Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

15.3. Неоліберальні концепції державного регулювання економіки


Ані ціна, ні пропозиція, ні попит не повинні
фіксуватися або регулюватися; визнається можливою
лише така міра політичного втручання, яка сприяє
забезпеченню саморегуляції ринку шляхом створення
нових умов, котрі роблять ринок єдиною організуючою
сферою економіки.
  Карл Поланьї

  Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках, і в практичному використанні грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції завдяки визначеному втручанню держави в економічні процеси. Німецький дослідник А. Рюстов у 1932 p., вводячи поняття "ліберального інтервенціонізму", на противагу "абсолютній безсистемності" тодішньої соціально-економічної практики, розумів під цим терміном державне "втручання... не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку." В цьому основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства.

  Принципи неолібералізму
  Якщо кейнсіанство вважає найбільш важливим здійснення активного державного втручання в економіку, то неолібералізм таким вважає відносно пасивне державне регулювання. У кейнсіанських моделях перевага надається сукупності державних заходів, спрямованих на інвестування різних сфер економіки, розширення обсягів урядових замовлень, закупок, посилення податкової політики, крайні прояви яких призводять, як відомо із економічної історії, до дефіциту державного бюджету й інфляції.
  Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за провідну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур. Вони ж вбачають суть регулювання економіки державою у функціях «нічного сторожа» або "спортивного судді". Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам´ятаючи вислів Л. Ерхарда (1897 – 1977) про те, що "конкуренція – скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно", довели правомірність обмеженого державного втручання в економічні процеси і широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умову усунення нерівноваги в економіці. У 30-ті роки для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, які обмежували вільну конкуренцію, в ряді країн були створені неоліберальні центри щодо вироблення альтернативних заходів державного втручання в економіку, які сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Найбільш крупні центри неолібералізму в Німеччині, США й Англії дістали назву відповідно фрайбур-зькоїшколи (її лідери – В. Ойкен*, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард таін.), чиказької, або монетарної, школи (лідери – Л. Мізес, Ф. Найт, М. Фрід-мен, А. Шварц та ін.), лондонської школи (Е. Кеннан, Л. Роббінс та ін.). Видатними представниками неоліберальних ідей у Франції вважають Ж. Рюеффа, М. Алле таін.
  Перш ніж дати коротку характеристику "шкіл" неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще на початку 30-х років намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Спільні у цьому зв´язку принципи неолібералізму були представлені в міжнародному масштабі у 1938 р. на конференції в Парижі. Цей форум неолібералів називають нині також "колоквіум Ліппмана" за співзвучність схвалених на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданої у тому самому році американським економістом А. Уолтером Ліппманом книги "Вільне місто". Суть схвалених у Парижі спільних принципів неоліберального руху зводилась до визнання необхідності державної участі у підтриманні правил вільної конкуренції і забезпеченні їх виконання всіма господарюючими суб´єктами. Умови пріоритету приватної власності, свободи угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа тощо).

  Ордолібералізм Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування спочатку в Західній Німеччині (ФРН). Тут, починаючи з 1948 p., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера-Ерхарда. Видатні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке і А. Рюстов та інші очолили критику будь-яких проявів монополізму заради волі і гуманізму. В. Ойкен і його послідовники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово, вибране В. Ойкеном, перетворилося у збірне поняття, яке символізує "природний устрій вільного ринкового господарства". Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом "школи Ойкена" стала також називатися ордолібералізмом.
  філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повага до власності, принципи змагання у суспільному й економічному житті, готовність до ризику при впровадженні нового і відповідальність за наслідки, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість своїй професії, ощадливість, передбачливість, повага до законів і державної влади – тобто усього того набору загальнолюдських цінностей, який згодом монополізувала ідеологія економічного неоконсерватизму.
  Названі вище цінності, норми, а також загальні уявлення про модифікацію функцій ринку у сучасних економічних системах об´єднують німецький ордолібералізм з названими англо-американськими школами неолібералізму. Водночас між ними існують істотні відмінності, що випливають з особливостей ідейних витоків і соціально-економічних умов еволюції неолібералізму у Німеччині та інших країнах.
  По-перше, своїми ідейними витоками і методологічними основами англо-американський неолібералізм більше тяжіє до традиційної неокласичної школи з її високим рівнем абстракції. Тому цілком логічно говорити про економічний лібералізм неокласичного тлумачення, або неокласичний лібералізм. Німецький неолібералізм, насамперед у формі ордолібералізму фрайбурзької школи, розвинувся з національної економії й історичної школи в Німеччині з їх традиційним захопленням емпіричними дослідженнями, описом і класифікацією різних типів господарського устрою суспільства.
  По-друге, у теоретичному плані об´єктом аналізу англо-американського неокласичного лібералізму є поведінка господарюючого суб´єкта на ринку, його адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції, головним чином, шляхом інфляційних очікувань. У німецькому ордолібералізмі акцентується увага на вивченні закономірностей формування і підтримки конкурентної основи ринкового господарства, який диктує параметри економічної поведінки.
  По-третє, у галузі економічної політики перші визнають переважно монетарні важелі впливу на економіку через регулювання сфери грошово-кредитного обігу (саме цей монетарний тип неоліберальної політики був рекомендований МВФ державам, які утворилися на території колишнього СРСР). Німецький ордолібералізм, навпаки, надає більшого значення взаємозв´язку економічної теорії і політики, розглядає різні типи активної господарської політики (стабілізаційної, кон´юнктурної, структурної і соціальної) як необхідні механізми забезпечення нормального функціонування ринкової економіки, своєчасного коригування за умов можливої дисфункції ринку.
  По-четверте, функції держави у сучасному ринковому господарстві всі неоліберали зводять до виконання, за образним висловом Ф. Лассаля, ролі «нічного сторожа», котрий забезпечує лише дотримання правил гри (правових норм) в економічному житті. Держава має відігравати активну роль У підтримці функціональних можливостей ринкового господарства, забезпеченні умов вільної конкуренції. Проте представники англо-американ-ського неолібералізму визначають виконання цього завдання на рівні лише спонтанної рефлекси, природної реакції держави (уряду) на погіршення умов конкуренції або на економічний спад.
  Німецькі ордоліберали, не обмежуючись цим, вбачають провідну роль економічної політики держави у постійному стимулюванні конкуренції, розширенні конкурентного простору І в цих умовах, структура виробництва, кон´юнктура ринку, соціальні пріоритети весь час змінюються.
  Порівняння різних шкіл неолібералізму та особливостей їхньої методологи, теорії, економічної політики, ставлення до ролі й місця держави в господарському житті суспільства приводить до висновку, що для сучасної ситуації в Україні, яка розпочала самостійно формувати свою економічну політику на принципах демократи, свободи підприємництва І відкритості для Інтеграції у світове економічне товариство, важливим є критичне переосмислення І врахування теорії І практики німецького ордо лібералізму. Поряд з визнанням загальних цінностей І принципів лібералізації господарського життя, для України, яка не має досвіду переходу від неринкової економіки до ринкової, надзвичайно важливого значення набуває (як свого часу І для післявоєнної ФРН) наявність міцної державної політики, спрямованої на ринкову трансформацію напівзруй-нованої, посттоталітарної адміністративно-командної системи, на створення ринкових структур, що саморегулюються.
  Теоретикам неолібералізму ФРН належить Ідея поєднання принципу "вільності ринку" з принципом "соціального вирівнювання". Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак у своїй книзі "Управління економікою і ринкове господарство"(1947), у якій він також вперше використав термін "соціальне ринкове господарство". А. Мюллер-Армак писав: "Суть соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання".
  «Однобічне ринкове утворення доходів» з дуже різкою їх диференціацією має бути вирівняне або виправлене, на думку неолібералів, частково за допомогою соціальних витрат держави, але головним чином – через податкову політику. Те, що треба виправляти, зазначав у цьому зв´язку А. Мюллер-Армак, має бути проведене зрозуміло, свідомо І контрольовано через державне регулювання доходів, тобто шляхом оподаткування тих, чиї доходи вважаються надто високими, І надання пільг тим, кого прагнуть заохотити до нагромадження доходів. У цьому розумінні соціальне ринкове господарство аж ніяк не Ідентичне з вільною ринковою економікою, якій не властива така функція вирівнювання та згладжування гострих соціальних протиріч І конфліктів. Саме у цьому І проявилися принципові розходження неолібералів з Ідеями класичного лібералізму, який вірно трактував суть функціонального значення конкуренції, але водночас недостатньо звертав увагу на соціальні та соціологічні проблеми.
  На противагу класичному лібералізму, прихильники соціального ринкового господарства не прагнуть до відродження економіки за типом природного порядку, їх метою, вважав А. Мюллер-Армак, є «новий синтез», функція соціального вирівнювання, регулювання якраз І спрямована на досягнення такого синтезу між гарантованою законом свободою в економічній сфері та зобов´язаннями держави у забезпеченні соціальної справедливості та захищеності. Тому соціальне ринкове господарство не є виключно теорією конкуренції, а являє собою, за словами А. Мюллера-Армака, Інтегральну формулу координації між сферами дії ринку, держави І суспільних груп.

  Соціальне ринкове господарство Дослідження у цьому напрямі були продовжені В. Peпке, Л. Ерхардом, В. Ойкеном та іншими. Причому про створення моделі «соціального ринкового господарства» як основного завдання економічної політики країни заявив сам канцлер ФРН К. Аденауер у передмові до книги В. Репке «Вірна чи ні німецька економічна політика?"(1950).
  За характеристикою В. Репке, «соціальне ринкове господарство» – це шлях до «економічного гуманізму». У своїй книзі «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму Індивідуалізм, концентрації влади – свободу, централізму – децентралізм, організації – свавільність І т. д. Погоджуючись з В. Репке, Л. Ерхард на з´їзді Християнсько-демократичного союзу (ХДС) у 1957 р. констатував початок у ФРН другого етапу соціального ринкового господарства. Не набагато пізніше в одній Із своїх публікацій початку 60-х років Л. Ерхард підкреслював, що саме «вільне змагання є передусім основним елементом соціального ринкового господарства». А на наступному партійному з´ їзді ХДС у 1965р. Л. Ерхард повідомив про завершення в ФРН програми створення «соціального ринкового господарства», перетворення цієї країни у «сформоване суспільство».
  Доктрина «сформованого суспільства», згідно з міркуванням Ерхардаї його однодумців, – це пошук кращого «природного економічного порядку», якого можна досягти створенням «соціального ринкового господарства». У ній категорично заперечуються марксистські Ідеї про п´ять типів суспільного устрою І виробничих відносин І про антагонізм класів. Вона заснована: 1) на положенні В. Ойкена про те, що людському суспільству притаманні тільки два типи економіки – «централізовано-керована» (тоталітаризм) І «мінова економіка» (за Іншою термінологією – «вільне, відкрите господарство»), а також 2) на Ідеї поєднання цих типів економіки з перевагою ознак одного з них у конкретних Історичних умовах.
  Вальтер Ойкен у своїй книзі «Основи національної економії"(1947), яка витримала дев´ять видань, зробив фундаментальне дослідження проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. У РОЗДІЛІ «Економічні системи» він доводить природне Існування в одних І тих самих суспільствах двох Ідеальних, як він вважає, типів економіки: мінової (ринкової) І централізовано-керованоі. Він пише: «Система цент-ралізовано-керованої економіки характеризується тим, що все повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, які виходять з одного центру. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких розробляє і проводить у життя свої плани, то це система "мінової економіки".
Між двома цими типами економічного устрою знаходиться широкий спектр економічних систем, які є різними поєднаннями елементів форм кожного з типових устроїв. Звичайно, цей широкий спектр господарських форм об´єднується у поняття змішаної економіки, або системи перехідного (трансформаційного) господарства. Саме у такому перехідному стані і перебуває сьогодні економіка України, яка стала на шлях ринкових відносин.
Далі В. Ойкен уточнює, що в "історичній реальності елементи обох цих систем здебільшого переплітаються", що система "немінової економіки" існувала й існує у двох формах: як "проста централізовано-керована економіка" (відокремлене господарство) або як "централізовано-адміністра-тивна економіка". До того ж елементи обох форм немінової (централізо-вано-керованої) економіки, пише він, "мали місце не тільки в деяких країнах і в окремі часи, наприклад в ієзуїтській общині Парагваю або в державі інків, чи в Росії 40-х років нашого століття. Вони зустрічались скрізь і в усі часи. Іноді вони змішувались, інколи лише доповнювали загальну картину, але завжди містили в собі елементи "мінової економіки".
Критерієм розмежування ідеальних типів економічних систем у даному випадку є механізм координації взаємодії господарських одиниць, процес прийняття економічних рішень з більшою або меншою мірою державного контролю над виробництвом. З одного боку, йдеться про ринок, а з іншого - про "команду" центрального (державного, урядового) органу як принципово протилежні механізми регулювання господарської діяльності. При цьому необхідно зазначити, що В. Ойкен, на відміну від В. Репке, Ф. фон Хайєка і ряду представників англо-американських шкіл неолібералізму, не пов´язує жорстко тип економічної системи, її координаційний механізм з формами власності. Більше того, він вважає, що було б фундаментальною помилкою очікувати від влади вирішення соціальних і господарсько-політичних питань.
Разом з тим, на думку Ойкена, дві згадані форми немінової економіки реалізуються у трьох формах, кожну з яких він характеризує так:
а) тоталітарна централізовано-керована економіка (обмін взагалі не допускається; виробництво, розподіл і споживання продуктів "до останньої дрібниці" здійснюються за вказівками і наказами центрального керівництва);
б) централізовано-керована економіка з вільним обміном товарами споживання (обмін здійснюється також за наявністю центральної інстанції, яка визначає "спосіб використання продуктивних сил, часову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу товарів... Але, на відміну від першого варіанта, споживачі можуть вносити при цьому корективи в розподіл товарів споживання шляхом обміну");
в) централізовано-керована економіка з вільним споживчим вибором (споживчий вибір благ вільний, але, як правило, з тих, виробництво яких визначають "центральні інстанції").
У цьому зв´язку заслуговує на увагу й інший критерій класифікації економічних устроїв суспільства, який дає змогу поряд з полярними типами центрально-керованого і ринкового господарства диференціювати економічні системи, які перебувають у широкому спектрі між ними. Таким критерієм визнаються особливості генезису певного економічного устрою. Розрізняють два типи економічного устрою: природно зростаючий і законодавче встановлений. Природно зростаючими устроями є такі, що утворюються у процесі історичного розвитку без усвідомлення рішення. Законодавчо встановлені устрої виникають у результаті включення їх основоположних принципів до господарського законодавства на підставі спільного економіко-політичного рішення. Перший тип устрою В. Ойкен порівнює з безладною міською забудовою, а другий - із забудовою міста за планом.
Більшість з відомих в історії економічних устроїв суспільства належать до "природно зростаючих", як, наприклад, природний порядок у фізіократів і класиків англійської політичної економії, вільне ринкове господарство тощо. На противагу цьому, більшість сучасних економічних устроїв, насамперед централізовано-кероване господарство, належать до "законодавче встановлених". Підкреслюючи у цій класифікації проміжне місце між "природно зростаючими" і "законодавче встановленими" економічними устроями, В. Ойкен зазначав, що ордоліберали не "винаходять" конкурентний устрій, а відшукують його елементи у конкретній дійсності. Без примусу вони розвивають те, що поряд з іншими формами існує насправді. Надзвичайно сильну тенденцію досконалої конкуренції, яка виявляє себе за всіх обставин, ордоліберали прагнуть розгортати повніше. Серед обмеженого числа структурних форм устрою вони вибирають ті, які довели свою дієздатність. "Планування" устрою, таким чином, здійснюється не всупереч історичному процесу, а навпаки, історичність становлення устрою полягає у тому, що з тенденцій, наявних у певний час, виводяться його принципи.
Згідно з цим положенням, для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства, як і принципів будь-якого іншого устрою, необхідні цілеспрямовані зусилля держави у вигляді економічної політики, яка водночас жорстко регламентує державне втручання в економіку. В ордолібе-ралізмі виділяють два типи економічної політики - політику устрою і політику процесу. Політика устрою - це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення ринкових умов функціонування економіки (у даному випадку - ринкового господарства), законодавче й правове оформлення цих умов і насамперед - прав власності, контроль за їх дотриманням, своєчасне внесення необхідних коректив з боку держави. Це - один канал впливу держави (уряду) на становлення, підтримку існування в усіх сферах господарства досконалої конкуренції.
  Другий канал впливу держави пов´язаний з політикою процесу – реактивнішою і динамічнішою порівняно з політикою устрою. Політика процесу являє собою комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні і соціальні зрушення, включаючи певні корективи у розподілі доходів, вирішення проблем добробуту. Тут уже в зародку можна помітити ідею соціального ринкового господарства, розроблену в подальшому X. Рашем, А. Мюллер-Армаком, Л. Ерхардом.

  Модель  ринкового  господарства
  Надзвичайно важливе значення для нинішньої ситуації в Україні, де становлення ринкового господарства відбувається за моделлю «законодавче встановленого устрою», мають основні характеристики неоліберальної теоретичної моделі В. Ойкена, яка, по суті, постулювала наступні три фундаментальні принципи теорії устрою.
  1. Принцип індивідуальної свободи: із концепції, згідно з якою економічний лад мусить відповідати ідеалам свободи і гідності людини, виводиться необхідність приватної власності і приватної автономії (держава не повинна регулювати господарські процеси).
  2. Принцип системної економічної політики: концептуальна економічна політика мусить орієнтуватися на ієрархію політичних цілей і спрямовані на їх реалізацію програми – з тим, щоб не перетворитися на «політику експериментів» у розумінні подолання всіх проблем, що виникають через постійне і безладне втручання держави.
  3. Принцип сильної держави: держава має не втручатися у господарські процеси, а лише створювати необхідні правові умови для їх безперешкодного плину. Вільний від державного дирижизму економічний лад не є апріорним, раз і назавжди усталеним: це – законодавче встановлений лад, для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.
  У концепції В. Ойкена ці три фундаментальні принципи утворюють структурний каркас ладу ринкового господарства, у межах якого економічна політика має враховувати доповнюючі, конституційні, регулюючі і гуманітарні принципи (принципи політики ладу).
  До конституюючих принципів, як передумов виникнення системи ринкового господарства, належать такі:
  – ринок у формі досконалої конкуренції (безліч виробників протистоять безлічі споживачів), при якій ціна регулюється співвідношенням необмеженої пропозиції і багатостороннього попиту на ринку;
  – вільний доступ на ринки (свобода заняття промислами, виробничої діяльності і торгівлі), включаючи зовнішні ринки; гарантія приватної власності на засоби виробництва;
  – захист свободи угод у тій мірі, в якій вона не порушує свободи інших;
  – взаємозв´язок свободи дії підприємця з його повною відповідальністю (шанси на одержання прибутку поєднані з ризиком);
  – стабільність валюти.
  Оскільки конкуренція зовсім не обов´язково забезпечується у такій структурованій системі ринкового господарства, В. Ойкен запропонував регулюючі принципи, за допомогою яких державні інститути можуть впливати на підсумки й умови господарських процесів:
  – контроль за монополіями з метою відвернення появи монополій (олігополій), але включаючи їхню діяльність у тих галузях, де це можливо, і регулювання (цінова політика, квотування) там, де вони неминучі;
  – коригування ринкового механізму розподілу доходів за допомогою фінансової політики (прогресивного оподаткування) без обмеження прагнення підприємця до інвестування;
  – соціальна політика спрямована на забезпечення мінімального прожиткового мінімуму (мінімальна заробітна плата, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей);
  – захист природних ресурсів від хижацького використання (вода, земля, повітря тощо).
  В. Ойкен розрізняв дві галузі економічної політики (рис. 20).
  Перша галузь – створення і вдосконалення економічного порядку, тих реальних форм, у яких здійснюється діяльність фірм, організацій, приватних осіб. Друга галузь – власне політика впливу на процес економічного розвитку і росту.
  Модель ринкового господарства В. Ойкена виходить з людського егоїзму – прагнення до прибутку, що не лише проявляється в економічній конкуренції, а й несе в собі небезпеку для існуючої суспільної системи. Тому конкурентний устрій ринкового господарства має бути, на думку нео-лібералів, доповнений різними заходами для його гуманізації.

Рис. 20. Економічна політика за В. Ойкеном
  Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування "вільного ринкового господарства", В. Репке і Л. Ерхард визнавали необхідним протиставляти будь-яким проявам анархії виробництва відповідні засоби державного втручання, які забезпечували б "синтез між вільним і соціальне зобов´язаним суспільним устрієм". Роль держави, згідно з міркуванням Репке – Ерхарда, подібна до становища судді (арбітра) на футбольному полі, який суворо спостерігає за діями футбольних команд відповідно до встановлених правил, але не має права безпосередньої участі у грі. Інакше кажучи, держава для підтримки умов існування "соціального ринкового господарства" як "ідеального типу" вільного ринкового господарства, має стежити за виконанням "правил" вільної конкуренції ("чесної гри"), контролювати умови ціноутворення і "притикати" спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій.
  У 60 – 70-ті роки концепція неолібералів щодо створення і функціонування моделі "соціального ринкового господарства" багато в чому була співзвучною з моделлю інституціоналістів, яка у той період виникла, про "суспільство загального добробуту", оскільки і та, й інша відкидали думку про експлуатацію людини людиною і класовий антагонізм. Обидві моделі, крім того, засновані на ідеї активної соціальної функції держави щодо забезпечення всім громадянам рівних прав і рівних можливостей в отриманні соціальних послуг і підвищенні добробут.у. При цьому під зовнішнім проявом "загального добробуту" малося, звичайно, на увазі не тільки зростання кількості акціонерів у різних верствах суспільства, але й стабільність усіх суспільних інститутів, упевненість значної частини трудящих у завтрашньому дні.
  У США, як зазначалося вище, альтернативою кейнсіанству стала так звана чиказька школа неолібералізму, монетарні ідеї якої зародилися у стінах Чиказького університету ще в 20-ті роки. Проте самостійне і найголовніше значення в неоліберальному русі американський монетаризм одержав наприкінці 50-х – на початку 60-х років з появою ряду публікацій М. Фрідмена, який став у 1976 р. одним із Нобелівських лауреатів "За дослідження в галузі споживання, історії і теорії грошей". М. Фрідмен і його однодумці віддали перевагу саме грошовим факторам, а не кейнсіанським негрошовим чинникам (наприклад інвестиціям).
  Сталося це в 60-х роках, коли у вчених-економістів з´явилися перші досить серйозні сумніви в необхідності спрощених економічних рекомендацій, які давалися політикам за часів кейнсіанської революції. Приводом до таких сумнівів стало ознайомлення учених з виведеною у 1958 р. А. Філліпсом емпіричною кривою, яка характеризує зв´язок між істотним процентним збільшенням заробітної плати у грошовому виразі і рівнем (часткою) безробіття в Англії за період з 1861 по 1913 рік. Причому дискусії щодо цієї залежності набули ще більшого розмаху після того, як у 1964 р. П. Семюелсон включив зв´язану з цією кривою фактично нову концепцію в шосте видання свого підручника "Економікс" і назвав свій графік іменем автора – «крива Філліпса». Вона стала тим відкриттям, яке розбило кейнсіанський ідеал досягнення повної зайнятості без інфляції як мети економічної політики. Стабільність цін і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими факторами: зменшення безробіття досягається тільки за рахунок прискорення інфляції, а зменшення інфляції передбачає збільшення кількості безробітних. Таким чином, надія на одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилася місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.
  Так, М. Фрідмен і його колеги на основі досліджень щодо «конструкції» кривої Філліпса дійшли висновку, що ця крива далеко не стабільна, особливо з урахуванням становища в економіці багатьох країн світу наприкінці 60-х років, коли ріст інфляції, всупереч «логіці» цієї кривої, супроводжувався не зниженням, а зростанням безробіття, а потім – на початку 70-х років спостерігалося навіть одночасне зростання і інфляції, і безробіття.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія