Електронна бібліотекапідручники


Історія світової і вітчизняної культури

1. Визначення культури


Слово «культура» є одним із найбільш вживаних сучасною мовою, що, з одного боку, говорить про його надзвичайну багатозначність, а з іншого – про погану вивченість й недостатню осмисленість цих значень, що за ним стоять. Невипадково у практиці слововживання цілісна багато аспектна культура найчастіше зводиться до одного з її проявів. Для одних культура в першу чергу - оволодіння багатством художніх цінностей, для інших вона ототожнюється з моральністю, треті вважають, що культура – це релігія, а релігія – це культура і що некультурними є ті, що не мають релігійного почуття й досвіду, для четвертих поза культурою залишається людина, незнайома з вищими досягненнями науки й техніки. Найбільш, мабуть, поширене ототожнення культури й етикету («культурним» є той, хто «вміє одягатись», «має гарні манери», «живе красиво» тощо).


Зрозуміло однак, що жодне з цих уявлень (як і сотні інших) не вичерпує поняття культури: «культура» - це щось більше, ніж мистецтво чи релігія, наука і т. д. , більше того, навіть узяті в сукупності, усі ці сфери і способи людського буття і діяльності лише констатують принципову невизначеність поняття «культура». Разом з тим, ні у кого не викликає сумніву та обставина, що в кожному з нескінченного ряду уявлень про культуру ця остання знаходить свій вияв і що кожен витвір людського суспільства відображає культуру цього суспільства. Отже, осягнення культури, незважаючи на складнощі осмислення самого поняття, можливе через пізнання якогось з її проявів. Справа лише у застосуванні відповідного - історико-культурного методу, який полягає у використанні культури як ключа до інтерпретації об’єктів, явищ і процесів людського суспільства та його історії.


Згідно поширеного розуміння, культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Під «культурою» розуміється все те, що створено, перетворено, оброблено, виховано і т. д. в результаті діяльності людини. Наведене визначення акцентує увагу на історичному змісті культури: культура як рівень розвитку людини і суспільства визначається, обумовлюється історичними обставинами їх існування, тобто, для кожної історичної епохи і кожного історичного періоду притаманна своя власна культура, формування, розвиток і занепад якої залежить від їх природнокліматичних, соціально-політичних, економічних та інших особливостей.


Вивчення суспільства через його культуру є надзвичайно актуальним, так як одні лише економічні й політичні характеристики не можуть служити ключем до розуміння соціальних явищ. Історико-культурний підхід допомагає усвідомити важливість таких феноменів суспільного розвитку, які технократичне мислення відсуває на задній план: мистецтво, релігію, філософію і, зрештою, саму людину. Аналіз переважаючих у суспільстві культурних цінностей не тільки допомагає визначити рівень його розвитку і стан, але і зрозуміти, чому дане суспільство живе так, а не інакше.


Природа і культура. Згідно сучасного розуміння людина – це вищий ступінь живих організмів на планеті Земля, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Це значить, що як біологічна істота людина є невід’ємною часткою природи, її, так би мовити, продуктом, а як суб’єкт, тобто джерело і носій пізнання й діяльності, цю природу перетворює, змінює, пристосовує для своїх потреб й цілей – тобто, є творцем культури. Таким чином, природа і культура – це ті дві сфери, в яких протікає життя людства і які нерозривно поєднуються в людині, що є одночасно і продуктом природи і творцем культури.


Французький біолог і філософ П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) зазначив: «Людський організм є настільки складним і чутливим, є таким пристосованим до земних умов, що важко уявити собі, яким чином він зміг би акліматизуватись на іншому небесному тілі, навіть якщо він здатен подолати міжпланетні простори». Отже, людина є «плоттю і кров’ю» природи планети Земля і пов’язана з нею усіма властивостями й характеристиками своєї істоти. Однак, людина як homo sapiens (людина розумна) і homo faber (людина-творець) своєю працею діючи на природу і природні матеріали, вирощує рослини, розводить тварини, виробляє знаряддя праці і найрізноманітніші предмети, змінює ландшафт, будує споруди тощо. Тому оточує людину вже не природа як така, а штучне середовище, створене працею самої людини, тобто «друга природа», природа перетворена, виведена із свого першопочаткового стану – культура. Саме походження латинського слова cultura вказує на це: воно сходить до colere - «обробляти», «доглядати», «вирощувати».


Разом з тим, давно помічено, що там, де людина починала створювати які-небудь предмети, котрі раніше не існували у природному світі, це не проходило для неї безслідно. Перетворюючи натуральні, природні матеріали – камінь, глину, дерево, кістку, метал, вона одночасно перетворювала і саму себе, тобто вдосконалювала свої уміння й навички, розвивала творчі здібності, кмітливість, винахідливість, уяву, образне і поняттєве мислення, тобто стала багатшою в розумовому та емоційному відношення. Й усі ці набуті людиною властивості та якості також являлись культурою, але культурою не зовнішньою, матеріалізованою у створених людськими руками неодушевлених речах, а культура внутрішня, розумова, що є невід’ємним надбанням і багатством людини. Німецький мислитель Карл Маркс (1818-1883) відзначив, що праця людини – це процес, в якому вона, діючи на зовнішню природу і змінюючи її, «одночасно змінює і свою власну природу». Так і латинське поняття cultura включає значення «розвиток» і «виховання». Недарма римський оратор і мислитель Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е.) стверджував, що «розвиток душі» (cultura animi) – це процес, дуже подібний до «обробки землі» (cultura agri), тобто душа (розум) і земля – це ті об’єкти, на які спрямовуються зусилля людини з метою покращення їх стану: «окультурена» таким чином земля дасть хороший урожай, а «розвинена» душа «народить» інтелектуальні та моральні чесноти. Отже, культура – це також розвиток людського розуму й душі, а значить, «покращення», «удосконалення» природи самої людини.


Суспільство і культура. Процес становлення людини і суспільства тривав дуже довго, але по мірі вдосконалення знарядь праці та засобів координації колективної діяльності розвивалась свідомість і мова людини. Добування, збереження і підтримка вогню, пошуки їжі, організоване полювання і розподіл здобичі вимагали від членів первісного стада приборкання тваринних інстинктів, дисципліни і взаємодопомоги. Тісне об’єднання членів суспільства, їх спільні зусилля компенсували примітивність знарядь, ставши одним із головних засобів боротьби людей з природою; вони сприяли їх перемозі у цьому важкому поєдинку, надзвичайно збільшивши здатність людства до виживання. Якщо при зміні клімату вимирали такі могутні тварини як мамонти, печерні ведмеді і шаблезубі тигри, то людина, набагато слабша у фізичному відношенні, тим не менше, зуміла вистояти.


Таким чином, суттєвим елементом людської культури є суспільність, здатність людей до колективного життя і діяльності, які є неможливими без самообмеження індивідів та їх уміння підпорядковуватись суспільним правилам і нормам. Це, в першу чергу, вимоги слухняності і незлобивості, поваги до жінки-матері і шанобливості до старших, стійкості у нестатках і мужності у боротьбі з небезпеками. Все це згладжувало природну нерівність між молодими й старими, сильними і слабкими, здоровими й хворими, і тим самим підтримувало єдність суспільства, забезпечувало його подальше існування. Саме у цьому аспекті трактував культуру австрійський психіатр і мислитель Зиґмунд Фрейд (1856-1939): «Слово “культура” характеризує всю сукупність досягнень та інституцій, що віддалили наше життя від життя твариноподібних предків і служать двом цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню відносин між людьми».


Однак, зрозуміло, що суспільство і життя у ньому неможливі без виховання людини: латинське слово cultura також означає «виховання», а cultor – це «вихователь», «наставник», який, подібно тому, як селянин – землю, а філософ – розум, «культивує» підростаюче покоління. Будь-яке суспільство повинне забезпечити виховання, освіту, навчання своїх громадян, оскільки у цьому – запорука його існування. Наприклад, у Стародавній Греції й Римі граматичні й риторичні школи, навчаючи читанню, письму, літературі, музиці, риториці готували молодь до суспільного життя у відповідності з нормами і законами поліса – міста-держави або імперії. Отже, культура в епоху Античності розвивала в людині розумну здатність судження й почуття прекрасного, що дозволяло їй набувати відчуття міри і справедливості у справах громадянських і приватних. Цікаво, що при цьому індивід не втрачав свого зв’язку з Природою, тому що антична культура розглядала людину як невід’ємну частку Всесвіту. За такого розуміння людська особистість не протиставляє себе Природі – Космосу, а споглядає його, осягаючи свою із ним сутнісну єдність.


Релігія і культура. У наші часи «культура» звичайно асоціюється з вихованням і освітою, і в цьому контексті сприймається як щось доповняюче, а іноді й виправляюче людську природу й навіть протистояче їй. Культурна людина усім зобов’язана вихованню й освіті; це і складає зміст культури всіх народів, що зберігають культурну наступність і традиції як форму колективного досвіду у взаємовідносинах з природою. Між тим, у цьому випадку базові значення поняття «культура» несвідомо спотворюються, оскільки не береться до уваги ще одна важлива обставина: cultura – це також «поклоніння», «шанування», «культ». У першу чергу це – релігійний культ. У старожитності людина постійно перебувала в оточенні богів: вона зустрічалась з ними у полі і в гаї, у затінку дерев, у гротах й річкових заплавах, боги мешкали й у місті, й у домі громадянина, вони оберігали міські закони й безпеку громадян. Про богів складали барвисті історії, в яких вони виступали як творці світу, людей і суспільства. Їх боялись і приносили їм жертви, щоб відвернути стихійне лихо, хворобу чи особисту невдачу, й на них покладались у своїх сподіваннях на щасливе земне життя й посмертне вічне блаженство.


Втім, існує тенденція взагалі ототожнювати культуру з релігією, виводячи «культуру» з «культу» - віри, традицій, вищого сенсу буття, заданого Вседержателем. Відомий російський релігійний мислитель Олександр Мень стверджував, що віра у Вищий сенс Всесвіту сьогодні, як і у давнину, є стержнем, який надає внутрішньої єдності будь-якій культурі. Адепти релігії, її ревні захисники стверджують, що ті, хто забувають це, взагалі не мають права вважатись культурними людьми. У цьому є багато правди, тому що в культі, як сукупності суб’єктів, предметів, засобів, способів релігійної діяльності, а також релігійних ідей, завжди був присутній момент сакральності (святості), поклоніння божеству чи божествам. Навряд чи варто сумніватись у тому, що релігійна діяльність, релігійний досвід – це одна із фундаментальних характеристик, знаменуючих вихід людини з натурального стану, виникнення власне людського буття. Тому є цілком правомірним вважати релігії й культи надзвичайно важливим компонентом культури, якщо не однією з її базових підстав.


Разом з тим, поряд з релігійним завжди існувало світське відношення до дійсності: усі часи й епохи знали немало людей, скептично налаштованих до справ віри й культу або й послідовних атеїстів. Тому, віддаючи належне релігійній культурі та її величезному впливу на долі людства, не слід закривати очі на могутній потік вільнодумства, що проникає у все історичне буття людей. Отже, необхідно брати до уваги, що є релігійна культура і культура світська, тобто така, що будується поза рамками релігій і культів на основі скептичного й раціоналістичного світобачення, з опорою на «здоровий глузд» і наукові досягнення.


Мистецтво і культура. Серед усіх форм і способів людської культурної діяльності мистецтво займає особливе місце, тому що на противагу до господарства, політики, юриспруденції і т.д. мистецтво безпосередньо людському існуванню не потрібне. Тому багато хто схильний ставитись до нього з погордою, вважаючи зайвим, таким, що перешкоджає досягненню інших, утилітарних цілей, таких як зміцнення влади, ведення війни тощо. Насправді мистецтво виявляє, виражає, переказує і фіксує на свій власний спосіб принципові цінності людського існування, надаючи їм особливого, незалежного сенсу.


Передумовою художньої діяльності у будь-якому виді чи жанрі мистецтва є естетичне відношення до світу. До сфери естетичного можна віднести все те у життєвому світі (природному, соціальному, культурному), що здатне виразити що-небудь у формах, які почуттєво сприймаються або виступає об´єктом неутилітарного самодостатнього споглядання, даючи людині духовну насолоду, звичайно, в результаті конкретно-чуттєвої дії на її органи сприйняття — головним чином на зір і слух.


У певному сенсі мистецтво (як і релігія) є синонімом культури, тому що, як зазначив німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1803), естетичне споглядання індивідуального заключає у собі ідеальний вимір, а це значить, що художнє освоєння дійсності завжди прагне до загальної значущості. Добре ілюструє це положення вірш англійського митця Вільяма Блейка (1757-1827):


В одном мгновенье видеть вечность,


Огромный мир – в зерне песка,


В единой горсти – бесконечность


И небо – в чашечке цветка.


Важливим є й те, що мистецтво відображає історико-культурну ситуацію в цілому, володіє повнотою історичного змісту, оскільки митець в образно-символічній формі виражає найсуттєвіші риси свого часу, - навіть якщо він свідомо прагне уникнути у своєму творі будь-яких прикмет сучасності. Разом з тим, видатні мистецькі твори також яскраво втілюють універсальні проблеми, що мають відношення до кожної окремої людини, такі як сенс життя і щастя, добро і зло, любов і ненависть, честь і гідність, совість, вина й відповідальність тощо. Вони є вічними для будь-якого етапу історії і для кожної людини. Люди початку XXІ ст. переймаються долею героїв Шекспіра, їх глибоко зворушує лірична поезія Стародавнього Єгипту чи Середньовічної Європи, музика Баха й Моцарта викликає захоплення, а полотна старих майстрів змушують уважно до них приглядатись у пошуках відповідей на вічні запитання.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень