пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

11. Теорії монополістичної і недосконалої конкуренції


Поставте монополіста в позицію «хлопчика для биття» (в економічному розумінні), і ви побачите, як швидко здібні підприємці знову знайдуть смак конкуренції.

  Фрідріх Август фон Хайєк
  У 1933 р. на протилежних берегах Атлантики американець Е. Чемберлін* і англійка Дж. Робінсон видали свої книжки, назвавши їх відповідно «Теорія монополістичної конкуренції» та «Економічна теорія недосконалої конкуренції».
  При всій несхожості ці твори об´єднують досить глибокий аналіз і обгрунтування дії ринкового механізму в обставинах, які порушують (виключають) умови вільної конкуренції. Зокрема, обидва автори виходять з того, що ринкова ціна складається не колективними діями учасників ринку, оскільки неоднорідність товарної продукції (диференціація) залишає можливість покупцям отримувати повну інформацію про ціни на неї, а фірмам-виробникам – конкурувати між собою через відсутність вибору більш ефективної діяльності.
  Інакше кажучи, неокласики в особі Е. Чемберліна і Дж. Робінсон основну причину порушення рівноваги в економіці традиційно вбачають у «категоріях» і «законах» економічного середовища, у той час як в інституціоналістів недосконала конкуренція є наслідком впливу на економічне зростання передусім «людського фактора», який породжує соціально-психологічні, правові та інші проблеми суспільного розвитку, у тому числі – у сфері економіки.
  На це звертає увагу М. Фрідмен. На його думку, теорія недосконалої, або монополістичної, конкуренції, розвинута Е. Чемберліномі Дж. Робінсон, є спробою побудувати більш загальну теорію, яка, на жаль, не має жодної з ознак, що зробили б її дійсно корисною загальною теорією, її внесок значною мірою полягав у поліпшенні викладу економічної теорії індивідуальної фірми, а отже, у виведенні висновків з маршаллівської моделі, удосконаленні маршаллівського аналізу монополії і збагаченні словника, придатного для опису промислової практики.
  Монополія і конкуренція Одне з головних теоретичних положень книги «Теорія монополістичної конкуренції» полягає в тому, що основною умовою володіння ринком або, говорячи словами гарвардського професора, суттю монополії є контроль над пропозицією, а отже, над ціною, який досягається взаємозаміною конкуруючих товарів, тобто «диференціацією продукції». Е. Чемберлін з цього приводу пише: «Разом з диференціацією з´являється монополія, і в міру посилення диференціації елементи монополії стають більш значущими. Скрізь, де певною мірою існує диференціація, кожний продавець має абсолютну монополію на власний продукт, але разом з тим зазнає конкуренції з боку більш або менш недосконалих замінників». Виходячи з цього, він вважає, що про становище всіх продавців правомірно говорити як про конкуруючих монополістів в умовах «монополістичної конкуренції».
  Ринки, на думку Е. Чемберліна, пов´язані між собою, оскільки на кожному з них незалежні один від одного продавці змушені взаємодіяти з метою реалізації близької за своїм призначенням продукції. При цьому вчений переконаний, що «ринки в реальній дійсності більш або менш недосконалі», а «наївний умовивід про те, що фактичним результатам властиво «прагнути» до рівноваги, не має під собою основи». У результаті кожний продавець розглядається як монополіст, який формує власне коло покупців, тобто свій субринок, завдяки своєму «унікальному» товару, рівень «диференціації продукту» якого відображає, якою мірою продавець регулює ціну і виступає на ринку монополістом. Це означає також, що реальний обсяг пропозиції товарів і послуг виявиться меншим, а ціни на них будуть вищими, ніж в умовах «чистої» конкуренції: монополія продавця на свій продукт і монополісти, конкуруючі між собою в умовах монополістичної конкуренції, неможливі, на думку Чемберліна, без основної умови – диференціації продукту. У чому ж полягає суть цієї категорії і чому вона пов´язується вченим з теорією вартості? Яке відношення до диференціації продукту має реклама? На ці та інші запитання ми можемо знайти досить вичерпні відповіді, звернувшись до змісту згадуваної праці американського вченого.
  Так, у четвертому розділі, названому «Диференціація продукту», Е. Чемберлін, розкриваючи суть цієї категорії, відзначає, що основною ознакою диференційованого продукту є наявність у товарі (або послузі) одного з продавців істотної відмітної ознаки. Ця ознака для покупця може бути як реальною, так і уявною, лише б вона привела до того, щоб було віддано перевагу саме його продукту. «Там, де існує така диференціація,– уточнює автор,– покупці будуть об´єднуватися з продавцями не з волі випадку і не безладно (як це відбувається при чистій конкуренції), а відповідно до вибору на основі переваг певного товару».
  Отже, продавець – монополіст, за логікою Е. Чемберліна, може збільшувати обсяг своєї продукції, вдаючись до додаткових витрат, знижуючи ціни і вважаючи, що інші продавці однойменної «групи» товарів не зможуть зразу вчинити так само, тобто підняти рівень витрат виробництва. У цьому, на його думку, полягає основна причина того, що фірма-кон-курент, яка виробляє даний товар, знижуючи на нього ціну або освоюючи випуск нового конкуруючого товару, по суті не зважає на те, що аналогічні заходи можуть бути прийняті іншими виробниками. З точки зору методології економічної науки, як вважав М. Фрідмен, "до тих пір, доки утверджується думка, що диференціація продукту має істотне значення – а це основна теза теорії монополістичної конкуренції, – не може використовуватися визначення галузі як групи фірм, які випускають аналогічний продукт".
  Причому відомо, що у зв´язку з відповідною реакцією Е.Чемберліна на критичні напади М. Фрідмена й інших опонентів із Чиказького університету з приводу методологічної передумови про місце досконалої (чистої) конкуренції, економічна теорія й економічна література збагатилися ще одним поняттям – "чиказька школа".
  Згодом, розвиваючи свої ідеї про процес "диференціації продукту" як про природну реакцію конкурентів на не менш природний прояв самої конкуренції, Е.Чемберлін обґрунтовує зростаючий вплив на цей процес нецінових факторів конкуренції, маючи на увазі зумовлені особливими та індивідуальними властивостями якість товарів і рекламу. При цьому він пише: "Диференціація може грунтуватися на певних особливостях самого продукту, таких, як особливі властивості – фабричні марки, фірмові назви, своєрідність упаковки або тари (якщо такі є), або ж таких, як індивідуальні особливості, які належать до якості, форми, кольору або стилю". Пов´язуючи сказане з роздрібною торгівлею, до означених факторів нецінової конкуренції на базі диференціації він додав ще й такі, як "вигідне місцезнаходження продавця, загальна атмосфера або загальний стиль, властиві його закладу, манера ведення справ, його репутація як чесного ділка, люб´язність, ділова спритність і зв´язки, які пов´язують його клієнтів або з ним самим, або з тими, хто у нього працює".
  Сукупність названих факторів, на думку Е.Чемберліна, має враховуватись у рамках істинної теорії вартості. Тому помилковим є те, що монополія і конкуренція розглядались як теза і антитеза, він вважає, що "врахування обох є в багатьох випадках неодмінною умовою раціонального пояснення цін". Незважаючи на те, що за існуючим стереотипом "навіть сам вираз "монополістична конкуренція" видається багатьом парадоксом, жонглюванням словами", необхідно, пише він, розуміти: "при чистій конкуренції ринок кожного продавця зливається з ринками його суперників, за умов же, які маємо зараз (умови монополістичної конкуренції.– Авт.), доводиться рахуватися з тим, що цей ринок, як відомо, відокремлений від інших, так що в сукупності вони являють собою не єдиний ринок багатьох продавців, а мережу взаємопов´язаних ринків, розподілених між продавцями по одному на кожного".
  Якщо прийняти першу умову, згоджується Е. Чемберлін, тоді, згідно з теорією чистої конкуренції, ринок окремого продавця зливається із загальним ринком, і будь-який продавець може збути стільки товарів, скільки йому хочеться, але за діючою ціною. За іншою умовою, коли через монополістичну конкуренцію ринок окремого продавця певною мірою відокремлений від ринків його суперників, обсяг збуту товарів «лімітований» і визначається такими трьома факторами: 1) ціною; 2) особливостями продукту; 3) витратами на рекламу.
  Гарвардський професор був упевнений в тому, що в запропонованій класифікації факторів монополістичної конкуренції на основі диференціації продукту є фактори, які ініціюються продавцями для впливу на споживчі рішення покупців. Серед цих факторів він виділяв такі, які перешкоджають зниженню ціни, зокрема схильність споживача розглядати більш низьку ціну як показник нижчої якості продукту.
  Однак і в інших випадках, як твердить автор «Теорії монополістичної конкуренції», конкурентна боротьба продавців-монополістів не вичерпує себе. При цьому він посилається на власні життєві спостереження. Для прикладу розглядає діяльність гаража (нічної стоянки), де вдаються до прихованого зниження цін на свої послуги, що зовсім не погіршило культуру обслуговування, коли кожному клієнту пропонувалася додаткова безплатна заправка машини одним галоном (1 галон = 3,785л) бензину. У результаті обіг цього продавця, який вирішив приховати ціни на свої послуги, трохи знизиться, але при цьому зменшиться ймовірність того, що й інші продавці наслідуватимуть його. Отже, «приховані фактори сприяють підтриманню цін на штучно високому рівні», навіть якщо ціни «поставлені за звичаєм або традицією».
  Саме до специфічної особливості монополістичної конкуренції відносить Е. Чемберлін те, що вона задовольняє цінову конкуренцію, через що постійним і звичним стає феномен надлишку потужності, який (надлишок) «безкарно» зростає протягом довгих періодів завдяки покриттю його цінами, що завжди перевищують витрати. На думку вченого, цей феномен, який свідчить про ступінь володіння «відомими частинами загального ринку», підтримується не тільки окремими патентами і фабричними марками, але й такими поняттями, як репутація, спритність, особливі здібності, що є частиною сфери діяльності людей вільних професій, і вони також виступають предметом теорії монопольних доходів. Як приклад, вчений розглядає «спритного лікаря», послуги якого, порівняно зі «звичайним лікарем», очевидно, насправді і»…не є взаємозамінюваними і не продаються за однаковою ціною (як це відбувається з продуктами з кращих і гірших земель, на яких виробляється пшениця)».
  Гарвардський професор в кінці п´ятого розділу своєї книги доходить до ще одного серйозного висновку: «Проблема ціни диференційованого продукту не може бути втиснутою в рамки конкурентних кривих попиту і витрат, оскільки це призводить до відомих помилок у висновках: ціна стає дуже низькою, масштаби виробництва – дуже великими, а число підприємств – надто малим. Крім цього, два додаткові аспекти конкуренції – диференціація і витрати збуту – випадають зовсім». Ось чому,
зазначав Е. Чемберлін, неповне значення цін зменшує еластичність попиту на продукти, подібно до того, як реклама, паралізуючи дію цього фактора, робить попит більш еластичним, а цінову конкуренцію – ширшою, перекриваючи потрібні додаткові витрати ціною.
  Таким чином, на думку вченого, еволюція конкурентної боротьби підвищує якість товарів (про що можуть свідчити патенти, авторські права, захисні фірмові знаки і фірмовий пакунок, і ще – прагнення до вигідного місцерозташування фірми з метою якісного поліпшення продукції). Реклама, на відміну від умов вільної конкуренції, не допускає злиття ринків. Очевидно, що фактори нецінової конкуренції спонукають фірми шукати нові "ніші" споживання, мовби прищеплюючи покупцям "грошові канони смаку". Так, звичка визначати якість товару за його ціною буде кожного разу вносити корективи у смаки споживачів, якщо ціна змінюватиметься. Все це, звичайно, суперечить постулатам моделі досконалої конкуренції і концепції ціноутворення в її умовах, оскільки висновки Е.Чемберліна не відповідають їм. Наприклад, теорія ринку з досконалою конкуренцією ніяк не пов´язує формування рівня ціни і вирішення проблеми максимізації прибутку зі стимулюванням реклами, тобто реалізація неоднорідного продукту від цього "фактора" безпосередньо не залежить і не потребує відповідних додаткових витрат.
  Більш обгрунтовано думку про уявну суперечність теорії вартості із класичною і неокласичною версіями цієї теорії Е. Чемберлін розвиває у шостому розділі книги, де подає аргументацію положення про нетотожність, по-перше, витрат виробництва і відпускної ціни виробника і, по-друге, витрат збуту з різницею між кінцевою роздрібною ціною і ціною виробника. У цьому зв´язку він підкреслює, що витрати не вичерпуються витратами на виробництво товару в межах фабрики, бо включають і витрати на перевезенння, сортування, охорону, доставку додому, оскільки "вони збільшують корисність товару, тобто роблять його більш придатним для задоволення потреб". Саме тому автор "Теорії монополістичної конкуренції" доходить такого висновку: "Визначення межі між двома видами витрат (витрати збуту і витрати виробництва. –Авт.) має для теорії вартості таке ж фундаментальне значення, як визначення різниці між пропозицією і попитом. По суті, перша-різниця неминуче випливає з останнього. Витрати збуту збільшують попит на відповідний продукт; витрати виробництва збільшують його пропозицію".
  Таким чином, на думку Е.Чемберліна, замість нереальної категорії "чиста конкуренція", яка є штучною абстракцією, правомірно вести мову про конкуренцію монополістичну, за якої продавці завжди зберігають можливість конкурувати між собою, маніпулюючи ціною і контролюючи її рівень, і бути господарями "на своєму ринку".
  Шкодуючи, що «економічна думка виявилась повністю підвладною ідеї певного становища рівноваги, яка визначається прирівнянням пропозиції до попиту», він наполягав на тому, що «на порядок денний виходить
  переробка різних галузей економічної теорії, які становлять інтерес на основі категорії монополістичної конкуренції».
  Тому введене ним поняття «монополістична конкуренція» стало альтернативним поняттю «чиста конкуренція». Адже за монополістичної конкуренції ринкова структура представлена досить великою кількістю продавців, і на діяльність однієї фірми не впливає ефективність діяльності іншої, конкуруючої з нею; покупці віддають перевагу тій продукції, яка позначена певною торговою маркою та іншими якісними характеристиками конкретного продавця. «Диференційований продукт», тобто ту чи іншу марку продукту, який є близьким субститутом, має змогу виробляти будь-який «новий» продавець або, як кажуть, «вхід» у галузь або в ринок групи товарів не має обмежень.
  Отже, якщо раніше класики і неокласики вирішальною умовою економічного зростання вважали чисту конкуренцію і конкурентна боротьба допускалась тільки на злитому в єдине ринку, то за теорією Е. Чем-берліна конкуренція має місце і в умовах монополії на основі «диференціації продукту», коли товари одного й того ж виду мають особливі властивості, і покупець одержує можливість віддати перевагу одному з них. Крім того, якщо класики і неокласики витіснення чистої конкуренції монополією вбачають в затуханні цінової боротьби, то, на думку Е. Чемберліна, конкурентна боротьба між конкурентами-монополістами завжди мала місце, проявляючись як розвиток нецінової конкуренції, спричиненої високою якістю продукту і рекламою.
  До речі, про останню автор «Теорії монополістичної конкуренції» висловив надзвичайно важливі судження, актуальність яких багато в чому зберігається і в наші дні. Так, у п´ятому розділі підкреслено двоякий вплив реклами на попит (мається на увазі її вплив як на формування потреб, так і на їх зміну). У сьомому розділі вплив реклами на підвищення попиту на продукт пов´язується з можливістю продавця збувати більшу частину свого продукту, незалежно від визначеної ціни, «ніж без допомоги реклами». З цього боку, відзначає гарвардський професор, «мистецтво рекламіста подібне до мистецтва гіпнотизера», «оскільки необхідно здійснювати контроль над становищем покупця, і, коли такий контроль встановлено, додаткові витрати (на рекламу) приносять збільшення доходу». Але поряд з цим автор нагадує, що доход від постійної реклами збільшується нескінченно, оскільки «протистояння, яке викликає зменшення доходу, весь час посилюється в міру того, як розширюються витрати на збут». Судження Е. Чемберліна вперше викликали у дослідників ідей економічного лібералізму думку про те, що не існує ні чистої конкуренції, ні чистої монополії; що монополістична за своєю суттю конкуренція може мати місце і при досить великій кількості продавців, загострюючись із збільшенням взаємозамінюваності конкуруючих товарів. Саме тому переконливими видаються висновки про можливість покупця в умовах монополістичної конкуренції віддавати перевагу одному з конкуруючих товарів і одного продавця абсолютно нееквівалентного одноименного товару – іншому продавцю. Це, на думку Е. Чемберліна, також означає, що витримати змагання з великим господарюючим суб´єктом і бути таким, як і він монополістом, може і мізерний чи середній торговець, і виробник; тобто монополія, всупереч марксистським критикам, не обов´язково є наслідком фінансового контролю, концентрації виробництва і централізації капіталу, тому що ринковій системі властиві і посилюючі конкуренцію тенденції. Останні, як відомо, зумовлені тим самим науково-технічним прогресом, при якому використання усе складнішої техніки, технологій і різноманітної сировини, матеріалів і готової продукції дозволяє здійснювати деконцентрацію і диверсифікацію виробництва і фінансового капіталу.
  Зрештою, не можна не звернути увагу на дев´ятий розділ "Теорії монополістичної конкуренції", включений Е. Чемберліном у книгу в 1937 p., який містить ряд суттєвих коментарів. Наприклад, учений підкреслює, що диференціацію продукту не слід розглядати "в дуже широкому розумінні", оскільки її (диференціації) не може бути без хоч незначної важливості цього продукту хоча б "для певного числа покупців". Ще один коментар пов´язаний з поняттям "монополістична конкуренція", яку гарвардський професор характеризує як "виклик традиційній точці зору економічної науки", вважаючи, що із її суті не випливає альтернативна природа таких явищ, як конкуренція і монополія, і що окремі ціни (завдяки цьому поняттю) "потрібно розглядати або в категоріях конкуренції, або в категоріях монополії". Крім того, говорячи про категорії "недосконала конкуренція" і "монополістична конкуренція", вчений розкриває тенденційність суджень тих, хто пов´язує їх "як дві різні назви одного явища", і зазначає, що елементи схожості цих категорій "достатньо вивчені, але їх несхожість навряд чи усвідомлена". Зокрема, він пише: "...я повністю усвідомлюю, що багато хто не зрозуміє важливості цієї різниці і вбачатиме в цьому лише питання термінології".
  Підводячи підсумки своїх спостережень, Е. Чемберлін висловив тверду впевненість у природній суті монополії в конкурентному середовищі, тобто в тому, що суть підприємництва є значною мірою "спробами кожного підприємця створити власну монополію, розширити її наскільки можливо і захистити від спроб інших підприємців розширити свої монополії". Але завдання, на його думку, полягає в тому, щоб через економічну науку прийшло "повне усвідомлення тієї обставини, що продукт завжди диференційований", "що чисту диференціацію не слід вважати у всіх відношеннях "ідеалом" для економічного добробуту".
  Внесок Е. Чемберліна в економічну науку високо оцінив М. Блауг, який писав: "Одним із парадоксів історії думки є те, що випадок, за який вчепився Чемберлін,– велика кількість фірм при вільному вході в галузь і диференціації продукту, але без усвідомленої взаємозалежності – сьогодні розглядається як тривіальна модифікація моделі досконалої конкуренції. Революція в теорії ціни, викликана "Теорією монополістичної конкуренції", завершується тим, що зросла кількість ринкових структур, які
економічна теорія має проаналізувати, щоб показати, що задовільне функціонування ринку – не просто автоматичний результат із типу конкуренції. В умовах монополістичної конкуренції і олігополії судження про добробут і політичні рекомендації не можуть грунтуватися лише на ступені відхилення конкретної ринкової структури від норм досконалої конкуренції. Теорія ціни з того часу стала більш складною і менш задовільною… Ми ніколи не зможемо повернутися до сміливих узагальнень теорії ціни Маршалла. Саме з цієї причини ми маємо підстави говорити про чемберлінську революцію в сучасній мікроекономічній теорії подібно до того, як говоримо про кейнсіанську революцію в макроекономіці».
  Тому Е. Чемберлін і прихильники його теорії монополістичної конкуренції висунули положення про збереження конкуренції і при «груповій монополії», яка передбачає розподіл сфер впиливу на ринку між партнерами-конкурентами з метою реалізації неоднорідної (диференційованої) товарної продукції без зниження ціни до рівня обмежених витрат. Іншою характерною особливістю сучасної редакції теоретичних положень Е. Чемберліна є розгляд поряд з «диференціацією продукту», тобто його виключною ознакою, додаткових нецінових умов посилення монополістичної конкуренції, таких як: технічне вдосконалення, досягнуте окремим товаровиробником; особливе обслуговування покупців, які створюють фірмі респектабельну репутацію тощо.
  Теорія недосконалої конкуренції Джоан Вайолет Робінсон (1903 – 1983) закінчила Кембриджський університет, стала одним із визначних представників і продовжувачів учення «школи А. Маршалла» . Посаду професора у цьому самому університеті обіймала в 1965 – 1971 pp. Вона належить до тих теоретиків економічної науки, світове визнання яким принесли роботи, створені на початку творчого шляху («Економічна теорія недосконалої конкуренції» була написана Джоан Робінсон у віці 30 років).
  Основна ідея цієї книги грунтується на вивченні ринкових аспектів функціонування монополій, конкуренція між якими через порушення рівноваги в економіці є, на її погляд, недосконалою (за термінологією Е. Чемберліна – монополістичною).
  Як і Е. Чемберлін, Дж. Робінсон ставить перед собою першочергове завдання: з´ясувати механізм установлення цін у ситуації, коли виробник є монопольним власником вироблюваної продукції, тобто те, чому ціна має саме таку величину і чому покупець погоджується купувати товар за встановленою продавцем ціною, яка приносить йому монопольний прибуток. Подальші міркування її багато в чому розходяться із судженнями Е. Чемберліна. Зокрема, якщо останній монополістичну конкуренцію пов´язував із однією з характеристик природного становища ринку в рівновазі, то Дж. Робінсон, говорячи про недосконалу конкуренцію, вбачала в ній передусім порушення і втрату нормального рівноважного становища конкурентної господарської системи, а також «експлуатацію» найманої праці.
  В "Теорії недосконалої конкуренції" суть монополії розглядається як фактор, що дестабілізує соціально-економічні відносини ринкового середовища. У цій праці можна виділити наступні положення.
  По-перше, на думку Дж. Робінсон, в умовах досконалої конкуренції підприємці менше зацікавлені в монополізації виробництва, ніж в умовах недосконалого ринку, в якому окремі фірми не можуть досягти оптимальних розмірів, функціонують неефективно, і "тому монополіст має змогу не тільки підвищити ціни на свою продукцію, обмежуючи її випуск, але й зменшити витрати виробництва шляхом удосконалення організації виробництва в галузі".
  По-друге, як вважає Дж. Робінсон, крім того, що монополія вимагає відокремлення продукції від "товарів-субститутів", інакше кажучи – диференціації; необхідна і додаткова умова, відповідно до якої "фірма-монополіст має характеризуватися розмірами, що перевищують оптимальні".
  По-третє, на монополістичному ринку з його недосконалою конкуренцією, як довела Дж. Робінсон, можлива ситуація, що вимагає пояснення "якою буде кількість купленої продукції, якщо розглядати ринок не як сукупність величезної кількості конкуруючих між собою покупців, а як одне об´єднання покупців". Цю ситуацію концентрації попиту, коли на ринку діє маса дрібних продавців і один-єдиний покупець, вона назвала монопсонією, тобто монополією покупців.
  Використовуючи як критерій різне поєднання кількості покупців і кількості продавців, зобразимо картину ринків у вигляді таблиці (табл. 2).
  По-четверте, завершуючи власні теоретичні дослідження, Дж. Робінсон доходить висновку, що переважання у світі умов недосконалої конкуренції сприяє виникненню тенденції до експлуатації факторів виробництва і посилює її завдяки виникненню великих об´єднань, які поглинають багато конкуруючих фірм, що збільшення розмірів одиниці управління обов´язково спонукає до ще більшої несправедливості в розподілі багатств.

Таблиця 2. Класифікація ринків

   Виходячи з окремих суджень про проблеми монополізації виробництва, Дж. Робінсон указує на необхідність вирішення дилеми – ефективність або справедливість. На її думку, «…щоб пояснити переваги монополізації, недостатньо показати, що вона сприяє підвищенню ефективності виробництва». Однак, як відмічав М. Блауг, «віра в те, що «ефективність» і «справедливість» можуть бути певним чином розділені, є однією з найдавніших ілюзій економічної науки».
  У результаті своїх спостережень Дж. Робінсон могла б зробити й інші висновки, у тому числі про конкретну міру державного втручання в економіку з метою усунення виявлених нею протиріч недосконалої конкуренції. Обгрунтування такої міри запропонував через три роки після виходу у світ книги Дж. Робінсон представник кембриджської школи і один з учнів А. Маршалла Дж. Кейнс.
  Закінчивши розгляд «Теорії монополістичної конкуренції» Е. Чем-берліна й «Економічної теорії недосконалої конкуренції» Дж. Робінсон, слід замислитися над питанням про те, чи означає відсутність у їхніх теоріях чіткої концепції державного регулювання економіки свідчення невизнання ними її необхідності. Ствердна відповідь означала б, що обидва спостерігачі не відступили від ортодоксальних смітіанських постулатів економічного лібералізму, згідно з якими економіка є нібито саморегульованим механізмом, що не потребує регулювання з боку держави.
  Поява цих розробок саме в 1933 p., тобто після світової економічної кризи 1929 – 1933 pp., на нашу думку, є далеко не випадковою і насамперед тому, що і Е. Чемберлін, і Дж. Робінсон зуміли показати в них основне: відзначаючись величезною миттєвою силою, конкуренція – і «монополістична», і «недосконала» – потребує водночас створення механізму, який би забезпечив і гарантував її збереження. І те, що творцем ідеї про економічні, правові і соціальні основи цього механізму став саме Дж. М. Кейнс, є, очевидно, логічним наслідком осмислення внеску в економічну науку вищезгаданих професорів Гарвардського і Кембриджського університетів.
  Сучасна ринкова економіка не сприйняла багато ідей суб´єктивного напряму маржиналізму. Зокрема, наприклад, вона відмовилась від суто психологічного трактування корисності і цінності благ, вводячи для цього грошову міру оцінки. Але разом з тим вона широко користується граничним аналізом для оцінки не тільки корисності матеріальних благ, але й інших економічних функцій. Сучасне розуміння функції корисності висловлює Дж. Робінсон.
  У ринковій економіці прийнято розрізняти, по-перше, загальну корисність блага і, по-друге, граничну його корисність. Відповідно до цього вводиться функція корисності, яка залежить від кількості уживаного блага, і функція граничної корисності. Якщо позначити корисність блага через U, його кількість через Q, то функцію корисності можна виразити формулою
  U=f(Q).
  Гранична корисність блага визначається у сучасному трактуванні тією додатковою користю, яку приносить остання частина або порція матеріального блага. Іншими словами, як відмічає Дж. Робінсон, вона становить додаткову частину загальної корисності, яку отримує покупець у разі придбання ним додаткової одиниці певного блага.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія