Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

13.3.1. Теорія прав власності та транзакційні витрати. Р. Коуз


Поняття транзакційних витрат та основні етапи розвитку теорії транзакційних витрат

Трансформаційні витрати, про які мова йшла вище, можна назвати виробничими витратами лише умовно, тому що по суті до виробничих витрат входять і трансформаційні, і транзакційні витрати. Проте для того, щоб розрізняти, ми будемо їх так називати, маючи на увазі під "production costs" трансформаційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.

Трансформаційні витрати — це витрати, що супроводжують процес фізичної зміни матеріалу, внаслідок чого отримується продукт, який має певну цінність. У ці витрати входять не лише витрати обробки матеріалу, але і витрати, що пов´язані з плануванням та координацією процесу виробництва (якщо останній стосується технології, а не взаємовідносин між людьми).

Класичним прикладом економіки, яка не знає транзакційних витрат, а знає лише трансформаційні, є ідеальне натуральне господарство Робінзона (Robinson Crusoe Economy). Трансформаційні витрати Робінзона можуть включати в себе не лише витрати на зорювання поля, будівництво житла, тобто на певні фізичні дії, але і витрати на деякі дії з планування, передбачення (отже, на основі досвіду минулого року Робінзон буде визначати, коли йому краще сіяти тощо).

Транзакційні витрати — це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, транзакційні витрати не пов ´язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують транзакцію.

Умовно кажучи, трансформаційні витрати створюють блага, властивості яких мають цінність для індивіда або колективного агента економіки (підприємства, фірми, асоціації). Наприклад, стіл, послуга лікаря або автомобіль мають безпосередню цінність. У чистому вигляді трансформаційні витрати створюють цінності. А на що здійснюються транзакційні витрати? Є декілька їх визначень.

Уперше поняття транзакційних витрат ввів Рональд Коуз. У своїй статті "Природа фірми" (1937) він визначив транзакційні витрати, як витрати функціонування ринку.

Р. Коуз протиставляв транзакційні витрати, які стосувалися лише ринку, так званим агентським витратам, які виникають всередині фірми. Природно, що в рамках фірми найняті люди починають поводитися неадекватно, і за ними треба наглядати. Тому кожного разу ми обираємо: або створити фірму між своїми, або найняти когось як постійного працівника, або вийти на ринок і забезпечити виконання цієї роботи на основі ринкових механізмів.

Розглянемо можливі альтернативи, що надаються нам повсякденним життям. Типовий приклад — ремонт квартири. Можна робити його власноручно, якщо є вміння та інтерес. Або можна організувати весь процес, наймаючи на ринку працівників для кожної конкретної операції. У цьому випадку спостерігається намагання мати справу з такими транзакціями, які будуть чисто ринковими і виключать взаємодію з однією фірмою. Адже фірмі заздалегідь не довіряють, вважаючи, що у неї є власний інтерес, а зробити ремонт власноруч дешевше. Однак якщо ви — людина зайнята або досить багата, то для ремонту квартири ви наймаєте фірму, тому що ваші альтернативні витрати часу вищі, ніж витрати пов´язані з організацією цього процесу. Частіше за все це пов´язано з "ефектом багатства". Уперше цей термін запровадив також Р. Коуз. У його теорії поняття транзакційні витрати протиставляється поняттю агентські витрати, і вибір між тим або іншим типом витрат значною мірою визначається "ефектом багатства".

Наступний етап розвитку теорії припадає на 50-ті роки XX ст. Він пов´язаний з цілою групою імен, серед яких Кеннет Ерроу, Джордж Стіглер, Армен А. Алчіан, Гарольд Демсетц, Олівер Вільямсон. Ці вчені вийшли на наступний рівень абстракції, об´єднавши в одну категорію витрати функціонування фірми та ринку і протиставивши їх трансформаційним витратам.

На ..середину XX ст. транзакційні витрати розуміються переважною більшістю вчених інтегрально, як втрати функціонування системи. Транзакційні витрати — це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації або підтверджують їх у тих самих умовах. Коли люди обмінюються правами власності, то вступають у контрактні відносини. Коли вони підтверджують своє право власності, то не вступають ні в які контрактні відносини (воно у них уже є), але вони захищають його від третіх осіб. Вони бояться, що їх права власності будуть ущемлені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують охоронців тощо).

У межах сучасної економічної теорії транзакційні витрати отримали безліч трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних.

Так, К. Ерроу визначав транзакційні втрати як витрати експлуатації економічної системи — "витрати з підтримки економічних систем на ходу". К. Ерроу порівнював дію транзакційних витрат в економіці з дією тертя у фізиці: "Подібно до того, як тертя заважає руху фізичних об´єктів, розпилюючи енергію у формі тепла, так і транзакційні витрати перешкоджають переміщенню ресурсів до користувачів, для яких вони є найбільшою цінністю, "розпилюючи" корисність цих ресурсів з рухом економічного процесу. Подібно до того, як кожному відомому фізичному об´єкту дається така форма, яка сприяє або мінімізації тертя, або за рахунок нього — якому-небудь корисному ефекту (колесо, наприклад, служить і тому, і іншому), так фактично і будь-який відомий інститут виникає як реакція на присутність транзакційних витрат і для того, щоб мінімізувати їх вплив, збільшивши тим самим вигоди від обміну. Нарешті, потрібно зазначити, що економіст, який ігнорує існування транзакційних витрат, буде стикатися з такими ж труднощами при поясненні економічної поведінки, з якими стикався б фізик, що ігнорує факт тертя при описі руху фізичних об´єктів". Я. Корнаї прямо використовує термін "тертя" для опису чинників, що перешкоджають оперативному укладанню угод між економічними агентами. На основі таких припущень можна зробити висновок про те, що чим ближче економіка до моделі загальної рівноваги Валь-раса, тим нижчий у ній рівень транзакційних витрат. І навпаки.

Транзакційний сектор економіки. У чому ж полягає науковий вклад, зроблений Нобелівським лауреатом Р. Коузом? Донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки у межах інституціональної структури, що приймалася як дана. Зусилля на пояснення цієї структури вважалися непотрібними або марними. Наприклад, існування організацій на зразок тих, які ми називаємо фірмами, сприймалося майже само собою зрозумілим. Зміни форм контрактів в економічній сфері також розглядалися як заданий факт, а юридичні закони і положення — як привнесене ззовні правило для економічної діяльності.

У 1937 p. P. Коузу вперше вдалося поставити і частково розв´язати питання, яке традиційною теорією навіть не ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок? Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, при якому можна не враховувати витрати на здійснення угод. Проте насправді, як показав Р. Коуз, такі витрати є і при укладанні кожної угоди необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, налагоджувати взаємозв´язки, ліквідовувати розбіжності. Ці витрати Р. Коуз назвав транз-акційними, або витратами використання ринкового механізму. Але якщо ці витрати реальні (а це справді так), то будь-яка господарююча одиниця стає перед вибором: чи оплачувати подібні витрати, чи ж дешевше і швидше виробляти необхідні їй товари та послуги самостійно?

У ході своїх досліджень Р. Коуз задумувався над тим, чому менеджери і робітники прагнуть працювати разом, замість того щоб купувати і продавати на ринку працю один одного? Відповідь вченого полягала в тому, що працюючи окремо, необхідно значно більше витрат на підготовку і виконання контрактів, в тому числі на організаційне управління цими процесами. Він довів, що традиційна основна мікроекономічна теорія була неповною, тому що не враховувала ці витрати (вона включала лише виробничі та транспортні).

Згідно з теорією вченого, саме вартість укладання і виконання контрактів та утримання організацій становить значну частину загальних ресурсів економіки. Коли такі організаційні витрати угод починають враховуватися, стверджує Р. Коуз, тоді можна просто та доступно пояснити саме існування фірм, різних корпоративних об´єднань, варіантів контрактів і навіть структуру фінансової системи. Об´єднавши різні типи витрат на організаційну діяльність і менеджерство, Р. Коуз проклав шлях до комплексного аналізу інститутів економічної системи та їх важливості.

Вчений також продемонстрував, що точність та сила аналізу можуть покращитися, якщо його здійснювати, оперуючи правами на використання товарів, а не самими товарами. Ці права, які називають майновими правами, можуть охоплювати повну власність, різні види прав користувачів або обмежені права певними пунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р. Коуз приходить до висновку, що визначення майнових прав та їх розподіл між людьми на основі закону, положень контрактів та інших правил безпосередньо впливають на економічні рішення та їх результат. Більше того, майнові права — це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки.

Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Р. Коуза, пояснити існування фірми, в якій алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом (за допомогою наказів, а не на основі цінових сигналів). Фірма буде існувати лише доти, доки вона реалізує функцію координації за менших витрат, ніж це досягалось би за ринкових угод. "Щоб мати ефективну економічну систему, — писав Р. Коуз, — необхідно j розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру" (тобто, всередині фірми). Р. Коуз стверджував, що це поєднання відшукується за допомогою конкуренції.

Таким чином, Р. Коуз запровадив у економічній теорії новий клас витрат, які отримали назву транзакційних (неокласична теорія знала два види обмежень — фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів). Ним же була здійснена спроба пояснити закономірності, що лежать в основі процесу виникнення і зростання фірми. Фірма зростає доти, доки економія на витратах, пов´язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов´язаних із використанням адміністративного механізму.

Пізніше до транзакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій.

У прес-бюлетені про присудження Нобелівської премії вчені Шведської королівської академії наук, високо оцінюючи це досягнення, зазначили, що Р. Коуз встановив новий набір "елементарних частинок" в економіці. Звичайно, пройшло багато років напруженої праці, аж поки Нобелівський лауреат заслужив серед економістів славу вченого з оригінальним поглядом на проблеми.

Сьогодні ми знаємо, що "Природу фірми" Р. Коуз задумав ще студентом, але надрукував лише через кілька років. У цьому важливому дослідженні він сформулював два питання, які рідко були об´єктами безпосереднього економічного аналізу і, отже, не мали чіткої відповіді. Зокрема: чому економічні організації представлені саме фірмами? 2) чому кожна фірма має свою певну величину?

Р. Коуз вирішив відійти від протореного шляху, по якому здійснювався пошук відповідей, а саме: аналізу здатності ціни товару координуватися з використанням ресурсів для нього. Адже та значна частина ресурсів, що витрачалася фірмою на адміністративну координацію дій з реалізації товару, цією теорією не враховувалася.

У процесі аналізу, шукаючи відповіді на свої запитання, вчений запропонував нове поняття витрати з діловодства. Це витрати на підготовку, початок та управління, пов´язані з виконанням контрактів, а також витрати на локальні заходи в межах фірми. Звичайно, в неї вони менші ніж за безпосередньої торгівлі на ринку. Якщо б витрати з діловодства були нульовими, фірми не виникали б. Увесь розподіл товарів проходив би на основі простих контрактів між людьми.

Згідно з теорією Р. Коуза, фірма характеризується свободою прийняття рішень, що формуються певною групою контрактів без дрібної регламентації усіх зобов´язань. Такі відкриті угоди дають дирекції можливість маневрування. Фактично фірма складається із цих багатьох контрактів, тобто не як сукупність людей і машин, а як сплетіння взаємовигідних умов. Формулювання Р. Коуза вже протягом більш як 50 років довело свою виняткову практичність і дало поштовх інтенсивній перевірці контрактних відносин, що характеризують фірму. Тепер зрозуміло: кожен тип фірми охоплюється певною структурою контрактів і відповідно спеціальним розподілом прав та обов´язків (майнові права). Праця Р. Коуза стала основою для стимулювання наукових досліджень у цій галузі мікроекономіки.

Розвиваючи аналіз Р. Коуза, сучасні економісти запропонували велику кількість варіантів визначення транзакційних витрат, які одночасно розглядаються як їх види. Навіть простий перелік наявних визначень розкриває зміст цієї категорії: "витрати з обміну правами власності", "витрати із здійснення та захисту контрактів", "витрати отримання вигод від спеціалізації та розподілу праці". Так, наприклад: О. Вільямсон робить акцент на витратах опортуністичної поведінки; Дж. Стіглер — на витратах отримання інформації; М. Дженсен та У. Меклінг — на витратах, що виникають в межах відносин "поручитель — виконавець" (principal-agent), перш за все — на витратах контролю за поведінкою виконавця; А. Алчіан та Г. Демсетц — на витратах координації між різноманітними ресурсами у процесі виробництва; Й. Барцель — на витратах вимірювання.

Найрадикальніше визначення належить напевне С. Ченгу: "У найширшо-му значенні слова "транзакційні витрати" складаються з тих витрат, існування яких неможливо собі уявити в економіці Робінзона Крузо". Оскільки процес виробництва і від Робінзона Крузо вимагає відомих витрат, то, значить, в економіці з двома і більше учасниками транзакційними витратами потрібно вважати всі витрати, що перевищують власні витрати виробництва та існують окрім них. Отже, чим сильніша в економіці інтенсивність обміну, тим вищий, за інших однакових умов, рівень транзакційних витрат.

Деякі автори з самого початку розглядають трансакційні витрати як неоднорідну за своїм складом категорію, яка охоплює витрати на отримання інформації про уподобання та можливості контрагентів, досягнення угоди, а також витрати на контроль за виконанням та захист досягнутих угод.

Так К. Менар розробив варіант класифікації, згідно з яким виділяються чотири типи транзакційних витрат (табл. 13.8).


У трактуванні Д. Норта транзакційні витрати "складаються з витрат на вимірювання цінних атрибутів того, що обмінюється, витрат на захист прав, нагляд за дотриманням угод і забезпеченням їх виконання". Ці витрати слугують джерелом соціальних, політичних та економічних інституцій.

У теоріях деяких економістів транзакційні витрати існують не тільки в ринковій економіці (Р. Коуз, К. Ерроу, Д. Норт), але і в альтернативних способах економічної організації, і, зокрема, у плановій економіці (С. Ченг, А. Алчіан, Г. Демсетц). Так, згідно з С. Ченгом, максимальні транзакційні витрати спостерігаються у плановій економіці, що зрештою визначає її неефективність.

У межах неоінституціональної теорії немає єдності у поясненні природи транзакційних витрат. Відомо щонайменше три варіанти пояснення, звідки і чому при здійсненні операцій виникають транзакційні витрати: підхід теорії транзакційних витрат; підхід теорії суспільного вибору; підхід теорії угод.

Класифікацію стосовно контрактного процесу, яка була запропонована Дж. Воллісом та Д. Нортом, можна охарактеризувати відповідно до розподілу усього процесу контрактації на три періоди: ex ante, ex interim, ex post:

витрати ex ante — це транзакційні витрати, що виникають до обміну, включають витрати на отримання інформації про ціни та можливі альтернативи, якість товару та надійність контрагента тощо;

витрати ex interim — це транзакційні витрати, що виникають у процесі обміну, складаються із витрат, пов´язаних із очікуванням у чергах, отриманням нотаріально завірених документів, страховки (наприклад, при купівлі автомобіля), здійсненням розрахунків тощо;

витрати ex post — це транзакційні витрати, що виникають після обміну і складаються із витрат на захист контрактів, перевірку їх виконання, контроль за якістю тощо.

Подібну класифікацію дає О. Вільямсон (табл. 13.9).


Побудова класифікації транзакційних витрат на основі етапів укладання контракту дає можливість внести ясність у питання про їх кількісну оцінку як на мікро-, так і на макроекономічному рівні. Наприклад, при укладанні угоди з найму квартири, що передбачає передачу власником квартири орендатору права користування, транзакційні витрати для орендатора набудуть таких форм:

витрати на пошук інформації про квартири, що здаються, про ціни на ринку житла: купівля спеціалізованих видань та дзвінки за оголошеннями або звернення до рієлтерської фірми, яка за комісійні самостійно підбере декілька варіантів, — витрати у грошовій формі та витрати часу;

витрати на ведення переговорів з власниками квартир, відібраними за результатами першого етапу укладання угоди про особливі умови оренди — витрати часу, які можуть бути перекладені на посередника й набути у цьому випадку грошової форми;

витрати на оцінювання якості житла під час відвідування відібраних квартир, які також можуть бути перекладені на посередника;

витрати на юридичне оформлення контракту про найом, його нотаріальне завірення — витрати у грошовій формі;

витрати на попередження опортунізму власника, що проявляється у прагненні змінити умови оренди, наприклад, збільшити орендну плату, — витрати часу, психологічні витрати;

витрати на захист переданого на термін дії контракту права користування квартирою у випадку, якщо власник висуває орендатору претензії з утримання квартири та (або) хоче достроково розірвати договір, — витрати часу та витрати у грошовій формі, пов´язані зі зверненням до суду.

Таким чином, кількісну оцінку транзакційних витрат, що виникають при оренді житла можна отримати або за допомогою аналізу доходів посередницьких фірм, або за допомогою суми безпосередніх грошових витрат та витрат часу, помножених на середню почасову заробітну плату.

Важливе місце в теорії транзакційних витрат займає дослідження проблеми опортунізму. Розглядають дві основні форми опортуністичної поведінки.

Ухиляння (shrinking) виникає тоді, коли працюють спільно (командою), але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе. При асиметрії інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає і стимул", і можливість працювати з неповною віддачею.

Здирство (holding-up) спостерігається у тих випадках, коли будь-який агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній команді і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається специфічним. У решти учасників тоді з´являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Небезпека здирства підриває стимул до інвестування у специфічні активи.

Економічна теорія прав власності

Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теорія прав власності пов´язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца. Саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміється вся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншими соціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями. Згідно з наявними визначеннями, права власності охоплюють не тільки матеріальні об´єкти, а й нематеріальні, наприклад — результати інтелектуальної діяльності.

Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або специфікація, прав власності. Чим чіткіше визначені та надійніше захищені права власності, тим тісніший зв´язок між діями економічних агентів та їхнім добробутом. Виходячи із легалізму як однієї із норм комплексу конституції ринку, можна сказати, що ця норма передбачає повагу та добровільне підпорядкування закону, який специфікує право власності. Економічним агентам вигідніше мати специфіковані права власності, ніж не мати будь-яких. Адже специфікація прав власності знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. Навпаки, протилежне явище — "розмивання" прав власності — має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

З погляду суспільства права власності виступають як правила гри, які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять пучки правомочності на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий "пучок" може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, інша — іншій і т.д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші придушують (шляхом заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін пучками прав власності за допомогою контракту, який виконує роль передавального каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як права власності та економічна організація. Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передачі, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж ці обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага та чим складніша структура транзакційних витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.

Яким же чином відбувається встановлення, або специфікація, прав власності? Кожна із правових традицій, яких на сьогодні налічується близько десяти (романо-германська правова сім´я, загальне право, мусульманське право, китайське право, африканське право, колишнє соціалістичне право), характеризується особливим поглядом на право власності та на процедуру його встановлення. Але, під кутом зору ринкових принципів взаємодії між економічними агентами, особливий інтерес становлять дві правові традиції — загальне право (common law) та цивільне, або романо-германське, право (civil law). Саме ці правові традиції і були джерелом формування ринку в європейських країнах. Загальне право — у Великобританії та її колоніях, у тому числі в США, романо-германське право — у країнах континентальної Європи. Відмінності міме двома традиціями істотні і стосуються багатьох аспектів.

По-перше, відрізняються самі джерела права. У романо-германському праві нові норми приймаються на основі дедукції із вже наявних законів: конституції, кодексів, простих законів, регламентів та декретів1. З іншого боку, у загальному праві центральну роль відіграє прецедент, під яким розуміються традиції та попередні рішення судів зі схожого питання. Наприклад, закріпити легально право власності можна і на основі доведення того, що претендент на це право здійснював його де-факто впродовж тривалого часу. Так, легальне право власності на землю закріплюється за її фактичним користувачем по закінченні періоду у 12—20 років, якщо за цей час ніхто інший не пред´явить обґрунтованіших претензій на власність.

По-друге, дві традиції істотним чином відрізняються роллю, яка відводиться судді в прийнятті юридичного рішення. Так, у романо-германському праві дії судді найкраще визначені терміном "підпорядкування закону", тобто його завдання зводиться до пошуку та використання тієї правової норми, яка найкращим чином описує спірну ситуацію. Загальне ж право надає судді велику свободу дії — він не тільки інтерпретатор чинної правової норми, але і певною мірою, через механізм прецеденту, її творець. Суддя повинен орієнтуватися на винесення справедливого рішення, у пошуку якого він може звертатися не тільки до чинних норм, але й до суб´єктивних критеріїв справедливості. Саме на допущенні суб´єктивного фактора будується механізм індивідуалізації судових рішень у загальному праві.

Але найцікавішою для нас відмінністю загального права від романо-германського права є саме трактування права власності. Починаючи з Кодексу Наполеона (1804), який ліг в основу цивільних кодексів Франції, Бельгії, Голландії, Італії, Іспанії, Португалії, ряду Балканських країн, право власності розглядається у романо-германській традиції як єдине, необмежене і неподільне. Це передбачає, що власником будь-якого ресурсу може бути лише одна людина, яка наділена трьома основними правомочностями: 1) правом володіння (abusus); 2) правом користування (usus fructus); 3) правом розпоряджання (usus).

У країнах романо-германського права по-різному визначаються основні правочинності. Так, у Франції вони зводяться до двох — власник користується та розпоряджається речами найбільш абсолютним чином. У межах цивільного права ситуація, коли право власності на один і той самий ресурс розділялося між двома і більше суб´єктами, виключалася як пережиток феодалізму та характерного для нього делегування власником землі, королем, прав користування нею своїм васалам.

З іншого боку, загальне право виходить із концепції власності як складного пучка правомочностей, до того ж, правомочності на один і той же ресурс можуть належати різним людям. Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли у кожної правомочності є свій виключний власник, а доступ до неї у інших суб´єктів обмежений. Так, один із варіантів визначення "пучка правомочностей" пропонує англійський юрист А. Оноре (табл. 13.10).

Необхідно зазначити, що не всіх власників перелічених правомочностей можна назвати власниками. Швидше власником буде той, кому належить комбінація, що охоплює одну або декілька основних правомочностей (перші п´ять). Так, досить часто до основних елементів пучка прав власності відносять: 1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на користування ресурсом; 3) право на отримування від нього доходу; 4) право на передачу всіх попередніх правомочностей.

Зрозуміло, що чим ширший набір правомочностей, закріплених за ресурсом, тим вища його цінність.

Ще одна можлива трудність у розумінні підходу А. Оноре щодо пучка правомочностей полягає у тому, що зміст правомочностей у цивільному та загальному праві різний. Фактично три основні правомочності цивільного права представлені в класифікації А. Оноре тільки у деталізованішому і розгорнутішому вигляді. Наприклад, право розпоряджання у цивільному праві охоплює право на залишкову вартість, право на перехід у спадок або за заповітом, а право користування — право привласнення. У цивільному праві допускається також передача власником частини своїх правомочностей іншим особам, наприклад, у межах договору оренди. Тобто, у загальному праві у однієї і тієї ж речі власників може бути багато, тоді як у цивільному праві власник завжди один, і саме на сторожі його інтересів стоїть закон.

Таким чином, підхід загального права до специфікації права власності більш гнучкішій та еластичніший, що робить його особливо ефективним при укладанні складних угод на ринку, здійсненні будь-яких складних взаємодій між індивідами з приводу використання ресурсів. Наприклад, складна конфігурація виникає при трастовому управлінні власністю, лізингу, франчайзингу та інших сучасних формах організації комерційної діяльності.

Принциповою тезою неоінституціональної теорії є те, що специфікація прав власності не безкоштовна, а часом навіть потребує значних витрат. Ступінь її правильності залежить від балансу вигід та витрат, що супроводжують визначення та захист тих чи інших прав. Це означає, що будь-яке право власності є проблематичним: у реальній економіці воно не може бути визначене з вичерпною повнотою, а отже, — і абсолютно надійно захищене. Специфікація прав власності — це завжди питання міри.

На відміну від традиційної неокласичної теорії, у якій звичайно передбачались ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціональна теорія пішла далі. Вона не обмежилась визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а піддала порівняльному аналізу різноманітні правові режими — спільної, приватної та державної власності.

Права власності та державна монополія. Проблему права як важливу та актуальну для ефективного і стабільного функціонування всієї ринкової системи розглядав також і Р. Коуз. "Вочевидь, що ринки, як вони сьогодні існують, — пише він, — для своєї діяльності потребують більшого, ніж приміщення, у якому відбувається купівля-продаж. Вони потребують також закріплення правових норм, які б визначали права та обов´язки тих, хто здійснює транзакції у цих приміщеннях"1.

Великі труднощі Р. Коуз бачить тоді, коли приміщень і їх власників багато, та інтереси кожного різні, оскільки це має місце у роздрібній та оптовій торгівлі. У тих випадках, коли встановлення та підтримання приватної системи правових норм виявляється дуже важкою справою, діяльність на цих ринках має залежати від правової системи держави.

Впродовж 50—70-х та наступних років XX ст. особливу увагу Р. Коуза привертала проблема державного втручання в економіку, у тому числі — державної монополії. Цю проблему він знову вирішив парадоксально і значимо, особливо для останніх десятиліть XX ст., коли почала зростати роль ринкових методів організації та координування економіки.

Парадоксальність була в самому прикладі, за допомогою якого він аналізував можливості ринку, що були альтернативні державній монополії. У 1974 р. Р. Коуз видав статтю з оригінальною назвою "Маяк в економічній теорії". Вибір прикладу визначався тим, що вся економічна література XIX та XX століть, у тому числі і такий визнаний авторитет, як П. Семюелсон, використовувала його для доведення абсолютної, безапеляційної неминучості існування у цій галузі державної монополії й такої ж абсолютної неможливості передачі маяків у приватну власність. "Цей приклад, — пише Р. Коуз, — часто використовується як приклад послуги, яку повинен надавати уряд, а не приватне підприємство. Очевидно, економісти мають на увазі при цьому, що неможливість гарантувати отримання плати за послугу з власників суден, які виграють від існування маяка, робить для будь-якої приватної фірми чи окремої людини невигідними його будівництво та утримання"2. Але Р. Коуз припустив, що швидше за все жоден із прибічників таких поглядів не вивчав дійсного обслуговування маяків, ніколи не здійснив вичерпного аналізу системи фінансування та управління маяками.

Існуючий підхід Р. Коуз вважав неправильним. "Я думаю, що нам необхідно прагнути до узагальнень, які б допомагали знайти найкращі способи організації та фінансування. Але такі узагальнення будуть малокорисними, якщо вони не зможуть опертися на знання того, як насправді здійснюється такого роду діяльність у різних інституціональних межах. Такі дослідження допоможуть нам виявити, які фактори важливі для загального результату, а які — ні, і вже на основі цього зможуть виникнути узагальнення, що опираються на міцний ґрунт. Ці дослідження можуть слугувати й іншій цілі — показати нам багатство та різноманіття соціальних альтернатив, між якими ми можемо вибирати".

У зв´язку з цим Р. Коуз робить невелике дослідження Британської служби маяків та її історії, в результаті якого приходить до таких висновків. "Історія ранніх періодів цієї служби показує, що всупереч переконанню багатьох економістів послуги маяків можуть забезпечуватися приватними підприємцями. У ті дні купці та судновласники могли просити у Корони для окремої людини дозволу на будівництво маяка та стягування (обумовленого) мита з суден, які отримають вигоду від його існування. Приватні власники будували, управляли, підтримували та володіли маяками, вони могли їх продавати або заповідати у спадок. Роль уряду була обмежена створенням прав власності на маяки та підтриманням цих прав (курсив наш. — Авт.). Мито збирали у портах агентів власників маяків. Проблема примусу до сплати мита стояла для них так само, як і для будь-якого постачальника товарів та послуг судновласнику. Права власності були незвичні тільки тим, що у них як умова обумовлювалась ціна — величина мита". Р. Коуз робить висновок, що економістам не слід посилатися на маяки як на приклад послуги, яку може надавати тільки уряд, а їм необхідно підшукати інший, надійніший, приклад. Однак таких прикладів, завдяки теорії прав власності, ставало все менше.

Ще у 50-ті роки Р. Коуз висунув та обґрунтував ідею про можливості створення радіомовного ринку. Вважалось загальноприйнятим, що без державного контролю в ефірі запанує хаос — станції, що конкурують, почнуть працювати на однакових хвилях, створюючи одна одній перешкоди. Р. Коуз у цьому засумнівався. Справжня причина можливості такої невпорядкованості в радіо-ефірі, стверджував він, — відсутність прав приватної власності на електромагнітні хвилі різної частоти. Якщо такі права будуть встановлені, виникне ефективний ринок, і потреба у державному контролі відпаде. Виступаючи у 1959 р. перед Федеральною комісією з комунікацій, Р. Коуз запропонував таку схему: комісія організує аукціон з продажу прав на мовлення на тих чи інших частотах, передає виручені кошти до казни, радіомовні компанії стають надалі підпорядкованими дисципліні ринку.

Проблема вимірювання транзакційних витрат

Найважливішою характерною ознакою транзакційних витрат вважається те, що-вони дають можливість значної економії на масштабах: транзакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто у міру того, як обсяг випуску в секторі збільшується, питомі витрати на одну операцію зменшуються. Сталі компоненти є в усіх видах транзакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яке число осіб підпадає під дію: одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно розповсюджуватися на інші райони з малими додатковими витратами. Тому зростаюча "ринковість" господарства може збільшувати прибуток на душу населення навіть за відсутності технічного прогресу за рахунок економії транзакційних витрат на масштабах ринку.

Як уже було зазначено, транзакційні витрати — центральна пояснювальна категорія теорії прав власності. її прихильники розглядають будь-які соціальні інститути як засоби економії транзакційних витрат. Будь-якій економічній організації відповідає особлива конфігурація транзакційних витрат.

Саме відносними відмінностями у рівнях та структурі транзакційних витрат пояснюють теоретики прав власності все різноманіття форм господарського та соціального життя.

Альтернативні економічні інститути володіють порівняльними перевагами в економії на різних категоріях транзакційних витрат, і їх співіснування пов´язане саме з цим. Так, механізм ринкової координації порівняно ефективніший в економії інформаційних витрат; такі організації, як фірма, дають великий виграш у тому, що стосується витрат з ведення переговорів; поряд із цим ієрархічні структури — добре підґрунтя для опортуністичної поведінки. Загалом, ринкові інститути мають тенденцію до економії на витратах на опортунізм, тоді як адміністративні інститути мають тенденцію до економії на витратах на ведення переговорів, іх впливи на витрати з захисту прав власності більші за амбівалентні. У той час як ринкові інститути мають велику перевагу завдяки самозацікавленості агентів із захисту прав власності, адміністративним рішенням може сприяти економія на масштабах.

Дослідна стратегія теоретиків прав власності звичайно зводиться до порівняння альтернативних механізмів координації економічної діяльності й пояснення нетрадиційних видів ділової практики варіаціями в транзакційних витратах. Наголос на зіставному аналізі пов´язаний з тим, що, за загальним визнанням, транзакційні витрати не піддаються прямому вимірюванню.

Єдину спробу кількісно оцінити рівень транзакційних витрат на матеріалах економіки США зробили професори Дж. Волліс та Д. Норт. Для оцінювання транзакційних витрат на макроекономічному рівні вони запропонували використати поняття транзакційного сектору, до якого віднесли оптову та роздрібну торгівлю, страхування, банківський сектор, операції з нерухомістю, витрати на апарат управління у інших галузях, витрати держави на судову та правоохоронну діяльність (державний транзакційний сектор). У 1986 р. Дж. Волліс та Д. Норт вперше визначили загальну частку транзакційних витрат у ВНП США.

Основою аналізу є запропоноване ними розмежування між трансформаційними (пов´язаними з фізичним впливом на предмет) і транзакційними витратами: "трансформаційні витрати — це витрати, пов´язані з перетворенням витрат у готову продукцію, витрати зі здійснення трансформаційної функції". І трансформаційні, і транзакційні витрати визнаються продуктивними, їх подібність передбачає, що економічні агенти прагнуть мінімізувати загальну суму тих і інших витрат, а отже, не роблять між ними відмінності.

Для визначення витрат транзакцїі Дж. Волліс і Д. Норт користуються таким критерієм: з погляду споживача, цими витратами є всі його витрати, вартість яких не входить в ціну, що сплачується продавцеві; з погляду продавця, цими витратами є всі його витрати, яких він не мав би, якби продавав товар самому собі.

Наприклад, при купівлі будинку транзакційні витрати покупця будуть визначатися наймом юриста, часом, затраченим на огляд будинків, збором інформації про ціни. Для продавця такі витрати будуть складатися з витрат на рекламу, найм агента з продажу нерухомості, витрат часу при показі будинку тощо. При цьому акт купівлі-продажу може потребувати повторних операцій і на стороні покупця, і на стороні продавця: скажімо, найм юриста або найм агента з продажу нерухомості. Тому в складі транзакційних витрат автори виділяють ринковий компонент. Ту частину витрат, яка має явну вартісну оцінку на ринку, вони називають транзакційними послугами.

На цій основі ними було зроблено розрахунок динаміки частки транзакційного сектору в економіці США. Загальний обсяг транзакційних витрат складається з двох частин. По-перше, це послуги транзакційного сектору, до якого належать галузі, продукція (послуги) яких розглядається як така, що має транзакційне призначення, оптова і роздрібна торгівля, страхування, банківська справа та ін. По-друге, це транзакційні послуги, що надаються всередині трансформаційного сектору.

Для їх вартісного оцінювання автори скористалися величиною фонду компенсації праці невиробничих працівників відповідних галузей. Умовно кажучи, це витрати на апарат управління у промисловості, сільському господарстві та інших підрозділах трансформаційного комплексу.

Межа між двома секторами проводиться авторами швидше умовно, ніж на основі якихось чітких критеріїв, що, проте, визнають і вони самі.

За підрахунками Дж. Волліса та Д. Норта, частка у ВВП США транзакцій-них послуг, що надаються приватним сектором, зросла з 23 % — у 1870 р. до 41 % — у 1970 p.; у державному: з 3,6 % — у 1870 р. до 13,9 % — у 1970 p., що у підсумку становило зростання з 26,6 % ВНП у 1870 р. до 54,9 % ВНП у 1970 р. (табл. 13.11), але частина цього зростання протягом століття була відображенням переміщення транзакційних витрат із неринкової сфери на ринок, а друга частина становить реальне інвестування ресурсів. Транзакційні витрати на одиницю національного продукту зменшилися, у тому числі в зв´язку з випереджальним зростанням державного транзакційного сектору. Частка транзакційних витрат у сучасній американській економіці сягає 45 % ВВП, тобто майже 4 трлн дол., оскільки ВВП США наприкінці минулого тисячоліття вже перевищив 8 трлн дол. і становить близько третини світової його величини.

Розширення транзакційного сектору Дж. Волліс та Д. Норт називають структурним зсувом надзвичайної важливості. Справа в тому, що зниження транзакційних витрат із розрахунку на одну операцію (тобто їх реального рівня) відкриває шлях подальшому поглибленню спеціалізації і розподілу праці: ресурси товариства, що направляються на специфікацію та захист прав власності, були настільки ефективні, що це зробило можливим гігантський розквіт контрактних форм, які заповнили нашу сучасну економіку і які є ключем до пояснення контрасту між високорозвиненими країнами і країнами третього світу.

Дж. Волліс і Д. Норт виділяють три головні причини зростання транзакційного сектору, що лежали в основі підвищення його частки в економіці США: 1) поглиблення спеціалізації та розподілу праці; 2) технічний прогрес у промисловості та у транспортній галузі, що супроводжувався збільшенням кількості та розміру фірм; 3) посилення ролі уряду у його відносинах з приватним сектором.

Значення витрат зі специфікації та правового захисту контрактів зростало у міру розширення ринку та посилення процесу урбанізації. На зміну особистому обміну міме контрагентами, що добре знають один одного, прийшов безособовий обмін, який потребує детального визначення умов операції і розроблених механізмів правового захисту. Зниження частки транзакційних витрат почалося в середині XIX ст. у зв´язку з розвитком мережі залізниць, що підготувало ґрунт для урбанізації населення і розширення ринків. Внаслідок більшої товарної різноманітності та послаблення особистих контактів економічні агенти збільшили свої витрати на пошук і обробку ринкової інформації. Використання капіталомістких технологій виправдане тільки за досить значних масштабів виробництва, що потребує ритмічного надходження сировини й матеріалів і налагодженої системи збуту. Скорочення витрат і підвищення швидкості транспортування зробили можливим перехід до таких великих організацій. Завдяки цьому більший потік транзакцій став здійсню* ватися не лише через ринок, але і безпосередньо всередині фірм.

Аналіз Дж. Волліса та Д. Норта цікавий тим, що він розкриває всю не-однозначність джерел розширення транзакційного сектору. Зростання транзакційного сектору може відбуватися: 1) при простому переміщенні транзак-ційних послуг із неринкової сфери на ринок; 2) при зниженні вартості одиничної транзакції (за рахунок економії на масштабах або кращої специфікації та захисту прав власності державою), якщо еластичність попиту на транзакційні послуги за ціною більша за 1; 3) при постійній вартості транзакційних послуг або такій, що підвищується, якщо це підвищення перекривається економією на витратах виробництва у трансформаційному секторі внаслідок науково-технічного прогресу; 4) при подорожчанні процесу обміну внаслідок неефективного перерозподілу прав власності, здійснюваного державою.

Таким чином, роль держави суперечлива: вона здатна бути причиною як занепаду, так і процвітання нації. Але межі її можливостей як у тій, так і в іншій якості будуть неоднакові в умовах різних правових режимів власності.

Теорія контрактів та постконтрактний опортунізм

Теорія контрактів. Якщо в моделях загальної рівноваги були наявні лише ідеальні контракти, у яких всі можливі події були враховані наперед, то інтерес економістів до реально наявних контрактів стимулювали роботи Р. Коуза. Деякі угоди можуть здійснюватися миттєво, безпосередньо на місці. Не дуже часто передача прав власності має відстрочений характер, становлячи тривалий процес. У таких випадках контракт перетворюється на обмін обіцянками й обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження використовуються добровільно. Контракт (договір) — угода про обмін правомоч-ностями та їхній захист, що є результатом свідомого та вільного вибору індивідів у заданих інституціональних межах.

Є багато контрактних форм: явні та неявні контракти, коротко та довгострокові, індивідуальні й ті, що не потребують третейського захисту, та інші. Серед типів контрактів виділяють контракт про найм та контракт про продаж.

Згідно з неоінституційним підходом, вибір типу контракту завжди диктується міркуваннями економії транзакційних витрат. Контракт виявляється тим складнішим, чим складніші блага, що залучаються до обміну, і чим складніша структура транзакційних витрат, що належать до них.

Які ж інституціональні межі дають можливість укладати контракти з урахуванням індивідуальних особливостей ставлення людей до природних (у розумінні їх обумовленості природою) ризику та невизначеності? Шукані інституціональні межі задаються контрактом про найм, який дає змогу одній із сторін угоди відмовитися від свого права вільного вибору стратегії дій у майбутньому, отримуючи право на гарантований дохід незалежно від впливу на результати взаємодії природних факторів. Але при цьому учасник контракту, що є противником ризику, відмовляється від претензій на отримання більшого доходу у випадку сприятливого збігу обставин.

Контракт про найом — угода між індивідом, нейтральним до ризику, і противником ризику, що визначає коло завдань, які можуть бути реалізовані у майбутньому в процесі виконання контракту. При цьому противник ризику передає індивіду, нейтральному до ризику, право контролю над своїми діями.

Свою назву контракт про найом отримав у зв´язку з моделлю взаємодії найманого робітника та роботодавця, у якій найманий робітник передбачається противником ризику, а роботодавець — нейтральним до ризику. Якою б не була ринкова кон´юнктура та попит на продукт, що виробляється найманим робітником, він отримує фіксовану винагороду. До того ж у самому контракті не уточнюється, за виконання яких дій найманий робітник отримує винагороду, характер цих дій з´ясовується у міру виникнення тієї чи іншої ситуації, обумовленої природними факторами. Фактично контракт про найм фіксує лише необхідність підпорядкування найманого робітника рішенням роботодавця.

Альтернативою контракту про найм є контракт про продаж.

Контракт про продаж — угода між індивідами, однаковою мірою нейтральними до ризику, що визначає коло завдань, які будуть реалізовані у майбутньому в процесі виконання контракту. У цьому контракті обумовлюються не сукупність можливих завдань, а конкретні завдання для виконання, визначені на основі відомої ймовірності настання непідконтрольних для учасників контракту подій, за яких виконання цих завдань максимізує корисність учасників угоди. Таким чином, контракт про продаж може укладатися лише за умови, що обидві його сторони нейтральні до ризику й готові змиритися з тією можливістю, що очікувані події не настануть і зафіксовані в контракті завдання виявляться неадекватними ситуації, що складається.

Отже, контракт про продаж регулює відносини міме індивідами, що однаково ставляться до ризику, однаково нейтральних до ризику людей.

З іншого боку, контракт про найм описує інституціональні межі взаємодії людей, які по-різному ставляться до ризику (нейтральних до ризику та його противників). Противники ризику (наймані робітники) добровільно відмовляються від свого права вільного вибору стратегії дій у майбутньому, враховуючи вплив природних факторів на користь роботодавців, які нейтрально ставляться до нього. Відбувається добровільне делегування права контролю над визначеним у контракті видом діяльності індивіда. Подібно до делегування права розпоряджання ресурсом, індивід може делегувати право контролю над власними діями. Тим самим ще раз підтверджується, що права власності як норма легалізму — це лише один із різновидів у сукупності норм, що регулюють взаємовідносини між людьми, та прав і обов´язків, які виникають на їх основі. Про добровільне делегування контролю можна говорити лише тоді, якщо індивід зберігає за собою право контролю своїх дій, що виходять за межі контракту, а також може повернути собі делеговане право контролю щодо закінчення терміну дії контракту.

Постконтрактний опортунізм. Позитивні транзакційні витрати мають наслідки. По-перше, із-за них контракти ніколи не можуть бути повними: учасники угоди будуть нездатні наперед передбачити взаємні права та обов´язки на всі випадки життя і зафіксувати їх у контракті. По-друге, виконання контракту ніколи не може бути гарантоване напевно: учасники угоди, схильні до опортуністичної поведінки, можуть намагатися ухилятися від її умов.

Ці проблеми: як пристосовуватися до несподіваних змін та як забезпечити надійність виконання прийнятих зобов´язань — виникають перед будь-яким контрактом. Щоб успішно вирішувати їх, економічні агенти, за висловом О. Вільямсона, повинні обмінюватися не просто обіцянками, а обіцянками, які заслуговують на довіру (credible commitments). Звідси — потреба у гарантіях, які б, по-перше, полегшували адаптацію до непередбачуваних подій впродовж терміну дії контракту, і, по-друге, забезпечували його захист від опортуністичної поведінки. Аналіз різноманітних механізмів, що спонукають чи примушують до виконання контрактних зобов´язань, зайняв одне із провідних місць у неоінституціональній теорії. Найпростіший із таких механізмів — звернення до суду. Але судовий захист спрацьовує далеко не завжди. Дуже часто ухиляння від умов контракту не піддається спостереженню чи є таким, що неможливо довести у суді. У цьому випадку, економічним агентам не залишається нічого іншого, як захищати себе самим, створюючи приватні механізми врегулювання контрактних відносин (private orderings).

З одного боку, можна спробувати так перебудувати саму систему стимулів, щоб усі учасники були зацікавлені у дотриманні умов контракту — не тільки в момент його укладання, але і в момент виконання. Це можна зробити за допомогою таких засобів: надання застави, піклування про підтримування репутації, публічних заяв про взяті зобов´язання тощо. Все це стримує постконтрактний опортунізм. Наприклад, якщо інформація про будь-яке порушення відразу ж стає загальновідомою, загроза втрати репутації та спричинених цим збитків зупиняє потенційних порушників. Контракт у такому випадку стає самозахищеним (self-enforced), зрозуміло, лише у певних межах.

З іншого боку, можна домовитися про якісь спеціальні процедури, призначені для контролю за ходом виконання угоди (звернення у спірних випадках до авторитету третьої особи — арбітра — або проведення регулярних двосторонніх консультацій). Якщо учасники зацікавлені у підтримуванні довгострокових ділових стосунків, вони будуть намагатися долати можливі труднощі такими позаюридичними способами. Різні контрактні форми підпадають під дію різних "регуляційних структур".

У примітивних суспільствах навіть найпростіший обмін мав особовий характер, передбачив тісну мережу довгострокових неформальних стосунків між учасниками. Лише так можна було уникнути небезпек опортуністичної поведінки. Але у міру вдосконалення юридичних та організаційних інструментів, які контролюють хід виконання контрактів, відносно прості угоди набули безособового та формалізованого характеру. Одночасно до складних, взаємних, контрактів потрапляли все складніші угоди, які раніше були взагалі неможливі із-за недозволено високих транзакційних витрат. Такі результати дає аналіз, збагачений поняттями прав власності, транзакційних витрат та контрактних відносин.

Теорема Коуза

Аналіз основних характеристик фірм став підґрунтям для більш загальних висновків, які стосуються інституціональної структури економіки. Сам Р. Коуз заклав основу для цього на наступній стадії своєї наукової діяльності. Працюючи у Чиказькому університеті, він розробив теорію, яку спеціалісти вважають революційною з погляду наукового підходу до прав власності. Заснований ним напрям економічної науки отримав назву "проблеми соціальної вартості". Саме так — "Проблема соціальних витрат" (I960) — називається друга його важлива праця.

Для обговорення її рукопису у Чиказькому університеті було скликано спеціальний семінар за участю двох десятків видатних теоретиків на чолі з М. Фрідманом. Історія цього обговорення стала легендою. Перед початком дискусії за сформульовану в цій праці теорему Коуза було подано один голос (самого автора), "проти" — 20. Почалося все з одностайних заперечень йому, але в розпалі полеміки М. Фрідман, "повернувши гармати на сто вісімдесят градусів", пішов у атаку на критиків Р. Коуза. По завершенні обговорення всі голоси вже були "за". Учасники семінару згадують про цю полеміку як про одну із найдраматичніших та чудових подій в "їхньому житті і до цього часу жалкують за тим, що не здогадалися записати хід дискусії на магнітофон.

Праця Р. Коуза була спрямована проти панівної в економічній теорії тенденції всюди, де тільки можна, шукати так звані "провали ринку" та закликати до державного втручання з метою їх подолання. У ній він дав також новий поворот дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Вчений запропонував поняття витрат на досягнення та підтримку угод між економічними агентами, положення про права або майнові права. Результати проведеного ним аналізу доводять, що велика кількість законів не має реального значення при нульових витратах із діловодства. Ця теза є паралеллю до висновку у статті "Природа фірми", що фірми за тих же умов — непотрібні. Усі взаємостосунки можуть здійснюватися шляхом простих угод без адміністративного втручання, тобто безпосередньо через ринок.

Це привело Р. Коуза до такого висновку: витрати з діловодства ніколи не дорівнюють нулю. Що насправді пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм, або точніше — інституціональну структуру економіки можна пояснити відносними витратами на різні інституціональні угоди у поєднанні з зусиллями сторін на підтримання мінімуму загальних витрат.

Ці висновки, що підтверджують радикальний вплив витрат із діловодства, — основний результат аналізу Р. Коуза. Якоюсь мірою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства отримав назву теореми Коуза. Вперше вчений висунув передбачення, котре згодом перетворилося в теорему Коуза, у статті "Федеральна комісія зв´язку" (жовтень 1959 р.). У цій теоремі стверджується: якщо права власності чітко визначені й транзакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності.

Таким чином, висунуто парадоксальне положення: за відсутності витрат на укладання угод структура виробництва залишається тією ж незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Свою теорему Р. Коуз доводив на багатьох прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя. Сам вираз "теорема Коуза", як і перше її формулювання, були введені в обіг відомим економістом Дж. Стіглером, хоча він і посилався на вище згадану статтю Р. Коуза. Нині теорема Коуза вважається одним із найбільш яскравих досягнень економічної думки повоєнного періоду.

Висновки з приводу зазначених витрат роблять зручнішим аналіз реальних умов. Дослідження некомерційних організацій, державних закладів і підприємств за допомогою такого підходу показали, наскільки широке в реальності коло питань, до яких можна ефективно застосувати теорему Коуза.

У другій половині XX ст. у зв´язку з початком становлення у США та інших найбільш високорозвинутих країнах постіндустріального суспільства, зміни структури виробництва та структури зайнятості зростає роль та значення сфери послуг, у тому числі інформаційних. У зв´язку з цим виникає необхідність встановлення прав власності для створення ринків, на яких об´єктами є такі, що фізично не спостерігаються або майже не спостерігаються.

Необхідність встановлення прав власності для створення таких ринків, теоретично була обґрунтована Р. Коузом у статтях "Проблема соціальних витрат" та "Замітки до проблеми соціальних витрат", у яких він прагнув спростувати панівну в економічній науці концепцію, яка здавалась абсолютно істинною, де тільки можна відшукувати так звані "провали ринку" та закликати до державного втручання для їх подолання. Необхідно зазначити, що теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Цікаво розглянути приклади негативних та позитивних екстерналій.

Одними із таких явних "провалів ринку", як приклади негативних екстерналій, і вважались ситуації із зовнішніми ефектами, наприклад, шум аеродрому, що порушує спокій навколишніх жителів, дим із заводських чи фабричних труб, що отруює повітря на сусідніх фермах і яким змушені дихати люди, що там мешкають; забруднення річок стічними водами тощо. Ринок тут не спрацьовує тому, що ринкові агенти, вибираючи тип технології та визначаючи обсяг виробництва, не рахуються зі збитками, яких вони завдають іншим.

Прикладами позитивних екстерналій є: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих; установлення індивідуального ліхтаря у дачному провулку тощо. Існування екстерналій призводить до розходження між приватними і соціальними витратами (соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат та екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах — соціальні витрати нижчі від приватних.

Для подолання збитків у таких ситуаціях у сучасному світі прийнятним і звичним стало запровадження державою спеціального податку на тих, хто породжує зовнішні ефекти, та встановлення контролю за їх діяльністю.

Так, згідно з дослідженнями А. Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це "провали ринку", оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати призводить або до надвиробництва благ з негативними екстерналіями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на "провали ринку" служили для А. Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку: він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстерналь-них вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Саме проти позиції А. Пігу щодо державного втручання й була спрямована теорема Коуза. На думку Р. Коуза, в умовах нульових транзакційних витрат (а саме із цих умов і виходила стандартна неокласична теорія) ринок сам зуміє впоратись із зовнішними ефектами. Отже, Р. Коуз обґрунтував інший підхід.

По-перше, зовнішні ефекти мають двоякий характер. Фабричний дим завдає збитків фермерам, але заборона на викиди в атмосферу обертається збитками для власника фабрики, а отже, і для споживачів її продукції. З економічного погляду, мова має йти не про те, "хто винен", а про те, як мінімізувати величину сукупних збитків.

По-друге, якщо права власності чітко визначені, а транзакційні витрати малі, ринок у змозі самостійно, без участі держави усувати зовнішні ефекти: зацікавлені сторони зможуть самостійно досягти найраціональнішого рішення. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності — фермери на чисте повітря чи власник фабрики на його забруднення. Учасник, здатний отримати із володіння правом більшу вигоду, просто викупить його у того, для кого воно становить меншу цінність.

По-третє, навіть тоді, коли транзакційні витрати великі й розподіл прав власності впливає на ефективність виробництва, державне регулювання не обов´язково становить найкращий вихід зі становища. Необхідно ще довести, що витрати державного втручання будуть менші за витрати, пов´язані з "провалом ринку". А це, на думку Р. Коуза, найвищою мірою сумнівно.

Таким чином, висувалося парадоксальне положення — за відсутності витрат після укладання угод структура виробництва залишається тією самою, незалежно від того, хто якими ресурсами володіє. Уявімо собі, що по сусідству розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші від соціальних. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Р. Коуз доводить зворотне: якщо закон дозволяв фермеру і господарю ранчо добровільно дійти згоди з приводу спашу, тоді втручання держави буде не потрібне: все вирішувалося само собою. Припустімо, оптимальні умови виробництва, в яких обидва учасники досягають максимуму сукупного добробуту, полягають у тому, що фермер збирає зі своєї ділянки врожай 10 ц зерна, а господар ранчо відгодовує 10 корів. Але ось ранчер вирішує завести ще одинадцяту корову. Чистий прибуток від неї становитиме 50 доларів. Водночас це призведе до збільшення навантаження на пасовище і неминуче виникне загроза спашу для фермера. Через цю додаткову корову буде втрачено врожай у розмірі 1 ц зерна, який би дав фермеру 60 доларів чистого прибутку.

Розглянемо перший випадок — правом не допускати потрави володіє фермер. Тоді він вимагатиме від власника тварин компенсацію, не меншу ніж 60 доларів. А прибуток від одинадцятої корови — лише 50 дол. Висновок: ранчер відмовиться від збільшення стада і структура виробництва залишиться незмінною (а отже, ефективною) — 10 ц зерна і 10 голів тварин.

У другому випадку права розподілені так, що господар ранчо не несе відповідальності за потраву, проте у фермера залишається право запропонувати ранчеру компенсацію за відмову від вирощування додаткової корови. Розмір "викупу", за Р. Коузом, становитиме від 50 дол. (прибуток фермера від десятого центнера зерна). При такій компенсації обидва учасники будуть у виграші, а ранчер знову ж таки відмовиться від вирощування "неоптимальної" одиниці тварин. Структура виробництва не зміниться.

Остаточний висновок Р. Коуза такий. І в тому випадку, коли фермер має право на стягнення штрафу з ранчера, і в тому випадку, коли право потрави залишається за ранчером (тобто при будь-якій розстановці прав власності), результат виявиться однаковим — права все одно переходять до тієї сторони, яка цінує їх вище (у даному випадку — до фермера), а структура виробництва залишається незмінною й оптимальною. Сам Р. Коуз з цього приводу пише так: "Якщо б усі права були ясно визначені і запропоновані, якби транз-акційні витрати дорівнювали нулю, якщо б люди погоджувались суворо дотримуватись результатів добровільного обміну, то ніяких екстерналій не було б". "Провалів ринку" у цих умовах не відбувалося б, і у держави не було б ніяких підстав для втручання з метою коригування ринкового механізму.

Отже, Р. Коуз запропонував принципово нове вирішення однієї із центральних проблем XX ст. — проблеми оптимального поєднання "свідомого контролю" та ринкового регулювання економіки. Це перш за все — врахування транзакційних витрат, а отже — встановлення інших зв´язків між ринком та державою. Американський економіст зовсім не заперечував загальноприйнятого положення, що сучасний ринок потребує допомоги держави, але ця допомога має надаватися не шляхом встановлення державного контролю, а шляхом створення умов, і перш за все правових, що давали б змогу ринковому механізму самому вирішувати ті нестандартні ситуації, які породжує сучасна цивілізація.

Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Р. Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами та вигодами) з´являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія