пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект

4. Світові та етнічні релігії: проблеми співіснування


Поява світових релігій може вважатися закономірним явищем, хоч вона і є революційним, а не еволюційним процесом. Однак, розвиток релігій полягає не у вертикальному сходженні з "нижчого" на "вищий" щабель, як це довгий час вважалося в науковому атеїзмі, але в почерговій зміні тенденцій "від локального - до глобального, від глобального до локального", які відбуваються не стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідомості. Це стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового етнорелігійного ренесансу.

      Етноси прагнуть відновити свою гомогенну (однорідну) етнорелігійність. За таких обставин світові релігії періодично змінюються етнічними. В цьому, вірогідно, полягає одна із закономірностей етнорелігієгенезу.

      Світові релігії вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі й космосу. Відірваність Бога від природи, породило по суті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу), що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю. Та й самі аскетичні релігії (християнство, іслам) проповідують власне дискредитацію життя.

      Так, за Б. Поповим, нищення біологічної основи життя - це є "запереченням цінності Дому". Дослідник уживає поняття Дому в значенні специфічної організації життя, де Дім - етнічне явище: "Культура етносу утверджує культ Дому. Дім утворює смислове ядро етнічної культури. Дім виховує, напучує, надихає, дає людині життєву силу. Змагання Дому і Світу, життя й діяльності, спільності й суспільства утворюють головний нерв культурного поступу" (Феномен нації, с. 6-7).

      Таким чином, національне і світове становлять собою пару протилежностей, які постійно борються за свої пріоритети. Сьогодні релігієзнавці вже сміливіше говорять про космополітизм світових релігій, його справжню сутність: "Він з´являється там і тоді, де і коли постає потреба в поширенні якоїсь релігії за межі її етнічної природності, з´являється завдання використати її для світової експансії, завоювання якомога більшої кількості послідовників, витіснення старих або альтернативних вірувань" (Филипович Л., с. 61).

      Релігія і консолідація етносу нині є надзвичайно важкою проблемою, адже український етнос, як загалом і інші етноси світу нині вже не становлять релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах релігія була формою вияву етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем світовій християнськості, то сьогодні етнічність знову бере гору над релігійністю (Филипович Л., с. 40).

      Відсутність релігійної самоідентифікації етносу виявилася, певною мірою, несподіванкою для багатьох громадян (українець може бути православного, греко-католицького, римо-католицького, протестантського, язичницького віросповідання, або взагалі не сповідувати жодної релігії). Особливо це знервувало представників традиційних християнських церков, які всю свою вікову ненависть спрямували не стільки проти сучасного засилля чужих месіанських конфесій, скільки проти рідного українського етнорелігійного відродження, вбачаючи в ньому чи не найбільшу небезпеку для свого існування. І в цьому їм значною мірою допомагає державна політика, надаючи релігійні пріоритети одній християнській конфесії, порушуючи цим не тільки Конституцію, але й чинне законодавство про свободу совісті і релігійні організації в Україні, а також і міжнародні документи. Саме так виглядає засилля християнських програм на радіо й телебаченні, інтенсивне церквобудівництво, помпезні християнські святкування на державному рівні та ін.

      Антагоністичний характер стосунків етнічного і світового, локального й глобального яскраво проявляється в сучасних міжконфесійних конфліктах, які не можуть врегулювати ні самі віруючі, ні найсучасніші правові акти й закони. Та найбільше суперечностей існує в самій християнській конфесії, де безперестанно точиться боротьба: спочатку за догмати (в яких народ ніколи не розбирався), потім - за майно, сфери впливу і т. под. Ці проблеми нашій державі належить вирішувати вже у недалекому майбутньому.

      Однак, людство довгий час не могло подолати стереотипи мислення, нав´язані йому апологетами світових релігій, що християнство "нас просвітило", що воно "було позитивним явищем" у нашому культурному розвитку. Щоб виявити ці глибинні причини й закономірності релігійної боротьби, звернемося до історичних фактів.

      Наші Пращури дуже боляче сприйняли офіційне (примусове, насильницьке) впровадження світової релігії християнства, яке з самих початків було космополітичним: у християнстві нема "ні елліна, ні скіфа". А своя віра завжди була патріотичною, виховувала героїв, достойних свого народу. Чуже відкидалося як вороже, таке, що може зашкодити своєму етносу (роду, племені, нації). Згадаймо, як новгородці реагували на охрещення їх Добринею й Путятою: "краще нам померти, ніж Богів наших дати в наругу" (Татищев В. Н. История государства Российского. - М.; Л., 1962. - Т. 1. - С. 112-113).  

      Про те ж саме у Велесовій Книзі: "краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві, й не поклонятися богам їхнім (чужим)". Віровідступництво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого роду.

      Тому й навернення руського народу до християнства не було одноразовим тріумфальним актом, як це стверджували деякі історики-християни, а особливо сама церква; воно розтяглося на кілька століть, навіть більше, ніж вважалося донедавна. В Медоборах (Гусятинський р-н Тернопільської обл.), за народними переказами та поодинокими археологічними пам´ятками, язичницькі храми функціонували аж до XVІІ ст. Саме в такі відлюдні малодоступні місця "евакуювалися" київські священики та окремі сповідники етнічних культів, ховаючись від насильницької християнізації. Відомі випадки насильницького охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними "Известий о состоянии и приращении православного народонаселения" за 1847 р. охрещено 1522 язичники) - це загалом по Російській імперії. Можемо лише здогадуватися, що й українське язичництво існувало, хоч і в таємних формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості (знищення волхвів, спалення Богослужбових книг, руйнування храмів і вирубування священних гаїв), потреба в них не зникала, і про їхнє існування свідчать численні церковні документи (див.: Лозко Г. Волхви).

      Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім´ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір´я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку - християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ-ХІХ століття. Ще на початку ХХ ст. український етнограф В. Матвієнко записував обряд "відхрищення" від здійсненого церковного ритуалу (напр., після охрищення дитини чи християнського вінчання).  

      Можемо лише здогадуватись, що такі очисні обряди були вироблені волхвами у відповідь на насильницькі дії християнських служителів.

      Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів, які все ж таки існували, і підтримував зв´язок з Рідною Вірою.

      Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу, наказуючи знищити писанки, крашанки, колядки, щедрівки, купальські вогнища, поминальні трапези на могилках покійних родичів, вказуючи на їхній язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація (змішування) двох релігій - етнічної і світової. Однак і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси.

       5. Етнорелігійний ренесанс

       Тенденція до відродження етнічних релігій нині спостерігається переважно в Європі, трохи менше в Індії, а також досить несміливо серед індіян

      Америки.20-24 червня 1998 р. у Вільнюсі (Литва) для координації дій і правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва різних країн) створена міжнародна організація - Світовий Конґрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions - WCER).

      Мета WCER зазначена в прийнятій Декларації: "відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними коренями всіх народів; об´єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням". 

      Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами груп; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп´ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.

      У Декдарації WCER також зазначається: "Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя... Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання - жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які грунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці... Наше гасло "Єдність - в різноманітному"".

      До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, України, Німеччини, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн. Україну в WCER достойно представляє Громада Українських Язичників "Православ´я", яка має свій часопис "Сварог", низку богознавчих книжок, а також сторінку в Інтернеті (www.svaroh.alfacom.net).

      Давні релігійні традиції нині відроджуються в громадах Рідної Віри. Чимало сучасних праць присвячено відродженню етнічних релігій. Це спроби реконструювати не тільки світоглядну та обрядову систему Пращурів, але й дати нове теологічне осмислення давньої філософії етнічної релігії. Серед них, насамперед, слід згадати працю українського теософа професора Володимира Шаяна "Віра Предків Наших" (1987 р., м. Гамільтон), Ярослава Оріона "Бог і релігія", "На роздоріжжі" та ін. Однак, найавторитетнішими все ж є давні джерела.


      Основною культовою пам´яткою української Рідної Віри є Велесова Книга. Написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках ще в V-ІХ століттях, вона зберегла для нас не тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних засад. Велесова книга містить близько 250 Богознавчих понять, в тому числі близько 100 імен Богів (теонімів, іноді в кількох варіантах), 70 слов´янських власних імен людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, волхвів, князів та значних воєначальників.

      Тут подані також відомості про окремі свята Рідної Віри, пов´язані з природним календарем, назви місяців, тижнів, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен. Цінним для релігієзнавців є осмислення авторами Велесової Книги вчення про Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме як повчання для нащадків: "Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них - то красен Рай слов´янський" (дошка 11-Б). Цінними для етнологів є згадки про давні племена, споріднеі слов´янські етноси.

      Хоча автентичність пам´ятки в окремих вчених викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Велесова Книга - це велика за обсягом праця (як вважається досі, знайдена не повністю, а лише близько 75 % тексту, що нині складає 72 дошки). Саме це й може бути одним з доказів того, що книга не могла бути виготовлена фальсифікатором.

      Історія знахідки, її прочитання й переклад на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць Алі Ізенбек в с. Великий Бурлук на Харківщині, а переписав і дав перше тлумачення тексту Юрій Миролюбов; видрукована вона була в п´ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапила лише в 1990 р. Вагомий внесок у прочитання дощечок зробив професор Володимир Шаян, а в Україні переклав Велесову Книгу філолог з Ужгорода Борис Яценко.     


      Нині Велесова Книга по праву вважається святим письмом Рідної Віри, а її дослідження нині продовжуються (див. докладніше: Лозко Г. Велесова Книга).


      Висновки:

      1. Релігія є невід´ємною складовою частиною духовної культури народів.

      2. Етнічні і світові релігії є парою протилежностей у системі "космос - хаос, локальне - глобальне" і тому суперечності між ними неминучі.

      3. Сьогодні вже є гостра необхідність подолання стереотипів мислення, нав´язаних людству світовими релігіями.

      4. Етнічна релігія є ідеальним поєднанням етнічної й релігійної тотожності в одному етносі.

      5. Етнічна релігія розвивається разом зі своїм етносом і є самодостатньою на будь-якому етапі його історії.

      6. Відродження етнічних релігій - перший крок до створення монорелігійних етноспільнот, які є ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природнього життя націй.

      7. На питання "чи потрібні етнорелігії сьогодні?" - можемо дати ствердну відповідь: так, вони необхідні як етнозберігаючий феномен, як невід´ємна складова будь-якого етносу на Землі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь