Електронна бібліотекапідручники


Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект

Тема 14. СКІФИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Скіфи й сармати залишили на території України багату й різноманітну культуру. Скіфський період історії України синхронний з періодом еллінізму. Античні автори подають назви скіфських племен, яких було багато: скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, царські скіфи, царські саки, царські сармати, і навіть царські гуни.    

      Грецький історик Геродот у V ст. до н. ч. повідомляв, що "усі вони разом називаються сколоти за ім´ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами" (Геродот. Історії, кн. ІV).

      Існують записані скіфські "родовідні", складені різними авторами у різний час і мабуть тому й відрізняються одна від одної. Так, згідно з Діодором Сицилійським - давньогрецьким істориком І ст. до н. ч., скіфи первісно мешкали біля річки Аракс, а згодом заснували державу від Кавказу до Меотиди (Азовського моря) і до океану (?) та області до ріки Танаїсу (Дону). Далі оповідається міф про "народжену Землею діву, у якої верхня частина до пояса була жіноча, а нижня - зміїна". З цією Дівою поєднався Зевс і вона народила Скіфа, який своїм ім´ям назвав свій народ. Серед нащадків Скіфа згадуються брати Пал і Нап, від яких пішли племена палів і напів. Ці племена здійснили багато славних походів і підкорили собі безліч народів аж до Фракії і до річки Нілу в Єгипті. Так оповідає про скіфів одна з книг Діодорової "Бібліотеки" - його зібрання історичних праць в 40 томах (щоправда, усі вони до нас не дійшли, збереглося близько 15 томів і окремі фрагменти).

      Інакше цю легенду подав Геродот. Він оповів про прабатька скіфів Таргітая, народженого від шлюбу Зевса і Змієногої Богині. Таргітай же мав трьох синів - Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая. За їхнього царювання впали на землю золоті дари: плуг з ярмом, сокира і чаша, які є символами землеробства, ремісництва і жрецтва. Кожен з братів спробував узяти ці дари, та золото спалахувало вогнем, коли підійшли перші двоє, лише третьому наймолодшому Колоксаю вдалося взяти їх у руки. Тоді брати одностайно передали владу над царством молодшому братові. Від Ліпоксая, за Геродотом, походить плем´я авхатів, від Арпоксая - катіари і траспії, а від Колоксая - паралати.

      Деякі дослідники ототожнюють Таргітая з Гераклом, якого самі греки вважали скіфським культурним героєм, а на кількох кам´яних стелах є написи грецькими літерами "Гереклес Склавенс", тобто "Геракл Слов´янський". Змієнога Богиня (Діва-Змія) сховала табун коней Геракла і обіцяла повернути їх за умови, що Геракл візьме з нею шлюб. Поживши з Дівою і подарувавши їй трьох синів, Геракл знову вирушив у мандри. Жінці ж передав свій лук і пояс з причепленою до нього золотою чашею і наказав, щоб вона випробувала синів. Той з них, який зможе підперезатися цим поясом і натягнути тятиву його лука, отримає царство у спадок.  

      Це завдання зміг виконати наймолодший син Скіф, від якого й походить народ скіфів.

      Легенда правдоподібно передає символіку чоловічого бойового пояса, який використовували при ініціаціях (посвяченнях) воїнів. Досі традиційні чоловічі пояси, виготовлені зі шкріри, прикрашені металом, пристосовані для носіння зброї (топірця, ножа), а також інших чоловічих знарядь (люльки, кресала) чи навіть грошей, існують в Україні як невід´ємний атрибут чоловічого традиційного вбрання населення Карпат.

      Як Геракл, так і Таргітай, є родоначальниками усіх скіфів і царських родів зокрема. Є кілька зображень Геракла на золотих пластинках та монетах царя Атея (нащадка Геракла-Таргітая), де він зображений у левиному шоломі, а також на кістяній пластинці з кургану Гайманова Могила, де Геракл зображений як переможець у двобої з фантастичним чудовиськом.

