10.2.2.1. Методи управління ризиком ліквідності       

Ризиком ліквідності називається проблема недостатності на­явних і залучених коштів для того, щоб забезпечити повернення депозитів, видачу кредитів і т.ін. Банк, що зіткнувся з ризиком ліквідності, може бути змушений залучати кошти за поточною ставкою ринку, що може виявитися вище ставки пасива, який пра­цював до того в банку, що призведе до зниження прибутку банку. Недолік ліквідності частіше обумовлюється несподіваним і знач­ним відтоком депозитів, що змушує банк запозичати кошти за вищою відсотковою ставкою, ніж ставки, за якими роблять подібні запозичення інші банки, що також негативно впливає на при­буток.

Одержання прибутку як правило пов´язане з тимчасовою втра­тою деякої ліквідності. Проблеми з ліквідністю виникають у банку, якщо вони виникають у клієнтів; свої проблеми з ліквідністю клієнти перекладають на банк, що зобов´язаний їх вирішувати, тому що за це банку вже сплачено самим фактом розміщення клієнтом своїх грошей на банківських рахунках.

Одним із показників рівня ризику ліквідності є співвідношен­ня запозичених коштів і сукупних активів. Зростання обсягу за­позичених коштів збільшує ймовірність настання кризи ліквід­ності у разі підвищення відтоку депозитів або погіршення якості кредитів. Іншими показниками рівня ризику ліквідності є:

1) відношення нетто-кредитів до сукупних активів;

2) відношення наявних коштів і міжбанківських кредитів з терміном погашення, який минає, до сукупних активів;

3) відношення активів (у наявній формі) й урядових цінних паперів до сукупних активів.

Активи включають готівку в сховищі банку, кошти на рахун­ках у Держбанку, депозити в інших банках, готівку в процесі інкаса­ції. Стандартні способи зниження рівня ризику ліквідності вклю­чають збільшення частки коштів банку, що направляються в ліквідні активи та активи, що легко реалізуються на ринку (уря­дові цінні папери), чи використання більш довгострокових пасивів для фінансування операцій банку.

Завдання з управління ліквідністю полягає в тому, щоб наявні кошти були в розпорядженні банку тоді і там, коли і де вони потрібні йому найбільше. Ліквідність необхідна банкам для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Банки можуть або накопичувати ліквідність у своїх балансах, або здобувати її на грошових ринках, або використовува­ти обидва способи. На додаток до цього банки займаються прода­жем ліквідності.

Здатність банку забезпечити ліквідність вимагає наявності високоліквідних і легкопереміщуваних активів. Ліквідність і пере­міщування — два ключових поняття. Вимога ліквідності озна­чає, що фінансові активи мають бути доступні в найкоротший тер­мін (протягом дня) за номіналом. Вимога переміщуваності озна­чає, що права на володіння фінансовими активами мають бути пере­даними за номіналом іншому економічному суб´єкту у формі, прийнятній для нього. Фінансові інструменти називаються ліквід­ними, якщо їх можна швидко продати на наявному ринку при невеликому ризику збитків для продавця.

Накопичена ліквідність є внутрішнім джерелом, якщо вона складена у формі певних активів у балансі банку. Цей процес, ві­домий за назвою «перетворення активів», може здійснюватися або шляхом розсуду, або природним шляхом при погашенні кредитів і цінних паперів. Планування очікуваного потоку готівки від пози­чальників отримало назву теорії очікуваного доходу.

Банк повинен надавати будь-які вигідні для себе позики, ставля­чи перед керуючим ліквідністю банку завдання знайти достатню кількість коштів для забезпечення видачі вигідного кредиту.

Банк є ліквідним, коли він має можливість дістати ліквідні кош­ти за прийнятними цінами в необхідній кількості й у необхідний момент. Управління ліквідністю припускає наявність достатніх коштів у легко- і швидкореалізованих активах, а також можли­вість здійснювати позики (за помірною ціною) з метою задоволен­ня потреб саме тоді, коли вони виникають. Оскільки час є вирі­шальним фактором в управлінні ліквідністю, банк повинен точно знати як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні кошти.

Загальноприйнято три підходи рішення проблем ліквідності банку:

1) забезпечення ліквідності за рахунок активів (управління активами);

2) забезпечення ліквідності за рахунок позикових ліквідних
коштів (управління пасивами);

3) збалансоване управління ліквідністю (активами і пасивами). Менеджери з управління ліквідністю повинні:

1. У співробітництві з вищим керівництвом банку бути впев­неними, що пріоритети і цілі управління ліквідністю очевидні.

2. Контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповіда­ють за використання і залучення коштів, а також координувати свою діяльність з роботою цих відділів (відповідно відділи, що впливають на ліквідність банку, повинні інформувати менедже­ра з управління ліквідністю про майбутні зміни попиту та пропо­зиції на ліквідні кошти).

3. Передбачати (наскільки це можливо), коли найбільші вклад­ники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з ра­хунка чи збільшити внески.

Розрахунок ліквідності в класичному вигляді полягає в не­отриманні від´ємного коррахунка по банку на кінець дня:

Кір завтра = к/с сьогодні + (надходження - списання) +/- SD, де SD — стандартне відхилення різниці надходжень і списань: ***

Банку необхідно мати на рахунку суму, що покриває різницю між надходженнями і списаннями із заданою імовірністю. Засо­бом ризику є стандартне відхилення різниці надходжень і спи­сань, а величиною ризику ліквідності — ймовірність невиконан­ня банком своїх зобов´язань. Оскільки надходження і списання не можуть бути менше нуля, необхідно використовувати логіку нормального розподілу. Таким чином, задача зводиться до визна­чення:

1. SDнадходжень, списань і к/р у цілому.

2. Прийнятної ймовірності виконання банком своїх зобов´я­зань.

Другий підхід полягає в тому, що обсяг ліквідних коштів банку повинен покривати волантильність його пасивів: К/р + каса = SD(пасивів).

В обох випадках задача починається з визначення банком прий­нятної для себе ймовірності невиконання зобов´язань. Для нор­мального розподілу використовуємо дані таблиці 24.

Таблиця 24. Визначення величини ризику ліквідності

Кількість стандартних відхилень	Ймовірність виконання	Ймовірність невиконання	Ймовірна КІЛЬКІСТЬ затримок, днів у році	Примітки
1 SD	84,135 %	15,865 %	39,98
1,96 SD	95,0 %	5,0 %	12,6
2 SD	97,725 %	2,275 %	5,73
2,576 SD	99,0 %	1,0 %	2,52
SSD	99,865 %	0,135 %	0,34	1 раз на три роки
3,291 SD	99,9 %	0,1 %	0,252	1 раз на чотири роки
3,774 SD	99,992 %	0,008 %	0,02	1 раз на п´ятдесят років
4S.D	99,994 %	0,003 %	0,00756	1 раз на 132 роки
5SD	99,999994 %	0,000003 %	0,00000756	7,56 раза на мільйон років

Крім того, відповідно до нерівності Чебишева, за будь-яким типом розподілу не менше 88 % його значень будуть у діапа­зоні ±3 SD.

Очевидно, що банк, який планує свою діяльність на термін біль­ше 3 років, прийме як максимальне значення ризику ліквідності величину не меншу 3, але і не більшу 4 SD. Виходячи з практики розрахунку природних форс-мажорних обставин (поняття «вели­кого шторму» раз на 50 років) логічно запропонувати ймовірність виконання зобов´язань 99,992 % , що еквівалентно 3,774 SD.

Існують різні методи управління ризиком ліквідності. При цьо­му деякі з них можна використовувати одночасно.

Організація ліквідності. На цьому етапі основним завданням є визначення і затвердження стратегії і політики управління ліквід­ністю: пріоритетний напрям — швидкість проведення власних та клієнтських платежів.

Безальтернативні пріоритети:

1. Невідкладне забезпечення потреб банку (його клієнтів) у ліквідних коштах.

2. Більша частина ресурсів банку призначається для задово­лення клієнтського попиту на ліквідні кошти, менша частина — для досягнення бажаної прибутковості банку.

В процесі організації ліквідності необхідно зламати існуюче від­ношення керуючих до проведення клієнтських платежів. Провів­ши відповідне дослідження (за напрямком й обсягами фінансо­вих потоків, сезонністю квартальної і місячної виплат заробітної плати й авансових платежів) структури клієнтури банку, подат­кового календаря, середнього щоденного обсягу платежів за останні два тижні, графіків видачі комунальними службами рахунків на оплату комунальних платежів, оплати банком витрат із залучен­ня та на інші операції (відсоткові і невідсоткові витрати власне банку, пред´явлення до оплати великих депозитних сертифікатів і т.ін.), призначити незнижуваний норматив для кожного ОБУ (приблизно не менше 2—2,5 % від залишку «гарячих» грошей) і зовсім однозначно, під особисту відповідальність керуючих, ви­магати дотримання ними цього нормативу. Спочатку провести кам­панію щодо збору інформації від клієнтів за затримками платежів, жорстко розбираючись з кожним випадком. Кожен клієнт ОБУ у договорі на відкриття рахунка в обов´язковому порядку пови­нен одержувати повний набір реквізитів усіх іногородніх рахунків, що маються в банку (тобто повинен мати чітке уявлення, як йому зручніше дістати кошти з іншого регіону) «Заслані козачки».

Метод управління фондами. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів. Зазначений метод полягає у зіставленні загальної потре­би в ліквідності і всіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники ліквідності балансу. Суть дано­го методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, що маються в банку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні і вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви склада­ються з абсолютно ліквідних активів — каси і залишків на ко­респондентських рахунках, тобто тих коштів, що можуть бути не­гайно використані для виплати внесків, що вилучаються, чи задо­волення заявок на кредити.

До складу вторинних резервів входять високо ліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають велику оборотність. За необхідності вони можуть бути використані для збільшення резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні терміни, і пев­ною мірою високоліквідні позики з невеликими термінами пога­шення. Величина резервів залежить від діапазону коливань об­сягів зобов´язань банку і попиту на кредит — чим вони вищі, тим більші за величиною вимагаються активи. В умовах, коли пози­ченій валютній позиції забезпечується прибуток протягом три­валого періоду, додаткові резерви високоліквідних видів інозем­ної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви.

Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду — формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший прибуток банку, але одночасно є й найбільш ризико­ваним видом банківської діяльності.

І нарешті в останню групу активів входять активи з відносно тривалими термінами погашення. Призначення інвестицій — приносити банку певний постійний прибуток і в міру наближен­ня терміну погашення боргових зобов´язань — виступати як до­повнення резерву другої черги.

Вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності і джерел її задоволення. У зв´язку з цим існує необхідність підготовки прогнозу потреби в ліквідності, що містить у собі, з одного боку, оцінну потребу в ліквідності на найближчі тижні чи місяці, а з іншого боку — джерела її покрит­тя за ті ж періоди часу.

План ліквідності. Комітет з управління пасивами й активами повинен організувати розробку формального плану ліквідності. Необхідно підготувати два плани ліквідності: один — для підтрим­ки операційної ліквідності, а інший — на випадок виникнення кризи ліквідності, причому пріоритет повинна мати робота з роз­робки другого плану. У дані плани ліквідності варто включити:

• оцінку вартості підтримки ліквідності, як у плані активної, так і пасивної частини банківського балансу;

• реалістичний графік конвертації в кошти активів, що врахо­вує реальні терміни надходження в обіг грошей від нових вклад­ників та інших кредиторів, ключові коефіцієнти ліквідності і їх нормативних значень (мова йде про внутрішньобанківські нор­мативи, розроблені самим банком).

Ліквідність, придбана на ринку. Як альтернативу ліквідності, що нагромаджується в балансі, банк може спробувати створити ліквідність, використовуючи свої пасиви. Ідея полягає в тому, щоб здобувати кошти для їх рентабельного використання, особливо для задоволення попиту на кредити. Стиль управління, що виявляється у виборі між ризиком і прибутком, буде визначати агресивність управління пасивами й обсяг нагромадження ліквідності.

Суть управління пасивами:

1. Мінімізація відсоткових витрат.                                              

2. Визнання важливості відносин з клієнтами.

3. Відхід від регулярних обмежень.

Метод конверсії фондів. Різні джерела залучення коштів від­різняються характеристикою коштів, оборотністю, резервними ви­могами.

Суть методу полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Кошти погоджуються за джерелами й напрямами використання.

Пріоритетність розподілу окремих видів ресурсів визначаєть­ся з обліком таких принципів.

1. Власний капітал є основою формування довгострокових вкла­день.

2. Стабільні ресурси використовуються, в першу чергу, для по­криття низьколіквідних активів і формування вторинних резервів.

3. Летючі ресурси розподіляються насамперед за ліквідними активами.

При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:

• розподілити всі кошти за джерелами формування залежно від обороту за рахунками і резервними вимогами;

• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відпо­відних активів.

Таким чином, дилема «ризик — прибутковість» зважується окремо для кожного джерела коштів.

Метод управління резервною позицією. Метод полягає в та­кому: визначити резервну позицію не формуючи заздалегідь ре­зерви, а лише прогнозуючи кількість фондів, які можна купити на грошовому ринку і тим самим профінансувати можливий витік грошових коштів. У першу чергу мова йде про придбання коштів на міжбанківському ринку.

Переваги цього методу очевидні:

• скорочується частка низькоприбуткових і неприбуткових активів;

• у разі вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшуєть­ся взагалі або зменшується в меншу сторону, тому що вторинні ре­зерви не ліквідуються, а напроти, банк залучає додаткові кошти.

Але при використанні даного методу ризик ліквідності замі­щається іншими видами ризику:

• ризиком зміни відсоткових ставок;

• ризиком приступності фондів (який визначається ємністю міжбанківського ринку).

Метод управління кредитною позицією. Метод полягає у ви­значенні особливої кредитної позиції — того обсягу коштів, що банк одержить за короткостроковий період, якщо не буде віднов­ляти короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику приступності фондів, і його актуальність буде зростати в міру розвитку ринку.

Метод активного управління портфелем (сек´юритизація). При сек´юритизації активів (обертанні банківських активів у цінні папери) розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою висновку кредитної угоди, а й шляхом використання векселів облігацій. Сек´юритизація в широкому ро­зумінні означає не тільки перетворення кредитів у цінні папери, а й будь-яке переведення у таку форму, коли їх можна реалізува­ти третім особам на ринку.

Розподіл ресурсів за активними операціями за принципом узгодження термінів. В якості основного методу управління ак­тивами й пасивами використовується розподіл ресурсів з актив­них операцій за принципом узгодження ступеня ліквідності пер­ших та вимогливості других.

Розподіл ресурсів з активних операцій за термінами і визна­чення маржі за видами активно-пасивних операцій визначають­ся в розрізі основних валют, з якими працює банк. Основними етапами розподілу ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення і визначення маржі за видами активно-па­сивних операцій є:

1. Визначення стабільної і летючої частини ресурсів до запи­тання і кредиторської заборгованості.

2. Визначення пріоритетів у розподілі ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення.

3. Визначення черги розміщення ресурсів з активних опера­цій.

4. Розрахунок середньозваженої вартості ресурсів, використа­них для окремих термінів погашення.

5. Визначення розміру відсоткової маржі за кожним термі­ном погашення.

6. Підготовка вихідних форм, одержаних на основі розподілу ресурсів за активними операціями.

Управління ризиком ліквідності з використанням GAP. GAP — розрив між балансовою вартістю активів і балансовою варті­стю пасивів. Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов´язання на даному тимчасовому інтервалі служать:

• термін погашення;

• фінансові інструменти, що не мають визначеної дати пога­шення, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних (стабільна і летюча частини, оборотність, очікуваний термін пога­шення).

Для розрахунку розриву за активами і пасивами банку і ре­структуризації статей балансу з метою управління ризиком лік­відності використовується такий механізм:

1. Всі активи і пасиви банку розбиваються за термінами.

2. Розраховується комплект відкритих довгих і коротких по­зицій.

3. Визначається розрив (gap) (позитивний — вимоги більші за зобов´язання, негативний -  зобов´язання більші за вимоги).

4. Розраховується накопичувальний gap — стан кореспондент­ського рахунка за термінами.

10.2.2.2. Методи управління відсотковим ризиком

Необхідність створення внутрішньобанківської системи конт­ролю відсоткового ризику обумовлюють дві основні причини:

1) можливий позитивний економічний ефект від поліпшення якості керування;

2) нормативні вимоги.

Процес побудови системи управління відсотковим ризиком для банку починається з вироблення стратегії щодо відношення відсот­кового ризику і прийомів її реалізації. Кожна з цих стратегій може бути віднесена до одного з двох типів.

1. Мінімізація відсоткового ризику. Дана стратегія реалізується такими прийомами:

• запобігання ризику;

• повна передача ризику.

2. Максимізація прибутку при обмеженні відсоткового ризи­ку. Прийоми реалізації цієї стратегії:

• передача зайвого ризику;

• обмеження ризику.

Оскільки ризик — невід´ємна частина будь-якого бізнесу і його повне усунення викликає, як мінімум, значне зниження конку­рентоспроможності банку, то в даний час серед фінансистів пере­важають прихильники другого підходу.

Основою системи аналізу і контролю (САК) відсоткового ризи­ку є методи аналізу, методи контролю й організаційні процедури. Серед методів аналізу і контролю відсоткового ризику можна умовно виділити комплексні методи, тобто такі методи, у рамках яких можуть бути реалізовані внутрішньобанківські системи аналізу й контролю ризику відсоткової ставки, а також власне методи аналізу й методи контролю. Методи аналізу дозволяють оцінити відсотковий ризик банку для заданої стратегії в заданих умовах. Методи контролю (за винятком хеджування) в остаточ­ному підсумку пропонують критерії вибору лімітів і/чи цільових значень позицій банку:        

Найбільш відомі комплексні методи.                   

1. Аналіз і контроль gap.

2. Аналіз і контроль дюрацій.

Основний метод аналізу — моделювання. Основними метода­ми контролю є:      

1. Нейтралізація вимог і зобов´язань.

2. Хеджування відсоткового ризику.

3. Метод ефективної границі.

4. Оптимізація структури портфеля методами математичного програмування.

Перелічені методи дозволяють реалізувати різні прийоми стра­тегій. Прийом запобігання ризику реалізується методами нейтра­лізації. Повна і часткова передача ризику реалізується хеджуванням. Прийом обмеження ризику може бути реалізований ме­тодами gap, дюрацій, ефективної границі й оптимізації структу­ри портфеля.

Аналіз і контроль gap. Найбільш простий і розповсюджений метод аналізу ризику відсоткової ставки заснований на виділенні чутливих (до відсоткових ставок) вимог і зобов´язань банку (вклю­чаючи забалансові позиції):

1. Активи, чутливі до відсоткових ставок. 2. Пасиви, чутливі до відсоткових ставок.

Різницю між ними, іменовану gap, розглядають як оцінку відсот­кової позиції. За умови однакової чутливості ставок за активами і пасивами позитивний gap (перевищення чутливих активів над пасивами) викликає зміна відсоткового прибутку банку в один бік зі зміною відсоткових ставок. Негативний gap викликає зміну від­соткового прибутку в бік, протилежний напряму зміни ставок. У нормальних умовах вимоги банку більші від його зобов´язань на величину власного капіталу, тому загальний обсяг чутливих до відсоткових ставок активів, як правило, перевищує загальний обсяг пасивів і gap позитивний. Як абсолютну оцінку відсоткового ризику приймають можливу зміну чистого відсоткового прибут­ку банку в результаті відсоткового стрибка.

Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов´язан­ня як чутливого чи нечутливого до ставки на даному тимчасово­му інтервалі служить термін погашення (при фіксованій ставці) чи найближчий термін зміни ставки (при ставці, що плаває). Фінансові інструменти, що не мають певної дати зміни ставки, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних за очі­куваного терміну зміни ставки. Як відносну оцінку відсоткової позиції доцільно застосовувати відношення gap до сумарних нетто-активів (відносний gap).

При аналізі gap можуть бути використані статичний і динаміч­ний підходи. Перший полягає в тому, що весь аналіз проводиться виходячи з поточного фактичного стану активів та пасивів і при­пущення про їх незмінність. Динамічний підхід полягає у використанні для розрахунків прогнозованих залишків за статтями балансу.

Керування gap (контроль gap) полягає в утриманні відношен­ня gap до загальних активів у заздалегідь заданих межах. Якщо банк у стані спрогнозувати з високим ступенем упевненості за­гальний напрям руху ставок (їх зростання або падіння), варто ви­брати межі одного знака. Якщо ж рух кривої прибутковості важ­ко передбачити, варто вибрати межі різного знака. Це пов´язано з тим, що банк із позитивним (негативним) gap одержить додат­ковий прибуток при зростанні (падінні) ставок та з однаковою ймовірністю одержить прибуток чи понесе збитки у випадку, коли рух ставок абсолютно не передбачено. Виходячи з лімітів на відносний gap можливе встановлення системи операційних лімітів окремо за видами інструментів. При встановленні цільового зна­чення й лімітів gap варто мати на увазі інерційність структури балансу банку. Оскільки різка зміна відносного gap представляєть­ся неможливою, не слід вибирати цільове значення gap дуже високим навіть в умовах абсолютної передбачуваності руху ста­вок на короткостроковий період.

Окремим випадком управління gap є нейтралізація зобов´я­зань і вимог щодо gap. Нейтралізація полягає в підтримці віднос­ного gap близьким до нуля. Такий варіант управління обирають банки, що застосовують стратегію мінімізації ризику.

При аналізі gap використовуються такі припущення:

• рівнобіжне зрушення кривої прибутковості (синхронна й односпрямована зміна ставок залучення і розміщення коштів);

• одночасна переоцінка (узгодження ставки відсотка) вимог і зобов´язань у межах одного тимчасового інтервалу;

• однаковий ступінь чутливості до руху ставок усіх чутливих активів і пасивів.

Незважаючи на простоту даного методу можна відзначити, що в нього є ряд недоліків, основний з яких — це неможливість адекват­ного аналізу складних фінансових інструментів. Крім того, недо­ліки цього методу полягають в:

• низькій точності аналізу (чим нижче, тим ширше тимчасові інтервали);

• ігноруванні базисного ризику;

• ігноруванні залежності невідсоткових прибутків від відсот­кових ставок;

• ігноруванні ефекту зміни економічної вартості банку. Аналіз і контроль дюрацій. Метод заснований на понятті й властивостях дюрацій. Існує три основні різновиди дюрацій.

Стандартна дюрація (дюрація Маколлі) — середньозважений за сумою термін погашення фінансового інструмента. Як фінан­совий інструмент залежно від цілей дослідження можуть висту­пати: будь-яка вимога чи зобов´язання, портфель цінних паперів, сумарні активи, сумарні пасиви тощо.

Іноді (для зручності) застосовують модифікований показник дюрацій. Модифікована дюрація — відношення стандартної дюрації до величини 1 + г, де г — відсоткова ставка.

Для оцінки відсоткової чутливості складних фінансових інстру­ментів може застосовуватися ефективна дюрація — відношення відносної зміни ціни до зміни відсоткової ставки, визначена на основі відповідних статистичних даних про залежність між зміною ринкової ціни даного фінансового інструмента і зміною відсот­кової ставки.

Метод аналізу дюрацій заснований на її властивості відобра­жати чутливість поточної вартості фінансового інструмента до зміни відсоткових ставок: чим більше дюрація фінансового ін­струмента, тим більше чутлива його поточна вартість до зміни ставки (за інших однакових умов). Різниця між середньою дюрацією активів і пасивів на кожному тимчасовому інтервалі харак­теризує позицію, яку займає банк стосовно відсоткового ризику на цьому інтервалі. При оцінці отриманих результатів варто врахо­вувати, що активи і пасиви банку відрізняються за величиною у межах розміру власного капіталу. З цієї причини як відносний показник позиції доцільно використовувати дисбаланс дюрацій, нормалізований на величину власного капіталу банку — норма­лізований дисбаланс дюрацій (НДД).

Позитивний НДД викликає зміну економічної вартості банку в бік, протилежний зміні відсоткових ставок. Негативний НДД викликає зміну економічної вартості в один бік зі зміною ставок.

Як абсолютну оцінку відсоткового ризику приймають можли­ву зміну економічної вартості банку в результаті відсоткового стрибка.

Керування дюраціями (контроль дюрацій) аналогічне контро­лю gap й полягає у встановленні цільового значення і лімітів на нормалізований дисбаланс дюрацій чи на відношення дюрацій активів до дюрацій пасивів. При цьому також варто мати на увазі інерційність структури вимог і зобов´язань.

Окремим випадком такого управління є метод нейтралізації зобов´язань і вимог щодо дюрацій. У цьому варіанті методу банк, що уникає ризику, повинен підтримувати НДД на нульовій від­мітці.

Метод аналізу дюрацій використовує такі основні допущення:

• зміни відсоткової ставки невеликі за амплітудою;

• рівнобіжне зрушення кривої прибутковості (синхронна й односпрямована зміна ставок залучення і розміщення коштів). Перевага даного методу:

• відносно проста математична модель;

• облік ефекту зміни економічної вартості банку. Недоліки даного методу:

• низька точність аналізу при великих змінах ставки;

• ігнорування базисного ризику;

• ігнорування залежності невідсоткових прибутків від відсот­кових ставок.

Моделювання. Існує ціла група різноманітних методів, засно­ваних на детальному описі властивостей усіх або основних фінан­сових інструментів у портфелі банку, важливих з погляду відсот­кового ризику і породжуваного грошового потоку. Моделювання полягає в оцінці майбутніх грошових потоків, структурі балансу і забалансових вимог і зобов´язань, економічній вартості банку на основі опису властивостей фінансових інструментів і припущень про майбутню динаміку відсоткових ставок.

Розрізняють два види моделювання:

• статичне;                                                                                    

• динамічне.

Статичне моделювання виконується виходячи з наявної струк­тури балансових і забалансових вимог і зобов´язань у припущенні про припинення, починаючи з поточного моменту, операцій із за­лучення і розміщення коштів. Динамічне моделювання виконуєть­ся виходячи з наявної структури балансових і забалансових ви­мог і зобов´язань, передбачуваних у майбутньому операцій із за­лучення й розміщення коштів.

Основою методів моделювання служить опис усіх властивостей фінансових інструментів, що впливають на грошовий поток за цими інструментами. На основі такого опису з урахуванням передба­чуваного руху відсоткових ставок і (для динамічного моделювання) передбачуваної зміни залишків на рахунках балансового і забалансового обліку можливе проведення моделювання з використан­ням спеціального програмного забезпечення. У результаті прове­деного моделювання можливе одержання таких звітів за станом на зазначену дату (період) у майбутньому:

• баланс;                                                       

• звіт про прибутки і збитки;    

• графік gap;               

• графік дисбалансів дюрацій;

• графік середньозважених ставок залучення і розміщення.

Необхідною й обов´язковою умовою реалізації методу моделю­вання є наявність у банку автоматизованої інформаційної систе­ми з докладною, повною і точною інформацією з використаних фінансових інструментів.

Перевага даного методу:

• висока точність;

• можливість аналізу всіх складових відсоткового ризику;

• можливість аналізу всіх ефектів руху відсоткових ставок;

• корисні побічні результати (прогноз ліквідності, прогноз вико­нання банківських нормативів тощо). Недоліки:

• висока складність практичної реалізації;

• високі вимоги до автоматизованої інформаційної системи банку, повноти і точності використаної інформації;

• необхідність оцінки ймовірності отриманих результатів інши­ми методами.

Нейтралізація вимог і зобов´язань. Найпростішим способом контролю за ризиком є максимальне його виключення. Макси­мальне виключення ризику — основа методу нейтралізації ви­мог і зобов´язань. Даний метод припускає формування вимог і зо­бов´язань банку синхронно в тому самому розмірі, за тих самих умов, за винятком відсоткової ставки, яка за вимогами перевищує відсоткову ставку щодо зобов´язаннь на визначену фіксовану мар­жу, що покриває кредитний ризик банку і цільовий прибуток.

Важко уявити собі комерційний банк, що застосовує такий метод стосовно всіх своїх активів і пасивів. Широке використання тоталь­ної нейтралізації очевидно знизило б конкурентноспроможність банку до неприйнятного рівня. До того ж, така нейтралізація все одно не дає стовідсоткового захисту — банк залишиться під впли­вом економічної складової відсоткового ризику. Втім, сказане вище не виключає застосування цього методу стосовно окремих великих активів і пасивів.

Недоліками даного методу є неприйнятне зниження конкуренто­спроможності банку.

Таким чином, широкомасштабне застосування методу в уні­версальному комерційному банку не можливе, але можливе за­стосування на окремих позиціях.

Хеджування відсоткового ризику. Хеджування відсоткового ризику — це його передача іншій стороні шляхом купівлі і/чи продажу похідних фінансових інструментів. Передача ризику виконується, як правило, на організованих фінансових ринках (біржах, електронних системах торгівлі) або на двосторонній ос­нові. Безпосереднє відношення до захисту від відсоткового ризи­ку мають такі похідні фінансові інструменти, як відсоткові ф´ючерси, відсоткові опціони, відсоткові свопи, FRA, IRG. Але взагалі внаслідок взаємозв´язку ціни активу і відсоткової ставки за ним захист від відсоткового ризику може бути зроблений шляхом купівлі-продажу й інших похідних фінансових інструментів (ф´ю-черсів і опціонів на цінні папери і валюту, валютних свопів, ф´ючерсів на індекси ділової активності і т.ін.).

Хеджування умовно можна поділити на два види залежно від масштабів застосування:

1. Мікрохеджування — хеджування прибутку за окремими вимогами і зобов´язаннями або певної комбінації з них.

2. Макрохеджування — хеджування прибутку в цілому або чистому відсотковому прибутку.

Хеджування будь-якого виду (мікро- і макро-) може бути зробле­не з використанням тих самих похідних фінансових інструментів.

Мікрохеджування — зручний спосіб захисту прибутку банку за окремими великими позиціями і угодами.

Макрохеджування може бути використане як допоміжний метод для подолання інерційності методів управління структу­рою зобов´язань та вимог (метод gap, метод дюрацій та ін.).

Перевага хеджування як методу контролю відсоткового ризи­ку у низькій інерційності управління.

Недоліки:

• Макрохеджування (на відміну від Мікрохеджування), як ос­новний метод — принципово менш ефективний спосіб, ніж обме­ження ризику;

• привнесення додаткових істотних ризиків, що важко підда­ються оцінці і знаходяться поза сферою контролю банку;

• складність застосування на довгостроковий період (внаслі­док низької ліквідності довгострокових похідних фінансових інструментів).

Застосування цього методу в наших умовах ускладнено загаль­ною нерозвиненістю фінансового ринку.

Метод ефективної границі. Даний метод заснований на додатку моделі визначення цін основних активів САРМ (Capital Asset Pricing Model) до задачі аналізу відсоткового ризику. Інша на­зва цього методу — метод вибірки середнього і відхилення. В межах методу розглядається ефективність стратегії залежно від пов´язаного з нею ризику. Під стратегією, в даному випадку, варто розуміти майбутній грошовий поток, породжуваний поточною структурою вимог і зобов´язань і можливою зміною цієї структу­ри. В якості показника ефективності стратегії береться матема­тичне чекання поточної або майбутньої вартості грошових потоків або іншого фінансового показника, пов´язаного з прибутком і влас­ним капіталом. За показник ризику, пов´язаного з заданою стра­тегією, приймається стандартне відхилення очікуваної ефектив­ності. При аналізі відсоткового ризику як випадковий фактор, що викликає розкид ефективності кожної стратегії, розглядають рух кривої прибутковості. Якщо на безлічі всіх можливих стратегій побудувати криву залежності очікуваної ефективності від стан­дартного відхилення, то вийде графік, що має характерну форму (рис. 31).

Рис. 31. Графік залежності ефективності стратегії від пов´язаного З ним ризику в методі ефективної границі

З графіка видно, що при фіксованому значенні стандартного відхилення (ризику) існують дві стратегії, що дають різну ефек­тивність. Ті з них, що дають велику ефективність, формують ефек­тивну границю. Задача визначення найкращої стратегії зважуєть­ся при двох обмеженнях:

• обмеження «ефективність не менше заданої»;

• обмеження «ризик не вище заданого».

Це завдання може бути вирішене шляхом послідовного засто­сування розглянутого раніше методу моделювання по черзі для кожної стратегії з набору допустимих і для деякого числа най­більш імовірних сценаріїв майбутнього руху відсоткових ставок. Відкидаючи стратегії, що порушують задані обмеження, ми одер­жимо розподіл допустимих стратегій на площині середнє — відхи­лення. Верхня межа цього розподілу прагне до ефективної границі і являє собою найбільш ефективну стратегію з безлічі припу­стимих.

Перевага методу — висока точність оцінки передбачуваної стра­тегії.

Застосування методу ефективної границі передбачає багатора­зове моделювання, тому він успадковує всі недоліки методу моде­лювання:

• високу складність практичної реалізації;

• високі вимоги до автоматизованої інформаційної системи банку;

• необхідність оцінки ймовірності отриманих результатів інши­ми методами;

• неможливість одержання гарантовано оптимального рішення.

Оптимізація структури портфеля методами математичного програмування. Ця група методів заснована на математичних моделях фінансової діяльності банку. Моделі можуть бути різно­го ступеня складності, і відповідно до їх складності варіюються точності моделей.

Математична модель складається, як правило, з цільової функції і великого числа обмежень цільової функції. Цільова функція по­винна відповідати будь-якому параметру, значення якого потрібно максимізувати або мінімізувати (наприклад, максимізувати чис­тий відсотоковий прибуток банку, мінімізувати ризик відсоткової ставки). Обмеження цільової функції — виражені в математич­ному вигляді обмеження, що накладаються на діяльність банку законодавством, вимогами регулювальних органів, необхідністю забезпечення ліквідності, самообмеження (політика банку).

Найчастіше використовується метод лінійного програмуван­ня. Складність математичної оптимізації визначається складні­стю побудови математичної моделі діяльності банку і складні­стю підтримки актуальності математичної моделі. Обчислювальна складність моделі важливої ролі не грає. Математична оптимізація на основі детальної математичної моделі дозволяє точно роз­рахувати оптимальну структуру зобов´язань і вимог (при заданих обмеженнях на ризик) і схильність банку до відсоткового ризику при цьому, а тому це найдосконаліший і найскладніший метод. Переваги даного методу:

• можливість обліку всіх складових відсоткового ризику;

• можливість обліку всіх ефектів відсоткового ризику;

• можливість одержання оптимального рішення з урахуван­ням додаткових вимог (ліквідність дотримання банківських нор­мативів).

Недоліки:

• висока складність практичної реалізації;

• високі вимоги до автоматизованої інформаційної системи банку, повноти і точності наявної інформації;

• необхідність оцінки ймовірності отриманих результатів інши­ми методами.

Організація системи аналізу і контролю (САК) відсоткового ризику. Організаційна структура. Якість системи аналізу і кон­тролю відсоткового ризику комерційного банку багато в чому визначається ефективністю її організаційної структури. Органи банківського нагляду різних країн, оцінюючи якість САК у бан­ках, приділяють особливу увагу якості управління САК і її органі­заційній структурі (табл. 25). Використовувані в банку методи аналізу й обмеження відсоткового ризику, як правило, розгляда­ються в другу чергу.

Таблиця 25. Розподіл функцій у рамках організаційної структури САК

Підрозділ чи посадова особа	Функції, що виконуються в межах САК	Кому надає звіт (інформацію)
Голова правління	Вище керівництво і контроль	Рада    директорів, правління
Заступник   голо­ви правління з фінансів	Оперативне   рішення   питань   про залучення і розміщення коштів	Голова правління, КУАП
Фінансовий конт­ролер     (керівник служби   внутріш­нього контролю)	Оцінка ризику,  встановлення сублімітів,     оперативне    керівництво САК	Голова правління, КУАП
Комісія з управ­ління    активами й пасивами	Загальне керівництво й узгоджен­ня, встановлення лімітів
Аналітичний відділ	Створення   математичних   моделей, розробка і реалізація методів аналі­зу і контролю, розробка завдань для створення і модифікації програмно­го   забезпечення,   підготовка   реко­мендацій керівництву	Фінансовий   конт­ролер,   КУАП,   ін­формаційний    від­діл, заступник го­лови правління з фінансів
Інформаційний відділ	Інформаційна підтримка САК, ство­рення і супровід програмного забез­печення
Служба внутріш­нього контролю	Оцінка якості й ефективності САК	Голова правління, КУАП
Інші відділи й співробітники	Операції із залучення і розміщен­ня коштів з дотриманням установ­лених лімітів, операції хеджування	Керівники    відпо­відних підрозділів

Можна виділити такі три етапи контролю за відсотковим ризиком.

1. Попередній контроль. На цьому етапі створюється система лімітів за складом і обсягами припустимих до використання фінансових інструментів, виконується чіткий поділ повноважень і відповідальності серед співробітників і підрозділів, визначаєть­ся порядок оперативного перегляду системи встановлених обме­жень, розробляється план оперативних дій у кризовій ситуації.

2. Поточний контроль. Цей етап передбачає регулярні комплексні і тематичні перевірки САК за такими факторами: кількісні і якісні значення ризиків, інформованість керівництва про схильність до ризику, дотримання лімітів, наявність у банку можливостей опера­тивного залучення і розміщення ресурсів у кризовій ситуації.

3. Наступний контроль. Етап передбачає оцінку адекватності САК характеру й обсягам операцій банку, розслідування причин випадків порушення встановлених лімітів, підготовку пропозицій з удосконалення САК.

Як організаційну основу САК можна розглядати Комісію з управління активами і пасивами (КУАП) з огляду на ту обстави­ну, що питання контролю за відсотковим ризиком неможливо розглядати окремо від питань забезпечення ліквідності, стратегії і тактики залучення і розміщення коштів. КУАП повинна вирі­шувати всі ці питання в комплексі. В цьому випадку вище ке­рівництво банку повинне спонукати КУАП приділяти належну увагу ризику відсоткової ставки.

У той же час відповідно до вимог Базельського комітету банк повинен мати хоча б одного співробітника, що не бере участі в прий­нятті рішень з питань залучення і розміщення коштів, у чиї обо­в´язки входить оцінка і контроль за ризиком. Цей співробітник повинен бути незалежним, щоб мати можливість давати об´єктив­ну оцінку ризику.

Відповідно до вимог Базельського комітету банк повинен мати у своєму складі співробітників, що оцінюють якість і ефективність САК. Можна припустити, що ці функції можуть бути покладені на службу внутрішнього контролю.

Варто мати на увазі, що реалізація більшості методів аналізу і конт­ролю не можлива без високоякісної автоматизованої банківської системи. В даному випадку під її якістю розуміються не технічні можливості, а повнота і точність інформації, що міститься в ній.

Процедури аналізу і контролю. Вимоги Базельського комітету вимагають чіткого формального визначення процедур аналізу і контролю ризику. Особливо важливо формальне визначення декількох процедур.

Процедура аналізу відсоткового ризику. Різні методи аналізу можуть давати різні результати. Керівництво банку повинне визначити ті з методів, результати яких будуть враховуватися при прийнятті рішень. Формальне визначення цієї процедури необ­хідно ще й тому, що збір усієї необхідної для аналізу інформації може бути сполучений з підвищеною трудомісткістю для бага­тьох підрозділів, тому керівництво банку повинно зажадати ви­конання цієї процедури з визначенням відповідальних осіб.

Встановлення лімітів. Процес контролю за ризиком прояв­ляється зовні головним чином у вигляді системи лімітів і сублімітів, встановлених за типами фінансових інструментів, за ча­сом здійснення операцій, у розрізі філій, відділень тощо. Формаль­не визначення необхідного і достатнього набору лімітів дозволить ефективно обмежувати ризик без значного зниження гнучкості фінансової політики.

Короткочасне порушення лімітів. Завжди існує загроза виник­нення непередбачених обставин. У такій ситуації сліпе прохо­дження встановленим самообмеженням (системі лімітів) може виявитися неадекватною реакцією і призвести до великих втрат. Щоб не робити свою політику щодо ризику формальною й свідо­мо нездійсненною, керівництво банку повинне передбачити мож­ливість порушення системи лімітів у критичній ситуації. Зрозу­міло, що ознаки критичної ситуації мають бути обговорені.

Використання нових фінансових інструментів. Введенню бан­ком нових фінансових послуг чи появі нових напрямів інвестицій повинен передувати всебічний аналіз нових фінансових інстру­ментів. Одним з етапів такого аналізу є оцінка впливу фінансо­вого інструмента на чутливість банку до відсоткового ризику. За результатами такого аналізу в САК необхідно внести відповідні зміни, і тільки після цього припустиме широкомасштабне вико­ристання нового інструмента.

Оцінка якості й ефективності САК. Формалізована процедура оцінки якості й ефективності системи виконує в САК роль зворот­ного зв´язку. Проведена на регулярній основі оцінка САК дозво­ляє одержати уявлення про те, як досягаються цілі, визначені полі­тикою банку щодо ризику відсоткової ставки, які зміни необхідно зробити в САК для підвищення її ефективності.

10.2.2.3. Методи управління валютним ризиком

Стратегія управління валютним ризиком. Валютний ризик виникає у випадку невідповідності обсягів активів і зобов´язань банку в іноземній валюті. При цьому виникає відкрита валютна позиція банку — невідповідність між активами і пасивами бан­ку в іноземній валюті.

На розмір відкритої валютної позиції банку, а відповідно на розмір валютного ризику, впливають такі операції:

• купівля, продаж наявної і безготівкової іноземної валюти, у тому числі термінові операції, за якими виникають вимоги і зобов´язання в іноземних валютах, незалежно від способів і форм розрахунків за ними;

• нарахування, отримання, сплачення іноземної валюти у ви­гляді прибутків і витрат;

• надходження коштів в іноземній валюті до статутного капіталу;

• погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній ва­люті;

• формування резервів в іноземній валюті за рахунок витрат;

• купівля-продаж основних коштів і товарно-матеріальних цін­ностей за іноземну валюту;

• інші обмінні операції з іноземною валютою.

У випадку, коли в банку акціонерний капітал спочатку фор­мувався у ВКВ, але відповідно до чинного законодавства був про­даний за національну валюту і врахований у балансі банку в національній валюті, він повинен врахувати свій акціонерний капітал як відкриту коротку валютну позицію.

Отже, залежно від того, які зобов´язання враховано, відкрита валютна позиція (ВВП) поділяється на:

• оперативну;

• стратегічну.

При розрахунку оперативної ВВП враховуються зобов´язання банку перед клієнтами.

При розрахунку стратегічної ВВП зобов´язання обчислюють­ся величиною капіталу банку першого рівня (статутний фонд) плюс нерозподілений прибуток, отриманий банком у неконвертованій валюті (капітал другого рівня).

При цьому для розрахунку активів при розрахунку ВВП ос­новні кошти банку враховуються як активи в іноземній валюті (за винятком амортизації).

За тривалістю ВВП поділяється на:

• денну відкриту валютну позицію — змінюється протягом дня;

• балансову відкриту валютну позицію, що переходить наступ­ного дня і відображається на відповідних рахунках реструктуро­ваного балансу.

Основні фактори валютного ризику. Головний фактор виник­нення валютного ризику — коротко- і довгострокові коливання обмінних курсів, що залежать від попиту та пропозиції валюти на національних і міжнародних ринках.

Довгострокові фактори містять у собі:

• загальну економічну ситуацію в країні;

• політичну ситуацію;

• рівень відсоткових ставок;

• рівень інфляції;

• стан платіжного балансу;

• систему валютного регулювання тощо.

Короткострокові фактори містять у собі:

• незбалансованість окремих ринків;                                     

• стан ринкового і конкурентного середовища.        

Дані фактори є зовнішніми стосовно банку.

Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусилля банку повинні бути спрямовані на управ­ління валютним ризиком усередині самого банку (рис. 32).

Стратегія управління валютним ризиком полягає в тому, що банк може вибирати між:

• повним непокритим валютним ризиком;

• 100 % хеджуванням валютних ризиків;

 

Рис. 32. Схема управління валютним ризиком

 

• вибірним хеджуванням валютних ризиків.  

Політика непокриття валютних ризиків, тобто допущення відкритої валютної позиції, може застосовуватися в стабільних валютних умовах. Дана політика вимагає прогнозування май­бутніх змін валютних курсів з достатнім ступенем ймовірності.

Автоматичне покриття ризику, тобто політика 100 % хеджування означає те, що будь-який валютний ризик має бути хеджований, як тільки він стає відомим. Недоліком є високий рівень витрат на хеджування.

Вибіркове покриття валютного ризику означає допущення відкритої валютної позиції в межах певного рівня зміни курсу.

Управління валютним ризиком містить у собі такі етапи:

• локалізацію й аналіз ризику, тобто визначення величини і природи відкритої валютної позиції банку;

• оцінку ризику, тобто визначення можливих збитків у випад­ку несприятливої зміни курсу;

• визначення припустимого рівня ризику, тобто встановлення відповідних лімітів і нормативів;

• розробку заходів для мінімізації ризику, а також вибір ме­тодів управління ризиками і підрахунок витрат, пов´язаних з покриттям ризику.

Управління відкритою валютною позицією. Методи управ­ління валютним ризиком поділяються на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх методів належать:

• управління відкритою валютною позицією чи лімітування;

• диверсифікованість валютного ризику.

До зовнішніх методів управління валютним ризиком належить хеджування ризику.

Управління відкритою валютною позицією означає, що банк у певних межах допускає для себе валютний ризик. Оцінюючи мож­ливі зміни курсу, а також визначаючи ліміт можливих збитків (прибутків) у зв´язку з коливаннями курсів, встановлюються ліміти оперативної і стратегічної ВВП щодо термінів і операцій.

Банки повинні мати письмово викладену політику, що обумов­лює діяльність з іноземної валюти. Мета письмового викладу та­кої політики полягає в тому, щоб передати сподівання і наміри старшого керівництва і Ради директорів (чи іншого еквівалент­ного органу) лінійному керівництву та персоналу. Таким чином, політика повинна переглядатися й одержувати схвалення Ради директорів. У цілому політика повинна відображати терпимість Ради і старшого керівництва до різного ступеня ризиків, що ви­никають як наслідок діяльності з іноземною валютою.

Політика повинна включати формальне затвердження обмежень на операції в іноземній валюті. Зазвичай ці внутрішні ліміти пропонуються керівництвом відділу зовнішньоекономічних зв´яз­ків. Обмеження щодо позицій, відкритих протягом надзвичайно короткого проміжку часу повинні бути встановлені для кожного виду валюти окремо і для усіх валют разом за допомогою прий­нятних методів агрегування. Мають бути встановлені ліміти од­ного дня, де це необхідно.

Якщо ліміти ґрунтуються на оцінці потенційних збитків в окре­мих валютах, потенційний збиток з кожної валюти може бути агрегований, підданий обмеженню. Якщо обмеження ґрунтуються на розмі­рах відкритої позиції щодо кожної валюти, — загальну або валову.

Ліміти повинні ґрунтуватися на оцінці потенційної втрати. Взагалі ліміти на більш рухомі за курсом і менш ліквідні види валют мають бути нижче лімітів на стійкі ліквідні валюти. Якщо позиції відносно малі, можливе використання єдиного ліміту для всієї групи твердих валют. Коли національна валюта піддається ризику значної девальвації, усі короткі позиції в іноземній ва­люті повинні строго обмежуватися, особливо короткі позиції щодо твердої валюти. Довгі позиції у валюті, що піддається девальвації, чи наявної в обмежених обсягах без можливості виходу на інші обсяги, також повинні строго обмежуватися.

Механізм, за допомогою якого встановлюються обмеження щодо кредитів контрагента, врегулювання й обмеження країн з переда­чею повноважень зовнішньому відділу, повинен бути зафіксова­ний у документі, що відображає політику банку. На додаток до встанов­леного агрегованого ліміту щодо кредитів для кожного контраген­та має бути встановлений ліміт ризику врегулювання для обсягу угоди (угод), що може бути врегульована за один день. Повинен бути встановлений ліміт для країни на повний ризик, пов´язаний з усіма контрагентами, що розташовуються на території кожної окремої країни. У тексті викладу політики має бути обговорено, що ліміти повинні бути встановлені чітко, доведені до зовнішньо­го відділу і повинні періодично переглядатися й поновлюватися.

Ліміти, застосовні до відсоткової ставки щодо іноземної валю­ти й з ліквідності в іноземній валюті, також повинні встановлю­ватися політикою банку.

У документі, в якому викладено політику банку, мають бути ви­значені мінімальні нормативи бухгалтерської звітності і нормати­ви переоцінки позицій щодо іноземної валюти, включаючи частоту проведення таких переоцінок для цілей управління і цілей обліку.

Диверсифікованість валютного ризику означає розподіл активів за різними валютами.

До зовнішніх методів управління валютним ризиком належать.

Хеджування ризику. Суть основних методів хеджування по­лягає в тому, щоб здійснити валютообмінні операції до того, як відбудеться несприятлива зміна курсу, або щоб компенсувати збит­ки від подібної зміни за рахунок рівнозначних угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку. Тобто хеджу­вання — це створення валютної позиції, коли відбувається ком­пенсація одного валютного ризику (прибутку чи збитку) іншим відповідним ризиком.

До основних методів хеджування ризику належать.

Використання «валютної корзини».«Валютна корзина» яв­ляє собою набір валют, взятих у певних пропорціях. У «корзину» підбирають валюти з негативною кореляцією зміни курсу. Таким чином, збиток внаслідок несприятливої зміни курсу однієї валю­ти компенсується прибутком, отриманим за рахунок сприятли­вої зміни курсу іншої валюти.

Форвардні угоди. Являють собою операції купівлі-продажу валюти з постачанням у термін, що перевищує 2 робочих дні з дня укладання угоди.

Форвардні зобов´язання є твердими, тобто обов´язковими для виконання.

Умови форвардного контракту такі:

• курс фіксується на момент укладання угоди;

• реальне постачання валюти відбувається через обговорений проміжок часу;

• обсяг контракту не стандартизований.

Для того, щоб підрахувати вартість хеджування за допомогою форвардного контракту, використовується такий спосіб.

Розрахункова річна вартість покриття на термін може бути підрахована з моменту здійснення покриття: ***

де С_т — форвардний курс, С_с — курс спот, t— час у місяцях відпо­відно до терміну угоди.

Розраховуючи вартість покриття і прогнозуючи зміну валют­ного курсу, можна визначити, що буде більш вигідним — хеджу­вання ризику чи прийняття ризику.

Недоліком застосування форвардних контрактів для хеджу­вання валютного ризику є те, що форвардні угоди укладаються на міжбанківському ринку, а не на біржі. Таким чином, укладаючи форвардну угоду, банк піддається кредитному ризику.

Форвардні угоди на українському валютному ринку на даний момент не використовуються.

Арбітраж термінових позицій. Якщо в банку є довга пози­ція в одній валюті і коротка —