Електронна бібліотекапідручники


Банківський менеджмент

1.1.1. Еволюція банківської системи в Україні


Починаючи з першої половини XIX сторіччя, в Україні стали здійснюватися банківські операції і використовуватися широкі форми кредитування, що насамперед було пов´язано із розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських домів він мав зв´язки з банківськими домами Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції бердичівські банкіри здійснювали на Контрактовому ярмарку в Києві. У 1835—1844 pp. вони завезли туди 500—600 тис. руб. сріблом, а в 1845—1849 pp. — понад 1 млн руб.


Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід´ємною частиною господарського життя України, їх основне призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці поміщицьких господарств. Дворянський банк та інші кредитні установи («сохранные казны», «приказы общественного призрения») давали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Все це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася ліквідація кредитних установ. Проте, створюючи нову банківську систему, царський уряд не хотів втратити керівних позицій у банківсько-кредитній справі. Державному банку, заснованому в 1860 p., були надані крім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це привело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк із цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяль­ність інших банків.


Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме із заснування контор Державного банку Російської імперії.


У 1896 р. кредитно-банківська мережа в українських губерніях виглядала так: Держбанк мав три контори (Київ, Одеса і Харків) та 14 відділень (Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Катеринослав, Юзовка, Бердянськ, Феодосія, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Кам´янець-Подільський, Житомир і тимчасове відділення в Ялті, що працювало з 25 травня до 1 листопада кожного року).


При повітових казначействах і відділеннях Держбанку діяли 66 позиково-ощадних кас. Продовжувався процес розгортання позиково-ощадних кас і при поштово-телеграфних конторах.


Ощадкаси відігравали велику роль у мобілізації дрібних заощаджень населення. На 1897 р. 8 відділень ощадкаси при Київській конторі Держбанку, що приймали і видавали вклади на суми від 25 копійок, мали ЗО 278 вкладників і 6,3 млн рублів вкладів. В ощадкасах при поштово-телеграфних установах м. Києва значилося 7 284 вкладники, на рахунках яких було 0,84 млн рублів.


Таким чином, до революції кредитно-банківські системи на території українських губерній у 1897—1917 pp. характеризувались:


1) стабільністю мережі відділень Державного Дворянського земельного і Селянського поземельного банків;


2) незначним збільшенням кількості відділень Держбанку;


3) потужною експансією великоросійських комерційних акціонерних банків (насамперед петербурзьких);


4) розширенням приватної банківської справи і витісненням її з найважливіших економічних центрів;


5) стрімким розвитком кредитної кооперації і товариств взаємного кредиту;


6) інтеграцією української низової кредитної кооперації у всеросійську кооперативну систему з центром у Москві.


У цілому в 1913 р. на території України нараховувалося: З контори, 18 відділень і одне агентство Держбанку; 6 відділень Дворянського земельного і 9 — Селянського поземельного банків; близько 90 казначейств; 113 відділень; 28 агентств і 12 комісіонерств акціонерних комерційних банків; 3 «українських» акціонерних комерційних і 4 місцевих акціонерних земельних банки; 81 банківський дім (включаючи їх контори і відділення); 57 міських суспільних банків; Товариство взаємного кредиту гірничопромисловців Півдня Росії; 251 товариство взаємного кредиту; 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (у тому числі: 9 торговельно-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 земських, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців тощо); 2 міських купецьких банки; понад 1 495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн руб. основного капіталу і 883 тис. руб. запасного) і 606 позиково-ощадних товариств (469 тис. членів, 9 млн руб. основного капіталу і 1,1 млн запасного). Сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві; Земський банк Херсонської губернії тощо.


Загалом на території України напередодні революції 1917 — 1921 pp. була створена широка мережа кредитно-банківських установ з багаторівневою структурою, що охоплювала всі галузі аграрно-індустріальної економіки регіону і була міцно інтегрована в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю могутністю значно поступалася аналогічним системам індустріальних та індустріально-аграрних країн Західної Європи.


До середини 1920-х років кредитно-банківська мережа України склалася кількісно і якісно. Український кредитний капітал, як і раніше, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, у сфері приватновласницької позикової справи. В Україні, як і в цілому по СРСР, державні банки головним чином обслуговували державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи — кооперацію і меншою мірою держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати виключно на свої власні сили. Лише в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їхню частку припадало 3,52 % обліково-позикових (в основному облікових) операцій, в Одеському — 7,4 %, у Харківському — тільки 0,2 %.


Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на межі 20—30-х років, коли внаслідок заборони приватного підприємництва в промисловості, транспорті й торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.


До другої половини 60-х років. Україна не мала у своєму розпорядженні автономної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.


Мережа установ Держбанку в Україні поширювалася до 1975 р. У 1970 р. тут було 652 філії, в 1975 р. — 678. Потім почалося скорочення. І в 1980 р. функціонувало вже 663 установи Держбанку.


З січня 1989 р. в республіці починається створення комерційних і кооперативних банків.


На 20 червня 1990 р. на території України було офіційно зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Вони були розміщені вкрай нерівномірно й оперували обмеженими капіталами. Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн до 3,5 млн рублів, акціонерних — від 5 до 15. Самі банки містилися в Києві, на Західній Україні, Південно-Східній Україні, в Криму.


Сучасні банківські системи, як правило, складаються з двох рівнів. Верхній рівень дворівневої банківської системи займає національний (центральний банк) країни. Його основними функціями є:


• грошово-кредитне регулювання економіки;


• емісія валюти країни і забезпечення її обігу;


• контроль за діяльністю кредитних установ;


• акумуляція і зберігання резервів кредитних установ;


• кредитування комерційних банків;


• кредитно-розрахункове обслуговування уряду;


• зберігання та проведення операцій із золотовалютними запасами і резервами.


Докладніше функції центрального банку країни розглянемо на прикладі Національного банку України в параграфі 1.2. Комерційні банки — головна ланка дворівневої банківської системи. Основні функції комерційних банків такі:


• управління грошовим обігом;


• забезпечення платіжного механізму;


• акумуляція заощаджень;


• надання кредиту;


• фінансування зовнішньої торгівлі;


• довірчі операції;


• зберігання цінностей;


• консультування і надання інформації.


Однією з найважливіших функцій системи комерційних банків є управління грошовим обігом у країні. Воно здійснюється спільно з центральним банком країни за допомогою кредитних операцій.


Мета політики центрального банку — через систему обов´язкових резервів керувати динамікою кредиту і забезпечити відповідність кількості грошей в обігу національним завданням стабілізації цін, підтримки нормальних темпів економічного зростання та високого рівня зайнятості. Комерційні банки є необхідним каналом для збільшення або зменшення кількості грошей в обігу як засобу вирішення вказаних завдань.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Банківський менеджмент
Менеджмент гостиниц и ресторанов
ПОДАТКОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Менеджмент якості
Маркетинг
Організація праці менеджера
Основи менеджменту
Культура ділового спілкування менеджера