пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія світової і вітчизняної культури

4. Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні


Українську культуру ХХ ст. живив, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, «розтину», перегрупування.


Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв’язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії – хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).


Освіта. У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УРСР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей – піонерську.


На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину – українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90–100 відсотків українське.


Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством «Рідна школа». Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині). Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 р. перемагає чисто українська.


Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 р. митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети - богословський та філософський.


У 1921 ж р. почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхену). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.


Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки. У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість. Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках. Коло науковців тануло; дехто виїхав sa кордон, дехто, маючи зв’язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції – а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.


У приміщеннях інститутів - холодних, неопалюваних – у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.


Все об´єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених – засновників Академії. Першим її президентом отав академік В. Вернадський. Три відділи – історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук – об’єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.


З Академією в перші роки її існування пов’язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 р. з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: «Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо». Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об’єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.


Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до «Комісії для складання біографічного словника українських діячів». Нею керував з 1920 р. – від часу заснування – академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).


З іменами цих та інших (О. Гермайза, М. Кравчук і ще дехто) вчених пов’язаний і такий епізод з культурної розбудови України 20-х років, як боротьба за українські університети. У 1920 р. на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети – в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету – це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу – університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам «єдиної трудової школи» з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети – і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.


Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УРСР загубила б університетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 року) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов’язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною «нон грата». Приміром, восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж, незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки – її духу, її змісту, її традицій – і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.


Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба «мучитися» незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.


Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ’ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік – поспіхом «проковтнуті» знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.


Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають – і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925-1927 роках українська селянська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, «як на Січ, валом валила в літературу».


Книговидавництво і преса. Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.


Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, – таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування – як певною мірою, естетичне мистецтво, – воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.


Таким чином, ми бачимо, що у 10–20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно «на семи вітрах» доби, до цього приєдналися і власні надподії – проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.


Література і театр. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців «Молодої України» та художніх шукань «молодомузівців» і «хатян» в Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов’язане і з проблемою «вростання» інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.


Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Центральної Ради й Української держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної радянської влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення. І вони не примусили на себе очікувати.


Напевне, найсуперечливішим стало питання про ставлення до класичної спадщини. Це було цілком у руслі європейського авангарду, який, принципово заперечуючи наслідувальність, традиційність у художній творчості, відстоював безупинне оновлювання художніх принципів та засобів. Але для післяреволюційної України ця проблема мала ще два додаткових важливих нюанси. По-перше, наслідувальність означала вірність принципам української демократичної традиції в літературі, її зверненості до народу. Для певної групи митців, отже, іншого вибору не існувало. Степан Васильченко занотовував у записнику 1923 року: «По суті, ще не опановані форми Чехова, Короленка, Стефаника. Тепер тільки дочитуються». По-друге, з’являється нова генерація молодих літераторів, які закохані у світову культуру, які сповідують орієнтацію України на Європу («психологічну Європу», як мотивувалося в офіційній пресі) – отже, теж шанують традиційне. Слід зазначити, що в період легальної «українізації» України всі ці уявлення про шляхи культури знаходили відгук не лише в колах нової національної еліти, а й у гуртках літературних початківців з робітників і селян, і в колах державних діячів (таких, як наркоми О. Шумський, а потім М. Скрипник та ін.). Останні – як справжні патріоти (за що свого часу й були піддані переслідуванням) – теж бажали, щоб віками утискувана і зведена до рангу «мужицької», «німої», «дрібнобуржуазної» тощо – українська культура випросталася і набула належного їй місця серед інших.


У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання – «Літературно-критичний альманах» (до 1918 р.) і журнал «Музагет» (єдиний номер його вийшов 1919 р.), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні «Русь», «Родная земля», «Объединение» й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які «емігрували» з охоплених революцією Москви та Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі – журнали «Мистецтво» (1919–1920), «Шляхи мистецтва» (1921–1923), збірники та альманахи «Червоний вінок» (1919), «Гроно» (1920), «Жовтень» (1921), «Вир революції» (1921), «Буяння» (1921) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.


Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних «громад», які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, попу-ляризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників «Гарт». Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об’єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.


Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бе-дзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До «Гарту» належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі «Плуг» (у 1925–1927 рр. виходив під назвою «Плужан»), альманахах «Плуг» і «Гарт» тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки – в Одесі, Дніпропетровську, Харкові – і навіть за її межами. У Донбасі об’єднання пролетарських письменників називалося «Забой».


Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. «Плуг», наприклад, плодив надмірний «масовізм» – залучення до письменницького об’єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом «Гарті» поступово виявлялося прагнення до «монополізму» в літературі. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об’єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (які 1927 р. прибрали назву «Нова генерація»), неокласики, група «Ланка» (пізніше «Марс» – «Майстерня революційного слова»). Літератори – вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчин-ська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу «Західна Україна» (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу «Авангард». На руїнах «Гарту» виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал «Гарт», та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об’єднуються в організацію «Молодняк» (1927) з однойменним журналом.


Які конкретні літературні авторитети і які естетичні програми стояли за цими назвами? Адже кожна з них декларувала свої творчі устремління і власні позиції в літературному та загальнокультурному житті.


Деякі з названих течій і груп зародилися ще в 10-ті роки і після 1917 р., в умовах соціальної і національної розкутості перших років радянської влади, значно активізувалися. Так, український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917–1919 рр., мав свою групу («Біла студія») і мистецькі трибуни (вже згадувані «Літературно-критичний альманах», журнал «Музагет»), чільних представників – Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, згодом частина з них (Д. Загул, В. Кобилянський) відійшли до революційно-романтичної течії, інші стали футуристами (О. Слісаренко). Щодо символізму, який виявився недовгим захопленням українських митців, поет В. Бобинський писав 1922 р.: «Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанувавши його. Пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови».


Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе «українським лівим фронтом». «Лівизна» чи навіть «ультралівизна» футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом – світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М. Семенко, а критик В. Коряк у ранніх статтях твердить, що нова література — це «цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій». Тому футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми «Тов. Сонце», «Весна», «Степ» (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника «Гроно», проповідувала «спіритуалізм – динамізм» як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом «Авангарді» обстоювала конструктивістські принципи творчості.


Співзвучні пафосові цих поетів були бунтарські, епатуючі заяви львівських молодих парафутуристів, що заснували 1927 р. інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації. Вони свідомо торували шлях розвиткові тих видів культури, яким бракувало європейського рівня поступу, спираючись на спадщину українських і польських неоромантиків, поезію Артюра Рембо, символізм Павла Тичини.


Група неокласиків включала визначних майстрів слова – М. Зе-рова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу «Книгар») відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою і навіть жартувала щодо себе:


Ми виникаємо стихійно,


Щороку сходячись на чай.


Але стихійно їх єднала висока освіченість, повага до культурної спадщини, зокрема, античної, і далеко не ідеологічне кредо, виражене словами М. Зерова:


Класична пластика, і контур строгий,


І логіки залізна течія —


Оце твоя, поезіє, дорога.


За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка «Калина»), М. Рильського (збірка «На білих островах»), М. Йогансена (збірка «Революція»). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: «засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість». Звичайно, захист «позачасових» класичних традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політичних переслідувань. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій («Стилет і стилос», «Гербарій», «Земна Мадонна») до 90-х років на Україні не друкувалися, так само, як і його наукові розвідки в галузі історії нашої культури.


Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як «Червона зима», «Навколо», вірші «Удари молота і серця» В. Еллана-Блакитного, поема «В космічному оркестрі» П. Тичини, «Офіра» В. Чумака та ін. До цієї течії мимоволі приставали й ті поети, яким з часом треба було доводити свою лояльність радянському ладові, що поступово витісняло всі інші тенденції. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й «поета моря», прозаїка Юрія Яновського.


У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), Святослав Гор-динський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та інші. Ці поети так само, як і «молодомузівці», лишаючись занепокоєними суто українськими суспільними проблемами, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Наша культура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»). Для широких верств українців призначалися популярні книжки таких видавництв, як «Червона калина», «Хортиця», «Добра книжка», «Дешева книжка» та ін.


Вірними темі України, тонкими знавцями народних тилів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні романи і повісті, якими багата українська література цієї доби; романи й повісті «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк» Ю. Опільського, «Шоломи в сонці» К. Гриневичевої.


Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя – терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та ін., що утворили 1928 р. літературну організацію «Горно», тримали зв’язок з Міжнародним об’єднанням революційних письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в радянській періодиці.


Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться «велика» проза – соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико-революційні, «виробничі», пригодницькі, науково-фантастичні тощо. Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Головка («Бур’ян»), П. Панча («Голубі ешелони»), І. Ле («Роман міжгір’я»), Ю. Яновського («Майстер корабля»). Їм певною мірою протистояла «експериментальна» (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена («Подорож ученого доктора Леонарда...»), Г. Шкурупія («Двері в день»), Д. Бузька («Голяндія»).


Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ – письменницької організації, що об’єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовийдиступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло «Геть від Москви», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на «Психологічну Європу». Еволюція багатьох художників цього часу відбиває суперечливість шляху діячів українського культурного ренесансу, коли від Віри у світлі ідеали революції вони прийшли до скепсису щодо їх здійснення, від сміливого художнього експериментаторства до заангажованого «соціалістичного реалізму» або – як це трапилося і з Хвильовим – від надмірної політизації суто художніх явищ у власних деклараціях – до перетворення себе на жертву офіційної «придворної» критики, а після – і політичних гонінь. Майбутній «Західник» М. Хвильовий починав з того, що із щирим пролетарським романтичним пафосом – разом з поетами В. Сосюрою і М. Йогансеном 1921 року виголошував: «Однаково одгетькуючи всіляких неокласиків, що годують пролетаріат заяложеними формами з минулих століть і життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйнацію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо) оголошуємо еру творчої пролетарської поезії...» А один з його останніх творів – роман «Вальдшнепи» – судили теж не за естетичні вади (це було б надто дивно для одного з кращих радянських письменників, шанованого майстра «психологічної прози»), а за хибну з політичного погляду авторську позицію. Так само, як засудили майже водночас з ним (на Соловки) іншого представника такої важливої для української культури лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози (особливо активно культивованої в бароковій літературі XVII–XVIII ст.) Валер’яна Підмогильного (романи «Місто», «Невеличка драма», збірки оповідань і повістей).


Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925–1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 р. в резолюції пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», а у 1927 р. – і Політбюро – «Політика партії в справі української художньої культури» – вже чітко окреслено , межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі зв’язку її з соціалістичним будівництвом. Це ще не процеси 30-х років, але перші кроки до них і; зроблено...


Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно.  На екранах з’являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка – «Звенигород», «Арсенал», «Земля». В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав ; рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені , на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво і на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об’єднання «Березіль» – дітища Л. Курбаса – одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.


Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру» – від шаблонів акторського виконання, від гри «нутром». З цієї студії швидко виріс «Молодий театр» (1916), який виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи», характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполучатиметься з високою акторською технікою й досконалим фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі, як його розумів філософ Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в царині мистецького осягнення світу.


Курбасівці прагнули утворити «рефлексологічний театр» – театр негайного впливу. Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава «Цар Едіп». Вона була не лише театрально-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. Не величність непохитної і вольової постаті, схожої на пораненого приреченого звіра, а сумніви та передчуття Едіпа, обтяженого родовим злочином, приваблюють режисера. Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, і тема пошуку сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, акомпанементом сценічної дії; рухливість хору, експресивність його пластики створювали могутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.


Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був «Вертеп» – абсолютно самобутня з національного боку вистава. Спектакль тримався того варіанту вертепу XVIII ст., де лялька Запорожця переважала всіх своїм розміром і була найактивнішою (це був свого роду протест проти остаточного розгрому Запорізької Січі Катериною II). Оскільки тепер вистава припала на час існування українського уряду, то сприймалася як відгук на сучасність. Цей вертеп був реформований: з двох боків біля чотирикутної будови («скрині») посередині сцени були крилоси із школярських лавок, де розміщувалася бурсацька капела, яка під час дії реагувала співами на те, що бачила.


З ряду інших експериментальних вистав дуже цікава постановка «Гайдамаків» за Т. Шевченком. Особливої уваги тут заслуговує знову хор, який складали дівчата у стилізованому під старовинні свитки легкому полотняному одязі, у скромних віночках на розпущеному волоссі. Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом («десять слів поета»). Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів, декорацією або живими стінами, що відокремлювали інтер’єри корчми чи оселі титаря. Дівчата були стрункими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану. У кінці, оповівши глядачам текст «Посіяли гайдамаки в Україні жито», вони органічно переходили до пісні, похитуючись у її такт, немов хвилі, що пробігають житом.


Масові сцени часом підносяться до алегорії. Пантоміму було передано через світло-промені прожекторів, які на мить вихоплювали з темряви сутичку поміж селянами-гайдамаками і конфедератами.


Спалахи червоного світла зображали пожежі, зелене світло супроводжувало ліричні сцени, синє – тривожну атмосферу таємничих зібрань. Загалом, світло було активним чинником вистави.


Хоча змістом вистави стали криваві події Коліївщини, театр уник натуралістичного зображення жорстоких катувань, страхіть і тортур – глядачі лише чули збуджені голоси мучеників або спостерігали їх через міміку членів хору.


«Гайдамаки» були показані вперше у березні 1920 р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень.


Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Це його ідея – створення театру, оновленого революцією через студійність. Частково Курбас почав її здійснювати як керівник драматичного факультету Музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З ідеї академії оформилося мистецьке об’єднання «Березіль». Режисер продовжує пошуки асоціативності сценічних дій (як у виставі «Газ», де вибух газу передано миттєвою композицією з людських тіл, що нагадувала піраміду, поруч з якою розкидані окремі людські фігури), опрацьовує ритмопластичні рухи, алегорії (сірі постаті – думки божевільного Джіммі із спектаклю «Джіммі Хіггінс», які то кружляють з тягучою монотонністю, то гарячкове метушаться).


Новий український репертуар в театрі «Березіль» пов’язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава «Народний Малахій». Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у «Народному Малахії», було близьке Кур-басові. Він бачив головну небезпеку для молодої української культури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної некультурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.


Наступною п’єсою Куліша стала комедія «Мина Мазайло» – про впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя. Великий розголос мала й прем’єра п’єси І. Микитенка «Диктатура» (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх «помилок», переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.


Література і театр 10–20-х років прагнули бути духовною трибуною народу, увібрати складні перипетії українського життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи і творячи нові засоби художнього впливу, нову мистецьку техніку.


Мистецтво. Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов’язаний з цими процесами органічно – він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень – і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.


Авангардизм у живопису – це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху. Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі – воно їх повністю ігнорує...


По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму – від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.


Авангардне мистецтво – і це теж його особливість – несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушення всіх традиційних координат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10–20-х років стала «Композиція», де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум’яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі.


Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907–1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. – тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.


Та в 10-ті роки – ще у спокійній атмосфері лише інтелектуально вируючої Європи – українські художники мали змогу знайомитися з європейськими школами і течіями. Найбільше притягувала атмосфера французької столиці з її музеями, виставками, майстернями, а також Краків, Мюнхен, де також існували мистецькі осередки. Михайло Бойчук, наприклад, вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі, яку організував для втілення ідей, висунутих львівськими майстрами Панькевичем і Сосенком, котрі мріяли поєднати живописні форми візантійських ікон з традиційним народним мистецтвом.


Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер – апостолів українського кубофутуризму.


Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на «аналітичній» стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же – це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири – рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці – при більшому тяжінні до кубізму – об’єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.


Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу «Ланкою», за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика «зухвало обілляла брудом». 1914 року новоутворена група «Кільце» влаштувала свою (через світову війну першу і останню) виставку, в якій взяв участь 21 художник. У передмові до каталогу виставки, крім маніфестації основних теоретичних положень, було сказано: «Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил».


Художник О. Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення – вже у 1913–1914 роках створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Та будучи прихильником і теоретиком кубофутуризму, він пише трактат «Живопис і елементи» – блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою особистістю на мову живопису. «Світ виповнений енергією руху, – розмірковує автор, – і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі («гора насувається», «рейки біжать», «стежка в’ється»)». Предмет для кубофутуриста – не інертна матерія: «Київ у своєму пластичному об’ємі виповнений прекрасного і розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються у небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають». Художник, розуміючи це, може зімітувати своє переживання за допомогою ліній і форм. «Людина штовхає тачку вулицею додолу, – тлумачить О. Богомазов свою картину з подібною назвою. – Довгі прямі лінії дерев’яних ручок, кут, утворений ящиком, рухлива постать людини і коліс творить такий натиск руху, що викликає в сусідніх будинках опір та ілюзію руху, протилежного тачці. Ясно спостерігається, як лінії чотириповерхового будинку наче пручаються, змінюють свій напрямок, щоби встояти і не бути зметеними концентрованим рухом тачки і людини...»


Трактат О. Богомазова споріднений з теоретичною роботою абстракціоніста В. Кандинського «Про духовне у мистецтві» і книгою Глеза-Метценже «Про кубізм». Але глибина і переконливість обгрунтування нового мистецтва робить його працю безприкладною. Про Богомазова кажуть, що він поставив кубофутуристичний зір не лише художникам, а й поетам: «Трикутні скелі, призматичні кручі, зигзаг розколин, креслених по них, кристали гір, зубчасті та блискучі... Піднісся конус нової гори» – це рядки з вірша М. Бажана про Кавказ.


Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»), але на відміну від італійського футуриста Марінетті, що з гіркотою ганьбив свою Венецію («ринок лахмітників»), від інших, хто трактував тему міста як місця, де руйнується і гине особистість, він вважав, що «... місто б’є особистість, але воно таки може і викувати й’«. Перенапружений урбанізм французьких кубістів та італійських футуристів у Богомазова пом’якшувався. Темп і тіснява міста у нього поєднується з м’якими рухами людей.


Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості – кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру – синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, – вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, – колорит стародавніх київських мозаїк.


Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» – всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Художник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос (вираз «супутник Землі», до речі, вигадав цей художник).


А що означають відомі квадрати Малевича – чорний, червоний, білий? А хрест, а коло? Можливо, в них ті психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів, ті «езотеричні» знаки, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, що й стало, зокрема, мотивом вишивок на рушниках чи візерунків килимів, писанок. Недарма свій «Червоний квадрат» 1915 р. Малевич характеризував як «живописний реалізм селянки у двох вимірах».


З кінця 1920-х років Малевич звертається, як і на початку свого шляху, до зображальності, але збагаченої досягненнями супрематизму, який допоміг художникові віднайти у чистому виглядові найпростіші елементи, що складають фундамент художнього образу. Дуже точно це помітив В. Шкловський: «Супрематисти зробили у мистецтві те, що зроблено у медицині хіміком. Вони виділили діючу частину засобів».


До пізнього Малевича сучасні мистецтвознавці додають прізвисько Мужицький (за аналогією з Пітером Брейгелем Старшим), оскільки його основними персонажами стали селяни. Наприкінці 20-х років він знайшов притулок у Київському художньому інституті і почав тут малювати синяву неба, лани, як смугасте рядно, селян і селянок, що увібрали в себе риси й енергію всепотужної природи. Застиглі, напружені – вони не мають індивідуальних риє, як і природа, що, за висловом художника, «як маска, що приховує свою багатоликість». В цілому оптимістичний, його доробок містить і картини, які можна трактувати як відгук на трагічні зміни у селянському житті. Можливо, художник передчував трагедію 1933-го року, бо найчастіше вживані ним атрибути цього часу – труна, хрест, сніп. На його ескізі бачимо селянина з хрестом розп’яття на обличчі, з хрестами на «босих ногах і долонях ритуальне піднесених рук. Зовсім незадовго до голодомору написаний селянин з чорним обличчям, чорними руками і ногами, з червоно-чорним хрестом і біло-червоним хрестоподібним мечем. Він біжить різнобарвними смугами рівнини на фоні синього неба. Попри веселі кольорові смуги і два супрематичні будинки – червоний та білий – пейзаж дихає якоюсь пусткою і безнадією.


Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов («Crescendo» з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер’єри). Новітнє мистецтво творили В» Пауіь-мов («Рибалка», «Дачники»); Н. Редько («Світло і тінь симетрії», цикл «Електроорганізми»). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були Г. Собачко-Шостак («Рух кольору», «Тривога»), М. Лисицький («Композиція»), Д. Бурлюк («Козак Мамай», «Жнива»), В. Меллер («Ассирійські пісні»), А. Петрицький («Ексцентричний танок» «Композиція»). «Футуристичний портрет» написав і один із творців стилю «модерн» Г. Нарбут.


Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова – О. Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов’язана з паризькою «Академі модерн». Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких представлене протистояння трагічних нерозв’язних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепету перед нескінченним хаосом пристрастей і ворогуючих сил. Так у «Сценічних конструкціях до трагедії» (що призначалися не для конкретного спектаклю, а для трагедії взагалі) пластика будується на одночасності двох актуальних тем: грандіозних перекладок, які розходяться променями від двох сходових маршів, вертикальних арок, які постають у них на шляху. Вони не просто існують одночасно, вони начебто встромлюються одна в одну.


Протистояння підкреслюється і кольором: горизонтальна система червона, вертикальні арки чорні, із золотим контуром. Ніяких відтінків, переходів – ніяких компромісів, жодна з тем не хоче відступати. Великої емоційної сили творові надає поєднання чорного і червоного – традиційне для української кольорової гами (згадаємо вишиванки) поєднання, яке, за В. Кандинським, означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.


Яскраво виразили себе у сценографії й О. Хвостенко-Хвостов (ескіз Декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф’єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п’єси Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).


Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми. Першого театру Української радянської республіки ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки, оперного. Фантазія, «мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне – портретами діячів української культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, Політичних діячів. Ця портретна галерея української інтелігенції Позначена артистизмом, динамічною напруженістю героїв, гострою забарвленістю образу, яка часом нагадує шаржування. У всіх портретах – обов’язковий метафорично-асоціативний ключ до образу. Композитора М. Вериківського, наприклад, зображено в процесі диригування – руки композитора акцентовані великою чорною плямою, яка, увиразнюючи їхню форму (світлі на чорному тлі), створює живописний акорд, що асоціюється з акордом музичним. Портрет М. Хвильового написаний у розпалі його цькування – менш ніж за рік до самогубства. Портрет запам’ятався багатьом «трагічною тінню на обличчі» (за словами Т. Масенка).


Подальша доля портретної галереї Петрицького, що нараховувала понад 60 творів, склалася драматично: коли репресували героїв, спалювалися й їхні портретні зображення. Тільки частина їх збереглася у музейних фондах чи збірках приватних осіб, а деякі – у фотовідбитках.


Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису – уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і – з почуттям віри – велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими «бойчукістами» виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.


Твори «бойчукістів» 20–30-х років: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з’їзду Рад, Київського кооперативного інституту. Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані і Харківського Червонозаводського театру – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був репресований за «іконописний» формалізм і «буржуазний націоналізм».


Український живописний авангард, як кожний великий стиль, має наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство (чого ми не знайдемо ні у французькому кубізмі, ні в німецькому експресіонізмі, де колір використовували здебільшого для підкреслення фактури, матеріальності предмета, стану людини), як присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також колориту київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що перериваються темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту, взята від хати-мазанки) – вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.


Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887– 1964). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул «генія скульптури», проторувавши дорогу іншим видатним майстрам – Генрі Муру, Джакометті, Калдеру та ін.


Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження, його самобутність виявила себе вже у перших юнацьких роботах «Мисль», «Відчай», «Запорожець», «Юда». Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі – відчай. Експресіонізм – прагнення до узагальненої передачі певних станів – заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів – «Дитина», «Негритянка», біблійна «Сусанна». Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті «половецькі баби», що стояли по українських степах як вартові вічності.


У кубізмі його привабило те, як живописці працювали із формою: подібно до поетів, вони римували, ритмізували, досягали гармонійного звучання, зіставляючи куби й овали. Кубофутуризм Архипенка – це теж динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному коло-обігу. Він зважився на небачену доти річ: покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими. Такий «П´єро-карусель», в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з ромбів, кіл, конусів.


Скульптор постійно експериментує, створюючи абсолютно новаторські речі. Так, образ паризького циркача «Медрано» сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у XX ст. «мобіль» – робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо «архипентурою»: цей спосіб живопису справляє враження справжнього руху. Тут головне не сюжет, а постійна мінливість. О. Архипенко любив такий матеріал, як випалена глина-теракота – за прихований в ній вогонь життя, теплоту, але водночас робив скульптуру з плексигласу, підсвіченого зсередини, що надавало скульптурам світлосяйної прозорості. Новаторським стало й тлумачення скульптором простору між частинами скульптури, які він порівнював з музичними паузами. У Дев’ятій симфонії Бетховена, пише він, двічі трапляється довга пауза, що породжує таємницю і напруження. Використання тиші і звуку в симфонії подібне до застосування значущого простору і матеріалу в скульптурі. Спираючись на цю концепцію, він почав моделювати простір і йому пощастило досягти своєї мети 1913 року у статуї «Жінка, що йде». Метафізична основа е і в іншого винаходу – увігнутостей в скульптурі, які теж сприймаються як символи відсутніх форм і відкриті для асоціацій та зіставлень.


У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптянка», «Арабка». Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко. Бронзове погруддя – портрет відомого в світі диригента В. Менгельберга (подарований автором Києву) виконано в дусі «необароко»: диригент, переживаючи бурю бетховенського твору, виказує пристрасть, шал і пафос.


Немов архаїчний майстер, великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, його роботи начебто невикінчені, фрагментарні, не деталізовані – а тому й справляють враження первісності, вічного творення життя.


Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10–20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах – і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші – ще сприятливі для розбудови національної культури – пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень