Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

18.2. Теорія економіки права та суспільного вибору


Особливий розділ у новій інституціональній теорії займає економіка права (Р. Познер, С. Пейович, Г. Каламбрезі і Г. Беккер). Концептуальний її каркас можна уявити у такому вигляді. Неоінституціоналісти виходять з того, що агенти ведуть себе як раціональні максимізатори при прийнятті не лише ринкових, але і позаринкових рішень (таких, наприклад, як дотримуватися чи не дотримуватися закону, порушувати чи не порушувати судовий позов і т. п.).
  Правова система подібного ринку розглядається як механізм, що регулює розподіл обмежених ресурсів. Наприклад, у випадку викрадення, як і у випадку продажу, цінні ресурси переміщуються від одного агента до іншого. Різниця в тому, що ринок має справу з добровільними угодами, а правова система – з примусовими, які здійснюються без згоди однієї із сторін. Багато примусових угод виникає в умовах настільки високих трансакційних витрат, що добровільні угоди через це виявляються неможливими.
  Економіка Неоінституціоналісти детально аналізують, як реагують права економічні агенти на різні правові установки і як змінюються самі правові норми під впливом економічних факторів. Припускається, що в основі розвитку і функціонування правових інститутів лежить економічна логіка, що їх робота в остаточному підсумку будується на принципі економічної ефективності. Різними авторами він формується по-різному: як принцип максимізації багатства, як принцип мінімізації трансакційних витрат і т.п.
  У багатьох представників неоінституціоналізму принцип ефективності отримує нормативне тлумачення. Вони наполягають на тому, що правові норми мають установлюватися, виходячи із міркувань ефективності. З такого підходу випливають наступні загальні вимоги до правової системи:
  1) закон має сприяти зниженню трансакційних витрат, зокрема, ліквідовуючи штучні перешкоди на шляху добровільного обміну і забезпечуючи виконання укладених контрактів;
  2) він має також чітко визначати і надійно захищати права власності, перешкоджаючи перетворенню добровільних угод у примусові. В умовах низьких трансакційний витрат, як це випливає із теореми Коуза, ліквідація невизначеності у наділенні правами власності буде вести до розширення меж добровільного обміну;
  3) при високих трансакційних витратах законодавство має вибирати і встановлювати найбільш ефективний із усіх доступних розподіл прав власності. Це такий розподіл, до якого економічні агенти приходили б самі, і їм не перешкоджали б у цьому високі витрати трансакцій.
  Отже, правова система покликана полегшити роботу ринку, а там, де це неможливо, "стимулювати" її результати. Дотримуючись цих порад, вона сприятиме оптимальному використанню ресурсів суспільства.

  Теорія  суспільного  вибору
  Теорію економіки права неоінституціоналістів доповнює теорія суспільного вибору (public choice theory), її школи називають «новою політичною економією», оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроеко-номічних рішень. Критикуючи кейнсіанців, її представники (К. Ерроу, Дж. Б´юкенен*, Г. Таллок, М. Олсон та інші) поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, вони зробили об´єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. Дж. Б´юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини» та аналіз політики як процесу обміну.
  Основна передумова суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, в якої немає ніяких інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.
  «Раціональна політика» підтримує насамперед ті програми, які сприяють росту їх престижу і підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах.Таким чином, робиться спроба через теорію суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, включаючи державну службу.
  Другою передумовою теорії суспільного вибору є концепція «економічної людини» (homo economicus). Людина у ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона намагається прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності, її поведінка раціональна, це означає, за даною теорією, що всі – від виборців до президента – керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати (передусім вигоди І витрати, пов´язані із прийняттям рішень.-Авт.).
  Нарешті, трактування політики як процесу обміну дає змогу неоінсти-туціоналістам виявити основну різницю між економічним і політичним ринками. Вони вбачали її в проявленні інтересів людей. «Політика,– пише Дж. Б´юкенен,– є складною системою обміну між індивідумами, у якій останні намагаються колективно досягнути своїх власних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці – погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному – від місцевої пожежної охорони до суду».
  Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічній градації. Проте держава – це ринок особливого роду. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи держави, депутати – приймають закони, чиновники – стежать за їх виконанням. Виборці і політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборчими обіцянками. Основними сферами аналізу теорії, що розглядається, є сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання.
  Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна цілком покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.
  Неоінституціоналісти доводять, що у суспільстві (виборчому органі) відсутній раціональний підхід, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе назвав парадоксом голосування. Парадокс голосування (paradox of voting) – це протиріччя, яке виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення дійсних переваг суспільства щодо економічних благ.
  Парадокс голосування не лише дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, які не відповідають інтересам більшості, але і наочно показати, чому результати голосування піддаються маніпуляції. Тому при затвердженні регламенту слід уникати впливу кон´юнктурних факторів, які заважають приймати справедливі й ефективні законопроекти. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, гарантом демократичних Рішень мають бути тверді і стабільні конституційні принципи і закони.
  Представницька демократія має, як вважають дослідники суспільного вибору, ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за перетворенням прийнятих рішень ужиття.
  Водночас при представницькій демократії можливе прийняття рішень в інтересах вузької групи осіб, а не більшості населення. Бажання постійно впливати на депутата у виборця мінімальне. Це пов´ язано з необхідними витратами – писати листи, посилати телеграми або телефонувати і т.п. Інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях, таких як, наприклад, у виробників конкретних товарів і послуг. Зміни умов виробництва – це для них питання життя чи смерті. Тому такі групи особливо зацікавлені у підтриманні постійного зв´язку з представниками влади. Вони використовують всі методи впливу (аж до підкупу), щоб чинити тиск на законодавців і чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних для обмеженої групи виборців політичних рішень називають лобізмом (lobbying).
  Вигода від прийняття таких рішень буде реалізована всередині групи, а витрати розподілені на все суспільство в цілому. Сконцентрований інтерес небагатьох перемагає розпорошені інтереси більшості. Тому відносний вплив груп з особливими інтересами значно більший від їх частки голосів. Такий вплив концентрованих інтересів пояснює масу парадоксів економічної політики держави. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, сконцентрованим у визначених районах, ніж розпорошеним по всій країні.
  Депутати, у свою чергу, також зацікавлені в активній підтримці з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий строк. Лобізм дозволяє віднаходити джерела фінансування передвиборчої компанії і політичної діяльності. Ще більше зацікавлені у лобізмі професійні бюрократи, від діяльності яких залежить не лише прийняття, а й реалізація рішень. Тому виборчі органи і виконавча влада мають дотримуватися визначених принципів, поле їх діяльності має бути чітко обмеженим.
  До викладеного слід додати систему логролінгу (logrolling – «перекочування колоди,» «торгівля голосами»). Підтримку своїх питань депутат «купує», віддаючи взамін свій голос при захисті проектів своїх колег. Така підтримка інколи дозволяє добитися більш ефективного розподілу ресурсів, тобто такого, який би підвищував загальне співвідношення корисності і витрат відповідно до принципу оптимальності Парето. Проте не виключено і протилежне. Йдучи назустріч місцевим інтересам, за допомогою логролінгу уряд добивається схвалення великого дефіциту держбюджету, росту асигнувань на оборону і т.п. Тим самим загальнонаціональні інтереси нерідко приносяться у жертву регіональним вигодам.
  Класичною формою логролінгу є «бочечка з салом» – закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, нерідко слабопов´язаних з основним законом, пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все нові і нові пропозиції («сало»), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон схвалить більшість депутатів. Подібна практика ховає в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі питання (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів і т.п.) можуть бути «куплені» наданням приватних податкових пільг і задоволенням обмежених місцевих інтересів.

  Економіка бюрократії Важливим напрямом теорії суспільного вибору є економіка бюрократії. Економіка бюрократії (economics of bureaucracy) згідно з теорією суспільного вибору – це система організацій, яка задовільняє, як мінімум два критерії: по-перше, вона не виробляє економічних благ, які мають ціннісну оцінку, і, по-друге, включає частину своїх доходів із джерел, не пов´язаних з продажем результатів своєї діяльності. Вже в силу свого становища бюрократія не зв´язана безпосередньо з інтересами виборців, вона обслуговує насамперед інтереси різних груп законодавців і виконавчих гілок влади. Чиновники не лише реалізують уже прийняті закони, але й активно беруть участь у їх підготовці. Через бюрократів групи з особливими інтересами «обробляють» політиків, подають інформацію у вигідному для них світі.
  Бюрократія, як правило, більше боїться критики з боку груп з особливими інтересами, ніж незадоволення суспільства в цілому. І, навпаки, у випадку провалу їм можуть допомогти вийти із складного становища знову ж таки групи з особливими інтересами, з якими вони тісно пов´язані.
  Дослідники-економісти вважають, що реалізуючи свої власні цілі та інтереси особливих груп, бюрократи прагнуть до прийняття таких рішень, які відкрили б для них доступ до самостійного використання різних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заробити, прийняття ж програм, які дорого коштують, дає їм широкі можливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв´язків з групами, що їх підтримують, і в остаточному підсумку дає змогу підготувати для «відходу» якесь тепленьке містечко. Не випадково багато працівників корпорацій, попрацювавши у державному апараті, повертаються у свої корпорації з помітним підвищенням. Така практика отримала назву «система обертальних дверей».
  Зміцнення бюрократії збільшує неефективність роботи організації. Бюрократія намагається прискорити хід справи адміністративними методами, шляхом абсолютизації форми на шкоду змісту, принесення стратегії у жертву тактиці, підкорення цілей організації завданням її збереження. Знижується якість рішень, які приймаються, збільшується документообіг. Реакцією на провали прийнятих раніше програм є збільшення асигнувань і ріст штатів співробітників (у приватних фірмах критерій ефективності – зростання прибутку, у державному апараті чіткі критерії відсутні. – Авт.). Все це сприяє розбуханню державного апарату – людей, зайнятих пошуком політичної ренти.
  Пошук політичної ренти (political rent seeking) – це прагнення отримати економічну ренту за допомогою політичного процесу (аналіз цього явища ініціювали праці Анни Крюгер у 19 74 р.). Державні чиновники намагаються отримати матеріальні вигоди за рахунок як суспільства в цілому, так і окремих осіб, які добиваються прийняття окремих рішень. Бюрократи, беручи участь у політичних процесах, роблять спроби провести такі рішення, які б гарантувати їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацікавлені у рішеннях, які забезпечують явні і швидкі вигоди при прихованих витратах, що важко визначаються. Подібні рішення сприяють росту популярності політиків, але, як правило, вони економічно неефективні.
  Ієрархічна структура державного апарату будується за тими ж принципами, що і структура великих корпорацій. Проте державні установи часто не можуть скористатися перевагами організаційної структури приватних фірм. Причинами цього є слабкий контроль за їх функціонуванням, недостатня конкуренція, велика самостійність бюрократії. Тому представники теорії суспільного вибору виступають за всіляке обмеження економічних функцій держави. Навіть виробництво суспільних благ не є приводом, з їх точки зору, для державного втручання в економіку, оскільки різні платники податків отримують неоднакову вигоду з державних програм. На їх думку, демократичним є опосередковане перетворення ринку суспільних товарів і послуг в економічні блага.
  Умовою ефективної боротьби з бюрократією вони вважають приватизацію, її змістом – розвиток "м´якої інфраструктури", а кінцевою метою – створення конституційної економіки. Введене У. Несканеном поняття " м´яка інфраструктура" означає збільшення економічних прав людини (зміцнення прав власності, чесність і відповідальність за виконання контрактів, терпимість до інакомислячих, гарантії прав меншин і т.п. – Авт.) і обмеження сфер діяльності держави.
  Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка питання про "провали" держави (уряду). Такі провали (government failure) – це випадки, коли держава (уряд) неспроможна забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів.
  Здебільшого до провалів держави відносять наступне:
  1. Обмеженість необхідної для прийняття рішення інформації. Подібно тому, як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так і урядові рішення часто можуть прийматися при відсутності надійної статистики, дані якої дозволили б прийняти більш правильне рішення. Більше того, наявність могутніх груп з особливими інтересами, активного лобі, потужного бюрократичного апарату призводить до значних викривлень існуючої інформації.
  2. Недосконалість політичного процесу. Нагадаємо лише деякі моменти: маніпулювання голосами через недосконалість регламенту, лобізм, логролінг, бюрократизм, пошук політичної ренти.
  3. Обмеженість контролю над бюрократією. Стрімкий ріст державного апарату створює все нові і нові проблеми у цій сфері.
  4. Нездатність держави передбачати й ефективно контролювати найближчі та віддалені наслідки прийнятих нею рішень. Справа в тому, що економічні агенти часто реагують не так, як передбачав уряд, їх дії дуже змінюють зміст і спрямованість розпочатих урядом акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Державні заходи, будучи включеними до загальної структури, часто приводять до наслідків, що дуже відрізняються від початкових цілей. Тому кінцеві результати дій держави залежать не лише від неї самої.
  Діяльність держави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, сама виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід суворо стежити за наслідками його діяльності і вчасно коригувати її залежно від соціально-економічної і політичної кон´юнктури. Економічні методи мають застосовуватися таким чином, щоб вони не підміняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних явищ.

  Нові терміни і поняття


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія