пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

16.1. Сучасний монетаризм



Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Він розглядає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін «монетаризм» був уведений в сучасну літературу Карлом Бруннером у 1968 р. Здебільшого він застосовується для характеристики економічної школи (переважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.
  Монетаризм як новий напрям економічної думки звичайно протиставляли кейнсіанству. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на фоні критики неокласичної економічної теорії, сучасний монетаризм виник як опозиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чиказької школи М. Фрідмен* виступив зі своїми новими ідеями у той період, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсі-анці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов´язані насамперед з непомірне швидким зростанням грошової маси.

  Монетарна система М. Фрідмена
  На противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії. На конкретному історичному матеріалі він довів, що саме невміла політика Федеральної резервної системи в галузі пропозиції грошей посилила негативні явища у період Великої депресії. Ще більше значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси, це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв´язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідмена в 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.
  М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і нео-кейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі тех-ніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним засобом регулювання економіки є монетарна система. «Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв´язувати економічні проблеми країни», – вважав Фрідмен. Але співвітчизник і опонент М. Фрідмена економіст Дж. Тобін не погодився з ідеєю монетаристів про те, що «гроші мають значення». Він підкреслював, що «тільки гроші мають значення». Не залишивши цього зауваження без уваги, М. Фрідмен у праці «Теоретичні основи грошового аналізу"(1970) написав: «я розглядаю вираз, який характеризує нашу позицію, що «гроші – єдине, що має значення для змінення номінального доходу», як деяке перебільшення, яке, проте, вірно характеризує спрямування наших висновків. Твердження, що «гроші – це єдине, що має значення», я вважаю перекрученням наших висновків».
  Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) не вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки «гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму». На думку Фрідмена, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди передували або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході – це лише наслідок змін у грошовій сфері, тоді причиною змін в економіці є грошова сфера, а доход являє собою тільки наслідок, робить висновок Фрідмен. Ось чому в економічній політиці держави грошовому обігу належить перше місце, а бюджету – друге. Монетарна політика центральних банків, на думку Фрідмена, має грунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. Фрідмен відрізняв кредитну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюджетна політика не впливають на розмір сукупного номінального попиту, оскільки вони означають тільки перекачування доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення.
  Державні видатки, на думку Фрідмена, змінюють тільки структуру попиту, не змінюючи загальної його величини. Номінальний попит зростає або зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результатіьзбільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли, за твердженням Фрідмена, залежать від циклічних рухів кількості грошей в обігу.
  Зміна кількості грошей в обігу, а отже, i зміна номінального попиту впливає i на динаміку цін. Таким чином, реальний попит не може бути ні зайвим, ні незадоволеним. Він завжди відповідає обсягу виробництва. За Кейнсом, якщо норма нагромадження при повній зайнятості перевищує величину iнвестицій, то наслідком цього буде недостатній загальний попит, а отже – зростання безробіття. Якщо суспільство ставить за мету нагромаджувати надто багато, вважає М. Фрідмен, знижуються ціни, зростає купівельна спроможність грошей, а реальний попит залишається на попередньому рівні. Це дозволяє М. Фрідману зробити важливий висновок: такі величини, як виробництво, зайнятість, реальна заробітна плата, реальний процент на позиковий капітал і співвідношення між ними, залишаються постійними, а величина їх залежатиме насамперед від кількості грошей в обігу. Сталість грошей має виключне значення для нормального функціонування економіки.

  У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходив з того, що попит кожного обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. У випадку надлишку грошей їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигод.

  На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, крім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), розміри процентних ставок (рис. 21).
  Пропозиція грошей являє собою кількість грошей в обігу. Вона визначається розмірами грошової емісії, кредитами комерційних банків, купівлею – продажем цінних паперів. Відповідність між попитом на грошову масу i пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання (точка 1 на рис. 21).
  Якщо, як показано на рис. 21, зменшується пропозиція грошей (S1->S2), то умови кредиту стають жорсткішими, процентна ставка (r) підвищується. У результаті попит на гроші (L) дещо знизиться; частина грошей буде використовуватись на придбання більш вигідних активів. Рівновага попиту на гроші i пропозиція грошей порушується, ставка тут вища, а грошей в обігу менше. У цих умовах центральний банк, очевидно, скориговує свою політику – пропозиція грошей зросте, процентна ставка знизиться. Процес піде у зворотному напрямку (що позначено на рис. 21 штрихпунктирною стрілкою).
  Звідси Фрідмен робить такі висновки:
  1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші i грошовою пропозицією.
  2. Якщо темпи росту грошової маси перевищують темпи росту товарної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку.
  3. Ріст грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість цін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).
  Згідно з монетаристською теорією основна причина iнфляції пов´язана з надлишком грошової маси: «багато грошей – мало товарів». Цей надлишок, як правило, утворюється при проведенні політико-грошового стимулювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль iнструменту ринкового регулювання.
  Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:
  – строго контролювати ріст грошового обігу;
  – проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;
  – проводити стабільну фіскальну політику;
  – забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державного бюджету, тому що він є джерелом iнфляції i невиправданого втручання держави у ринковий механізм;
  – використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад метод «шокової терапії»).
  Головний принцип монетаристської політики – досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання покликано забезпечити ріст виробництва i високу зайнятість. Прихильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом iнфляції служить ріст грошової маси, а нульова iнфляція є безумовною i визначальною метою економічної політики.
  Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики – максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже – до iнфляції. Монетаризм, будучи однією iз шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання; i єдине, що може зруйнувати цю здатність, – це диспропорція між темпами росту продукції i темпами росту грошової маси в обігу.
  Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президенті Р. Ніксоні в 1969 – 1970 pp. (Фрідмен на той час був радником президента). Але найбільший успіх монетарні економічні підходи мали при наступному республіканському уряді США в час так званої рейганоміки, яка дозволила послабити iнфляцію при реальному зміцненні долара. Подібна політика, але без успіху, має місце i в Україні на сучасному етапі розвитку її економіки.
  Новизна концепції державного втручання в економіку, на думку Фрідмена, полягає в тому, що вона, на відміну від кейнсіанської концепції, обмежується жорсткою грошовою політикою. Остання тісно пов´язана з фрідмешвською "природною нормою безробіття", яка досягається посередництвом постійного i стабільного темпу росту кількості грошей в розмірі 3 – 5 % в рік, незалежно від стану кон´юнктури (враховуючи середні темпи зростання валового національного продукту США за кілька років, за якими встановлюється максимально можливий рівень національної економіки). Спроба за допомогою державного регулювання, у тому числі й iнфляційних процесів, знизити рівень безробіття, на думку М. Фрідмена, нічого, крім зростання економічного хаосу, не дає. Фрідмен вважав: поки кількість грошей в обігу є стабільною, рівень заробітної плати змінюватися не може.
  Концепція М. Фрідмена "про природну норму безробіття"(ПНБ) грунтується як нашститущйних, так i на законодавчих детермінантах (розуміючи під першими, зокрема, профспілки, а під другими – можливість, наприклад, прийняття закону про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати мінімальний рівень безробіття, при якому протягом визначеного проміжку часу iнфляція буде неможливою. На думку М. Блауга, ПНБ, до якої постійно повертається економіка,– це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини суворо пропорційного співвідношення між кількістю грошей i цінами в довгостроковій перспективі, "якір", який утримує процентну ставку у сталому стані.
  Таким чином, М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку демократичного суспільства віддавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду i не обмежує iндивідуальну свободу. У монетаризмі М. Фрідмена можна виділити такі основні моменти.
  По перше – це теорія економічного циклу, згідно з якою відбуваються серйозні коливання господарської кон´юнктури, що проявляються як зростання або зниження номінальної величини ВНП i спричинюються по передніми змінами грошової маси.
  По друге – монетаристський підхід заперечує втручання держави у функціонування майже всіх елементів i сфер економічної системи, навіть таких, як освіта, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування. Ринкова економіка функціонує найкраще тоді, коли її залишають у
  спокої, тому що урядові заходи економічного регулювання є причиною диспропорції між зміною грошових показників i реальних факторів виробництва.
  За М. Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й характер дії підприємницьких i комерційних структур, зокрема комерційних банків. Йдеться про контроль над банківською системою з метою зміцнити ліквідність фінансово-кредитних iнститутів, тобто їхню здатність своєчасно задовольняти вимоги вкладників. При цьому застосовуються різні методи: встановлення облікової (дисконтної) ставки процента, яку беруть банки, обліковуючі векселі; проведення операцій на відкритому ринку; встановлення норм обов´язкових резервів комерційних банків тощо.
  По третє, М. Фрідмен підтримує принцип поступовості у проведенні грошово-кредитної політики, згідно з яким заходи мають здійснюватися повільно, розраховуватися на роки i не реагувати на зміни кон´юнктури. Стабільність руху маси грошей М. Фрідмен розглядав як одну з найважливіших умов стабільності економіки у цілому. Він пропонував відмовитися від спроб використати грошово-кредитні заходи для впливу на реальні зміни (обсяг виробництва, рівень безробіття) у короткостроковому періоді i основною метою цієї політики вважав забезпечення контролю за цінами. Досягти цієї мети, на думку Фрідмена, можна, дотримуючись «грошового правила», яке передбачає стабільне i помірне зростання грошової маси у межах 3 – 5 % на рік, незалежно від стану господарства, фази циклу тощо.
  У цілому неоліберальні iдеї державного регулювання економіки переважили кейнсіанські, починаючи приблизно з 70-х років, коли для багатьох країн постійними стали зростаючі iнфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили в провину кейнсіанцям (i неокейнсіанцям) зростання масштабів державного сектору економіки, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення iнвестицій у найважливіші сфери економіки, всупереч «обіцянкам», що їх (iнвестицій) ефект розповсюджується з мультиплікаційною силою i ще більш посилюється акселератором. Наочним проявом надання переваги неолібералізму над кейнсіанством у 70 – 80-ті роки є планомірна щодо багаторічних програм денаціоналізація багатьох галузей господарства, які раніше становили сферу державної економіки.
  Практика свідчить, що консервативні уряди США i європейських країн, застосувавши монетаризм, тим самим надали нових iмпульсів для підйому ринкової економіки. Основні підсумки застосування монетарист-ських заходів зводяться до наступного:
  – вдалося збити iнфляцію, довівши її показники до 2 – 3% в рік;
  – поступово знижений бюджетний дефіцит;
  – після тривалого періоду застою (стагфляції) розпочався поступовий підйом економіки;
  – покращились показники ефективності (продуктивності праці, фондо-, енерго– і матеріалоємкості);
  – дерегулювання у виробничій і банківській сферах, підвищення гнучкості економічної системи полегшили перелив капіталу, що став основою структурної перебудови економіки;
  – посилились процеси глобалізації, зокрема розпочався новий етап європейської інтеграції.
  Однак вирішення одних проблем супроводжувалось поглибленням або посиленням інших. Так, в 1991-1993рр. мала місце світова економічна криза. Середньорічні темпи розвитку в період 1994-1997рр. виявилися більш низькими, ніж в 1986-1988рр. Рівень безробіття різко зріс в 80-ті роки і, за виключенням Англії, продовжував збільшуватися в 90-ті роки. Загострились проблеми соціальної нерівності. Дерегулювання фінансової сфери внесло новий елемент зовнішньої невизначеності та ризику для економіки окремих країн, що гостро проявилось під час азіатської фінансової кризи.
  За більш як три десятиліття існування, монетаризм розширив свій вплив і зазнав окремих змін. Він став претендувати на роль універсальної загальноекономічної доктрини, здатної вирішити такі економічні проблеми, як ефективність економічного регулювання, роль держави у господарському житті й т. ін. Монетаризм широко пропагується його представниками як кредитно-грошова політика, спеціально спрямована на контроль росту грошової маси.

  Ключові положення сучасного монетарізму В основі сучасного монетаризму лежить ряд теоретичних і методологічних складових: кількісна теорія грошей,теорія відносних цін А. Маршалла, теорія ринкової рівноваги Л. Вальраса, короткостроковий варіант концепції кривих Філліпса, кейнсіанська модель ІЗПГ (інвестиції – заощадження – праця – гроші), неопозитивізм як основа методології дослідження економічних процесів.
  Вище вже говорилося про те, як реформував М. Фрідмен кількісну теорію грошей. На думку Фрідмена, «гроші мають значення для динаміки цін», і, що важливо, «саме кількість грошей, а не процентні ставки, впливають на стан грошового ринку або умови видачі кредитів».
  Монетаристський варіант кількісної теорії можна звести до таких положень: 1) кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2) для економічних агентів – володарів власності гроші є одним із видів активів, формою володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не бачать різниці між грошима як капіталом і грошима як такими. Капітал розглядається як сукупність грошових активів.
  У монетаристському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце відводиться очікуваним змінам цін як фактору, що діє на розміри касових грошових резервів й інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.
  Опираючись на цифровий варіант кількісної теорії, монетаристи пов´язують її з виробництвом. Оскільки динаміка грошової маси має у них першочергове значення для пояснення коливань процесів виробництва, то робиться висновок про те, що кредитно-грошова політика – це найбільш дійовий інструмент регулювання економіки.
  Одне із ключових положень монетаризму, на основі якого сучасні його представники будують своє пояснення економічного циклу, полягає в тому, що гроші відіграють виключно важливу роль у зміні реальних доходів, зайнятості і загального рівня цін. Вони твердять, що існує взаємозв´язок між темпом росту грошей і темпом росту номінального доходу, що при швидкому рості грошової маси швидко зростає номінальний доход, і навпаки. Зміна грошової маси здійснює вплив як на рівень цін, так і на обсяг виробництва (в межах визначеного періоду). Звідси випливає, що монетаристський варіант кількісної теорії виконує функції управління грошовим попитом, а через нього – і господарськими процесами. Опираючись на положення про екстраординарну роль грошей і твердячи, що капіталістичне господарство являє собою стабільну систему, здатну за рахунок саморегулювання досягти стану рівноваги, монетаристи виставляють свою модель економічного циклу, в якій визначальну роль відіграє зміна грошової маси. Основними елементами монетаристської теорії економічного циклу е: модернізований варіант кількісної теорії грошей, концепція номінального доходу, передавальний механізм, розроблений з метою ілюстрації впливу грошей на господарські процеси.
  Як відмічають Т. Майєр і К. Бруннер, у моделі передавального механізму серед усіх «імпульсів, що впливають на економічні процеси», переважну роль відіграють «монетарні сили». Такими «монетарними силами» вони вважають гроші і ціни. Монетаристська схема функціонує таким чином. Величина попиту на гроші є результатом оптимізації різних альтернативних внесків у капітал і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Коли величини граничних доходів на всі можливі об´єкти вкладу капіталу стають однаковими, тоді досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру своїх активів шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший доход, або за рахунок скорочення менш прибуткових об´єктів вкладу. Таким чином, коливання економічної кон´юнктури приводить до змін відносних цін, тобто цін на товари, які розглядаються відносно до цін на інші товари і вигідності вкладів капіталу в різні активи.
  Найважливішою детермінантою попиту на гроші в цій схемі вважається величина номінального доходу, яка залежить у свою чергу від попиту і пропозиції грошей. Для того, щоб схема на цьому не замкнулась, передбачається, що величина пропозиції грошей визначається за рамками моделі (екзогенно). Грунтуючись на одному з найважливіших положень монетарної теорії номінального доходу про "повне і миттєве пристосування пропонованої кількості грошей до того, яке вимагається", а також використовуючи неокласичну модель рівноваги Л. Вальраса, монетарис-ти роблять висновок про те, що величина номінальних доходів залежить від швидкості обігу грошей, який зумовлений змінами попиту на гроші, і від визначеної екзогенно пропозиції грошей. На основі цього робиться ще один висновок: зміною грошової маси можна досягти бажаної зміни номінального доходу.
  Зміна номінальної кількості грошей, яка встановлюється Федеральною резервною системою, вважає Фрідмен, справляє значний ефект на обсяг виробництва і зайнятість у короткостроковий період, а на ціни – у довгостроковий. У книзі "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867 – 1960 років" М. Фрідмен і А. Шварц відмічають високу стабільність співвідношення між зміною грошової маси і циклічними коливаннями економічної активності.
  Монетаристську схему дії "передавального механізму", елементами якої є гроші і ціни, досить широко описав англійський економіст П. Браунінг. Виходячи із припущення, що заробітна плата визначається попитом і пропозицією робочої сили на ринку, економічні агенти з метою впливу на обсяг виробництва пристосовують свій попит на гроші до їх пропозиції. Величина доходу також ставиться у залежність від попиту і пропозиції грошей. Зайнятість визначається рівнем реальної заробітної плати, а абсолютний рівень цін не залежить від грошової маси. Повна зайнятість у цій схемі, відмічає П. Браунінг, може бути досягнута тільки за рахунок зниження заробітної плати. Таким чином, всі економічні процеси у мо-нетаристів пов´язані з коливаннями грошової маси. Будь-яке відхилення обсягів виробництва від рівноваги у цій схемі усувається коригуванням попиту на гроші і їх пропозицією, тому очевидною є прихильність моне-таристів до грошового регулювання.
  Дослідники монетаристської теорії виділяють у ній чотири основні групи: ортодоксальну, прихильників концепції раціональних очікувань, градулістів і прагматистів. Головне, що дозволяє проводити різницю між ними, складається з трьох пунктів: ступеня еластичності цін; суті функціонування передавального механізму; природи раціональних очікувань.
  До ортодоксальної групи слід віднести М. Фрідмена і Р. Селдена, до прихильників раціональних відносин (правих монетаристів), які є противниками макроекономічного регулювання і звертають на помилки в економічній політиці всі проблеми функціонування капіталістичної економіки,– Т. Саржента, Р. Бекона, У. Елтіса та ін.
  Прагматисти, або ліві монетаристи, на чолі з Д. Лейдером, займають проміжне становище між ортодоксальними економістами монетаристської течії і кейнсіанцями. Виходячи з вимог «грошової конституції», вони допускають використання державних позик для дефіцитного фінансування бюджету. Монетаристський звід правил державного регулювання схожий на систему законодавчих актів, які дозволяють або забороняють ті чи інші форми економічної політики; звідси і його назва – «грошова конституція».
  Відповідно до монетаристської грошової конституції, сума щомісячних змін грошової маси має дорівнювати раніше визначеному річному темпу росту пропозиції грошей – близько 5% щорічно. На думку монетаристів, зміни, зумовлені іншими цілями держави або такими, що виходять за умовні кордони, абсолютно недопустимі, оскільки неминуче ведуть до росту інфляції і безробіття.

  Теорія інфляції і безробіття В основу монетаристських принципів регулювання економіки поряд з концепцією економічних циклів покладена розроблена монетаристами теорія інфляції і безробіття. Трактуючи інфляцію як виключно грошове явище, монетаристи вважають, що в основі її розвитку лежать зміни у співвідношенні між грошовою масою, яка знаходиться в обігу, і реальною потребою населення у грошових засобах, тобто між пропозицією грошей і попитом на них.
  Монетаристська теорія інфляції і безробіття і зв´язані з нею рекомендації щодо регулювання економіки формувались як відповідна реакція на кейнсіанську аналогію. Монетаристи піддали критичному аналізу концепцію кривих Філліпса, в якій обґрунтовуються короткострокові і довгострокові зміни рівня безробіття і темпу інфляції, необхідність короткострокового регулювання. Вони виступають проти цієї концепції, визнаючи тільки короткостроковий зв´язок рівня безробіття і темпу «непередбаченої» інфляції, яка є результатом помилкової економічної політики. Необхідність короткострокового регулювання категорично заперечується.
  Монетаристське трактування «кривої Філліпса», де враховуються інфляційні очікування економічних агентів, можна продемонстувати за допомогою графіка (рис. 22), де вертикальна крива Un Y відображає довготривалу рівноважну криву Філліпса. Ця крива проходить через точку Un, яка відображає природний рівень безробіття; криві FE і F´Y – короткострокові криві Філліпса, що відповідають різним інфляційним очікуванням економічних суб´єктів.
  Припустімо, що початкове становище економіки, яке розуміється як рівень виробництва і зайнятості, знаходиться у точці Е, яка утворюється перетином кривої, що характеризує природний рівень безробіття Un, і кривої інформаційних очікувань А:
  A = (1/p)(dp/dt).

  Нехай уряд вирішить скоротити безробіття до рівня Uа. Він проводить політику інфляційного стимулювання сукупного попиту, що зв´язано із збільшенням грошової маси в обігу. Початковим ефектом, як вважає М. Фрідмен, буде ріст номінальної заробітної плати і попиту на продукцію, яка виробляється. Найманими робітниками і підприємцями з урахуванням минулих (тобто більш низьких) інфляційних очікувань це буде сприйнято як ріст реальної заробітної плати і як ріст реального попиту на товар. У результаті господарюючі агенти збільшують пропозицію праці і розширюють виробництво, що переміщує економіку у стан F.

  Рис. 22. Монетаристське трактування «кривої Філліпса»

  Проте з плином часу економічні агенти усвідомлюють, що їх інфляційні очікування були заниженими і реального росту заробітної плати не відбулося.

  Зважаючи на новий рівень інфляції, вони починають підвищувати свої вимоги до заробітної плати. В короткостроковому
аспекті, вважає М. Фрідмен, можна підтримувати рівень безробіття U і задовольняти все більш зростаючі вимоги робітників ціною випереджаючої, «акселераційної» інфляції.
  Проте довгий час таке становище зберігатись не може. В довгостроковій перспективі і підприємці, і наймані робітники починають враховувати новий рівень інфляції у своїх рішеннях. У результаті економіка знову повертається до природного рівня безробіття, але вже при більш високому рівні інфляції (точка Y).
  Криві Філліпса, вважають монетаристи, не відбивають стабільного співвідношення і кількісної залежності між змінами безробіття і цін протягом тривалого періоду або в умовах високого рівня інфляції. Таким чином, ця концепція не може бути використана державою як дійовий інструмент прогнозування і регулювання темпів інфляційного росту цін.
  Монетаристи у своїй концепції інфляції проводять відмінність між очікуваною і непередбаченою інфляцією. Перша передбачає довгостроковий темп росту цін, який відповідає раціональним очікуванням агентів господарської системи стосовно до змін цін. Під раціональним очікуванням розуміють індивідуальні довгострокові прогнози динаміки цін, які використовуються для прийняття ринкових рішень щодо величини факторів виробництва. В даному випадку раціоналізм інфляційних очікувань полягає в їх адекватності настановам раціональної поведінки господарюючого індивідуума на ринку.
  В результаті дії фактора очікуваної інфляції, на думку монетаристів, інфляційний процес завжди буде значно перевищувати ті темпи, які б прогнозувалися за концепцією Філліпса. Таким чином, щоразу, як тільки уряд намагатиметься підвищити рівень зайнятості, рівень безробіття виявиться нижчим від «природної» норми, відбудеться накладання очікуваної інфляції на реальні темпи росту цін, у результаті чого інфляція різко посилиться.
  Монетаристи виходять з того, що зайнятість пов´язана лише з короткостроковою непередбаченою інфляцією, оскільки вона відхиляє рівень безробіття від природного. Непередбачену інфляцію вони вважають наслідком помилкової діяльності урядових органів. Суть монетаристської концепції природного рівня безробіття полягає в тому, що в умовах рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для економіки природний рівень безробіття. На думку широко відомих монетаристів М. Фрідме-на, Т. Саржента і Р. Лукаса-молодшого, природне безробіття не залежить від макроекономічних факторів і визначається тільки мікроекономічни-ми. Вони вважають, що знизити природний рівень безробіття за допомогою державного регулювання можна лише за умови скорочення витрат на соціальні програми і жорсткої фінансово-бюджетної політики. Нинішні державні заходи щодо регулювання зайнятості – встановлення мінімальних окладів заробітної плати – неминуче сприяють росту інфляції.
  Монетаристська теорія безробіття заперечує регулюючий вплив на зайнятість макроекономічних факторів, ними ж і спростовується. Продукт капіталістичного нагромадження – безробіття стає важелем цього нагромадження, умовою розвитку ринкової економіки.
  Монетаристське обгрунтування причин інфляції виключно грошовими факторами і державним регулюванням зайнятості слабо узгоджується з дійсністю. Насправді інфляцію породжує сукупність причин. Серед них прихована форма переливання капіталу, ріст урядових витрат і створення у зв´язку з цим хронічних дефіцитів державних бюджетів, ріст державного боргу та інфляційні по суті методи його покриття, надмірна кредитна експансія комерційних банків, зовнішньоекономічна політика. Весь цей досить складний функціонуючий механізм сучасного капіталізму породжує і поглиблює інфляцію.
  На основі теорії інфляції і безробіття монетаристи пропонують державі цілий комплекс регулюючих заходів: зменшення державних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, витрат на виплату різного роду допомоги; підтримання мінімальних окладів заробітної плати; послаблення впливу профспілок; проведення кредитно-грошової політики на основі грошової конституції; пристосування податкової системи до антиінфля-ційної політики (зменшення податків); забезпечення Федеральною резервною системою стабільного росту грошової маси; скорочення росту дефіциту федерального бюджету, в тому числі і за рахунок зменшення витрат на оборону.
  Монетаристська програма державного регулювання знайшла широкий відгук серед урядів капіталістичних країн, зокрема, крім уже названих вище США, у Великобританії та Німеччині.
  Застосування на практиці рекомендацій монетаристів не завжди дає відчутні результати і викликає серйозну критику з боку економістів. Так, Дж. Гелбрейт у результаті аналізу економічної політики адміністрації США висловив серйозні сумніви з приводу її кінцевого ефекту, оскільки, як він висловився, "і монетаристи, і теоретики концепції "пропозиції" передбачають класичний ринок, якого нині не існує". Монетаристи зробили певний крок уперед у дослідженні господарського механізму сучасного капіталізму, у вивченні функціональних зв´язків капіталістичної економіки, факторів, що впливають на динаміку інфляції і безробіття. Певною мірою їх концепція проявила позитивний вплив на розробку антиінфляційних заходів у США та Англії у 80-ті роки. Заслуговує на увагу монетаристська оцінка негативних проявів кейнсіанської теорії державного регулювання, зокрема дефіцитного фінансування, надзвичайного випуску грошей в обіг.
  Разом з тим, монетаристи – типові представники мінової концепції. Першопричину економічних процесів вони вбачають не у виробництві, а в обігу. Тому монетаристи залишають осторонь питання про внутрішню суть джерела, рушійні сили розвитку ринкової економіки. Покладаючись на емпіризм, вони пропонують визначати розміри грошової маси наближено до темпів росту випуску продукції. Питання про те, яким чином грошовий фактор впливає на динаміку і результати виробництва, вони обходять мовчанням, оскільки автори концепції не можуть на нього відповісти. Посилання на багаторічний досвід, статистичні дані з історії грошового обігу багатьма вченими сприймаються скептично.

  Інструментарій державного регулювання Основними напрямами та інструментами державного , запропонованими Дж. М. Кейнсом та неорегулювання кейнсіанцями 50 – 60-х років (А. Хансеном, Ст. Чей-зом, П. Семюелсоном та ін.), є наступні.
  1. Регулювання податкових ставок та їх диференціація. У період спаду і наступної депресії держава істотно знижує подоходний податок і податок на прибуток корпорацій. В результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і стає стимулом до розширення виробництва. Навпаки, у кінці фази піднесення, коли настає "перегрівання" економіки, виробництво виходить за межі платоспроможного попиту, що загрожує кризою, держава підвищує податкові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити (або ж у крайньому разі послабити) силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на товарних ринках.
  Поряд із загальним регулюванням податкових ставок, яке має циклічний характер, держава широко використовує їх диференціацію. Так, порівняно низькі податки на підприємства (фірми) нових, перспективних галузей промисловості стимулюють їх зростання; навпаки, підвищені податки на підприємства застарілих галузей обмежують зростання і стимулюють згортання неефективного виробництва.
  2. Регулювання процентних ставок по кредитах комерційних банків. Зниження таких ставок у період спаду й депресії веде до збільшення
  підприємницького доходу і в кінцевому підсумку – чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва. Навпаки, підвищення процентних ставок за умов «перегрівання» економіки зменшує підприємницький доход, а тому обмежує, гальмує надмірне зростання виробництва. Зниження процентних ставок досягається шляхом «помірної інфляції» (термін Дж. М. Кейнса), тобто шляхом випуску в обіг зайвої грошової маси. В результаті пропозиція грошей перевищує попит на грошовий капітал, процент знижується, чистий прибуток зростає. Тому з´являється стимул до інвестицій і розширення виробництва. «Помірна інфляція», однак, не перевищує 6 % на рік.
  3. Інвестиції у виробничу та соціальну інфраструктуру, державні замовлення (закупівлі). Маючи значні бюджетні кошти, держава вкладає гроші у будівництво шляхів, портів, аеродромів, продуктопроводів, ліній зв´язку, у тому числі комп´ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціонування виробничих галузей і банківської системи. Будівництво зазначених об´єктів здійснюється, як правило, приватними фірмами, які, проте, фінансуються державою. Разом з тим, держава фінансує більшу частину фундаментальних (безприбуткових) наукових досліджень і науково-технічних розробок, які можуть дати прибуток лише у віддаленій перспективі. Держава також вкладає значні кошти у фінансування венчурних (ризикових) підприємств.
  Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції в соціальну сферу. Важливу роль у стимулюванні економічного зростання відіграють державні закупівлі військової техніки, рухомого складу залізниць, залишків сільгосппродуктів.
  4. Регулювання грошової маси, забезпечення її відповідно до маси товарів і підтримання тим самим твердої купівельної спроможності паперових грошей є важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму. У період, коли у народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку по кредитах, які надаються комерційним банкам (дисконтну ставку), у масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Така політика отримала назву політики «дешевих грошей». В період загострення інфляції центральний банк підвищує резервну норму, проценти по кредитах комерційним банкам, продає їм облігації державних позик, звужуючи їх можливості. Така політика має назву політики «дорогих грошей».
  5. Проблема регулювання цін. Держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток і захищаючи кінцевих споживачів води, електроенергії, послуг, зв´язку і міського транспорту від пограбування підприємствами-монополістами.
  6. Державне програмування економіки. Економічне програмування – це найрозвиненіша синтетична форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка i реалізація національних цільових комплексних програм.
  7. Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна iнтеграція означає об´єднання національних господарств ряду країн i утворення великих iнтернаціональних економічних комплексів. Макроекономіч-не державне регулювання iнтеграційних процесів відкриває простір iнтеграційним процесам на макро– та мікрорівнях.
  Вище згадувалося про виникаючі спади i підйоми виробництва під час ділових циклів, які вимагають проведення окремої стабілізаційної політики . Вона здебільшого залежить від тієї теоретичної концепції, якої дотримуються прихильники різних економічних поглядів.
  Основним засобом стабілізації економіки кейнсіанці вважають фіскальну політику, оскільки державні витрати на товари i послуги служать складовою сукупних витрат i тим самим безпосередньо впливають на зміни загального рівня виробництва – чистий валовий продукт (ЧВП). Податкові надходження, які становлять другу частину фіскальної політики, прямо впливають на доходи, що йдуть на споживання i заощадження. Таким чином, опосередковано, особливо через споживання, вони також здійснюють вплив на обсяг ЧВП. Кейнсіанці не заперечують впливу кредитно-грошової політики, але, на їх думку, вона значно менше проявляється у період спаду i депресій.
  Фіскальна політика не може служити надійним засобом стабілізації економіки – вважають монетаристи. Свою думку вони намагаються обгрунтувати так званим ефектом заміщення, згідно з яким збільшення державних витрат призводить до дефіциту бюджету i звернення держави за позиками в банки. У результаті збільшується попит на гроші на фінансових ринках, внаслідок чого підвищується процентна ставка. В силу цього зменшується попит на гроші для iнвестицій, а зменшення останніх призводить до скорочення сукупних витрат i тим самим до зменшення ЧВП. Складається ситуація, коли політика, розпочата для стабілізації економіки, не досягає своєї мети, оскільки держава, яка вдається до позик на фінансовому ринку, заміщує, або, точніше, витісняє на ньому приватний бізнес. На думку Фрідмена, «стан бюджету сам по собі не справляє істотного впливу на динаміку номінального (грошового) доходу, інфляцію, дефляцію або циклічні коливання».
  Кейнсіанці визнають, що деяке витіснення iнвестицій завдяки відомому підвищенню процентної ставки відбувається, але воно буде незначним порівняно з впливом бюджетних витрат на стабілізацію виробництва.
  Яку стабілізаційну політику пропонують монетаристи? Грунтуючись на своїй фундаментальній тезі, що грошова пропозиція відіграє вирішальну роль в економічній активності, вони вважають основною умовою успішної стабілізації саме проведення правильної грошово-кредитної політики.
  Однак проведення такої політики, на думку кейнсіанщв, наштовхується на серйозні труднощі.
  По перше, між змінами грошової пропозиції i її впливом на номінальний ЧВП проходить досить тривалий період часу, або, як кажуть економісти, iснує часовий лаг, тобто запізнення в часі. Таке запізнення може бути відносно коротким (від 6 до 9 місяців) або довгим (до двох років). Вірогідність точного визначення моменту, коли грошова пропозиція почне діяти на номінальний ЧВП, надто невелика, та й до того ж часто важко встановити, яку стабілізаційну політику слід проводити. Наприклад, якщо деякі ознаки вказують на процес спаду в економіці, то вдаються до політики так званих дешевих грошей, тобто низьких процентних ставок. Але через півроку виявляється, що економіка знаходиться на грані iнфляції, внаслідок чого здійснена політика може не послабити, а посилити дестабілізацію i викликати ріст iнфляції.
  По друге, складність пов´язана з регулюванням процентних ставок. iнколи замість підвищення кредитні установи з метою стабілізації можуть знизити ці ставки i тим самим викликати подальший ріст iнфляції. Ось чому М. Фрідмен i його прихильники рекомендували законодавче закріпити монетарне правило, відповідно до якого грошова пропозиція щорічно розширюється у тому ж самому темпі, що i реальний валовий внутрішній продукт (ВВП).



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія