Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

13.3.2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б'юкенен Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору


Одним із найяскравіших напрямків, що пов´язаний з використанням методології неокласичної економічної теорії для вивчення політичних процесів та феноменів, є теорія суспільного вибору (public choice theory), яка зародилася у 60-ті роки XX ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У подальшому цей напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізу і на сьогодні його можна розглядати як економічну теорію політики. Нині чітко можна виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:

для характеристики поведінки людини в політичній сфері використовуються ті ж гіпотези, що і в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;

процес виявлення уподобань індивідів найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми у політичній сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;

під час дослідження ставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни (питання про існування та стабільність політичної рівноваги, шляхи її досягнення та її оцінки з погляду принципу ефективності Парето).

Можна виокремити два напрямки попередників теорії суспільного вибору, які розробили ідеї, що лежать в основі теорії суспільного вибору.

Вперше ці ідеї були сформульовані ще наприкінці XIX ст. представниками італійської школи державних фінансів М. Панталеоні, У. Маццола, А. де Вітті де Марко та ін., які першими використали граничний аналіз та теорію ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту та пропозиції на ринку суспільних благ.

Подальшого свого розвитку цей підхід набув у працях представників шведської школи в економічній науці — К. Вікселя та Е. Ліндаля, які першочергову увагу приділяли політичним процесам, що забезпечували б визначення державної бюджетної політики.

Ці підходи тривалий час залишалися практично невідомими для дослідників, що працювали у традиціях неокласичного напрямку. Безпосередній імпульс теорії суспільного вибору дали дискусії 30—40-х роках XX ст. з проблем ринкового соціалізму та економіки добробуту (А. Бергсон, П. Се-мюелсон). Разом з тим у 40—50-х роках уявлення про раціональний характер поведінки індивідів у політичній сфері почали активно проникати у наукові дискусії завдяки виданим у цей період працям Й. Шумпетера, К. Ерроу, Д. Блека та інших. Витоки теорії суспільного вибору можна знайти саме у працях математиків XVII—XIX століть, що цікавилися проблемами голосування: Ж.А.Н. Кондорсе, Т.С. Лапласа, Ч. Доджсона (Льюїса Керолла), дослідження яких розпочав у 1948 р. шотландський економіст Д. Блек (1908 р.н.).

Однак як самостійний напрямок економічної науки теорія суспільного вибору сформувалася лише у 50—60-ті роки XX ст. Широкий резонанс у 60-ті роки викликала книга американського економіста К. Ерроу "Соціальний вибір та індивідуальні цінності" (1951), у якій проводилася аналогія між державою та особою. К. Ерроу та Д. Блек спробували застосувати методи екопомічного аналізу до політичних процесів. У подальшому цей напрямок розвивався у тісному зв´язку з неокласичними та інституціональними моделями. Об´єднання двох зазначених вище наукових напрямків (італійської школи державних фінансів та шведської школи) і стало основою для розробки комплексу ідей, які на сьогодні стали відомі як теорія суспільного вибору. Основну роль у цьому відіграли представники так званої вірджинської школи в економічній теорії, засновником і визнаним лідером якої є американський економіст Джеймс МакДжіл Б´юкенен, нагороджений у 1986 році Нобелівською премією з економіки "за дослідження договірних та конституційних основ теорії прийняття економічних та політичних рішень".

Джсймс МакДжіл Б´юкенен (р.н. 1919) народився у м. Мьорфрісборо (штат Теннесі, США) у сім´ї фермера. Закінчивши з відзнакою місцевий педагогічний коледж за спеціалізацією "математика, англійська література та суспільні науки", Джеймс вступив на економічний факультет університету Теннесі. У 1941 p., отримавши ступінь магістра в університеті був призваний на військову службу, служив на Тихоокеанському флоті. Після війни продовжив навчання в Чиказькому університеті, де під впливом праць Ф. Найта та К. Вікселя виявив особливий інтерес до розробки теорії суспільного вибору та конституційної економіки. У 1948 р. Дж. Б´юкенен у Чиказькому університеті здобув ступінь доктора з економіки за роботу з теорії і практики державних фінансів, займав посаду професора університету Теннесі. Згодом став деканом економічного факультету університету штату Флорида, потім Вірджинського університету, де у 1955—1958 pp. був професором економічної теорії та директором Центру досліджень у галузі політичної економії ім. Т. Джефферсона. Викладав також у Каліфорнійському університеті та Вірджинському політехнічному інституті. У Центрі досліджень Дж. Б´юкенен познайомився з відомим політологом Г. Таллоком. У 1962 р. вони спільно видали монографію "Розрахунок згоди: логічні основи конституціонально! демократії". У праці в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі "максимізації корисності" до дослідження політичного вибору та підхід до політики як до процесу товарного обміну. У 1963 р. Дж. Б´юкенен та Г. Таллок створюють Комітет з прийняття неринкових рішень, який стає попередником відомого на сьогодні Центру досліджень громадського вибору. їм вдалося створити цей Центр для застосування економічних методів і способів мислення до аналізу політичних процесів. У 1983 р. Дж. Б´юкенен та Г. Таллок перейшли до університету Джорджа Мейсона, куди перемістився їхній Центр.

У другій великій праці "Межі свободи. Від анархії до Левіафана" (1975), яка мала значний суспільний резонанс, розглядаються проблеми демократичного вибору. У монографії "Дослідження конституційної демократії" (1989) досліджуються питання природи та виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним та суспільним секторами економіки.

Дослідження державних фінансів — ще одна сфера наукових інтересів Дж. Б´юкенена, якій і присвячені праці "Політична спадщина лорда Кейнса" (1977), "Влада податків: теоретичне обґрунтування фінансової конституції" (1980, у співавторстві з Х.Д. Бренненом). У цих роботах також підкреслюється значення різноманітних неекономічних інститутів, що зростає у процесі прийняття суспільних рішень. Поряд з цим Дж. Б´юкенен написав ще цілий ряд праць з фінансових питань: "Громадські фінанси та демократичний процес" (1966), "Попит та пропозиція суспільних благ" (1968), "Свобода в конституційних договорах: перспективи для політико-економістів" (1977), "Влада податку" (1988), та "Причина правил" (1985) — обидві у співавторстві з Дж. Бренненом, "Свобода, ринок та держава: політична економія у 80-х роках" (1986), "Політична економія держави загального добробуту" (1988) та інші. Однією з основних його праць є "Теорія суспільного вибору" (1972).

Дж. Б´юкенен — член Американської академії мистецтв та наук, член італійської Національної академії Ліндсей, почесний доктор Цюріхського, Гессенського, Лісабонського, Лондонського, Бухарестського та інших університетів, почесний член Американської економічної асоціації

Дж. Б´юкенен — прихильник вільного ринкового господарства й обмеження функціонування монополізованого ринку. Однак у цих питаннях він не займає категоричних позицій. Дж.Б´юкенен вважає, що контроль над цінами та виробництвом допустимий тільки у виняткових випадках. Разом з тим він виступає за посилення державного втручання в економіку, якщо це продиктовано інтересами підтримки вільного підприємництва.

Теорію суспільного вибору інколи називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. її представники, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму та методи мікроекономінного аналізу, вони зробили об´єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень.

Дж. Б´юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору (табл. 13.13).


Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. "Раціональні політики" підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу.

Трактування політики як процесу обміну вперше має місце у дисертації шведського економіста К. Вікселя "Дослідження з теорії фінансів" (1896). Основну відмінність між економічними та політичними ринками він вбачав в умовах виявлення інтересів людей. Цю ідею і було покладено в основу робіт Дж. Б´юкенена. Трактуючи політику як процес обміну, Дж. Б´юкенен писав: "Політика — складна система обміну між індивідуумами, у якій останні намагаються колективно досягнути своїх власних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці — погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному — від місцевої пожежної охорони до суду"1. Відносини громадян з державою розглядалися згідно з принципом "послуга за послугу" (quid pro quo). Саме ці ідеї, набувши подальшого розвитку в роботі Дж. Б´юкенена "Межі свободи..." (1975), і лягли в основу теорії суспільного вибору. Завдяки численним працям Дж. Б´юкенена та таких провідних спеціалістів у галузі теорії суспільного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нісканен, М. Олсон, Г. Таллок, Р. Толлісон та ін., за період з початку 1960-х років і до сьогодення було досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і "дочірних" теорій, які опираються на ці ідеї.

Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава — це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рішень; за доступ до розподілу ресурсів; за місця на ієрархічній драбині.

Але держава — це особливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих органів держави; депутати — ухвалювати закони; чиновники — стежити за їх виконанням.

Виборці та політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами та передвиборними обіцянками.

Основними сферами аналізу цієї теорії є: сам виборний процес; діяльність депутатів; теорія бюрократії; політика державного регулювання.

Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень. Етапи становлення теорії суспільного вибору подано на рис. 13.2.


Неоінституціоналісти доводять, що у суспільстві (виборчому органі) немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе називав парадоксом голосування. Парадокс голосування (paradox of voting) — це протиріччя, що виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення справжніх переваг суспільства стосовно економічних благ.

Але насправді процедура голосування помилкова, і досить часто не дозволяє дійти узгодженого висновку. Парадокс голосування не тільки дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, що не відповідають інтересам більшості, але і наочно показує, чому результати голосування піддаються маніпулюванню. Тому при затвердженні регламенту необхідно уникати впливу кон´юнктурних факторів, які заважали б прийняттю справедливих та ефективних законопроектів. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути тверді та стабільні конституційні принципи та закони. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої, так і представницької демократії.

Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, що конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії мають анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Першочергове значення для теорії суспільного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом ("Економічна теорія демократії", 1957): партії формулюють свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики. У цьому випадку, якщо:

а) усіх виборців цікавить одне й те ж запитання;

б) альтернативні підходи до рішення цього питання можуть бути представлені у вигляді лінії політичного спектра (тобто ранжировані за принципом "більше-менше", наприклад, вищий чи нижчий рівень витрат);

в) уподобання виборців розподілені симетрично;

г) переможцем стає партія, яка отримала більшість голосів, — то оптимальною стратегією партій є орієнтація на так званого "медіанного виборця". Теорема про "медіанного виборця" свідчить, що за симетричного розподілу уподобань стосовно конкретного суспільного блага, максимізація голосів виборців досягається при орієнтації на кількість суспільного блага, яка буде кращою з погляду "медіанного виборця".

Представницька демократія, як вважають представники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Мінімальне бажання виборця постійно впливати на депутата пов´язане з необхідними витратами — посилати телеграми, писати та відсилати листи, телефонувати тощо. Зовсім інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях (виробники окремих товарів та послуг). Найважливіше питання для них — це зміни умов виробництва. Тому такі групи особливо зацікавлені у підтриманні постійного зв´язку з представниками влади. Вони використовують всі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying).

Можна виділити три групи, які зацікавлені у лобізмі: а) групи виборців із особливими інтересами; б) депутати, що зацікавлені у фінансовій підтримці зазначеної вище групи виборців з метою перемоги на наступних виборах; в) професійні бюрократи.

Такі групи з лишком можуть компенсувати свої витрати, за умови, якщо законопроект, що відстоюється ними буде прийнято. Вигоди від прийняття закону будуть реалізовані всередині групи, а витрати розподіляються на все суспільство в цілому. Отже, сконцентрований інтерес небагатьох перемагає розпорошені інтереси більшості, а тому відносний вплив груп з особливими інтересами значно більший за частку їхніх голосів. Вплив концентрованих інтересів пояснює велику кількість парадоксів економічної політики держави, яка захищає в основному старі, а не молоді галузі. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, що сконцентровані у певному районі, ніж розпорошеним по всій країні. Зі свого боку, депутати також зацікавлені у активній підтримці з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий термін. Лобізм дає змогу віднаходити джерела фінансування передвиборної кампанії та політичної діяльності. Ще більшою мірою зацікавлені у лобізмі професійні бюрократи, від діяльності яких залежить не тільки прийняття, а й втілення в життя політичних рішень. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої діяльності має бути чітко визначеною.

До наведених висновків приводить також аналіз системи логролінгу (logrolling — перекочування колоди) — практика взаємної підтримки депутатів шляхом "торгівлі голосами". Депутат "купує" підтримку вирішення питань своїх виборців, віддаючи взамін свій голос на захист проектів своїх колег. Дж. Б´юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку "торгівлю голосами" негативним явищем. Іноді за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне співвідношення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо також, Що уряд за допомогою логролінгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерідко приносячи загальнонаціональні інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.

Прикладом класичної форми логролінгу є "бочечка з салом" — закон, який містить у собі набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, досить часто слабо пов´язаних із основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все нові й нові пропозиції ("сало"), доки не буде досягнуто впевненості у тому, що закон отримає схвалення більшості депутатів. Але така практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі рішення — обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів тощо — можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг та задоволенням обмежених місцевих інтересів.

Прибічники теорії суспільного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політична нерівність і можливо прийняття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин такі:

Порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, що неправильні з суспільного погляду.

Нерівність в отриманні інформації, оскільки краще інформовані люди з високими доходами та добре організовані лобістські групи. Вони максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту. Нерівність в отриманні інформації пов´язана і з феноменом раціонального ігнорування, який наявний у системі представницької демократії. Якщо уряд приймає рішення, яке принесе вигоду суспільству в цілому, хоча окремі групи населення можуть програти (наприклад, відміна субсидій будь-якому сектору економіки), але кожен окремий виборець отримає малу вигоду від того, оскільки загальна корисність розподілиться серед усього населення. За таких обставин виборці поводять себе апатично, байдуже, що й отримало назву раціонального ігнорування, оскільки більшості населення немає сенсу збирати та оцінювати інформацію про даний проект, нести витрати задля майже невідчутної вигоди. Але ущемлена меншість, яка постраждає від відміни субсидій, організується у групи тиску.

Недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), які, переслідуючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кількість голосів на наступних виборах і приймають політично популярні рішення, але економічно неефективні, оскільки вибори відбуваються у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пізніше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, роздувають бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програші. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законів.

У 70—80-ті роки XX ст. ці ідеї було розвинуто у концепції політичного ділового циклу (В. Нордгауз, Д. Макре), у якій докладно розглядалися можливості державного антициклічного регулювання і передбачалися: а) передумова впливу економічного становища всередині країни на популярність правлячої партії. Головним показником стану кон´юнктури були темпи інфляції та норма безробіття. Чим нижчі їх темпи, тим за інших незмінних обставин більше голосів буде віддано на наступних виборах за правлячу партію; б) обернена залежність між рівнями інфляції та безробіття: чим менше безробіття, тим швидше зростають ціни; в) як основний мотив господарської діяльності правлячої партії — забезпечення собі переобрання. Досягненню цієї мети і підпорядковано регулювання кон´юнктури.

Механізм політичного циклу полягає в тому, що: 1) прагнучи гарантувати перемогу для своєї партії на виборах, уряд намагається забезпечити оптимальне співвідношення інфляції та безробіття. Одразу ж після приходу до влади адміністрація докладає зусиль до зниження перш за все темпів зростання цін шляхом штучного провокування кризових явищ; 2) на кінець виборчого періоду завдання перетворюється на протилежне — робиться все можливе, щоб "розігріти" економіку, підняти рівень зайнятості. Тим самим робиться черговий поштовх для зростання цін. Розрахунок робиться на інерційність їх руху. На момент виборів рівень зайнятості зростає, а інфляція ще не встигає набрати повної сили. Отже, така політика має сприяти залученню додаткових голосів і успіху на виборах. Іншими словами, уряд замість того, щоб стабілізувати економічне зростання, починає виступати проциклічним фактором в економіці, що провокує коливання.

Отже, державне регулювання в ринковій економіці має свою логічну межу, оскільки держава виявляється ще одним фактором циклічного розвитку, для коригування якого вона й передбачалася з самого початку.

Дж. Б´юкенен запропонував нову концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди у суспільстві. У межах політичного обміну виділялось два рівні суспільного вибору:

Перший рівень — розробка правил та процедур прийняття політичних рішень, наприклад, правил, що регламентують способи фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування. Це можуть бути різноманітні правила: принцип одностайності, кваліфікованої більшості, правило простої більшості тощо. Це дасть змогу знаходити узгоджені рішення. Сукупність запропонованих правил Дж. Б´юкенен назвав конституцією політичної економії.

Другий рівень — практична діяльність держави та її органів на основі прийнятих правил та норм.

Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції і не брати участі у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б´юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, оскільки це зменшить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Господарюючі суб´єкти повинні укладати угоди без регламентації з боку держави.

Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, "вірджинці" прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах всього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, незважаючи на всі його недоліки, придатніший для регулювання економічного та соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого знаходяться у руках чиновників, які переслідують особисті або вузько групові інтереси, — такий остаточний висновок вірджинської школи.

Не пропонуючи універсальних формул та засобів, теорія суспільного вибору порушує ряд проблем, яким не можна не приділити уваги.

Вона перш за все дає підґрунтя для застереження щодо розширення економічної ролі держави. Ця теорія показує, що спроби урядових органів запобігти недолікам ринку не обов´язково призведуть до позитивних результатів. Однією з причин цього є адміністративна неефективність державних органів та їх могутній захист від конкуренції. Інша ж причина полягає у тому, що влада, яка необхідна уряду для регулювання економіки, часто використовується лобі.

Тому, незважаючи на добрі наміри авторів урядових програм та концепцій, ринок зі своїми недоліками досить часто дає значно кращі результати. Приймаючи політичні рішення, завжди необхідно зіставляти економічні наслідки ринкового та державного регулювання, щоб визначити оптимальну форму та міру втручання. Теорії суспільного вибору вдалося представити у більш реалістичнішому світлі і на новій інформацій основі механізм прийняття державних рішень.

Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору

Важливим напрямом теорії суспільного вибору є економіка бюрократії (economics of bureaucracy), яка згідно з теорією суспільного вибору становить систему організацій, котра відповідає щонайменше двом критеріям: по-перше, вона не виробляє економічних благ, які мають ціннісну оцінку, і, по-друге, включає частину своїх доходів із джерел, не пов´язаних з продажем результатів своєї діяльності. Вже в силу свого становища бюрократія не пов´язана безпосередньо з інтересами виборців, вона обслуговує насамперед інтереси різних груп законодавців і виконавчих гілок влади. Чиновники не лише реалізують уже ухвалені закони, але й активно беруть участь у їх підготовці. За допомогою бюрократів, групи з особливими інтересами "обробляють" політиків, подають інформацію у вигідному для них світлі.

Бюрократія, як правило, більше боїться критики з боку груп з особливими інтересами, ніж незадоволення суспільства в цілому. І, навпаки, у випадку провалу їм можуть допомогти вийти зі складного становища знову ж таки групи з особливими інтересами, з якими вони тісно пов´язані.

Дослідники-економісти вважають, що реалізуючи свої власні цілі та інтереси особливих груп, бюрократи прагнуть до прийняття таких рішень, які відкрили б для них доступ до самостійного використання різних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заробити, прийняття ж програм, які дорого коштують, дає їм широкі можливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв´язків із групами, що їх підтримують, і, в остаточному підсумку, дає змогу підготувати для "відходу" якесь "тепленьке містечко". Не випадково багато працівників корпорацій, попрацювавши у державному апараті, повертаються у свої корпорації з помітним підвищенням. Така практика отримала назву "системи обертальних дверей".

Зміцнення бюрократії збільшує неефективність роботи організації. Бюрократія намагається прискорити хід справи адміністративними методами, шляхом абсолютизації форми на шкоду змісту, принесення стратегії у жертву тактиці, підкорення цілей організації завданням її збереження. Знижується якість рішень, які приймаються, збільшується документообіг. Реакцією на провали прийнятих раніше програм є: збільшення асигнувань та збільшення штатів співробітників (у приватних фірмах критерій ефективності — зростання прибутку, у державному апараті чітких критеріїв немає). Все це сприяє розбуханню державного апарату — людей, зайнятих пошуком політичної ренти.

Пошук політичної ренти {political rent seeking) — це прагнення отримати економічну ренту за допомогою політичного процесу (аналіз цього явища ініціювали праці Анни Крюгер у 1974 p.). Державні чиновники намагаються отримати матеріальні вигоди за рахунок як суспільства в цілому, так і окремих осіб, які домагаються прийняття окремих рішень. Бюрократи, беручи участь у політичних процесах, роблять спроби провести такі рішення, які б гарантували їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацікавлені у рішеннях, які забезпечують явні й швидкі вигоди за прихованих витрат, що важко визначаються. Подібні рішення сприяють зростанню популярності політиків, але, як правило, вони економічно неефективні.

Ієрархічна структура державного апарату будується за тими ж принципами, що і структура великих корпорацій. Проте державні установи часто не можуть скористатися перевагами організаційної структури приватних фірм. Причинами цього є слабкий контроль за їх функціонуванням, недостатня конкуренція, велика самостійність бюрократії. Тому представники теорії суспільного вибору виступають за будь-яке обмеження економічних функцій держави. Навіть виробництво суспільних благ не є приводом, на їх погляд, для державного втручання в економіку, оскільки різні платники податків отримують неоднакову вигоду з державних програм. На їх думку, демократичним є опосередковане перетворення ринку суспільних товарів і послуг в економічні блага.

Умовою ефективної боротьби з бюрократією вони вважають приватизацію, її змістом — розвиток "м´якої інфраструктури", а кінцевою метою — створення конституційної економіки. Запропоноване У. Несканеном поняття "м´яка інфраструктура" означає збільшення економічних прав людини (зміцнення прав власності, чесність та відповідальність за виконання контрактів, терпимість до інакомислячих, гарантії прав меншин тощо) і обмеження сфер діяльності держави.

Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка питання про провали держави (уряду). Такі провали (government failure) — це випадки, коли держава (уряд) неспроможна забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Здебільшого до провалів держави відносять: 1. Обмеженість необхідної для прийняття рішення інформації. Подібно до того, як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так і урядові рішення часто можуть прийматися за відсутності надійної статистики, дані якої дали б змогу прийняти правильніше рішення. Більше того, наявність могутніх груп з особливими інтересами, активного лобі, потужного бюрократичного апарату призводить до значних викривлень існуючої інформації. 2. Недосконалість політичного процесу. Нагадаємо лише деякі моменти: маніпулювання голосами у зв´язку з недосконалістю регламенту, лобізмом, логролінгом, бюрократизмом, пошуком політичної ренти. 3. Обмеженість контролю над бюрократією. Стрімке збільшення державного апарату створює все нові й нові проблеми у цій сфері. Нездатність держави передбачати та ефективно контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих нею рішень. Справа в тому, що економічні агенти часто реагують не так, як передбачав уряд, їх дії дуже змінюють зміст і спрямованість розпочатих урядом акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Державні заходи, будучи включеними до загальної структури, часто приводять до наслідків, що дуже відрізняються від початкових цілей. Тому кінцеві результати дій держави залежать не лише від неї самої.

Діяльність держави, спрямована на виправлення "провалів" ринку, виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід суворо стежити за наслідками діяльності уряду і вчасно коригувати її залежно від соціально-економічної і політичної кон´юнктури. Економічні методи мають застосовуватися таким чином, щоб вони не підміняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних явищ.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія