пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

14.3. Еволюція кейнсіанства



Класики переконані, що діловий цикл можна
зрозуміти через модель ринків, що справно функціонують,
тоді як кейнсіанці вважають, що різного роду ринкові невдачі
потрібні, щоб пояснити коливання в економіці.
Грегорі Манків

  У сучасній західній економічній літературі і практиці державного регулювання економіки зберігає значний вплив кейнсіанський напрям, хоч його прихильники відтіснені на другорядні позиції і критика на їх адресу не припиняється. До середини 70-х років у більшості розвинених країн кейнсіанство становило теоретичну основу державного регулювання економіки. Дж. Кейнс розробив макроекономічну теорію ефективного попиту, яка становила основу його теорії державного регулювання. Вважаючи одним з найважливіших завдань такого регулювання економіки досягнення повної зайнятості, він концентрував увагу на створенні і русі національного доходу, розглядаючи всі економічні процеси крізь призму реалізації, забезпечення ефективного попиту. Багато теоретичних положень Дж. Кейнса були сприйняті численними послідовниками, зазнали певної еволюції і використовуються до цього часу. Одним з послідовників Дж. Кейнса є П. Семюелсон*.

  Кейнсіанство в системі економічних течій Найбільший історико-економічний "відступ" П. Семюелсон робить у тридцять шостому і сороковому розділах другого тому «Економікс». У частині  тридцять шостого розділу з підзаголовком «Кейнсіанська революція» коротко і логічно Нобелівський лауреат висловлюється і про теорію Дж. Кейнса. П. Семюелсон зазначає те, що в роки після першої світової війни політична економія, з одного боку, далеко просунулась у роз´ясненні економічної ситуації і в описанні ділової активності, але з іншого – неокласична економічна теорія того часу «не виробила розвиненої макроекономічної моделі, яка б відповідала надто розвиненій мікро-економіці». І тільки епохальна праця Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» не дозволила економічній науці «лишатися посередньою» і «простодушна віра в закон Сея випарувалася».
  Сороковий розділ присвячений роздумам П. Семюелсона про магістральний шлях економіки в період «сучасної посткейнсіанської політичної економії» і про «консервативні атаки» проти цього шляху. Насамперед учений визнає, що тотожністю посткейнсіанства стало найкраще функціонування змішаної економіки, що після другої світової війни був досягнутий безпрецедентний в історії ріст виробництва і рівня життя. Але основне, на його думку, полягає в тому, що змішана економіка навіть
  ніскільки не наблизила «золотий вік», що ще не знайдена єдина досконала модель економічної політики, «яка б позбавляла нас необхідності вибирати між новою діяльністю і стабільністю цін». Можливо тому автор «Економікс» вважав необхідним заявити про інституціоналізм як серйозну економічну течію сорокарічної давності і про доцільність присвятити частину цього розділу короткому огляду «шкіл, які рішуче критикують магістральний напрям економічної науки посткейнсіанської ери».
  У числі таких шкіл Нобелівський лауреат називає передусім чиказьку школу, яка зібрала до своїх рядів, як висловлюється сам П. Семюелсон, «апостолів вільної конкуренції», у тому числі М. Фрідмена та інших, хто обстоював істинно ринкові ціни. Потім виділяється так звана гелб-рейтівська критика і відмічається, що Дж. Гелбрейт, чиї книги продаються так легко, у своїх дослідженнях обґрунтовує немало «дуже потрібного й корисного», критикуючи пануючу в економіці ортодоксію. І, нарешті, третя школа, що критикує магістральні напрями економічної науки, – це так звані нові ліві, або ті американські економісти, хто називає себе «радикальними економістами», хоч у дійсності вони занепокоєні «дрібними питаннями, які втрачають своє значення».