      Символіка міфічного образу прародительки напівдіви-напівзмії може вказувати на її жіночу земно-водну природу. Змієнога Богиня має ще назви Муза Борисфеніда (від Борисфен - грецька назва Дніпра), Дочка Дніпра. До нашого часу легенда про Діву-Змію існує на о. Хортиця, де є Зміїна печера, яку вважають легендарним житлом Богині. Амулети-змієвики із зображенням змієногої Діви побутували ще в часи Київської Русі й збереглися до наших днів.

      Римський історик І ст. до н. ч. Помпей Трог у своїх "Філіпівських історіях" писав: "Скіфське плем´я завжди вважалося найдревнішим, хоч між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка щодо давності походження". Далі автор стверджує, що в цій суперечці скіфи взяли гору, бо в Єгипті пізніше встановився помірний клімат, придатний до життя.

      Перші історичні згадки про скіфів збереглися в асирійських клинописних текстах в 70-х роках VІІ ст. до н. ч. Вони розповідають про війни скіфів з Асирійським царством і майже столітнє панування скіфів у Малій Азії.

      Так, у письмовому запиті оракула Бога Шамаша цар Асирії запитує, чи буде цар "країни Ішкуза" Партатуа вірним своєму слову, якщо йому віддати в жони асирійську царівну. Тут "країна Ішкуза" - Скіфське царство, пошуки якого серед науковців тривають досі, а цар Партатуа - перекручене асирійцями Переп´ят (пор. назви скіфських курганів Переп´ят і Переп´ятиха у Кагарлицькому районі). Період Малоазійських походів займає визначне місце в скіфській історії.

      З кінця VІ ст. до н. ч. починається інтенсивне заселення скіфами Північного Причорномор´я. З цим періодом скіфської минувшини пов´язана легенда, яку передають Геродот і, пізніше, римський історик І ст. до н. ч. Помпей Трог у праці "Філіпівські історії". Йдеться про третій похід скіфів у Малу Азію, який тривав 28 років. Жінки, думаючи, що їхні чоловіки загинули в боях, для продовження роду вступили в шлюб з рабами, залишеними для охорони стад. Повернувшись додому, скіфи наштовхнулись на збройний опір юнаків - синів рабів. Почалися кровопролитні війни. Один із скіфських жерців порадив воїнам замість зброї взяти до рук бичі, якими господарі б´ють рабів. Це виявилось магічним психологічним засобом - раби в паніці потікали. Схоплених скіфи розіп´яли, а скіфські жінки покінчили життя самогубством, заподіявши собі смерть мечами. Такими були моральні правила життя й поведінки людей скіфського суспільства.

      Цей сюжет був настільки поширеним у скіфському епосі, що він є відображеним на срібній обкладці лука (курган Солоха), де дорослі боодаті скіфи б´ються з безбородими юнаками.

      Другою значною подією в історії Скіфії була скіфо-перська війна. Перська імперія виникла на залишках Мідійського та Вавилонського царств і простягалася від Єгипту до Індії. Близько 514-512 р. до н. ч. Перський цар Дарій І повів свої війська на територію Північного Причорномор´я. Причини війни давні історики подають по-різному. Геродот пише, що Дарій вирішив помститися скіфам за події столітньої давності - завоювання Мідії. Інші автори стверджують, що Дарій хотів одружитися з дочкою Ідантірса (царя Скіфії), але отримав відмову. Однак, найбільш вірогідною причиною є припущення сучасних істориків - бажання підкорити Скіфію було частиною великого стратегічного задуму Дарія в його прагненні до світового панування, у межах відомої на той час ойкумени.   

      Дарій вислав уперед 700-тисячне військо очолене його намісником сатрапом Аріарамном. Його шлях пролягав від столиці Персії Суз через наплавні мости на Босфорській протоці та Дунаї. Військо Дарія І складалося з 80 різних народів і племен, які тоді входили до його імперії. Загроза значно переважаючих сил противника змусила скіфів звернутися по допомогу до сусідніх споріднених племен савроматів, гелонів і будинів. За підрахунками сучасних істориків, скіфське військо могло налічувати близько 150 тисяч воїнів. Тому скіфи вибрали тактику "кочування", відступаючи і пускаючи ворога вглиб країни.

      Перси скрізь бачили порожні степи, де не було для них жодної поживи. Зайшовши далеко, Дарій злякався, що скіфи зруйнують мости і відріжуть персам шлях назад. Він послав послів до скіфського царя Ідантірса із запитанням-насмішкою, скільки ж той буде тікати? Ідантірс відповів: "Я досі нікого не лякався і не тікав ні від кого, ні в минулому, ні тепер від тебе [кочування було його природними способом життя. - Г. Л.] ... Але спробуй тільки зруйнувати отчі могили, тоді взнаєш, чи будемо ми з тобою воювати, чи ні!" Тікати довелось Дарію, який під час втечі втратив 80 тисяч свого війська. Як бачимо, в цій розповіді виразно стверджується висока роль культу Предків у скіфській культурі, що також стало витоковим і для подальших культур племен України. Про цей культ писав також римський історик Плутарх: "Скіфи пишаються своїми могилами". За ці могили вони були готові стати до бою з ворогом.

      Геродот переказав ще одну цікаву легенду про те, як скіфський цар Аріант вирішив порахувати всіх своїх підданих. Він звелів кожному скіфу принести по наконечнику стріли. Наконечників виявилось так багато, що ніхто не зміг би їх порахувати. Якби вистрілити одночасно всі стріли, то темна хмара б покрила всю землю. Тоді, Аріант наказав вилити з цих наконечників казан для храму в Ексампеї. Геродот стверджував, що цей казан, який він бачив на власні очі, перевищував найбільший грецький кратер, подарований Павсанієм на честь Богів. В скіфський казан вміщувалось 600 амфор напою, а його стінки були на шість стіп завтовшки. За сучасними підрахунками, скіфський казан уміщав 144 тис. літрів рідини.  

      У відділі археології Національного музею історії України, зваживши тисячі скіфських наконечників від стріл, встановили їхню середню вагу - 10 грамів. Отже, вага казана могла бути понад 122 тони, а його діаметр - 8 метрів, 20 сантиметрів. За цими даними стало можливим встановити чисельність скіфів - 12 225 000 чоловік. І це за сім сторіч до н. ч.! Порівняємо, в Римі через тисячу років після Аріанта жило близько 1 млн. чоловік, а в усій Італії 5-6 млн., в Україні за часів Богдана Хмельницького жило 11 млн. чол., а в Польші і Росії у цей же час - по 9 млн. чол.

      Вагу скіфського казана, як і кількість населення Скіфії обчислювали різні наукові установи в Україні і за її межами, їхні результати різняться між собою, однак кількість населення Скіфії обчислюється від 6,155 млн. до 13,009 млн. чоловік.

      Казан у інших войовничих народів вважається символом військової могутності. Цар, після перемоги пригощав усіх воїнів, що відзначились у боях, зі свого казана. Переможці пили вино, а ті, хто не вбив ворога, присоромлені стояли осторонь. Тому "казан" міг ще означати, власне, саме царське "військо". Наприклад, хан Кончак, за літописом, "був здатний перенести свій казан через Сулу", що означало "міг перейти кордони Русі". Отже, й у цьому переказі Геродота задокументований фольклорний мотив, алегоричний образ могутнього й великого скіфського народу.

      Нас же, крім усього іншого, цікавить місцезнаходження загадкової святині в Ексампеї. Геродот пояснював: "між річками Бористеном і Гіпанісом є місцевість під назвою Ексампей... там є джерело гіркої води ... назва джерела й місця, звідки воно витікає по-скіфськи Ексампей, еллінською ж мовою - Священні Дороги" (Гіпаніс - це Південний Буг, а гірке джерело - його притока, річечка Мертвовод, що в районі м. Нова Одеса на Миколаївщині). Вірогідно "мертва вода", це останній шлях, яким везли скіфських царів до місця поховання в курганах. До речі, саме тут археологи розкопали значну кількість скіфських курганів. На жаль, такий казан археологами ще не знайдено, хоча знайдено багато інших досить великих казанів, подібних до грецьких кратерів. За іншими науковими версіями, місцевість, описана Геродотом, розміщувалась біля Меотиди (в районі сучасного Мелітополя).   

      З давніх писемних джерел маємо відомості про видатних людей Скіфії. Серед них Агатирс - скіфський культурний герой, якому народна традиція приписує божественне походження (один із синів Геракла й Змієногої Богині), який винайшов "жевріючий трут", двозубий якір і гончарний круг (за повідомленнями Плінія Старшого і Страбона). Від Агатирса походить плем´я агатирсів.

      Про Ахілла, як про скіфа, згадує Юрій Венелин за давнім автором Демуленом: "Ахілл - син Пелея, був родом скіф, і народився в Мирмекіоні, малому містечку на березі Азовського моря. Вигнаний скіфами із батьківщини своєї, через своє владолюбство і жорстокість, він переселився в Фесалію. Крій його одягу, його русяве волосся, його бакитні очі та інше ясно підтверджують це його походження" (цитата за Арріаном: Histoire Naturelle des races humaines. - Paris, 1816, c. 18). Як бачимо, типова зовнішність скіфа не відрізнялася від класичного образу русявого блакитноокого слов´янина.

      Скіфський легендарний герой Абарис - своєрідний "олімпійський чемпіон", який обніс по всій землі стрілу, нічого не ївши (за Діонісієм). Абарис - також автор поеми про подорож Аполона до Гіпербореїв. А Діодор Сицилійський повідомляє також, що Абарис встановив дружні стосунки між скіфами і греками-делосцями. Геродот же висловив сумнів щодо історичності Абариса.

      Історичною особою, без сумніву, є скіфський мудрець і філософ Анахарсис, який побував у багатьох країнах. Діодор Сицилійський передає один з Діалогів Анахарсиса з царем Крезом, який запросив до себе мудреців для розмови. Крез спитав, яку з живих істот Анахарсис вважає найхоробрішою.

      - Найдикішу тварину, бо лише вона мужньо помирає за свою свободу, - відповів Анахарсис.

      - А яку з живих істот ти вважаєш найсправедливішою? - знову спитав Крез.

      - Найдикішу тварину, бо лише вона живе природним життям, а не за законами. Природа є створіння Боже, а закони встановлені людьми, і буде справедливіше користуватися тим, що відкрито Богом, а не людиною, - відповів Анахарсіс.

      - Можливо звірі є й наймудрішими? - засміявся Крез.

      - Так! Віддавати перевагу істині природи перед істиною закону - це основна прикмета мудрості, - спокійно відповів Анахарсис.  

      Цікаві відомості про релігію скіфів подає Геродот: "Богів вони шанують лише таких: найбільш за все - Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за жінку Зевса. Після них - Аполона, Афродіту Уранію і Арея. Цих Богів шанують усі скіфи, а ті, що звуться царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс - слушно називається Папай, Гея називається Апі, Аполон - Гойтосір, Афродіта Уранія - Аргімпаса, а Посейдон - Тагімасад".

      Як бачимо, пантеон скіфів складався з семи Богів, з яких найбільшу шану складали Табіті - Богині-Матері, охорониці домашнього вогнища. На думку деяких мовознавців, ім´я Табіті означає "Полум´яна". Вогонь вважався вищим началом ще з давньої арійської віри, яку, закономірно, успадкували й скіфи. Природа скіфської Табіті багатопроявна: вона - Богиня-Мати і сама цариця скіфів, покровителька інституту царської влади, тобто священного обряду і звичаю. Не даремно у скіфів існувала найвища клятва "Царськими Гестіями", як вона називалась у греків. Її складали біля царського вогнища. Вважалося, що порушення цієї клятви призводить до захворювання царя. Тому за зраду клятви царськими родинними вогнищами клятвопорушника чекала смертна кара. Вірогідно, саме Табіті зображена на пластинці, де Богиня сидить із дзеркалом у руці, а поруч стоїть скіф з рогом достатку - можливо, це сцена отримання царської влади від самої Богині.

      До вищого Божественного рівня належали також Папай та Апі - Батько-Небо (тотожний нашому Сварогу) і Матінка-Земля. Папай - творець світу і людей. Його зображення знайдене в Запорізькій області: це бронзове навершя у вигляді Світового дерева, що єднає три світи: Нава (підземний, предківський), Ява (земний, людський), Права (небесний, Божественний). Чотири гілки цього "дерева" символізують чотири пори року, або чотири сторони світу, по три тварини на кожній гілці, можливо, символізують місяці. Над кожною з гілок розпростерли крила птахи (учасники містерії світотворення), що в дзьобах мають ланцюжки з кружечками (сонце) і півмісяцями. В центрі - сам Папай, як Бог Роду, зображений з фалосом.

      Від священного шлюбу Папая з Апі народилися всі земні істоти. Ці Божества цілком успадковані слов´янами, разом із давнім обрядом весняного весілля для Неба і Землі, яке роблять "діти їхні", тобто люди, що живуть на землі.   

      Апі, жінка Папая, яка уособлює землю й підземний світ (земноводність - також ознака Змієногої Діви), що також тотожна античній Горі, яка зображалася із зміями. Зображення Апі як змієногої жінки знайдене на золотому налобнику для коня в кургані Мала Цимбалка. Першопредок скіфів Таргітай, за легендами, народжений від Папая й Апі (пор. слов´янські легенди про Дітей Сварожих, Онуків Дажбожих, Синів Перуна та ін.). Таким чином у скіфів існував міф про Божественне походження народу, притаманне переважній більшості арійських релігій.

      Другий Божественний рівень у скіфському пантеоні посідали Гойтосір - Бог життєдайного Сонця, тотожний перському Митрі та слов´янським Дажбогу або Велесу, який їздить по небу на золотій колісниці, керує зміною дня і ночі, а також вважається покровителем черед і отар худоби, заступником пастухів (пор. хмари, як череди корів - давньоарійський образ).

      Арімаспа - Рожаниця (Богиня Роду, Доля) тотожна подібним Богиням інших народів - Іштар, Кибела, Астарта, Афродіта. Ця Богиня завжди зображалась в оточенні звірів, переважно оленів або коней; подібний мотив "Берегині" або "Мокоші" досі зберігся в українських вишивках, на писанках та ін. (див.: Лозко Г. Берегиня...).

      Арес (Арей) - Бог воїнства, тотожний слов´янському Перуну. Його культ був пов´язаний з чарівним мечем, який побиває всіх ворогів. Ця міфологема часто згадується в давньоруському фольклорі. Відома й легенда з Велесової Книги про Перуна, який кує мечі для своїх дітей - руських племен. Скіфи споруджували величезні жертовники для Арея, на вершині яких встановлювали меч. Щороку ці вівтарі поновлювали з допомогою хмизу, якого накладали величезну гору. Такі вівтарі мала кожна область Скіфії. Жертви Арею відзначалися найбільшою пишнотою. Йому, крім коней та овець, приносився в жертву кожен сотий полонений. Такі звичаї не відрізнялися від звичаїв інших народів того часу. Тому те, що нам сьогодні може видаватися жорстоким, у ті часи було виправданим. Скіфи виховували своїх синів і дочок мужніми захисниками своєї землі. За традицією військової магії існувало вірування, що скіф, убивши ворога на полі бою, з допомогою певних ритуалів отримує силу переможеного ним ворога. 

      Археологи засвідчують також святині аграрного культу. На Більському городиці відкрито храм з трьома вівтарями циліндричної форми та багатьма предметами землеробської магії. Це підтверджує наявність Геродотових "скіфів-ґеорґос", тобто орачів-хліборобів. Знайдено вже кілька десятків спеціальних круглих вітарів-жертовників, прикрашених чарівними орнаментами. Поруч з вівтарем стояв культовий посуд, глиняні модельки хлібців та коржиків, у які були домішані зерна різних злаків, або борошно з них, а також статуетки домашніх тварин (корови, бика, овець, свиней, кіз) та людей з виразними ознаками статі. Така атрибутика використовувалась у скіфських богослужіннях.

      Геродот також оповів легенду про "гіперборейських дів", які несли священні дари (пожертви) до храму Артеміди (Рожаниці) на о. Делос. Це були Арга і Опіда, які дали обітницю помолитися Богині за полегшення пологів. Ці діви були першими з Гіпербореї (північної землі). Їхні могили Геродот бачив біля храму Артеміди, а лікієць Олень склав на їх честь пісню-славень. Такий же обряд повторили дві інші діви - Гіпероха й Лаодіка, які несли священні дари для Артеміди, загорнуті в пшеничну солому. Разом з ними для охорони були послані п´ять воїнів. Як бачимо, описаний обряд, міг належати тільки хліборобському народу, який вважав хліб дарунком найвищої святості.

      Етнографічні спостереження дають підстави вважати, що у скіфів існувало щорічне свято Золотого плуга, пов´язане з міфологемою золотих дарунків, що впали з неба синам Таргітая. Вірогідно, це свято відзначали на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колоксаєм, родоначальником скіфських царів. Порівняємо праукраїнський звичай на Різдво Сонця класти плуг під священний стіл (престол).

      У скіфському релігійному обряді часто фіксується образ собаки як охоронця. Відомі поховання собак при скіфських могилах. Собака або вовк завжди супроводжують воїна. Образи воїнів-вовків відомі й у слов´янських міфологічних та фольклорних сюжетах. Про перетворення князя Всеслава на вовка є згадка у "Слові о полку Ігоревім". Можливо, вовк-собака зберігся в образі нашого Симаргла. Дослідники неодноразово вказували на іранське походження Симаргла.  

      Симаргл - скіфська спадщина, що дійшла до слов´ян, зображався у вигляді Переплута, крилатого собаки з переплетеним хвостом, що символізував коріння (підземну частину дерева - предків Роду). Симаргл згадується також у Велесовій Книзі, як Божество вогняної стихії, що переносить з димом молитви жертводавця до Богів. Він же - опікун погребального вогнища.

      Посейдон, по скіфськи Тагимасад, якому поклонялися царські скіфи, тотожний слов´янському Посвистачу, Стрибогу, якому ще й українські козаки молилися, "щоб погоду гарну дав і моря не турбував" (за П. Кулішем).

      Геродот також розповів про скіфського поета Арістея, автора епосу про скіфів і гіпербореїв (назва дослівно означає "по той бік Вітру-Борея"), грифів, які охороняють золото, арімаспів (однооких), які витіснили ісседонів (що жили за Уралом), а ті - скіфів, а скіфи - кімерійців. Геродот вважав, що Арістей жив у VIII ст. до н. ч. Образ Арістея - своєрідний символ перевтілення душі.

      Легенда розповідає, що якось, зайшовши до сукновальні в Проконнесі, Арістей помер. Власник сукновальні зачинив його там і пішов повідомити його родичів. Чутка про смерть Арістея поширилась містом. Раптом один перехожий сказав, що тільки що зустрів Арістея по дорозі в Кізік і навіть розмовляв з ним. Коли родичі з приготованим до похорону обладунком зайшли до сукновальні, Арістея там не було. Через 6 років він знов з´явився в Проконнесі, написав відомий твір "Арімаспія" (арімаспи - казковий північний народ) і знову зник. Через 240 років він з´явився в Італії в Метапонті й наказав мешканцям міста спорудити храм Аполона, а біля його статуї поставити ще й статую на честь "проконесця Арістея", тобто його самого, пояснивши, що Аполон приходив тільки до італіків, і його супроводжував Арістей, тільки не у вигляді чоловіка, а у вигляді крука (крук, як пророчий птах, був присвячений Аполону). Це сказав і зник. Мешканці послали людей у Дельфи і запитали пророче святилище, що їм робити. Піфія відповіла їм, щоб вони зробили, як наказав Арістей, тоді їм буде добре. І дійсно, вони побудували святиню, де за часів Геродота росли лаврові дерева і стояла статуя з ім´ям Арістея.

      Цікаву аналогію знаходимо у Велесовій книзі про перевтілення прабатька Ора (Орія, Ірія - варто звернути увагу також на подібність імен: Арістей, можливо похідне від Арія), який "час від часу народжується серед нас".           Звичаї, мораль скіфів були досить шляхетними. Вони вже мали своє власне явлення про справедливість: найтяжчим злочином вважалася крадіжка, у них не було потреби охороняти свої житла. Скіфи, будучи багатими, однак не мали ніякої пристрасті до золота й срібла. Скіфську скромність в одязі і відсутність потягу до чужого багатства констатують багато давніх авторів. Помпей Трог писав, що "неосвічене варварство при порівнянні виявляється вище освічених звичаїв: наскільки першим корисніше незнання вад, нід останнім - знання чеснот". Скіфи були витривалими у праці й на війні, бо "вони не привласнюють нічого такого, що боялись би згубити, а залишаючись переможцями, нічого не бажають, крім Слави!" (як це схоже на українські козацькі звичаї!).

      Скіфи засуджували поклоніння чужим звичаям і виконнання чужих обрядів. Так, відомі історичні факти покарання смертю царя Скіла й Анахарсіса за виконання еллінських обрядів і поклоніння їхнім Богам.

      Головною справою збереження свого етносу скіфи вважали продовження роду. Так, коли чоловіки, підкоривши Азію перебували там кілька десятиліть, їхні жінки через посланців повідомили їм таке: "якщо чоловіки не повернуться додому, то жінки подбають, щоб прижити дітей із сусідами і не допустять, щоб скіфський рід загинув з вини жінок" (згадана вище легенда).

      У скіфському суспільстві ще простежуються залишки матріархату (легенди про амазонок). Так, Діодор розповідає, що якось у скіфів сталося "безцарів´я". Тоді стали правити сильні жінки. Вони привчилися до війни і не поступалися в хоробрості чоловікам. Одна з цариць, на ім´я Томіріда, проголосила себе донькою Ареса і воювала зі своїми сусідами. Чоловіків посадила вдома за прядіння вовни і призначила їм хатні жіночі заняття. А жінкам дала закони і спонукала їх до військових занять. Коли перський цар Кір (батько Дарія І) із значними силами (200 тисяч війська) напав на Скіфію, вона вислала військо, очолюване її сином, ще юнаком, якого Кір убив. Тоді Томіріда сама виступила з військом, перебила всі перські війська, а самого Кіра взяла в полон і розіп´ла за звичаєм кровної помсти.  

      Цариця Томіріда відома також своїми величними будівлями міста Феміскіри з палацом біля гирла Термодонта (північ Малої Азії). Ця цариця-амазонка героїчно загинула в бою. Про неї написав римський історик Помпей Трог в І ст. до н. ч. Донька цариці Томіріди, що успадкувала царство, також була звитяжна в боях, вдосконалювала бойове мистецтво дівчат, влаштовувала пишні пожертви Аресу та Артеміді Таврополі. Після значних перемог у Фракії вона збудувала кілька чудових храмів цим Богам. До своїх підданих була надзвичайно лагідна, хоча й утримувала дисципліну. Вона здобула значну частину Азії й Сирію, де її нащадки ще довго панували й були славними.

      Чи зникли скіфи, чи асимілювалися місцевим населенням слов´ян, чи кудись були "витіснені", як донедавна писали в підручниках історії? Нині вчені України вважають, що пізньоскіфські племена виснажили землю, утримуючи надто великі стада худоби, які спустошували зелений покрив країни. Це супроводжувалося ерозією ґрунту, епізоотіями (епідеміями тварин, які небезпечні й для людей), що стало причиною різкого зменшення населення. Крім того, спекотне літо, посуха та холодна зима посилили ці процеси. Така екологічна криза призвела до занепаду Великої Скіфії. Ці нові наукові факти спростовують думку, яка довгий час побутувала в науці, що нібито "сармати винищили скіфів".

      Вважають, що решта скіфського населення, змішавшись з автохтонним слов´янським і прийшлим сарматським населенням України поступово перейшла до осідлого способу життя і в пониззях Дніпра та Дунаю утворила державу Малу Скіфію (як її називав Страбон). Городища пізніх скіфів відомі в пониззі Дніпра біля сіл Гаврилівка, Золота Балка, Аннівка, Червоний Маяк, Миколаївка, а також на території Молдавії (в районі Тирасполя) та в Криму - столиця Неаполь Скіфський (на місці сучасного Сімферополя). Скіфські міста були оточені ярами, балками, переважно природнього походження, та збудованими стінами чи кам´яними мурами. Вражає мавзолей царської династії в Неаполі Скіфському, що був усипальницею для представників царського роду та аристократів, збудований в античному стилі. Чимало наукових відкриттів щодо історії пізніх скіфів зроблено під час будівництва Каховського моря.    

      Якщо скіфи перейшли від кочового до осідлого способу життя, то вони, природньо, змінили й свою морально-вартісну орієнтацію, ідеологію та свідомість. Все це водночас відбувалось під безпосереднім впливом античної культури. Цим змінам також сприяла етнічна строкатість пізньоскіфського суспільства. На чолі держави стояв цар, влада якого передавалась спадково до нащадків, про що свідчить, наприклад, напис на постаменті статуї в Неаполі Скіфському: "...цар Скілур був сином царя, а його владу успадкував його син Палак". Відомі факти про укладення шлюбів скіфської знаті з аристократами сусідніх країн (напр., царівна Сенамотіс видана заміж за боспорського аристократа, або Аргот, що одружився з боспорською царицею Камасарією). Царі мали свої палаци, а пізньоскіфська шляхта мешкала у великих будівлях - мегаронах - у столиці. Середня ланка суспільства була досить різнорідною як за майновим цензом, так і за суспільним статусом. Зникла ознака військової демократії, що існувала раніше як "увесь народ - військо", натомість сформувалося професійне військо з представників аристократичних родин. Також з´явилися прошарки купців, ремісників, землеробів, рабів (адже для обслуговування великих міст та полів землевласників рабська праця стала необхідною). Рабство в скіфів з´явилося в Криму за зразком античних міст, їхніх сусідів.

      Майже половина всього господарства належала землеробству, хоча й скотарство також відігравало важливу роль. Скіфи вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Археологи знаходять зернотерки, жорна, товкачі, ступи, які служили скіфам у цей період їхнього життя і свідчили про їхнє заняття землеробством. Серед лінґвістів досі нема одностайності в прочитанні Геродотових "скіфів-ґеорґос": одні стверджують, що це "скіфи-орачі", інші - "скіфи - шанувальники худоби" (за В. І. Абаєвим, ніби-то від зіпсованого іранського gauvarga), є ще й третя думка - "скіфська каста жерців" (від іранського varga, сакського aurga - культ). В цьому різнобої, однак, нема логіки, бо навряд чи каста жерців могла жити окремо від усього іншого народу, як їх розміщує Геродот. А "шанувальниками худоби", напевно були усі скіфи, а не якесь окреме плем´я, тим більше, що на карті скіфи-землероби і скіфи-орачі розміщені на півночі Скіфії, а не в південних степах, де, звичайно, випасають худобу. Сам же Геродот пише, що скіфи-орачі "сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж".

       Скіфи-орачі та скіфи-землероби, які мешкали на півночі Скіфії (південна смуга Лісостепу) та вздовж Дніпра, з V ст. до н. ч. постійно перебували в смузі міжетнічних контактів. Тому нині прийнято вважати, що "це було значно скіфізоване фрако-праслов´янське населення" (Давня історія України. - К., 1998. - Т. 2. - С. 84).

      Значного розвитку в Малій Скіфії досягло також виноградарство. Про розвиток ткацтва у скіфів свідчать керамічні пряслиця, вантажики до ткацьких верстатів, дерев´яні та кістяні веретена, бронзові, залізні та кістяні голки, шила, ножиці. Розвивалося також бронзоливарне виробництво. Крім того, в Скіфію ввозилося багато речей античного виробництва. Загалом дослідники відзначають елінізацію пізньоскіфської культури.

      Етногенетичні процеси в середовищі пізніх скіфів відбувалися під впливом історичних обставин рубежа І ст. до н. ч. - І ст. н. ч. Так, після зруйнування Ольвії гетським царем Буребістою в 55 р. ольвіополіти, рятуючись, тікали в скіфські міста і там поступово змішувалися зі скіфами. Крім того, на Північному Причорномор´ї проживали сармати, херсонесці, боспорити (з Боспорського царства) та ґоти, які поступово просувалися на південь. Така етнічна строкатість спричинила й синкретичність культури.

      Отже, щодо терміну скіфи, слід розрізняти два його значення: 1) скіфи у вузькому значенні - кочові племена, які проживали на початку І тис. до н. ч. в європейській степовій зоні; 2) скіфи в широкому значенні - як спільна назва (символ) багатьох народів території України періоду І тис. до н. ч. - І тис. н. ч. (пор.: візантійці називали "скіфами" навіть воїнів князя Святослава в 970-х роках).



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь