Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення — недепозитними зобов´язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів
найбільш поширеними на сучасному етапі є:                                      
• отримання міжбанківських кредитів;

 • рефінансування в Національному банку України;

 • операції «репо»;

• емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отримання міжбанківських позик. Ці операції надають можливість банкам з недостатнім обсягом ресурсів забезпечувати виконання резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів інших комерційних банків, які мають тимчасовий надлишок грошових коштів.

Перевагами операцій з міжбанківського кредитування виступають передусім відносна простота оформлення та швидкість здійснення.

Банк-позичальник взаємодіє з банком-кредитором, як правило, без посередників. Узгодження умов кредитування (сума, термін відсоткова ставка, вид забезпечення тощо) здійснюється по телефону, факсу, електронній пошті. Після повного оформлення кредитної угоди банки обмінюються між собою підписаними екземплярами за допомогою телефаксу. Підписання кредитної угоди є підставою для перерахування коштів з рахунка банку-кредитора на рахунок банку-позичальника. Перерахування здійснюється практично в режимі реального часу після надання банком-кредитором в регіональне управління НБУ, що його обслуговує, платіжного доручення про переказ коштів на користь банку-позичальника. Міжбанківські кредитні угоди укладаються, як правило, на термін від кількох днів до 1—2 місяців. Досить поширеними є міжбанківські кредити «overnight», які повинні повертатися на наступний день після їх отримання.

Досить широко використовуються в міжнародній банківській практиці операції з позичання ресурсів у системі центрального банку. Центральний банк кредитує банківські установи на короткостроковій основі з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів для проведення активних операцій. Так, у США Федеральна резервна система надає позики фінансово-кредитним установам через так зване дисконтне вікно, перераховуючи суму кредиту на рахунок банку-позичальника у Федеральному резервному банку відповідного регіону. Кожний кредит, який надається ФРС, повинен бути забезпечений надійною заставою. Більшість банків використовують для застави цінні папери Казначейства США.

В Україні Національний банк здійснює політику рефінансування комерційних банків через використання таких інструментів:

• рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

• надання стабілізаційного кредиту;

• операції купівлі-продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Національний банк України здійснює операції на відкритому ринку шляхом:

• проведення короткострокового рефінансування банків;

• проведення середньострокового рефінансування банків;

• надання кредитів «overnight»;

• купівлі/продажу державних цінних паперів.

НБУ здійснює рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів, суб´єктів господарської діяльності та векселів Державного казначейства, що враховані банком.

Кредит «overnight» — це кредит у межах обумовленого ліміту та визначеної відсоткової ставки, який надано банку Національним банком за постійно діючою лінією рефінансування строком на один день під забезпечення державних цінних паперів.

Стабілізаційний кредит — це кредит Національного банку, що може надаватися банку на підтримку виконання заходів фінансового оздоровлення для забезпечення його ліквідності на визначений (Правлінням НБУ) строк.

Короткострокове рефінансування шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється на строк до 14 днів, середньострокове — до 6 місяців. Ці види рефінансування проводяться через кількісний або відсотковий тендер.

Кількісний тендер — тендер, на якому НБУ наперед установлює ціну (відсоткову ставку), за якою банки можуть одержати кредит шляхом рефінансування.

Відсотковий тендер — тендер, на якому банки у своїх заявках до Національного банку крім суми очікуваного кредиту пропонують ціну (відсоткову ставку), за якою вони погоджуються отримати кредит від НБУ шляхом рефінансування.

Для забезпечення наданого кредиту використовуються державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше, ніж

через 10 днів після строку погашення кредиту, і які перебувають у власності банків та враховані банками векселі, строк пред´явлення яких до платежу настає не раніше, ніж через ЗО днів після строку погашення кредиту.

Відсоткова ставка за короткостроковими чи середньостроковими кредитами рефінансування, що одержані банками від НБУ, коригуванню не підлягає.

Короткострокове та середньострокове рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється під забезпечення державних цінних паперів або врахованих банком векселів у розмірі, що не перевищує 85 % балансової вартості державних цінних паперів та 70 % від номінальної вартості врахованих векселів.

Кредит «overnight» надається через лінію рефінансування строком на один робочий день. Надання банкам кредитів «overnight» здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів у розмірі не більше 85 % їх балансової вартості. Національний банк надає кредити «overnight» за ставкою, не нижчою ніж облікова.

Стабілізаційний кредит може надаватися банку строком до трьох років лише за умови його забезпечення заставою, високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінними паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості) або гарантією чи порукою іншого фінансове стабільного банку чи фінансової установи.

Ще одним джерелом залучення банківських ресурсів, яке вже досить довго активно використовується банками в розвинутих країнах і в останні роки почало застосовуватись українськими банками, виступають операції «репо» (repurchase agreement). В основу цих операцій покладено механізм залучення ресурсів за рахунок продажу комерційним банком якісних, низькоризикованих, досить ліквідних активів, які згідно з Угодою про зворотний викуп («репо») можуть бути викуплені цим банком через визначений термін та за встановленою ціною. Такими активами для вітчизняних банків, як правило, є облігації внутрішньої державної позики, казначейські векселі, депозитні сертифікати НБУ, муніципальні облігації, ліквідні цінні папери провідних українських підприємств.

Операції «репо» вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є досить невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються здебільшого високоякісною заставою. Разом з цим зазначені активи банку позичальника можуть використовуватись ним шляхом передачі у заставу під oпeрації «репо» без необхідності остаточного вилучення з балансу банку.

Ті комерційні банки, які проводять політику інтенсивного розвитку та диверсифікації діяльності, активно діють на ринку боргових зобов´язань, випускаючи в обіг цінні папери власного боргу, серед яких переважають фінансові векселі, а також облігації банків.

Банківський вексель — це цінний папір, в якому міститься безумовне грошове зобов´язання банку про сплату зазначеної у векселі суми векселетримачу в указаному місці та у встановлений термін.

Фінансові векселі банків є досить привабливим інструментом внаслідок їх високої ліквідності та надійності. Вони вільно обертаються на фінансовому ринку, можуть використовуватись як застава, засіб розрахунку за продукцію та послуги, просто як джерело отримання доходу у вигляді банківських відсотків. Вексель може легко та швидко змінювати свого власника за допомогою індосаменту, тобто здійснення передаточного надпису на його звороті.

Облігація банку — це цінний папір, який надає його власнику право отримати у визначений термін грошові кошти розміром у номінальну вартість облігації з відповідною відсотковою платою (якщо облігація купонна) або без неї (якщо — безкупонна).

За своєю сутністю, призначенням і особливостями випуску та обігу облігація схожа на банківський сертифікат.

Постійні зміни умов функціонування комерційних банків, посилення конкуренції на фінансовому ринку потребують вдосконалення існуючих та впровадження нових методів управління банківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування. Основними методами за-балансового фінансування є:

• сек´юритизація активів;

• продаж позик;                                                                                                                

• надання кредитних гарантій.

Сутність методу сек´юритизації активів полягає у трансформації кредитів, наданих банкам, у відповідне недепозитне джерело залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення сек´юритизації активів за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обов´язково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк об´єднує в єдиний пакет усі документи, що підтверджують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити. Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забезпеченням яких виступає саме цей пакет заставних документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. В результаті банк отримує можливість залучити ресурси на ринку за найменшою порівняно з іншими джерелами вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються реальною заставою. Отримані таким чином у розпорядження банку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що повертаються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Сутність методу продажу позик полягає у здійсненні операцій з продажу права власності банку на якісні короткострокові кредити іншим банківським установам. Одним із найважливіших чинників, що спонукає банки застосовувати цей метод, є очікуване підвищення ринкової відсоткової ставки. У цьому разі здійснення продажу позик, наданих під діючу ставку, дозволить банку вже в найближчому майбутньому вкласти ресурси, отримані від продажу в активи з більшою прибутковістю. У сучасній міжнародній практиці, як правило, банк — продавець позики зберігає за собою право на обслуговування боргу, отримуючи від позичальників відсоткові платежі та контролюючи виконання ними термінів платежів, в інтересах банку-покупця за відповідну комісійну винагороду.

Одними з найпоширеніших забалансових недепозитних операцій є операції з надання кредитних гарантій банку. Кредитна гарантія — це забалансове зобов´язання банку, згідно з яким він погоджується за визначену плату гарантувати повернення кредиту своїм клієнтом іншому банку або виконання умов контракту, що був укладений між клієнтом банку та третьою особою. Кредитні гарантії є вигідними як для банку-гаранта, так і для його клієнта. Так, банк за видачу кредитної гарантії отримує значний прибуток у вигляді комісійних не використовуючи власних ресурсів. Що стосується клієнта, то надана банківська гарантія дозволяє йому зміцнити свою репутацію надійного позичальника та розраховувати на істотне зниження вартості кредиту або спрощення та полегшення умов комерційного контракту.

Особливості процесу управління запозиченими джерелами коштів. На вибір недепозитних джерел банку впливають такі чинники:                             

• відносна вартість конкретного джерела;

• граничні строки погашення;                                            

• рівень надійності джерела;
• правила та обмеження щодо використання;                            

• доступність;

• кредитні можливості банку позичальника — розмір капіталу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.

Процес управління запозиченими коштами має певні особливості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами.

1. Гнучкість управління — у будь-який момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, урахуванням як реальних, так і очікуваних значень.

2. Висока чутливість до змін ринкової ставки — позики здебільшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.

3. Короткостроковий характер операцій запозичення — найпопулярнішими є одноденні позики та позики зі строками погашення до двох тижнів.

4. Неможливість застосування нецінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.

Пасивні операції виступають ключовим елементом управління банківською діяльністю, оскільки без якісного формування ресурсної бази банку неможливо забезпечити потрібну ефективність проведення активних операцій. При цьому необхідно розуміти, що пасивні операції банків, як і активні, безпосередньо впливають на рівень дохідності, а тому активи і зобов´язання необхідно розглядати як загальний портфель банківських ресурсів, управління яким має бути достатньою мірою скоординовано.

В цілому ж головне завдання, що стоїть перед комерційним банком при здійсненні ним пасивних операцій, може бути сформульовано так: «Ресурсів в кожний конкретний момент часу повинно бути не просто в достатній кількості, а рівно стільки, скільки необхідно для забезпечення активних операцій»