  Неокласичний (кейнсіансько-неокласичний) синтез Сучасне кейнсіанство не є чимось єдиним. У ньому вирізняється група ортодоксальних (старих) кейнсіанців, які вважають себе основними зберігачами концепції Дж. Кейнса. До них певною мірою належать відомі вчені економісти А. Хансен, Дж. Хікс, С. Харріс, П. Семюелсон та ін. Безпосереднім втіленням кейнсіанської ортодоксії є насамперед інвестиційна теорія циклу, яка становить основу антициклічного регулювання економіки і орієнтує на гнучке використання доходів і витрат бюджету залежно від змін кон´юнктури, податкової системи, виплат із соціального страхування та ін. Ортодоксальне кейнсіанство включилося також у вирішення проблем економічної динаміки. «Вважаючи, що досягнення більш або менш стабільної повної зайнятості є цілком здійсненною метою, – зазначає П. Семюелсон, – сучасні економісти можуть використати концепцію «неокласичного синтезу», яка грунтується на поєднанні сучасних принципів, що роз´яснюють і процес створення доходів, і положення класичної політичної економії». «Термін «неокласичний синтез», – уточнює він, – використовується у більш широкому значенні, ніж звичайно використовувався раніше. Нині ми використовуємо цей термін для визначення більш широкого кола ідей – синтезу тих істин, які були установлені класичною політичною економією, і положень, доведених сучасними теоріями формування доходів». Нова концепція грунтувалася на поєднанні кейнсіанства з традиційними положеннями неокласики. Цей ортодоксальний варіант включав, з одного боку, інструментарій кейнсіанської теорії з бюджетними, податковими, фінансово-кредитними методами державного регулювання економіки, а з другого – орієнтував на більш точне врахування і широке використання ринкових умов (конкуренція, динаміка цін та ін.). В неокласичному синтезі ортодоксальне кейнсіанство багато в чому втрачало свій вигляд, оскільки зводилось до окремого випадку неокласичної теорії загальної рівноваги, яка в свою чергу розглядалась як загальна основа функціонування економічної системи, включаючи оптимальний розподіл ресурсів, ринкове саморегулювання, розподіл доходів. Як твердив П. Семюелсон, " потрібно, з одного боку, проводити політику кредитно-грошової експансії, яка сприяє розвитку капіталу вглиб і значним масштабам капіталовкладень, а з другого боку, тенденція виникнення інфляційного розриву в результаті такого збільшення інвестиційних витрат має бути нейтралізована за допомогою жорсткої фіскальної політики, яка передбачає досить високі податкові ставки (і досить низькі урядові витрати). Це має привести до такого скорочення доходів, що лишилися у населення після виплати податків, щоб примусити його скоротити споживання і, таким чином, вивільнити засоби для інвестицій, не викликаючи при цьому інфляції".
  Формальне об´єднання кейнсіанства з неокласикою не дало очікуваних результатів. Однак ідея синтезу продовжує привертати увагу економістів до цього часу. Визнаючи безплідність чергових намагань створити на основі ортодоксального кейнсіанства ефективну економічну теорію, як це було з неокласичним синтезом, прихильники цього напряму змушені знову і знову повертатися до ідеї синтезу економічних концепцій. На цій основі робились спроби модифікації концепції регульованого капіталізму прихильниками так званої нової економічної теорії (new economics) У. Хел-лером, Дж. Тобіном*, А. Оукеном та ін. Вони намагалися удосконалити систему короткочасового антициклічного регулювання як засобу забезпечення стійкого економічного росту. Одним із основних важелів впливу на кон´юнктуру визначалося зниження податків. Відмічаючи близькість своєї концепції до неокласичного синтезу, Дж. Тобін писав: "Ми відстоюємо неокласичний синтез, його основну тезу про те, що грошові і фіскальні елементи можна змішувати в різних пропорціях з метою досягти бажаних макроекономічних результатів". Прихильники нової економічної теорії обгрунтували експансіоністський зовнішній курс, недооцінивши загрозу інфляції. У результаті високий авторитет, який мала ця теорія у США, було підірвано.
  Втручання в економіку держави як регулюючої сили має свої межі. У 70-ті роки ставлення до кейнсіанської концепції різко змінилося.
  Критика кейнсіанства в цей час посилилася. Послідовників Дж. Кейнса звинувачували передусім у тому, що їх теорія порушувала принципи вільного підприємництва, заважала природному ходу економічних процесів, їх саморегулюванню. Кейнсіанцям докоряли, що вони не проявили належної уваги до питань руху грошової маси, ціноутворення, динаміки цін, норми процента, відсунувши ці поняття на другорядні позиції як несуттєві. Все це значною мірою не враховувалося при формуванні ан-тициклічних програм, моделей економічної динаміки.
  Оцінки суті та результатів неокласичного синтезу неоднозначні. В основному вони негативні. Видомий англійский вчений Л. Харріс, наприклад, вважає, що синтез зробив модель Кейнса «дуже схожою з неокласичною теорією ціни (мікроекономікою) і неокласичною кількісною теорією». Інші дослідники звертають увагу на логічну суперечливість кейнсіан-сько-неокласичного синтезу: наявність у ньому двох протилежних концепцій ринкової економіки. Неокласична частина синтезу відтворює основні постулати, що закріпилися в економічній теорії Заходу з 70-х pp. XIX ст. У кейнсіанській же частині чи не кожний із них спростовується. Але поки практичні рекомендації синтезу сприяли позитивним результатам, він сприймався в цілому західними економістами, з одного боку, як свідчення ефективності кейнсіанської концепції державного регулювання, а з іншого – як підтвердження неокласичної ідеї про стійкість та гармонійність капіталістичної ринкової економіки.

  Сучасне кейнсіанство Воно включає кілька течій. Поряд з прихильниками кейнсіанської ортодоксії багато економістів – прибічників теорії Дж. Кейнса відкидають ортодоксальний варіант, обґрунтовують необхідність очищення й оновлення кейнсіанської концепції. З одного боку, вони обстоюють відновлення чистоти теорії Дж. Кейнса, вилучення з неї різних нашарувань, привнесених численними послідовниками, з іншого – намагаються доповнити кейнсіанську концепцію відсутніми, на їх думку, елементами, обновити її, влити в кейнсіанство нову кров, оживити його, надати йому сучасного звучання і зробити знову дієздатним. Таке оновлення було розпочато групою впливових американських економістів, які представляють монетаристське посткейнсіан-ство, зокрема А. Лейонхуфвудом, С. Вайнтраубом, Д. Девідсоном, Р. Клауером, X. Мінскі та ін.
  Виступаючи за відродження кейнсіанства на сучасному рівні, ці економісти американської школи намагаються не тільки очистити його від усього, що на їх думку, не властиве самій основі вчення, але й вилучити спрощені поняття щодо підходів до економічних процесів. «Для того, щоб повернутися на втрачені позиції,– пише X. Мінскі,– теорію грошей Кейнса слід відродити у тому вигляді, в якому вона викладена в книзі «Загальна теорія…», що дозволить продемонструвати упущення і помилки як традиційної «кейнсіанської теорії», так і «сучасного монетаризму». Відновленню грошових аспектів надається особливого значення, оскільки в цьому випадку, як вважають автори, кейнсіанська концепція буде придатна і для аналізу інфляційних ситуацій, і для розробки антиінфля-ційних заходів. Значне місце при цьому відводиться питанням організації оперативних і надійних джерел достовірної економічної інформації.
  Однак економічний розвиток у 80-ті роки, НТР вимагали зниження витрат державного регулювання за рахунок скорочення прямого втручання держави і її бюрократичного апарату в економіку. Все це призвело до розширення рамок вільного підприємництва на основі ринку і конкуренції та посилення ролі внутрішньофірмового планування економічної діяльності. В таких умовах про відновлення попереднього становища, втрачених довіри і престижу кейнсіанської теорії важко вести мову.
  Поряд з цим у 80-ті роки економісти не відмовилися від ідеї синтезу, від того, щоб інтегрувати макроаналіз і неокласичну теорію, що на відміну від неокласичного синтезу отримало назву кейнсінізму. Кейнсінізм, як і раніше, орієнтує на використання таких кейнсіанських категорій, як ефективний попит, макроекономічний аналіз ринку, раціональні переваги грошей та ін. Разом з тим, прихильники кейнсінізму не протиставляють кейнсіанські постулати неокласичній концепції. Навпаки, принципи неокласики розглядаються як універсальні. Особлива увага приділяється використанню ринку, конкуренції в розподілі ресурсів відповідно до агрегативних переваг індивідумів.
  Сучасні кейнсіанці вважають, що економічна теорія потребує оновлення і подальшого розвитку. Як і раніше, приділяється велика увага таким факторам, як інвестиції, інвестиційний попит. Намагаються знайти нові підходи, які розширюють можливості регулювання. Прикладом цього може служити обгрунтування концепції бюджету капіталовкладень, розробка методів його збалансування. Велику увагу дослідників привертає також теорія фінансової нестабільності, яка розглядається як основа для визначення антикризових заходів, регулювання бюджетного дефіциту. Разом з тим, сучасні кейнсіанці шукають засоби ефективного впливу на ринковий механізм, регулювання конкуренції, з´ясовують вплив ринку на динаміку інвестицій, руху безробіття, інвестиційних процесів. Сучасні послідовники Дж. Кейнса наполегливо продовжують пошук шляхів оновлення кейнсіанства. Процес цей складний, неоднозначний, розвивається далеко не гладко, але він дає окремі позитивні результати, які сприяють життєздатності вчення Кейнса.
  Ліве У свій час на основі вчення Кейнса утворилася течія, кейнсіанство представники якої виступали з антимонополістичних позицій – ліве кейнсіанство. Найбільше поширення воно мало в Англії. Його основу становила впливова група економістів Кембриджського університету, який був цитаделлю кейнсіанства. Очолила ліве кейнсіанство Джоан Робінсон. Прихильниками його були Н. Кал-дор, П. Сраффа, Дж. Ітуелл, Л. Пазінетті та ін. Дж. Робінсон однією з перших заявила про кризу ортодоксального кейнсіанства. Відкидаючи неокласичну теорію, ліві кейнсіанці піддали критиці і концепцію ортодоксії. Вони критикували ортодоксальну концепцію за те, що в ній не знайшли відображення і не отримали розв´язання соціальні проблеми (наприклад, нерівність у розподілі доходів), без яких неможливе позитивне вирішення питань функціонування економіки, її регулювання.
  Дж. Робінсон і її товариші по Кембриджу спробували створити альтернативний варіант «Загальної теорії…» Кейнса, поєднавши його короткостроковий аналіз ефективного попиту з довгостроковим аналізом факторів нагромадження капіталу, технологічного прогресу і розподілу продукту. Пріоритет у цьому, безперечно, належить Дж. Робінсон.
  Робінсон розвиває теорію, у якій ріст нагромадження капіталу і розподіл взаємопов´язані дією реально існуючих інститутів, які визначають намагання підприємців до нагромадження, з одного боку, і боротьбу робітників за частку продукту в національному доході – з іншого («економічна історія являє собою, як відомо, арену конфліктуючих інтересів, які неокласики якраз і не хочуть обговорювати»,– писала вона). Іншими словами, вона намагається обійтись не лише без трудової теорії вартості, але і без категорії граничного продукту.
  Все суспільне виробництво Дж. Робінсон поділяє на два сектори – сектор інвестиційних товарів (1) і сектор предметів споживання (2). Вона виходить з того, що вартість кінцевої продукції кожного підрозділу складається із заробітної плати (W) і квазіренти, яка в свою чергу складається із прибутку та амортизації (Q):
  W1+Q1=Y1 (1) W2+Q2=Y2,(2) W1=Q2.
  Для вияснення закономірностей нагромадження Робінсон припускає ряд обмежуючих умов, зокрема відсутність державного втручання в економіку, наявність лише двох класів – робітників і підприємців, відсутність споживання із доходу, який цілком іде на нагромадження капіталу. Заробітна плата у її системі – незалежна змінна. Це плата за працю, і величина її є результатом тривалого історичного розвитку. Вона має свою кінцеву мету – фізіологічний мінімум, який забезпечує можливість існування й утримання сім´ї. «Але з тих пір процес історичного розвитку, – пише Робінсон, – привів заробітну плату і зайнятість до такого рівня, який ми маємо нині». Таким чином, заробітна плата визначається тим, чим вона є на сьогоднішній день.
  Передбачаючи, що заробітна плата – незалежна змінна, Робінсон робить перший висновок із наведеної рівності: фонд зарплати і зайнятість в 1-му підрозділі визначається величиною квазіренти 2-го підрозділу. Отже, щоб здійснилось інвестування, має працювати виробництво і зайнятість у 1-му підрозділі. Умовою цього буде або зниження реальної зарплати, або відповідний ріст квазіренти 2-го підрозділу (Q2). Такий основний фон, на якому розвиваються взаємозв´язки між нагромадженням, зайнятістю і споживанням.
  Щодо процесу нагромадження (або приросту) капіталу, то він залежить від двох умов: по-перше, від величини доходу, яка дорівнює річному виробництву капітальних товарів за вирахуванням зносу (Y1 – R) або загальної суми квазіренти мінус амортизація (Q1 + Q2 –A); no-друге, від намагання підприємця здійснювати інвестиції. Цим двом умовам відповідає рівність норми доходу темпу нагромадження капіталу, звідки випливає, що «якщо в них немає доходу, підприємці не спроможні нагромаджувати, якщо вони не нагромаджують, у них немає доходу».
  Другій умові Дж. Робінсон надає дуже важливого значення. «Розглянемо випадок, – пише вона, – коли реальна зарплата не дуже перевищує мінімум, необхідний для існування, так що є технічний надлишок, необхідний для нагромадження, робітники не надто організовані і не дуже уважно ставляться до цін, щоб збудувати інфляційну барикаду проти падіння реальної зарплати. Тоді нагромадження можливе. Але може трапитися, що кожний окремий підприємець задоволений величиною вже нагромадженого капіталу. Всі разом вони будуть наймати лише стільки робітників, щоб підтримати незмінним запас капіталу. У результаті ква-зірента буде дорівнювати лише амортизації і доход зникне".
  Звідси Робінсон робить висновок, що капіталістична економіка може відчувати стагнацію двох видів: спричинену браком технічного прогресу або викликану пересиченістю, апатією, небажанням вкладати капітал.
  Найпростіша модель є для Робінсон вихідним пунктом для аналізу проблеми нагромадження у довгостроковій перспективі, яку вона розглядає як співвідношення між доходом, заробітною платою і зайнятістю. Причому це глобальне співвідношення досліджується нею під впливом трьох динамічних процесів – росту народонаселення і зміни пропозиції робочої сили; співвідношення монополії і конкуренції; і, нарешті, технічного прогресу.
  Вчення про технічний прогрес – одна із важливіших частин теорії Дж. Робінсон. Вона розглядає три типи технічного прогресу: нейтральний, коли співвідношення між основними параметрами двох підрозділів, у тому числі і стосовно зайнятості, не змінюються, і два його ухили – ка-піталозберігаючий і капіталомісткий технічний прогрес. Перший означає більш швидкий темп росту нововведень і продуктивності праці в інвестиційному підрозділі; другий – передбачає, що продуктивність праці росте швидше у другому підрозділі, який виробляє предмети споживання. Ці "ухили" будуть змінювати співвідношення двох підрозділів, у тому числі і розподіл доходу, і величину попиту на робочу силу.
  Детально аналізує Робінсон і зворотний вплив співвідношення заробітної плати і доходу на вибір техніки виробництва, на «ухили» в темпі технічного прогресу.
  У своїй книзі «Нагромадження капіталу» (1956) Робінсон формує ідеальні умови економічного розвитку – умови «золотого віку». Найважливіші з них такі.
  1. Нейтральний технічний прогрес, в умовах якого продуктивність праці, заробітна плата на одну людину і капіталоозброєність підвищується в однаковій пропорції, а норма прибутку залишається постійною.
  2. Гнучкість і рухомість реальної заробітної плати робітничого класу, які підвищуються разом з ростом виробництва на душу населення.
  3. Вільна конкуренція, яка є обов´язковою умовою саме такого росту заробітної плати.
  4. Нагромадження капіталу в умовах «золотого віку» залежить лише від темпів технічного прогресу і приросту зайнятого населення. «Потенційний темп росту, – пише вона, – приблизно дорівнює темпу росту зайнятості плюс темп росту продукції на душу населення».
  Робінсон вважає, що порушення саме цих умов є причиною нестабільного розвитку капіталізму. «Варто лише перерахувати умови, необхідні для стабільного розвитку, щоб переконатися, наскільки надійним є збереження стабільності при капіталістичних правилах гри. Умови порушуються внаслідок:
  1) несподіваної зміни темпу технічного прогресу;
  2) виникнення перепон у механізмі конкуренції;
  3) зміни темпу нагромадження щодо росту продуктивності праці;
  4) неспроможності технічного прогресу рівномірно охопити всю систему».
  На думку Дж. Робінсон, існує оптимальний рівень темпу нагромадження капіталу, який відповідає такому розподілу національного доходу, при якому ріст ефективного попиту йде в ногу з ростом виробництва. Надто високий темп нагромадження, на її думку, зумовлює надто високу частку прибутку у доході і зменшує частку робітничого класу. У такому випадку розвиваються інфляційні процеси, зниження рівня життя спонукає робітничий клас боротися за підвищення грошової заробітної плати з метою збереження свого звичного рівня існування. Надто низький темп нагромадження призводить до зниження норми і частки доходу і тим самим зменшує стимули для економічного росту. В економіці виникає тенденція до стагнації.
  Проте ця тенденція може виникнути і в умовах надто високої норми доходу, якщо цей доход є результатом монополії, а не надзвичайно високої норми нагромадження.
  «Мета збільшення багатства протягом тривало періоду,– писала вона,– установлюється не технічними межами, а тією летаргією, яка розвивається внаслідок притуплення конкуренції і відсутності росту заробітної плати». Дж. Робінсон вважала, що цій тенденції можна перешкодити за допомогою профспілкової боротьби робітничого класу. «Основна перешкода виникає завдяки боротьбі профспілок за підвищення грошової заробітної плати. Якщо завдяки цьому реальну заробітну плату вдається підвищувати у тій пропорції, в якій росте виробництво на душу населення, то корінь зла знищується, а економіка може нагромаджувати капітал і збільшувати загальне виробництво у темпі, який відповідає темпу технічного прогресу – точно так, як при дії конкуренції».
  Підвищення заробітної плати з ростом продуктивності праці, на думку Дж. Робінсон, не лише вирішує протиріччя реалізації капіталістичного росту в умовах технічного прогресу, але й є найважливішим його стимулом. У суспільстві завжди існує деякий спектр технологічних рішень тієї чи іншої технічної проблеми, яка визначається рівнем продуктивності праці і капіталоозброєності: як правило, техніка, яка забезпечує більш високу продуктивність праці, потребує великих витрат капіталу на одиницю праці. Рівень і динаміка заробітної плати і визначають межі прибутковості техніки. Чим вища заробітна плата, тим вигідніше застосовувати менш трудомістку, отже, більш капіталомістку техніку.
  Дж. Робінсон підкреслювала, що в умовах конкуренції саме підвищення заробітної плати визначає ріст продуктивності, а не навпаки. "Можлива більш висока заробітна плата без збільшення продуктивності (за умови, що темпи нагромадження уповільнились), але (в умовах конкуренції) було б неможливо мати більш високу продуктивність без підвищення заробітної плати". На її думку, "низький ступінь механізації – симптом того, що якісь фактори визначають низький рівень реальної заробітної плати, але не є причиною цього низького рівня".
  Звідси вона робить висновок, згідно з яким підвищення заробітної плати може бути або уже стало свідомою політикою "освічених" монополістів, які розуміють необхідність "жити самим і давати жити іншим". Вона передбачає, що може бути створене суспільство, у якому будуть співпрацювати прогресивні монополісти і профспілки, бо і ті й інші однаково зацікавлені у підвищенні заробітної плати: перші – тому що це створює попит і стимулює технічний прогрес, другі – тому що поліпшує їх життєві умови. Хоч програма добровільної співпраці робітників і прогресивних підприємців ще далека від реального розвитку капіталістичного суспільства і боротьби робітничого класу за свої економічні інтереси, але деякі об´єктивні процеси, які зняли гостроту суперечностей між виробництвом і споживанням саме завдяки росту заробітної плати, вона відображає вірно.

  Посткейнсіанство У подальшому ліве кейнсіанство вливалось у більш широку течію – посткейнсіанство. Ліві кейнсіанці становили його основу. Посткейнсіанці продовжили критику ортодоксального варіанта, особливо неокласики. Різкій критиці вони піддали маржи-налізм. Поставивши своєю метою оновлення вчення Дж. Кейнса і завершення "кейнсіанської революції", посткейнсіанці одночасно намагаються довести до логічного завершення і критику неокласики. Посткейнсіанці опираються не тільки на теорію Дж. Кейнса. Вони використовують й інші джерела: інституціоналізм, учення Д. Рікардо, концепцію радикалів, економічну теорію К. Маркса. Привертає увагу неорікардіанська гілка посткейнсіанства, яку розробляє П. Сраффа, а також Дж. Ітуелл, П. Гаре-ньяні, Л. Пазінетті та інші. Ці економісти мають мету заповнити прогалини в теорії вартості й ефективного попиту. Посткейнсіанство являє собою також одну із сучасних різновидностей західних інтерпретацій марксистської політекономії.
  Посткейнсіанці обгрунтували один із варіантів реформування економіки. Дж. Робінсон і її колеги шукають не тільки шляхи забезпечення стійкої динамічної рівноваги, найважливішим елементом якої є регулювання економічних процесів. В їх теорії значне місце займає ліквідація нерівності у розподілі доходів на освіту, охорону здоров´я та інші соціальні цілі, розвиток соціального страхування. Все це свідчить про те, що посткейнсіанці роблять акцент на використанні соціальних факторів, передбачаючи їх реалізацію через широку регулюючу діяльність держави, демократизацію економічної політики, особливо у галузі розподілу доходів.
  На початку 80-х років в англійському посткейнсіанстві виділилася ще одна гілка, яка отримала назву нової кембриджської школи, її репрезентує група економістів, до якої входять У. Годлі, К. Куттс, Р. Тарлінг, М. Фезерстон та інші. Виділення цієї гілки відбулося не стільки під впливом теорії самого Дж. Кейнса, скільки у результаті переосмислення і модернізації концепції одного з його учнів – Н. Калдора. Більше того, глибокий аналіз свідчить, що доктрина нової кембриджської школи являє собою розрив з ідеями Кейнса. В інтерпретації проблем відтворення капіталу економісти, що належать до цієї гілки кейнсіанства, зробили великий крок у бік традиційних положень неокласики. Так, наприклад, віддаючи належне ідеї саморегулювання економіки, вони погоджуються з тим, що коливання виробництва найчастіше є наслідком регулюючого втручання держави щодо підтримки сукупного попиту. Звідси робиться висновок про необхідність відмови від політики точної надстройки. Не відкидаючи повністю державного втручання в економіку, теоретики нової кембриджської школи пропонують обмежити його рамками середньострокових або далеких цілей. Змінилось і ставлення до традиційних для кейнсіанства бюджетних методів регулювання. Але, незважаючи на це, зв´язок з кейн-сіанською концепцією тут надзвичайно міцний. З нею тісно пов´язані основи нової кембриджської школи. Визнається положення про те, що зайнятість залежить насамперед від процесу виробництва, безробіття має вимушений характер, а мультиплікаційний процес становить основу величини національного доходу.
  Найбільш помітною працею економістів нової кембриджської школи є книга У. Годлі і Ф. Кріппса «Макроекономіка» (1983 р.), в якій здійснена спроба обгрунтувати найважливіші параметри концепції. Як й інші різновидності кейнсіанства, нова кембриджська школа поставила деякі нові питання, які потребують як теоретичної розробки, так і практичного вирішення. Вони зв´язані з дослідженням впливу фактора інтернаціоналізації економічної діяльності на відкриту систему, а також з проблемою взаємозв´язку динаміки доходів і витрат з рухом активів. Концепція нової кембриджської школи вийшла за рамки однієї із гілок, утворених у процесі еволюції сучасного кейнсіанства.
  Таким чином, кейнсіанство сьогодні надзвичайно багатолике. Еволюція вчення послідовників Дж. Кейнса продовжується. Кейнсіанська теорія справляє вплив на систему господарювання, проявляється в інструментарії господарського механізму. Оскільки проблема співвідношення між державою і приватним підприємництвом з урахуванням впливу сучасного етапу НТР та інтернаціоналізації економіки залишається однією із актуальних щодо визначення оптимального і найбільш раціонального їх співвідношення, еволюція посткейнсіанства буде продовжуватися і далі. Не виключено, що нові варіанти посткейнсіанства в подальшому можуть набути більшого впливу у розробці теоретичних основ господарювання.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія