва не є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов та ін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспільним поділом праці; Я. Кронрод – неоднорідністю праці у державному секторі, що викликало необхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.
  Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці «План і ринок» (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі «Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання» (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка грунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва.
  Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувались різні: розподіл праці (Г. Худокормов); різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у рамках єдиної державної власності (І. Кузьмінов); специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальний характер тієї економічної системи, яка була створена Сталіним і яка вже наприкінці 80-х років отримала назву «державного соціалізму».
  У результаті виступів проти трактування соціалізму як різновидності товарного, а тим більше ринкового господарства (аргументи противників: соціалізм не є системою товарного виробництва.– Авт.) в економічній літературі все більше утвердилась характеристика сутності соціалізму як безпосередньо суспільного, планомірно організованого суспільства, яке розвивається в ім´я забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості. Відповідно саме до цих якостей соціалізму товарне виробництво «знімалось» як більш рання і немов би незріла форма організації суспільного виробництва. Існування ж реальних товарно-грошових відносин пояснювалось суперечністю соціалізму як першої сходинки на шляху до комунізму, його об´єктивною незрілістю. Процес перетворення товарного виробництва у безпосередньо суспільне, на думку ряду економістів, продовжувався і в умовах зрілого соціалізму; тим самим проголошувалася тенденція, прямо протилежна тій, що мала місце у дійсності, де товарно-грошові відносини легально і нелегально прокладали собі дорогу.
  Термін «товарне виробництво» з початку 70-х років зник з наукового обігу, його знову стали пов´язувати з ринком. Дозволялось говорити лише про товарно-грошові відносини. З´явились і концепції, згідно з якими товарно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто нетоварних за своєю сутністю відносин.
  Практичні У 60-ті роки були зроблені спроби проведення пропозиції економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 – 1965 pp. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
  Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв´язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
  Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах. – Авт.) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб´язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.
  Така схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
  Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК КПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов´язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, плани постійно "коригувались" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції.
  Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централізоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав:
  1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації;
  2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку;
  3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку (у 1966 – 1967 pp. була здійснена реформа оптових цін у промисловості.– Авт.);
  4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.
  Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п´ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв´язки з бюджетом. Проте адміністративна обов´язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.
  Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 – 1967 pp. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.

  Концепції планового ціноутворення Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній економіці повинні були мати «планові якості». Разом з тим існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.
  Концепція планового ціноутворення грунтувалася на витратній моделі ціни, при якій в основі ціни лежали суспільне необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відображати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленої праці на виробництво певного товару. Проте в практиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньогалузевих витрат.
  Щоб знайти вихід із такої ситуації, що виникла внаслідок застосування моделі ціноутворення на базі СНЗП, була запропонована модернізована концепція «планової ціни», у якій враховувались не лише затрати праці, але й якість, споживчі властивості продукту, його корисний ефект У споживача, суспільна необхідність у ньому (інакше кажучи – «попит».– Авт.)

  Як підсумок двадцятирічної дискусії у радянській економічній літературі сформувались такі основні концепції планового ціноутворення: вартісна, ціни виробництва, цін оптимального плану, ціни рівноваги.

Вартісна концепція, згідно з якою основою цін має бути вартість продукції (Я. Кронрод та ін.) була поширена на початку 60-х років. Для вирахування цін пропонувалась наступна формула
  Ц = с + v +m´,
  де с – вартість витрачених засобів виробництва; v – заробітна плата; m´ – норма вартості додаткового продукту, яка обраховувалась по суті як довільна надбавка до заробітної плати.
  Вартісна, або витратна, концепція опиралася на поняття СНЗП, як на основу формування цін. Основний недолік витратної ціни полягав у тому, що різниця у рівнях рентабельності (як проектної, так і особливо фактичної, яка виникала при її застосуванні) не відображала різниці у корисному ефекті різних видів продукції, в їх потребі, в їх дефіцитності.
  Концепція цін оптимального плану була висунута у працях Л. Канторовича*, В. Немчинова та ін.
  Саме за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів Л. Канторовичу і Т. Купмансу (Йєльський університет, США) у 1975 р. було присуджено Нобелівську премію.
  Якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний період та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені коефіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена формально у вигляді цільової функції (критерію оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації якого буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім видам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні (за термінологією Канторовича – об´єктивно зумовлені) оцінки, що дорівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, держава одночасно визначала б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.
  Пошук більш практичних підходів у рамках цього напряму привів до обгрунтування формули планової ціни як суми витрат факторів
 p=My+Ty+Фy+Py
  де Му – питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію), які можна оцінювати за діючими цінами з урахуванням їх взаємної ув´язки; Ту – оцінка трудових витрат, які можна наближено обрахувати як питомі витрати заробітної плати з нарахуваннями до рівня повних витрат на відтворення робочої сили з урахуванням суспільних фондів споживання; Фy – «прокатна оцінка» (тобто вартість використання) виробничих фондів на одиницю продукції; Ру – рентна складова.
  Чимало прихильників мала і концепція «ціни виробництва», її позитивність полягала в тому, що такі ціни враховували фондомісткість виробництва, проте при цьому ціни на продукцію трудомістких галузей не забезпечували б підприємству необхідних нагромаджень. Формула ціни виробництва мала такий вигляд:
  Ц = с + v + ф*рн,
  де Ц - ціна; с – матеріальні витрати; ф – фонди, які використовуються при виробництві певного товару; рн – норма рентабельності по народному господарству, обчислена як відношення чистого доходу до вартості основних виробничих фондів і матеріальних оборотних засобів.
  Найбільш дискусійною була змішана модель ціни під назвою «зведених СНЗП» (В. Дяченко), за допомогою яких пропонувалося позбавитися від мінусів «чистих» концепцій, зберігпги їх плюси (модель мала ще назву «ціна відтворення»).
  Вона отримала такий вигляд:
  Ц = М + 3 (1 + Рз) К Рф + Н + П,
  де М – питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію); 3 – питомі витрати заробітної плати; Рз – норматив чистого доходу, який включається в ціну пропорційно заробітній платі; Ф – питома фондомісткість; Р – норматив чистого доходу, який включається у ціну пропорційно вартості виробничих фондів; К – коефіцієнт галузевої диференціації нормативу Рф; Н– податок з обігу; П – питомі рентні платежі.
  Це була остання модель методів планового ціноутворення, яка спиралася в цілому на «технічну» версію вартості. Критики її звертали увагу на те, що, на думку класиків марксизму, вартість не піддається розрахунку і за своєю природою може проявлятися лише через коливання цін під тиском динаміки попиту і пропозиції, тобто через функціонування ринкового механізму. Звідси виходило, що будь-яка модель ціни із числа орієнтованих на СНЗП як основу, може дати лише деяку умовну величину, яка тільки випадково може збігатися із СНЗП і забезпечувати погодженість інтересів.
  Таким чином, незважаючи на те, що нові ціни дали змогу забезпечити на деякий час рентабельність праці практично в усіх галузях промисловості, вони були у черговий раз пристосовані до господарських умов. Ціни, як і раніше, не виконували ролі регулятора ефективного розподілу ресурсів і ефективного використання їх.

  Соціалістичне  виробництво і НТП Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало
особливо актуальною проблемою для радянської науки у середині 70-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що УСПІШНО подолали кризу модернізації середини 60-х – початку 70-х pp.
  Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що «ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти нову техніку і її впроваджувати" (О. Румянцев).
  У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв´язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централізованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народ, ного господарства серйозно порушували відтворювальні зв´язки у виробництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.
  Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.
  У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основне питання – чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства – не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія