Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

7.2. Теорія граничної корисності австрійської школи



Цей розділ присвячений так званим суб´єктивістам, які були по суті основоположниками маржиналізму на першому етапі "маржинальної революції". Це – К. Менгер*та його учні Ф. Візер і О. Бем-Баверк.
  Австрійці повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії споживацької поведінки, формуванню галузі знань, яка отримала назву економічної психології. Чимало класиків проблемами особистого споживання практично не цікавилося, не включало їх у предмет політичної економії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані. Менгер, на відміну від них, твердив, що людина зі своїми потребами і своєю владою над засобами задоволення останніх – висхідний і кінцевий пункт усякого людського господарювання.
  Граничні величини – один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв´язку між попитом і пропозицією. Зрівноважуваль-на функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.
  Без розуміння мотивів економічної поведінки різних соціальних груп неможливо виробити скільки-небудь результативну економічну політику. У сучасних умовах особливо важливими є «клімат довіри», розуміння інтересів і дій споживачів і фірм.
  Підходи австрійців знайшли своє застосування не лише у сфері споживання та обміну. По суті, вся господарська діяльність будується на поєднанні граничних величин – мінімізації і максимізації; на порівнянні витрат і результатів грунтується оцінка ефективності. Австрійська школа політичної економії стала висхідною для розвитку маржиналізму, який є одним із математичних напрямів у економічній науці.

  Методологічний інструментарій Основним елементом у методологічному інструментарії К. Менгера є мікроекономічний аналіз або індивідуалізм, що дозволяє, з одного боку, протиставити вченню представників класичної політекономії про економічні відносини між класами суспільства аналіз економічних відносин і показників на рівні окремого господарського суб´єкта (за термінологією К. Менгера – «господарство Робінзона»), а з іншого – захопитись упередженим положенням про те, що нібито виявити і вирішити економічні проблеми можна, розглядаючи їх лише на рівні індивіда, на мікрорівні з урахуванням феномена власності і зумовленого відносною рідкістю благ людського егоїзму.
  Методологічні проблеми пронизують весь текст «Основ…», хоч на них К. Менгер зосередився лише в двох розділах книги. А далі він розглядає такі теоретичні положення політекономії, як «цінність», «обмін», «товар», «гроші» та інші. Причому у другому розділі він спонукає читача до вдумливого сприйняття матеріалу: «…Заприкладом А. Сміта, я наважусь все-таки бути дещо нудним, але від цього виграє ясність викладу».
  Продовжуючи розмову про нові методологічні і теоретичні побудови К. Менгера в «Основах…», слід відзначити, що вони «вводяться « ним майже у стилі представників класичної політекономії. Зокрема, він говорить про те, що «як і у всіх інших науках, так і в нашій» необхідно «об´єкти нашого наукового дослідження» вивчати через «їх причинний зв´язок і закони, якими вони керуються». Зовнішня схожість менгерівської термінології з «класичною» не повинна затушкувати основного: наукові пошуки К. Менгера спрямовані на зовсім інший шлях. Уже в першому розділі «Основ…», де йдеться про поділ економічних благ на порядки, обґрунтовується принцип комплементарності виробничих благ.

  Комплементарні блага вищого і нижчого порядку
  Про порядки благ в «Основах…» сказано; «Якщо ми володіємо комплементарними благами якогось вищого порядку, то спочатку ці блага мають бути перетворені в блага нижчого порядку і так далі, доки ми не одержимо благ першого порядку, які можна уже безпосередньо застосувати для задоволення наших потреб. Проміжки часу, що лежать між окремими фазами цього процесу, все ж цілком зникнути не можуть…». Отже, як вважає Менгер, безпосереднє задоволення потреб людини забезпечує володіння благом першого порядку, а володіння благом другого і більш віддаленого порядків вимагає, щоб їх «послідовним чином» можна було «пристосувати до задоволення наших потреб». При цьому цінним є зауваження вченого про те, що «ми ні в якому випадку не в змозі спожити одиничне благо вищого порядку для задоволення наших потреб, якщо водночас не володіємо рештою – комплементарними благами вищого порядку», оскільки, не маючи, наприклад, «у своєму розпорядженні… для виробництва хліба… блага другого порядку (без палива і води), … хліб не може бути виготовленим навіть при наявності … усієї решти необхідних для цього благ».
  Істотною є і та різниця, яку К. Менгер визначає щодо володіння суб´єктом благами вищого і нижчого порядків. У цьому зв´язку автор «Основ…» аргументує положення про те, що блага вищого порядку споживаються відповідно до «законів причинності», і «тільки через деякий час», зазнаючи «змін», перетворюються в блага першого порядку, тобто у той стан, який можна назвати задоволенням людських потреб. Блага вищого порядку, на думку Менгера, виступають як «засоби виробництва». Звідси «випливає закон, за яким реальна потреба в певних благах вищого порядку відносно якихось проміжків часу зумовлена наявністю в нашому розпорядженні комплементарної кількості відповідних благ вищого порядку».
  Цікавим є погляд Менгера на те, що являє собою «критерій економічного характеру благ». Цим критерієм, на його думку, не може бути «витрачена на благо праця", оскільки "її потрібно шукати виключно у відношенні між потребами у благах і кількістю доступних благ". Розвиваючи цю тезу, автор зауважує, що якщо створені природою для користування людини блага перевищують потребу в них, то вони тоді можуть зберегти "для споживачів економічний характер, коли той, у кого є влада, не дає решті господарюючих суб´єктів права розпорядження".

  Цінність і вартість У третьому розділі "Основ...", розробляючи теорію вартості, яка визначається граничною корисністю, К. Менгер ніби заново відкрив "закони Госсена". Він упевнений, що цінність економічних благ людина визначає у процесі задоволення потреб, усвідомлюючи свою залежність від їх наявності. Для людини не мають ніякої цінності суто неекономічні блага. Менгер пояснює, що "вартість не є властивістю благ, а навпаки, є лише тим значенням, якого ми насамперед надаємо нашим потребам". На підтверження К. Менгер наводить приклад про оазис, де вода, що задовольняє всі потреби в ній, не є цінністю, і навпаки, вона матиме високу вартість, якщо її кількість раптом зменшиться настільки, що споживання певної кількості води стане необхідною умовою задоволення конкретних потреб жителів оазису.
  Менгер запропонував скласти шкалу різних благ відповідно до їх конкретної корисності. Така шкала корисностей була названа таблицею Мен-гера(табл. 1).
  Вертикальний ряд показує різні способи вживання тих чи інших благ (А, В, С – різні блага, які задовільняють різні потреби, наприклад А – потребу у хлібові, В – потребу в сирові, С – потребу в бананах). Цифри означають поступове зниження конкретної потреби по мірі збільшення запасу благ. Вони також виражають неоднакову гостроту потреби у благах.

  Таблиця 1. Таблиця Менгера

А
В
С
10
9
8
9
8
7
8
7
6
7
6
5
6
5
4
  Припустімо (як це випливає з першої колонки табл. 1), що цінність або корисність блага А – буханки хліба – однакова:першої – 10 ум. од.,– другої – 9 ум. од., третьої – 8 ум. од. і т.д. Подібним чином знижується корисність сиру: першої порції – 9 ум. од., другої – 8 ум. од., третьої – 7 ум. од. і далі по спадній (друга колонка). Також зменшується гранична корисність бананів (третя колонка).
  Якщо ми хочемо визначити граничну корисність п´ятого банана, то згідно з таблицею Менгера вона дорівнює 4 ум. од. Гранична корисність четвертої порції сиру відповідає 6 ум. од.
  Серед певної кількості потреб вибирають ті, що підлягають задоволенню у першу чергу залежно від наявних засобів. Визначення пріоритетності становить, за словами Менгера, «саме ту частину економічної діяльності людей, яка найбільше займає їх голови, справляє найбільший вплив на їх економічні прагнення».
  У підсумку виникає менгерівське суб´єктивне трактування цінності, яке стало пізніше загальною вихідною позицією «австрійської школи», а саме: «Цінність – це поняття, яке мають господарюючі суб´єкти про значення таких благ, які знаходяться в їхньому користуванні для підтримання їх життя і добробуту; і тому все це поза їх свідомостю не існує». Але якою ж є міра вартості поза свідомістю? Менгер лаконічно відповів: «Вартість суб´єктивна не тільки за своєю суттю, але й за своєю мірою».
  Таким чином, автор «Основ…» посягнув на святая святих класичної політекономії – трудову теорію вартості. На його думку, витрачені праця (у певній кількості) чи інші блага на виробництво того блага, про вартість якого йдеться, не мають обов´язкового і безпосереднього зв´язку з величиною вартості. Причому і тут Менгер використовує доказ, звертаючись до прикладу про вартість діаманта і даючи коментар, суть якого така: величина вартості цього мінералу не залежить від того, чи знайшли його «випадково», чи він «добутий з родовища шляхом витрати 1000 робочих днів», оскільки визначальним моментом «при обговоренні його вартості» вважається кількість «послуг», які можна втратити, якби його не було у нашому розпорядженні. Але поряд з цим «неправильна і та думка, – підкреслює вчений,– що кількість праці чи інших предметів, необхідних для виробництва благ, є моментом, що визначає міру вартості благ». Водночас запропонована К. Менгером і підтримана його учнями теорія вартості (цінності) так само, як і в ученні класиків, є тупиковим варіантом визначення істинної ціни товарів (благ). Тому що фактично, за цією теорією австрійської школи, припускається, що частка вартості блага «першого порядку» передбачається благами «наступного порядку», використаними при його виготовленні. В основі цієї версії лежить теза автора «Основ…», згідно з якою «за всіх умов вартість благ вищого порядку визначається передбачуваною вартістю благ нижчого порядку, для виробництва яких вони призначені або визначаються людьми». Інакше кажучи, менгерівська «очікувана вартість продукту"є «принципом» визначення величини вартості благ вищого порядку.
  Блага вищого порядку розглядаються К. Менгером як неминуча передумова економічного виробництва благ. Причому до них він пропонує відносити не тільки сукупність сировинних матеріалів, працю на ділянці землі, інструменти, що використовуються тощо, а й «користування капіталом і діяльністю підприємця». Далі йде серйозне зауваження автора про те, що «довільно тільки певні якості певних благ поєднуються у процесі виробництва один з одним, як це буває у хімічних реакціях… Навпаки, найелементарніший досвід вчить нас, що блага вищого порядку можуть створити певну кількість благ нижчого порядку, знаходячись тим самим у різних кількісних співвідношеннях один з одним …» Виходячи з цього, володіння благами нижчого порядку, яке потребує комплементарної кількості благ вищого порядку, в реальній дійсності не супроводжується жорсткою регламентацією.
  К. Менгер вважає помилкою звинувачення соціального устрою у нібито виникаючій можливості відбирати у робітників частину продукту праці. Він пише, що праця є лише одним елементом процесу виробництва, який є не більшим економічним благом, ніж елементи виробництва. Тому, на його думку, власники капіталу живуть не за рахунок працюючих, "а за рахунок користування землею і капіталом, яке для індивіда і суспільства має таку саму вартість, як і праця".
  Автор "Основ ..." критикує теорію заробітної плати класиків, за якою ціна простої праці тяжіє до мінімуму, але при цьому повинна "прогодувати" працівника і його сім´ю, "інакше надання її у володіння суспільству не буде тривалим". На думку лідера австрійської школи, такий підхід не зовсім правильний, оскільки ідея про зарплату, як джерело "підтримання життя", завжди буде приводом до зростання кількості працівників і зниження ціни праці до попереднього (мінімального) рівня. Тому, щоб уникнути регулювання ціни простої праці за принципом мінімуму, мар-жиналісти рекомендували зводити вищу ціну решти видів праці до витрат капіталу, ренти таін.

  Проблеми економічного обміну Проблемі обміну К. Менгер присвятив четвертий розділ ´OCHOB ooo"o Суть цієї категорії у нього зведена до  індивідуального акту партнерів, результат якого вигідний обом сторонам, але не є еквівалентом. На його думку, будь-який економічний обмін благ для індивідів, які обмінюються ними, означає приєднання до їхнього майна нового майнового об´єкта. І тому обмін можна порівняти в господарському значенні з продуктивністю промислової і сільськогосподарської діяльності. Разом з тим, обмін, на думку К. Менгера,– це не тільки вигода, а й економічна «жертва», спричинена обмінною операцією, яка забирає «частину економічної корисності, яку можна одержати в результаті обмінних відносин», що часто робить неможливими їх там, де вони були ще можливі.
  Високо оцінюючи значення і роль обміну в економічному житті, Менгер засудив негативне ставлення до зайнятих у цій сфері людей з боку представників класичної політекономії, особливо американця Г. Ч. Кері: «Якщо Кері зображує людей торгівлі господарськими паразитами, оскільки вони беруть певну участь у загальній вигоді, то це засновано на його невірному уявленні про продуктивність обміну». Всі, хто сприяє обміну, тобто, економічним обмінним операціям, є такими самими виробниками, як землевласники і фабриканти, тому що мета будь-якого господарства полягає не у кількісному збільшенні благ, а в більш повному задоволенні людських потреб.
  Намагаючись застерегти від уявлення про те, що розмір цін на товари «є суттєвим моментом обміну» і що кількість благ в акті обміну є «еквівалентами», Менгер твердить: «… Дослідники категорії ціни спрямували
  свої зусилля на вирішення проблеми як зведення очікуваної рівності між двома кількостями благ до її причин. Одні шукали причину у витраті однакової кількості праці, інші – у рівних витратах виробництва. Виникала полеміка навіть з приводу того, чи передаються одні блага в обмін на інші, чи блага тому еквівалентні, що в акті обміну віддаються одні за інших, тоді як у реальній дійсності ніде не буває рівності двох кількостей благ (рівності в об´єктивному значенні)».
  М. Блаугу належить така думка: «Можна знайти значно більше причин, щоб прирівняти Джевонса швидше до Госсена; ідея полягає в тому, що до імені Менгера безперервно звертались його учні – Візер * і Бем-Баверк *, кожен з яких був повний рішучості переконати своїх колег у тому, що економічна теорія австрійської школи є фруктом особливого сорту».
  Ім´я Бем-Баверка відоме ще й тим, що він разом з К. Менгером і Ф. Візе-ром у складі так званої трійки «австрійської школи» продовжив небезуспішні пошуки вирішення проблеми ціноутворення на фактори виробництва «без математики», сконцентрувавшись на одній з основоположних ідей свого вчителя – факторі часу перетворення благ віддаленого порядку у благо першого порядку. У сферу дослідження, на відміну від Менгера, він включив не лише категорії індивідуального обміну, але й цілісного ринку, у тому числі виробництво і розподіл. При цьому не можна заперечувати, що у своїй знаменитій «теорії очікування» Бем-Баверк повністю спирається на характерні для «австрійської школи» принципи суб´єктивізму, висунувши в її рамках положення про походження процента на капітал, як про процес очікування, тобто, коли «майбутнє благо» перетвориться у «благо сучасне».

  Цінність і корисність Як і К. Менгер, О. Бем-Баверк розглядає вартість (цінність) як корисність обмежених благ матеріальних, яка необхідна для благополуччя людини: «Для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, тому що цінність передбачає саме обмеженість кількості речей, відсутність цінності передбачає надлишок їх».
  З іншого боку, розуміння вартості як об´єктивної цінності відрізняється від суб´єктивної цінності тим, що під ним розуміється об´єктивне значення матеріальних благ у сфері обміну. Тому О. Бем-Баверк, наприклад, пропонує називати вартість об´єктивною міновою цінністю матеріальних благ. Коли говорять про таку вартість або цінність, то під нею розуміють можливість отримати на те чи інше матеріальне благо еквівалентну кількість інших матеріальних благ.
  Різницю між корисністю і цінністю можна проілюструвати таким простим прикладом. Кухоль води із великого джерела має визначену корисність для людини, тому що він угамовує її спрагу, але людина може скористатися будь-яким іншим джерелом для пиття, оскільки вода у звичайних умовах не є рідкістю. Зовсім інше становище в умовах пустелі, коли від наявності води залежить життя людини, і, таким чином, кухоль води виявляється не просто корисним, а цінним благом. Таким чином, цінність є поєднання корисності з рідкістю або обмеженістю матеріального блага. Основоположники класичної політекономії (А. Сміт, Д. Рікар-до таін.) ототожнювали корисність із споживною вартістю.
  На думку О. Бем-Баверка, розрізнення корисності і цінності є найбільш плідним і фундаментальним поняттям у політичній економії. Дійсно, практик досить байдужий до благ, які є тільки корисними, але зовсім по-іншому ставиться до цінних. О. Бем-Баверк пише, що "пізно, надто пізно розгледіла наука той скарб, який зберігав для неї розмовну мову у вигляді самостійного розуміння "цінність", відмінного від розуміння "корисність".
  Більш точно цю відмінність він визначає таким чином: "Цінності матеріальне благо набуває тільки тоді, коли наявний запас матеріальних благ цього роду виявляється настільки незначним, що для задоволення відповідних потреб його або не вистачає зовсім, або ж вистачає без надлишку, і якщо відкинути ту частину матеріальних благ, про оцінку якої саме йде мова в тому чи іншому випадку, то певна сума потреб залишиться без задоволення. Навпаки, не набувають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому користуванні в такій величезній кількості, що можуть задовольнити не лише відповідні потреби, але і залишаються в надлишку, який не знаходить собі споживання і який водночас настільки великий, що оцінюючу частину матеріальних благ можна сміло відкинути, не завдаючи тим самим ніякої шкоди жодній особі, яка має потребу в такого роду благах".
  У господарській діяльності мають справу переважно з обмеженим запасом матеріальних благ, оскільки всі вони мають цінність. Якщо ж таких благ існує більше, ніж це необхідно для задоволення людських потреб, то вони цінності не мають і називаються вільними благами, тому що ними може користуватися будь-хто. Атмосферне повітря і вода для пиття належать саме до таких благ. Однак всі ми знаємо, що без повітря і води ми не можемо жити, і тому вони є найкориснішими благами, а між іншим їх відносять до таких, які не мають цінність. На перший погляд тут існує протиріччя. В дійсності ж це протиріччя уявне. Справа в тому, що коли говорять, що вода і повітря не мають цінності, то мають на увазі не їх загальну кількість, а деяку частину. За наявності великого джерела кухоль води, звичайно, не має ніякої цінності. Коли ж води мало, тоді й один кухоль стає надзвичайно цінним. Тому цінність блага визначається конкретними умовами, в яких воно стає або рідкісним, або обмеженим за своєю кількістю. На перший погляд тут можливе свавілля у визначенні цінності благ, але в господарській практиці завжди існують визначені межі, що встановлюють, яку кількість матеріальних благ слід вважати такими, що мають цінність, а яку – позбавлених її.
  Найважчим для суб´єктивної теорії цінності є визначення розміру цінності. Оскільки цінність характеризує важливість матеріального блага для задоволення окремих потреб людини, то природно припустити, що її величина буде залежати від того, якою мірою це благо задовольняє цю потребу. Але тут ми зустрічаємося з фактами, які нібито суперечать такому простому природному поясненню. Всім відомо, що дорогоцінні камені мають високу цінність, тоді як найнеобхідніші продукти харчування – досить низьку.
  Як узгодити ці факти із розглянутим вище визначенням цінності, із якого випливає висновок, що чим важливіша потреба, яку задовольняє матеріальне благо, тим вища має бути його цінність? Саме це питання стало каменем спотикання для класичної політекономії. Дійсно, чому, наприклад, хліб та інші продукти харчування, які є необхідним і найкориснішим благом для людини, мають значно нижчу вартість, ніж дорогоцінні прикраси, без яких можна взагалі обійтися?
  В уже згаданих «Основах …» О. Бем-Баверк поставив завдання обгрунтувати «закон розміру цінності речей», і для його вирішення запропонував нематематичну «найпростішу формулу»: «Цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі». Відповідно до неї можна, на думку вченого, вважати, що розмір вартості матеріального блага визначається важливістю конкретної (або часткової) потреби, яка займає останнє місце в ряді потреб, що задовольняються наявними матеріальними благами. Тому основою цінності, на погляд Бем-Баверка, є не найбільша чи середня, а найменша користь, яка дозволяє в конкретних умовах споживати цю річ раціонально, і «ми приймаємо за мірило цінності найменшу користь, від одержання якої ще можлива вигода з господарської точки зору споживати дану річ». Далі він наводить приклад, який став хрестоматійним. Йдеться про самотнього поселенця (Робінзона), який жив ізольовано від усього світу, і про те, як він розраховував використати запас зібраного зі свого поля хліба (5 мішків). Розрахунок поселенця був такий: 1-й мішок йому потрібен, «щоб не померти з голоду до наступних жнив»; 2-й – щоб «поліпшити своє харчування на стільки, щоб зберегти здоров´я і сили»; 3-й – щоб «додати до хліба трохи м´ясної їжі (зерно було призначене для годівлі птиці)»; 4-й – «має піти на виготовлення хлібної горілки»; 5-й – щоб «використати його як корм для кількох папуг, розмови яких йому подобається слухати».
  Резюме Бем-Баверка щодо цього прикладу таке ж, як і у Менгера: чим більше наявних однорідних матеріальних благ, тим менша «за інших однакових умов» вартість окремоїїх одиниці, і – навпаки. Але важливим при цьому є уточнення автора «Основ …» про те, що володіння п´ятьма мішками зерна ще не означає можливості задовольнити суму рівнозначних потреб, оскільки задоволення від утримання папуг + споживання горілки + споживання м´яса + збереження здоров´я + підтримання життя – це сума, яка не в п´ять разів, а незрівнянно вища від задоволення тримати папуг. Крім того, учений сказав: « Проста людина застосовує вчення про граничну корисність на практиці набагато краще, ніж формулювала це вчення політична економія».
  Підсумовуючи свої роздуми про визначення суб´єктивної цінності матеріальних благ, О. Бем-Баверк вважає непохитними наступні положення:
  ´´По-перше, наші потреби, бажання і відчуття виявляються в дійсності порівняльними, причому спільним пунктом для їх порівняння є інтенсивність пізнаних нами насолод чи неприємних почуттів.
  По-друге, ми маємо можливість визначати абсолютну і відносну міру приємних і неприємних почуттів, які дають нам або від яких позбавляють нас матеріальні блага, і дійсно користуємося цією можливістю (хоч і тут можливі помилки).
  По-третє, саме це кількісне визначення приємних почуттів і становить основу нашого ставлення до матеріальних благ, причому як наших теоретичних міркувань про величину значущості матеріальних благ для людського благополуччя, а отже, і для визначення цінності, так і нашої практичної господарської дільності.
  Нарешті, по-четверте, наука не тільки не може ігнорувати суб´єктивні потреби, бажання, відчуття тощо, а саме в них вона має шукати точку опори для пояснення господарських явищ. Політична економія, яка не розробляє теорії суб´єктивної цінності, являє собою будинок, збудований на піску».
  Із наведеної цитати випливає, що для визначення величини суб´єктивної цінності автор бере за основу психологічні категорії задоволення і незадоволення. Такий підхід, на нашу думку, значною мірою був пов´язаний із вдалими намаганнями вчених минулого століття вимірювати сприйняття кольору, звуку, ваги за допомогою суто фізичних методів визначення інтенсивності відповідних відчуттів. За аналогією, прихильники суб´єктивістського напряму в економічній теорії намагалися в остаточному підсумку звести корисність і цінність матеріальних благ до відчуттів задоволення чи незадоволення від володіння такими благами.
  Слід зауважити, що О. Бем-Баверк не був твердо переконаний у тому, що ми здатні встановити величину корисності в числовому виразі шляхом визначення «відчуття задоволення», сучасні західні вчені висловлюються з цього приводу також досить стримано. Більшість із них, очевидно, схиляються до думки, що різні ступені корисності можуть бути упорядковані не шляхом точного визначення числа, а за допомогою лише порівняльних понять – «більше», «менпге», «однакове». Так, Д. Хайман вважає, що корисність має якості порядкової вимірності, коли альтернативи можуть бути ранжировані. Це означає, що споживач, опираючись на свій досвід, може встановити, яка альтернатива видається йому більш вагомою. Іншими словами, він може лише порівнювати різні альтернативні вибори за їх корисністю, але не може встановити числове визначення, наскільки одна альтернатива переважає іншу. Аналогічно ми діємо, коли, наприклад, розкладаємо мінерали за визначеною шкалою, залежно від інтенсивності їх твердості.
  Подібно К. Менгеру, О. Бем-Баверк характеризує походження ціни товару як наслідок суб´єктивної оцінки матеріальних благ учасниками обміну. Тобто він переконаний, що і цінність, і ціна виникають в результаті
  суб´єктивної оцінки готових продуктів їх споживачами. Причому попит на ці продукти зумовлений, на думку О. Бем-Баверка, також суб´єктивною оцінкою цих продуктів. Підкреслюючи безкомпромісність своєї позиції, автор «Основ…» водночас заявляє: «Дуалістичне пояснення вартості і ціни за допомогою двох різних принципів «корисності» і «витрат виробництва» – видається і непотрібним, і незадовільним».

  Теорія очікування Центральна ідея теорії очікування – виникнення прибутку (процента) на капітал – була коротко викладена О. Бем-Баверком ще в «Основах…». Там, зокрема, сказано, що внаслідок тривалості часу, за який виробничі засоби (тобто матеріальні блага більш віддаленого порядку) перетворюються у продукт, виникає різниця у вартості цих засобів і продукту, і «величина цієї різниці у вартостях буває то більшою, то меншою, залежно від проміжку часу…». Звідси випливає основний висновок, який робить учений: «Ця різниця і є тією складовою, у якій і захований прибуток на капітал».
  Однак цілісна теорія очікування О. Бем-Баверка, викладена в книзі «Позитивна теорія капіталу», попри її суб´єктивізм, містить чимало гострих положень. Під їх впливом, як висловився Дж. Хікс у книзі «Вартість і капітал», кожен, «хто займається вивченням капіталу, рано чи пізно стає жертвою теорії Бем-Баверка, але потім більшість дослідників врешті-решт відмовляються від цієї теорії, навіть якщо її нічим замінити». Ця теорія приваблює формальною ідеєю відмови від думки про походження процента на капітал завдяки продуктивності останнього. За версією її автора, робітники, на відміну від капіталістів, недооцінюють майбутнє, не бажаючи очікувати плодів своєї праці. Капіталісти, навпаки, віддають перевагу «непрямим» перед «прямими» методами виробництва, які потребують порівняно більше часу. На цьому відрізку приріст сукупного продукту від дії «первинних» факторів виробництва зменшується. Тому, вважав Бем-Баверк, чим більше «капіталізована» економіка, тим нижча норма приросту продукції, і відповідно – норма процента, оскільки її визначення розглядається ним як результат обміну праці на продукти споживання.
  Отже, Бем-Баверк, відкидаючи «теорію утримання» Н. Сеніора, подібно до К. Маркса визнає виникнення «додаткової вартості» у процесі перенесення капіталом своєї вартості на продукт, але, на відміну від нього, звертається до уявлюваної ним причини «самозростання вартості», а саме – до часу, протягом якого обертається капітал. Більше того, на відміну від Маркса, О. Бем-Баверк твердить, що процент на капітал є загальноекономічною категорією, яка виникає не тільки при капіталізмі, але й там і тоді, де має місце обмін товарів поточного і майбутнього споживання.
  Таким чином, вважав О. Бем-Баверк, на відміну від К. Маркса, невизначеність грошової вартості «робочої сили» створює «додаткову вартість» за участю цього капіталу. І навпаки, специфічний ресурс «капітал», який бере участь у процесі виробництва в часі, не підлягає точному грошовому виміру і тому, залежно від розміру капіталу і тривалості виробничого
процесу, утворюється більший чи менший процент на капітал як винагорода тому, хто дозволяє собі подібне "очікування".
  Щоб довести свою "версію", О. Бем-Баверк розглядає ситуацію з випуском продукції при фіксованих параметрах кількості праці і оборотного капіталу (маючи на увазі харчування, одяг та інші предмети споживання для працівників) і при середній тривалості "періоду виробництва", оскільки реальна структура виробничих фондів є неоднаковою. Але при цьому очевидним є не тільки статичний підхід до дослідження, але й помилкове припущення неможливості подовження середнього періоду виробництва в результаті перманентного впровадження досягнень НТП з усіма негативними наслідками, які з цього випливають.
  Але О. Бем-Баверк залишається вірним суб´єктивізму, заявляючи про існування трьох незалежних "причин", з яких люди виражають готовність купити блага саме сьогодні, через що в остаточному підсумку й утворюється процент на капітал. Він пов´язує це з постійним існуванням у суспільстві малозабезпечених людей, одні з яких сподіваються на збагачення, а інші – ні. У цілому ж і ті, й інші віддають перевагу майбутнім благам перед сьогоденними. Другою причиною він вважає те, що у суспільстві є ще одна частина людей, які, найого думку, не мають достатньої волі, вірийуяви, щоб віддати перевагу майбутнім благам. Третя причина полягає в тому, що людям більш властиве прагнення до "непрямого" виробництва сьогодні, ніж до "безпосереднього" в майбутньому, у надії одержати більше продукту зараз, оскільки, на їх думку, виробництво в подальшому буде спадати.
  Одне з критичних суджень теорії очікування Бем-Баверка належить Ф. Хайєку, який, на відміну від свого попередника, довів, що у процесі економічного циклу у фазі підйому тривалість періоду виробництва має тенденцію до скорочення, а у фазі спаду – до зростання (ефект "гармошки").

  Визначення сумарної корисності Знайомлячись з творчими досягненнями Ф. Візера, щоб уникнути повторення загальних положень, позицій і суджень з його колегами – однодумцями по австрійській школі, звернено увагу на ті з них, які свідчать про розбіжність ідей і зустрічаються лише у Візера.
  Насамперед слід виділити пропонований Ф. Візером спосіб визначення сумарної корисності. У наведеному вище прикладі з п´ятьма мішками, мова йде про їх сумарну корисність, що, як ми переконалися, не в п´ять разів, а набагато вища від задоволення тримати папуг. Цим прикладом О. Бем-Баверк дає зрозуміти, що кожне з однорідних благ має різну сумарну корисність. Інше кажучи, учений характеризує сумарну корисність за допомогою адитивного методу.
  На думку Візера, такий метод прийняти не можна, тому він пропонує просте множення граничної корисності блага на кількість однорідних благ, що прийнято називати «мультиплікативним» способом визначення сумарної корисності. Його аргументи на користь цього способу такі: « …Основний закон визначення корисності говорить, що всі одиниці запасу (частини, цілого) оцінюються з точки зору їх сукупної корисності. Цей закон називається законом граничної корисності, або ж граничним законом. З нього випливає, що кожен подільний запас економічно оцінюється шляхом множення граничної корисності на кількість одиниць запасу. Це не новий закон, а лише його нове формулювання».
  Неординарним було дослідження Ф. Візером такої важливої проблеми в рамках його ж «теорії походження доходу», як приватна власність і приватна організація господарства. Учений дійшов думки, що приватна власність черпає визначення її смислу з позицій логіки господарювання. При цьому, як аргументи, він називає: необхідність дбайливого ставлення до витрачення господарських благ з тим, щоб зберегти свою власність від інших претендентів на неї; важливість питання про «моє» і «твоє»; правову гарантію господарського використання власності.
  Австрійський вчений критично відносився до соціалістичних гасел про те, щоб земля і капітал, як допоміжні засоби праці, не знаходились у приватній власності, а належали «робітникам, організованим у суспільному масштабі» і щоб частки доходу, які досягаються цими факторами, не діставались «непрацюючим як особистий доход». Все одно необхідно, на переконання вченого, щоб ці частки точно розраховувались «і в соціалістичній економіці, якщо ця економіка буде регулюватись планово». Ф. Візер також переконаний, що теоретичний захист приватної власності «навряд чи мав би якісь шанси на успіх», якби підтвердилось припущення про те, що весь доход створюється працею. На думку вченого, те, що не-марксистська економічна наука все ще не приділяла цій проблематиці достатньої уваги, пояснюється тим, що найвидатніші теоретики буржуазної економічної науки – класики – схилялись до трудової теорії.
  Ф. Візер зауважує, що завдання ставити в обов´язок зводиться лише до того, щоб із багатьох причин виділити найбільш значущі з точки зору поставленої мети. Зокрема, у ставленні до виробництва, пояснює він, застосування зобов´язання гарантує досягнення його мети. І далі робить висновок: «Будучи актом розподілу доходу за факторами, впровадження є не що інше, як акт визначення корисності. До цих пір ми досліджували визначення корисності… при спрощеному припущенні… У теорії впровадження ми досліджуємо закони обчислення корисності для складного випадку, коли засоби виробництва виконують свої функції у взаємодії». Приватну власність Ф. Візер розглядає у тісному взаємозв´язку з проблемою приватної організації господарства. На його думку, приватний господарський порядок – єдина історично випробувана форма суспільного економічного союзу, яка досвідом століть довела більш успішну суспільну взаємодію, ніж при загальному підпорядкуванні за наказом. Тому, визнаючи правомірність лише приватної економіки, він говорить, що суспільство не повинно відхиляти і право приватного володіння, інакше «дуже швидко держава стала б єдиним власником усіх засобів виробництва, що, звичайно ж, не повинно статись ні в якому випадку, оскільки вона не в змозі керувати цими засобами так ефективно, як роблять це приватні особи».
 Ф. Візеру належать два відомі критичні вислови: "Карл Маркс невірно розумів зміст господарювання не тільки тому, що хотів вивести його лише з однієї праці, але й тому, що він не бачив взаємозв´язку, який існував між змістом господарювання і владою капіталу внаслідок походження останньої" . Другий вислів – це реакція Ф. Візера на тлумачення Ф. Енгельсом положення "про природний закон", який грунтується на тому, що учасники тут діють несвідомо: "І навіть вороги існуючого порядку мають знати, що будь-яка влада, яка виростає з економіки, може вирости тільки тому, що вона допомагає економіці реалізувати її логіку...".

  Маржинально-суб´ективістські ідеї У. Джевонса Маржинально-суб´єктивістські ідеї зримо проступають у працях
  У. Джевонса*. По-перше, на його думку, максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є суто економічним завданням, яке не пов´язане з політичними, моральними та іншими факторами. При цьому пріоритетне значення він надавав фактору корисності, тобто споживанню і попиту. По-друге, розглядаючи корисність і вартість за їх функціональною значущістю, У. Джевонс вважав, що ціна на товар функціонально залежить від товарних цін, зумовлених витратами виробництва. Він не визнавав самостійного значення витрат виробництва, яке пізніше "відкрили" А. Маршалл і В. Парето. По-третє, У. Джевонс поділяв думку класиків про досконалу конкуренцію, яка дозволяє продавцям і покупцям бути доступними один для одного і мати повну інформацію. Саме тому він дійшов думки, що суб´єкти ринку забезпечують людині такі комбінації товарів, які найповнішою мірою задовольняють її потреби. У цьому можна вбачати доказ розуміння ним принципів граничного аналізу (законів Госсена), що дає підставу вважати У. Джевонса одним з основоположників маржиналізму.
  Менша популярність його праць, як і праць Л. Вальраса, пояснюється складністю математичної форми викладення; крім того, ці вчені, як і К. Менгер, не «проникали» за допомогою математичних засобів маржиналізму у сферу виробництва, не будували кривих попиту і пропозиції.
  У. Джевонс належав до тих учених, які перебували під впливом ідей англійського філософа І. Бентама. Так, він вважав, що вчення І. Бентама про насолоди і страждання можна застосовувати при економічному підході до осмислення людської поведінки. Можливо, вислів У. Джевонса про те, що Д. Рікардо «перевів локомотив економічної науки на невірні рейки», якраз і був бентамістською реакцією на класову позицію свого співвітчизника. Крім того, його твердження про те, що «всі товари у результаті обміну розподіляються таким чином, щоб мати найбільшу вигоду», майже співзвучне з постулатом І. Бентама: «Природа поставила людство в залежність від двох верховних повелителів – страждання і задоволення, їм одним дозволено визначити, що ми можемо зробити, і вказувати, що ми можемо робити… Вони керують нами в усьому, що ми робимо і що думаємо».


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія