Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

14.1. Теорія економічного росту Р. Харрода


  Оглядаючись на кейнсіанську революцію з її
парадоксальною пропагандою ідеї витрачати
для того, щоб було що тратити, із остраху швидкого
росту продуктивності праці, треба визнати, що
це скоріш було відхиленням від правил, яке затягнулося,
ніж докорінною зміною загальної орієнтації західної економіки.
  Василь Леонтьєв

  Після виходу у світ книги «До теорії економічної динаміки» (1948) за Р. Харродом міцно закріпилася репутація новатора і бунтівника спокою, а його теоретична модель (модель Харрода-Домара) викликала в академічних колах Заходу жваву дискусію, яка тривала протягом двох десятиріч. Саме монографія 1948 р. зробила Харрода вченим зі світовим ім´ям, створила йому репутацію лідера післявоєнного кейнсіанства, одного із творців неокейнсіанської теорії динаміки. Вчений виділив і проаналізував дві проблеми: по-перше, незівпадіння гарантованого і природного темпів росту і, по-друге, нестабільний характер фактичного темпу в ринковій економіці.
  Методологія Харрода близька до методології Кейнса: і той, і інший досліджують агрегативні макроекономічні показники – сукупний попит і пропозицію, сукупні заощадження, інвестиції і т.п. Такий аналіз допомагає відбити передусім кількісний бік відтворних процесів капіталізму, залишаючи осторонь їхню якісну визначеність, соціальні наслідки. Різниця полягає в тому, що Кейнс досліджує процес відтворення у статичному стані, у рамках короткого періоду, тоді як Харрод зосереджує зусилля на аналізі динамічних процесів, у тому числі довготривалих.
  Рівняння фактичного темпу росту. Зазначена відмінність добре помітна на прикладі вихідного рівняння моделі Р. Харрода – рівняння фактичного темпу росту:
  g*c = s,
  де g (growth – ріст) означає реальний приріст загального випуску за який-небудь період, наприклад, за рік; або інакше: g = DY: Y, тобто фактичний темп росту – відношення приросту доходу до величини доходу базового періоду; с – коефіцієнт капіталу (capital – капітал), або коефіцієнт капіталомісткості; він показує «інвестиційну ціну» однієї одиниці приросту доходу або продукції, інакше кажучи: с = І: DY; нарешті, s – частка заощаджень у національному доході або схильність до заощаджень: s=S:Y.
  Як зазначав сам Харрод, якщо скоротити загальні члени, дане рівняння зводиться до наступної рівності: інвестиції дорівнюють заощадженням. Дійсно, якщо g = AY: Y, с = І: AY, s = S : Y, то, підставивши відповідні значення, отримаємо: gxc = AY:YxІ:AY = І:Y, тобто І: Y = S : Y, або І = S.
  Перед нами відома рівність Кейнса: інвестиції дорівнюють заощадженням. Але якщо у Кейнса ця рівність виражалась у статичній формі, то у Харрода вона подана як динамічна: ліва частина рівняння (g xc) є нагро-маджувальною частиною приросту продукції, яка йде на виробничі цілі, а отже має бути забезпечена певною часткою заощаджень (S). Оскільки обидві частини рівняння фактичного темпу росту належать до минулого періоду, дана рівність не потребує спеціальних умов для своєї реалізації.
  Рівняння гарантованого темпу росту. Наступне рівняння в моделі Харрода – це рівняння гарантованого темпу росту:
  Gw*Cr=S
  Гарантований (warrented) темп росту Gw – це принципово нова категорія, яку ввів у науковий обіг Харрод. Гарантований темп має декілька значень. За Харродом, даний темп являє собою прогнозовану лінію розвитку, на яку налаштовуються підприємці, і разом з тим такий темп, «при якому виробники будуть задоволені тим, що вони роблять». Тобто гарантований темп – це узагальнена, макроекономічна, прогнозована величина і, поряд з цим, «той темп руху, який має властивість задовільняти підприємців і увіковічити себе». Харрод твердить, що рівняння гарантованого темпу росту (Gw х Cr = S) виражає «рівновагу безперервного поступального руху», асам гарантований темп є віссю динамічної рівноваги.
  В даній рівності лише одна величина (S) належить до минулого періоду, а величини, які включені в ліву частину, належать до майбутнього. Як твердить Харрод, сг також є категорією динамічної рівноваги: вона виражає потребу в новому капіталі, поділену на приріст випуску продукції, для забезпечення якого буде потрібний цей новий капітал. Отже, сг є прогнозованим коефіцієнтом капіталу; gwi cr – це такі прогнозовані величини, що впливають на економічну поведінку підприємців, забезпечуючи передбачувані розміри нагромаджень фактичними заощадженнями. У рівнянні гарантованого темпу росту прирівнюються інвестиції ex-ante і заощадження ex-post.
  Далі Харрод доходить висновку про постійний рівень гарантованого темпу росту. Докази його такі: частка заощаджень у національному доході є величиною постійною, бо відносно незмінними є мотиви, що спонукають людей вдаватися до заощаджень. Потрібний коефіцієнт капіталомісткості також постійний. При поясненні цього Харрод виходить із так званого нейтрального характеру науково-технічного прогресу, при якому протягом довгих проміжків часу винаходи, що економлять працю, зрівноважуються винаходами, які економлять капітал. Але якщо у тричленному рівнянні gw х cr = s обидва члени сг і s – постійні, то третій g теж постійний. Якби фактичний темп росту (G) збігався із прогнозованим, гарантованим (Gw) у рамках капіталістичної ринкової економіки, мав би місце стійкий безперервний розвиток.
  Але в рамках капіталістичної економіки стійкість відсутня, причому не лише у статичному (короткостроковому), але і в динамічному плані. Для роз´яснення цього факту Харрод порівнює обидві форми свого "фундаментального рівняння":
  g*c = s; Gw*Cr=S.
  Цим стверджується, що величина фактичного темпу росту збігається з прогнозованою лінією гарантованого темпу у вигляді випадку. На практиці фактичний темп завжди вищий або нижчий від гарантованого. Якщо фактичний темп росту почне підвищуватись і переважить g , то S через свою відносну постійність не збільшується раптово у такій же мірі, тоді фактичний коефіцієнт капіталомісткості с обов´язково знизиться і стане менше прогнозованого коефіцієнта капіталомісткості, на який налаштувались підприємці. Іншими словами, якщо g> Gw, то (через постійність S) с<Cr. Але якщо с нижче від Cr, то це означає, пише Харрод, що в остаточному підсумку підприємці і торговці разом будуть оцінювати фактичну капіталомісткість як надзвичайно низьку, знайдуть масу своїх товарів у каналах обігу або кількість устаткування недостатнім для підтримки обігу. Підприємці намагатимуться збільшити свої товарно-матеріальні запаси, закупити нове знаряддя, отже, будуть ще більше сприяти перевищенню фактичної лінії росту над гарантованою (рівноважною). Навпаки, якщо фактичний темп росту виявиться меншим від гарантованого (g<Gw), тобто підприємці вважатимуть запаси сировини, устаткування, матеріалів надлишковими, скоротять закупівлю, що ще більше знизить фактичний темп росту порівняно з гарантованим.
  У результаті усіх розміркувань Харрод дійшов двох висновків. Передусім він вважає, що існує така лінія розвитку (лінія динамічної рівноваги, виражена у гарантованому темпі росту), дотримуючись якої виробники будуть задоволені результатами своєї діяльності. Проте, «якщо сукупний результат проб і помилок багатомільйонних виробників дає для g значення, відмінне від gw, то не тільки не виникає ніякої тенденції пристосувати розмір виробництва до gw, але, навпаки, виникає зворотна тенденція до все більшого віддалення виробництва від цієї величини або в бік підвищення, або в бік зниження».
  Цей висновок є квінтесенцією кейнсіанства у сфері теорії динаміки. Харрод твердить, що капіталістична економіка «балансує на лезі ножа», що їй внутрішньо властива динамічна нестабільність («втеча фактичного темпу росту від гарантованого»), що всередині неї «працюють відцентрові сили, примушуючи систему все далі і наполегливіше відхилятися від лінії розвитку, яка потрібна». Усі твердження є різним формулюванням того, що потім отримало в історико-економічній літературі назву «парадоксу Харрода». Парадокс, або несподівана, на перший погляд неправдоподібна істина, є такою насамперед для докейнсіанської, неокласичної школи, яка завжди виходила із рівноважного характеру розвитку капіталістичної ринкової економіки. Харрод був одним з перших учених на Заході, хто піддав цю настанову глибокому сумніву. Він, зокрема твердив, що апарат маржиналізму, на якому грунтувався неокласичний напрям (А. Маршалл, Л. Вальрас, Л. Роббінс), придатний здебільшого для галузі статики, тоді як динамічна галузь потребує нових, нетрадиційних підходів.
  Рівняння природного темпу росту. Відхилення фактичного темпу росту від гарантованого пояснюються, за Харродом, в основному короткочасними циклічними коливаннями. Для інтерпретації більш тривалих коливань економічної кон´юнктури Харрод уводить третє рівняння – природного темпу росту:
  Gn*Cr = a6o != S,
  де Gn (індекс п від слова natural – природний) подає максимально можливий темп руху економіки при даному рості населення і технічних можливостей. Гарантований темп – gw означає лінію підприємницької рівноваги при повній зайнятості наявного капіталу і технічних вдосконаленнях. Але Gw взагалі допускає наявність вимушеного безробіття. Природний темп – gn його не допускає, будучи у тривалій перспективі максимальним темпом при даних ресурсах. Для забезпечення такого темпу заощаджень можливо і не вистачить, тому у рівнянні природного росту передбачається відсутність обов´язкової рівності між лівою і правою частинами.
  У повній моделі Харрода розглядаються співвідношення між трьома величинами: природним (Gn), гарантованим (Gw) і фактичним (g) темпами росту.
  Нехай g перевищує gn (оскільки гарантований ріст є величина прогнозована, програмована, то таке перевищення у принципі можливе).
  Але якщо Gw>Gn , то Gw>g (оскільки природний ріст є максимальним при даних ресурсах, фактичний буде нижчим від природного, отже, upngw>gn виявиться обов´язково нижчим від гарантованого).
  Таким чином, із нерівності gw>gn обов´язково випливає git>g. Тоді, беручи до уваги міркування, наведені вище, маємо сг
  < с, тобто при надто завищених прогнозах розвитку нормативна (що потрібна) капіталомісткість обов´язково буде нижчою за фактичну, а це, як було показано раніше, є умовою тривалої депресії. Це парадоксальне твердження (надзвичайна перенапруга сил породжує фазу спаду) справедливе, очевидно, не лише для ринкової економіки. Частково воно підтверджується негативним досвідом маоїстського Китаю, коли період "великого стрибка" (кінець 50-х років) із запланованими непомірне високими темпами розвитку змінився потім довгими роками скорочення виробництва ("період урегулювання").
  Таким чином, зазначає Харрод, «відношення Gn і Gw має вирішальне значення для визначення того, чи буде протягом кількох років переважати пожвавлення або депресія в господарському житті».
  У цьому зв´язку Харрод відмічає істотну різницю між неокласичною і неокейнсіанською позиціями щодо заощаджень. Однак його точка зору з цього питання різниться від позиції самого Кейнса. Останній, як відомо, ставився до заощаджень в основному негативно (неокласики, навпаки – однозначно позитивно), вбачаючи в них стимул до депресії. Харрод займав тут більш зважену позицію. Він, зокрема, пише, що заощадження корисні, поки gwнижче, ніж gn. Але якщо перевищення gw над g виявляється руйнівним, то не можна вважати нормальним і таке становище, при якому gw є надто низьким порівняно з gn. Хоч ми у цьому випадку спостерігаємо надлишок бумів і часто повторювану тенденцію до досягнення повної зайнятості, проте ця зайнятість буде мати інфляційний характер. У цих умовах заощадження відіграють позитивну роль, оскільки підвищення gw дає змогу забезпечити зайнятість без інфляції.
  Позиція Харрода відрізняється від точки зору Кейнса ще й тим, що Харрод звертає увагу на небезпеку інфляційного буму, тоді як Кейнс в умовах депресивної економіки практично ігнорував це питання. Однак серед проблем довготривалого росту для Харрода на першому місці стояла все-таки проблема депресії і безробіття. Він чітко виділяв два напрями теоретичного аналізу та економічної політики:
  1) розходження між gw і gn;
  2) тенденція g віддалятися від gw, вказуючи на те, що «перша проблема є проблема хронічного безробіття, друга проблема – це проблема промислового циклу.»
  Практична програма Харрода з метою наближення гарантованого темпу росту до природного, запобігання масовому безробіттю пропонує дві групи заходів: антициклічну політику короткострокового плану (спрямована проти «втечі фактичного темпу росту від гарантованого») і політику тривалого стимулювання темпів економічного розвитку.
  Боротьба з короткочасними циклічними спадами ведеться, за Харро-дом, традиційними кейнсіанськими методами (суспільні роботи, ставки процента). Але «найбільш могутньою зброєю боротьби» зі світовою кризою Харрод вважав свій план створення «буферних запасів» із матеріалів, сировини, продовольства, які не псуються. Державні органи мають підтри-
  мувати ціни на ці види товарів на відносно постійному рівні, шляхом масової закупівлі товарно-матеріальних цінностей у періоді спаду і розпродажу їх під час буму.
  Проти хронічного безробіття і тривалих депресій Харрод пропонує використовувати надрадикальпий засіб: зниження процента – аж до нульової відмітки. За Харродом, досягти зближення природного і гарантованого темпу росту без втручання держави просто неможливо; однак зниження норми процента має привести до росту капіталомісткості, розширення попиту на заощадження (на величину d) і далі – до деякого скорочення частки заощаджень у національному доходу і збільшення нормативної капіталомісткості сг. «Наша мета,– пише Харрод,– полягатиме у досягненні такого прогресивного зниження ставки процента, при якому gw x с = = s – d = gn x сг». Останній вираз, за Харродом, є формула стійкого росту при повній зайнятості.
  Симптоматично, що, з точки зору автора, відмирання процента стане важливим кроком на шляху до більш справедливого суспільства. Якщо не буде процента, відбудеться відмирання класу рантьє (Харрод посилається тут на ідеї Кейнса про перспективи «евтаназії рантьє»). Разом з процентом поступово зникне земельна рента, а отже і клас земельних власників. На думку Харрода, подібні заходи дозволять «покінчити з атаками на капіталізм з позицій колективізму (тобто соціалізму. –Авт.у\ тому що альтернативою колективізму стане «суспільство, звільнене від процента». Однак у цілому Харрод є, безперечно, прихильником збереження приватної власності, оскільки «власність є основою незалежного мислення, має важливе значення для розвитку мистецтва і наук, є стимулом винахідливості і т.п.». Соціальний ідеал Харрода був, напевно, близьким до уявлень Кейнса: обидва вони вважали необхідним зберегти істотну майнову нерівність, але не такою значною, як це спостерігалося в їхній час. «Наш ідеал, – писав з цього приводу Харрод, – полягає в тому, що всі мають володіти власністю, і потрібно погодитися з тим, що лише деякі до цього часу знаходились у такому привілейованому становищі; не слід припускатися помилки і недооцінювати значення приватної власності як опори незалежного мислення у суспільстві в цілому».
  Теорія Р. Харрода піддавалась критиці з боку марксистів і неокласиків. Однак вона дала поштовх виникненню нового класу динамічних моделей, які розкривають кількісні закономірності економічного росту. Навіть противники кейнсіанської теорії (наприклад Дж. Мід) використовували у своїх пошуках категорії динаміки, введені Р. Харродом (гарантований темп росту як прогнозована величина, що визначає лінію безперервного розвитку з точки зору підприємців; природний темп росту як максимально можлива у перспективі лінія росту при певному ресурсному забезпеченні). Дані категорії використовувались у 60-х роках при прогнозуванні економічного росту у ряді країн і, зокрема, в Японії дали блискучий результат, їх можна зустріти і в нових публікаціях західних економістів.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія