Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

12.2.1. Ідейно-теоретичні витоки та сутність неолібералізму


Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб´єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:
обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
заперечення будь-якого розширення державного втручання;
захист конкурентних принципів господарювання;
обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;
розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;
підтримка політики вільної торгівлі.
Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.
По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.
По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.
По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.
По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об´єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму.
Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи).
У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.
У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. У 30-ті pp. XX ст. з метою протидії засиллю кейнсіанських ідей регулювання економіки в деяких країнах були створені неоліберальні центри, функціями яких стала розробка альтернативних заходів державного втручання в економіку, що сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку на відміну від кейнсіанського активного державного втручання. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової економічної реальності, а значить, про започаткування нового етапу його розвитку.
Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898—1984), професор Лондонської школи економіки та один з керівників популярної у фінансових колах газети "Financial Times", який вдало поєднував наукову, викладацьку і практичну діяльність. Саме Л. Роббінсу належить хрестоматійне неокласичне визначення предмета економічної теорії:
людська поведінка як відношення між заданими цілями й обмеженими ресурсами, що мають альтернативні можливості використання.
Показово, що це формулювання з´явилося у роботі "Нарис про природу й значення економічної науки" (1932) в період розпалу світової економічної кризи 1929—1933 pp.
Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним об´єктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків. В економічній науці процедура визначення базових положень інша, адже повно-масштабний контрольований експеримент в економіці, а тим більше його повторення, є малоймовірним, а індуктивне узагальнення історичних даних не завжди приводить до формування теорії. Але якою є ця процедура формування основних положень?
Л. Роббінс, визначаючи її, сформулював основи доктрини апріоризму: "Твердження економічної теорії, як і будь-якої іншої наукової теорії, природним шляхом дедуктивно виводяться з набору постулатів. А головними постулатами є всі передумови, що містять в собі прості й беззаперечні дослідні факти, які стосуються того, як рідкісність благ, що є предметом нашої науки, проявляє себе у реальному світі. Основним постулатом теорії вартості є факт, згідно з яким індивіди можуть ранжирувати свої переваги у певному порядку, і насправді так і чинять. Основний постулат теорії виробництва полягає у тому, що факторів виробництва існує більше ніж один. Головним постулатом теорії динаміки є той факт, що ми не знаємо напевно, які блага стануть рідкісними у майбутньому... Нам не потрібен контрольований експеримент для встановлення їх обґрунтованості: вони настільки вкорінилися у нашому повсякденному досвіді, що достатньо їх просто сформулювати, щоб визнати очевидними".
Як бачимо, доктрина апріоризму передбачає використання положень, взятих "на віру", побудову теорії на основі базисних аксіом, отриманих в результаті інтроспективного аналізу, які не потребують емпіричної перевірки. Так само відхилялася ідея емпіричної перевірки одержаних висновків та теорії в цілому.
Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896—1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926—1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав об´єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів).
Втручання французької держави в економіку, "економічний дирижизм", передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь "Про перешкоди економічній експансії" (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле.
Моріс Фелікс Шарль Алле (р. н. 1911) народився у м. Парижі в сім´ї комерсанта. Одержав освіту інженера і фізика у Національному гірничому інституті. Поїздка до США під час Великої депресії стала переломним моментом його життя — він був вражений і зрозумів, що повинен присвятити себе іншій науці — економіці.
У 1936 p. M. Алле влаштувався на державну інженерну службу, з 1937 р. він працював контролером у Національному гірничому управлінні, керуючи у м. Нанті службою гірничої промисловості. Практика переконала молодого інженера: контроль — мало-дієвий інструмент, єдиний об´єктивний і ефективний контролер — це ринок.
З 1943 р. до 1948 р. М. Алле працював директором Бюро документації і статистики гірничої справи. Саме з 40-х pp. починається його теоретико-економічна діяльність — під час війни та німецької окупації вчений опрацював дослідження великих економістів — Л. Вальраса, В. Парето, І. Фішера — і написав власну працю "У пошуках економічної дисципліни". Він направив її Національному центру наукових досліджень у 1943 p., але її відхилили.
У 1944 p. M. Алле почав викладати у Національному гірничому інституті у ранзі професора, де працював до 1988 р. Паралельно викладав курс економічної теорії в Інституті статистики Паризького університету. З 1944 р. пов´язано кілька сторінок трудової біографії М. Алле: з цього року і до кінця 80-х pp. він — директор Центру економічного аналізу, з 1947 до 1980 р. — член Національного комітету з наукових досліджень.
М. Алле завжди була властива незалежність мислення, прагнення зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити закономірності функціонування економічної системи. Про його наукову діяльність вдало висловився всесвітньо відомий економіст Поль Самюелсон. Він, зокрема, зазначив, що більшість істин, які вчені відкрили після війни, вже були викладені до них у працях французького теоретика, як, наприклад, знамените "золоте правило" нагромадження капіталу.
У 1988 p. M. Алле за фундаментальні дослідження в галузі теорії ринків і ефективного використання ресурсів присуджено Нобелівську премію з економіки. Він — перший француз, який одержав цю престижну нагороду, причому вперше її присудили за праці, опубліковані не англійською мовою.
Впродовж усієї своєї наукової діяльності М. Алле намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити сутнісні фактори економічної системи та механізми її функціонування, займаючись дослідженнями у п´яти взаємопов´язаних галузях. Це — теорія максимальної ефективності економіки й основ економічного розрахунку; теорія міжчасових процесів і максимальної ефективності інвестицій; теорія невизначеності; теорія грошей, кредиту і грошової динаміки; теорія випадкового й екзогенних фізичних впливів. Творчість М. Алле багатогранна, вона включає в себе праці не тільки з теоретичної та практичної економіки, а й фізики, соціології, історії цивілізації.
Одна з основних проблем досліджень — шляхи досягнення і поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості. На думку М. Алле, економічна ефективність — вихідна й обов´язкова умова вирішення усіх соціальних завдань. Умови досягнення ефективності: достатня інформація, децентралізація рішень і самостійність економічних агентів, зацікавленість у реалізації найприбутковіших рішень, конкуренція. На відміну від ефективності, справедливість у розподілі доходів поняття етичного порядку, тобто суб´єктивне. Розподіл доходів має забезпечувати як достатнє стимулювання ефективності, так і відповідати критерію соціальної прийнятності. М. Алле вважав, що економісти помиляються, розглядаючи як критерій економічного прогресу зростання реального валового національного продукту. Треба брати до розрахунку чистий споживчий реальний дохід на душу населення як єдиний прийнятний критерій. Він переконаний, що будівництво нових заводів чи літаків, створення нового обладнання чи технологій може бути виправданим лише тоді, коли дасть змогу краще жити людям, адже основна мета економіки — задоволення людських потреб.
Раніше ринкова економіка трактувалася як єдиний глобальний ринок, де економічна інформація є доступною для всіх. Модель М. Алле — це система ринків для різних товарів, причому один і той самий товар може продаватися і купуватися на різних ринках, а тому немає єдиного набору цін, акти ринкового обміну здійснюються не одномоментно, а відбуваються безперервно. Модель вченого наближає до розуміння основ функціонування реальної сучасної західної економіки. З 1966 р. М. Алле повністю відмовився від моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса, який вважав, що в кожний даний момент ринок характеризується єдиною системою цін, однаковою для всіх економічних агентів. На думку М. Алле, ця гіпотеза зовсім нереалістична, тому він замінив поняття "економіка ринку" чи "ринкова економіка" терміном "економіка ринків".
Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводить, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: "це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил і політики laissez faire. Реальність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює".
Децентралізована і конкурентна організація економіки не тільки не протистоїть свідомому втручанню суспільства відповідно до плану, але, навпаки, потребує його... Основні переваги економіки ринків і переваги свідомої діяльності суспільства за планом, націленим на досягнення більш ефективної і одночасно більш справедливої економіки, можуть сполучатися тільки за такої організації економіки, коли вона, з одного боку, заснована на вільній і самостійній діяльності економічних агентів (індивідів і підприємств) в межах економіки ринків і, з іншого боку, на плануванні інституційних рамок цієї економіки, що забезпечує справедливість у розподілі доходів, соціальне піднесення найбільш спроможних, стабільність і безпеку.
Соціальний компроміс визначає і реалізує виключно державна влада, й у сфері економіки він передбачає: задоволення колективних потреб та їх фінансування, визначення інституційних меж "економіки ринків" (антимонопольне законодавство, законодавство про корпорації, патентне законодавство, закони про соціальне забезпечення, трудове законодавство), реалізацію грошово-кредитної та фіскальної політики. Організація економічної діяльності має поєднувати вільну й самостійну діяльність економічних агентів в межах економіки ринків та планування інституційних рамок економіки, що забезпечує справедливість у розподілі доходів, соціальне визнання, стабільність та безпеку. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.
Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб´єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (детальніше див. п. 10.3.2).
Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб´єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.
Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія