Причини розвитку процесів валютної інтеграції в ЄС невіддільні від структурних змін у світовій капіталістичній системі господарства й еволюції її валютних систем з початку 70-х років.

Однак зміна співвідношення сил у капіталістичному світі на користь країн Західної Європи, зріст їх економічної потужності призвели до виступів проти валютної гегемонії США, що зловживали статусом долара як резервної валюти, заохочуючи зовнішньоекономічну експансію американських монополій. Це послужило поштовхом до створення Європейської валютної системи.

З 13 березня 1979 р. функціонувала Європейська валютна система (ЄВС) у складі 8 країн «Загального ринку» (Німеччина, Франція, Бенілюкс, Італія, Ірландія, Данія).

Механізм ЄВС утворювався з трьох елементів: Європейської валютної одиниці — екю; режиму спільного коливання валютних курсів; Європейського фонду валютного співробітництва.

Екю була складеною валютою, її підтримував «кошик» національних валют країн Співтовариства, причому частка кожного учасника залежала від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі.

Введення механізму підтримки валютних курсів і системи валютних інтервенцій спричинило за собою створення системи коротко- й середньострокового кредитування, в яку входять такі елементи.

1. Система кредитів типу «своп» між центральними банками, чиї курси валют досягли припустимих меж.

2. Фонд короткострокового кредитування (14 млрд екю в 1985 p.). Для кожної країни визначена величина внеску в цей фонд і обсяг припустимого кредиту на термін від 3 до 6 місяців із правом продовження до 9 місяців.

3. Фонд надання середньострокових кредитів на термін від 2 до 5 років (у розмірі 11 млрд екю в 1985 p.).

Короткострокове кредитування проводилося центральним банком без будь-яких умов, а середньострокові кредити надавалися за умови проведення економічної політики, схваленої Радою Міністрів ЄС на рівні міністрів фінансів.

Пізніше фонди короткострокового і середньострокового кредитування були перетворені в Європейський Валютний Фонд, що замінив Європейський фонд валютного співробітництва, створений у 1973 р. в період першої спроби співтовариства досягти економічного і валютного союзу.

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції — програма створення валютного й економічного союзу, розроблений комітетом Ж. Делора в квітні 1989 р.

«План Делора» передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалення методів покриття.

На основі «плану Делора» до грудня 1991 р. був вироблений Маастріхтський договір про Європейський союз, що передбачав поетапне формування валютно-економічного союзу.

Перший етап почався фактично в липні 1990 р. одночасно з повним скасуванням валютних обмежень щодо руху капіталів у ЄС. Основна увага приділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту.

Другий етап почався з січня 1994 р. створенням Європейського валютного інституту у Франкфурті-на-Майні в складі керуючих центральними банками країн-членів.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 р. в Мадриді, підтвердила рішення про введення єдиної Європейської валюти з 1 січня 1999 p., що стало третім, заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви «екю», прийнявши замість нього євро, що стала єдиною, загальною для всіх членів Євросоюзу, валютою.

Для введення євро країни Європейського союзу мають відповідати таким критеріям.

1. Рівень інфляції не повинен перевищувати 1,5 % середнього рівня трьох країн — членів ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість має становити менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит має становити менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн — членів ?С.

5. Довгострокові відсоткові ставки не повинні перевищувати 2 % середнього показника для трьох країн з найбільш низьким рівнем інфляції.

Технічний перехід передбачено у три етапи. На першому, з 1 січня 1999 р. до 1 січня 2002 p., на євро переводяться безготівкові взаєморозрахунки банків і корпорацій, іде перерахування кредитів і внесків, довгострокових фінансових зобов´язань. У цей період вводиться фіксований курс обміну валют країн — учасниць союзу. На другому етапі, перше півріччя 2002 p., у наявний обіг вводяться банкноти євро й розмінні монети. У цей час національні гроші, що використовуються в країні, залишаються у вжитку паралельно з євро. З ЗО червня 2002 р. євро стане єдиним законним платіжним засобом у країнах Європейського Економічного Союзу (ЄЕС).

Після 1 липня 2002 p., на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації Європейських держав залишиться тільки євро.

Емісія і контроль за обігом наявних євро — відповідальність майбутнього Європейського центрального банку (ЄЦБ). Поки підготовку до його введення і деякі функції ЄЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Мета введення єдиної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик.

В даний час у 11 Європейських державах (Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія) введена загальноєвропейська валюта євро. Великобританія і Данія утримуються від вступу в Єврозону, а Греція і Швеція поки не відповідають усім необхідним умовам і економічним критеріям.

До 31 грудня 2001 р. євро було тільки у вигляді депозитних коштів, у той час як національні валюти країн-учасниць продовжували виконувати свої функції наявних платежів і розрахунків. Для безготівкових розрахунків євро і національні валюти використовувалися однаково.

У 2002 р. ще 6 країн приєднаються до Євросоюзу: Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія і Кіпр.

Необхідність введення нової валюти євро пояснюється у першу чергу бажанням економічно сильних Європейських держав реально протистояти впливу долара США як єдиної світової резервної грошової одиниці. Введення євро дозволить створити нову валютну зону, в якій всі обмінні й конверсійні операції на внутрішньоєвропейському валютному ринку країн — учасниць Євро-зони припиняться. Істотні зміни відбулися на грошовому і фондовому ринках акцій і облігацій. Ставка FIBOR (Франкфурт) була замінена EURIBOR.

Введення євро дозволить значно підсилити роль і вплив Європейського ринку і Європейської валюти.

Грошова стабільність і зростання економічних показників у результаті створення другого за розмірами ринку капіталів зробить Єврозону привабливою для інвесторів.

Введення євро дасть імпульс для змін у Європейській економічній і фінансовій сферах і приведе до зникнення багатьох бар´єрів на шляху до вільного пересування товарів і послуг у рамках Європейського союзу.

Однак нарівні з явними перевагами країни-учасниці і їхні банківські системи на етапах переходу випробували ряд труднощів. До них належать як макроекономічні, фінансові так і технологічні проблеми. Серед них такі як:

• необхідність роботи платіжних національних систем у реальному режимі часу;

• необхідність завершення операції протягом дня, безвідкличність платежів;

• зростаючий зв´язок між готівкою і цінними паперами.

Усі ці проблеми зобов´язані вирішувати національні системи розрахунків у режимі реального часу (RTGS). Так само розроблена спеціальна система, що зв´язала в одне ціле всі національні RTGS системи країн-учасниць — це система TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross Settlement Express Transfer System).

TARGET (Транс´європейська система швидких переказів у режимі реального часу) — ESCB (Європейська система центральних банків) — загальна система для переказів з євро.

П´ятнадцять Центральних Національних банків (ЦНБ) країн Європейського союзу (Бельгія, Німеччина, Данія, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція і Великобританія) і Європейський центральний банк беруть участь чи взаємодіють із системою TARGET.

Кожен ЦНБ працює за системою RTGS у євро і застосовує єднальний компонент. Європейський центральний банк оперує за допомогою власного механізму здійснення переказів. Єднальний компонент — це загальна інфраструктура і комунікаційний механізм, що дає можливість сполучення систем RTGS з індивідуальними внутрішніми потребами, що гарантує ідентичну обробку і проходження платежів інших країн. TARGET має інфраструктуру, що забезпечує терміновість проходження переказів між RTGS-системами.

Перекази можуть бути на користь банку (внутрішньобанківські) і на користь третіх осіб (клієнтські платежі). При нормальних умовах роботи TARGET не обкладає податком мінімальні чи максимальні суми платежів.

Поряд з використанням вищезгаданих платіжних систем банки можуть використовувати і комерційні клірингові системи. Однією з таких систем розрахунків у Європі (крім TARGET) є Банківська асоціація ЄВРО (ЕВА) — система розрахунків, створена 50 комерційними банками. Розрахунки в цій системі проводяться тільки в євро. Розрахункові рахунки цих банків ведуться ЄЦБ. Кожен банк-учасник встановлює ліміти обмінів з іншими банками і тим самим гарантує повне завершення взаємних розрахунків на кінець дня.

ЕВА — Європейська клірингова система є єднальним зобов´язанням взаємодії між комерційними банками Євросоюзу у випадку якщо банки мають:

• легальну операційну внутрішню інфраструктуру, що дозволяє приймати й одержувати повідомлення, деноміновані в євро;

• процедури щоденного забезпечення розрахунків щодо виконання вихідних і вхідних платежів на користь клірингового банку.

Система ЕВА може бути використана для внутрішньобанківських і клієнтських переказів.

Так само варто окремо зупинитися на питанні процесу курсоутворення.

З 01.01.1999 р. європейські країни, що не бажають чи не можуть брати участь в економічному і монетарному Євросоюзі (ЕМС), можуть прив´язати свої обмінні курси до євро, використовуючи механізм обмінних курсів. Межі, в яких може коливатися обмінний курс кожної валюти, що не входить в ЕМС, становлять 15 % стосовно курсу євро. Ці межі (15 %) коливання обмінних курсів установлені для усіх валют ЕМС при конверсійних угодах між ними, крім DEM і NLG, для яких у двосторонніх угодах становлять (1) 2,25 %. Ці ставки можуть змінюватися за рішенням Європейського центрального банку і Міністерства фінансів Євросоюзу.

Курси валют для конверсійних операцій були зафіксовані на 31 грудня 1998 p., але, щоб уникнути спекуляцій, ці курси були встановлені в травні 1998 р. в таких пропорціях:

EUR 1 = DEM 1,95583 = FRF 6,55957 = NLG 2,20371 = ITL 1936,27 = SPAN 166,386 = РТЕ 200,482 = FIM 5,94573 = ІЕР 0,787564 - BEF/LUK 40,3399 = ATS 13,7603.

З іншого боку, обмінні курси для валют країн, що не беруть участі в ЕМС, можуть варіюватися в межах ринкових ставок:

EUR 1 = GBP 0,6727 = USD 1,0867.

Щодо комерційних паперів і депозитних сертифікатів, то із введенням євро відсоткові ставки за ними стандартизовані на основі щоденної ставки actual/360.

Старт нової європейської валюти 01.01.99 р. багато хто з аналітиків й економістів визнали як досить успішний.

Первісний курс євро до долара склав 1,0867, протягом січня курс зростав і досяг 1,15 долара за євро. Однак починаючи з середини січня курс євро почав неухильно знижуватися і станом на 01.01.2001 р. склав 0,94 долара за євро. Причини такого поводження нової валюти аналітики пояснюють рядом причин:

• опубліковані статистичні дані про уповільнення темпів росту у всіх 11 країнах Єврозони;

• США в черговий раз відмовилися від запропонованого Німеччиною плану створення фіксованого механізму обміну долара, японської єни і євро;

• зусилля біржових брокерів, що використовують нову валюту для спекуляцій.