Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

12.1.3. Неокласичні теорії економічного зростання


Коли виробництво відбувається у неокласичних умовах змінних пропорцій і постійного ефекту масштабу виробництва, суперечності між природним і гарантованим темпами зростання просто неможливі... Система може пристосуватися до будь якого темпу зростання робочої сили і врешті решт наблизитися достану пропорційного розширення.
Р. Солоу
Моделі зростання покликані пояснити характер впливу факторів виробництва та інших чинників на створений продукт, визначити частку і значення кожного фактора у збільшенні продукту. Розробка неокласичних теорій економічного зростання розпочалася у 50—60-ті pp. XX ст. у відповідь на появу неокейнсіанських моделей зростання. Теорії зростання підтвердили суттєві модифікації неокласичної концепції в цілому: перехід до аналізу макроекономічних проблем, зокрема процесів суспільного відтворення, розширення меж мікроекономічного аналізу, дослідження умов збалансованого зростання. Сукупність методологічних передумов класичної та неокласичної теорій, необхідних для побудови неокласичних моделей економічного зростання, представлена на рис. 12.3.

Прихильники неокласичної традиції будували моделі економічного зростання на основі виробничої функції, розробленої американським математиком Ч. Кобом та економістом П. Дугласом у 1928 р. Теоретичною засадою неокласичної виробничої функції Коба — Дугласа був факторний аналіз виробництва на мікроекономічному рівні, формалізований вигляд якої представлений формулою
Y = AKULP,
де У — обсяг виробленої продукції;
А — коефіцієнт, що враховує додаткові умови виробництва;
К у L — фактори виробництва — капітал та праця;
а, Р — показники еластичності У щодо збільшення кожного з факторів, які мають такий економічний зміст: у разі збільшення фактора К (L) на 1 % обсяг продукції збільшується на а % ($ %) за умови постійного іншого фактора — L (К); сума показників а та Р дорівнює одиниці.
Виробнича функція Коба — Дугласа має таку основну характеристику — за однакового процентного зростання факторів капіталу та праці зростання продукту відбувається на той самий процент. Так само при зростанні коефіцієнта А за незмінного обсягу праці та капіталу продукт зростає на ту саму величину. Ця властивість одержала назву постійної віддачі від масштабу виробництва. Однією з передумов аналізу була також теза про незмінну ефективність та інтенсивність використання праці й капіталу, що припускається в умовах екстенсивного розвитку, але не відображає умов інтенсивного господарювання. За допомогою функції Коба — Дугласа були отримані розрахункові індекси зростання обсягів виробництва в обробній промисловості США за 1899—1922 pp., які виявилися досить близькими до фактичного темпу зростання.
Подальші дослідження факторів економічного зростання засвідчили, що не лише збільшення обсягів залученого капіталу і чисельності працездатного населення, а й інші фактори визначають його темпи. Дослідження Дж. Кендрика, що охопило 1869—1957 pp., засвідчило, що вплив традиційних факторів — землі, праці й капіталу — формує менш ніж 50 % приросту обсягу виробництва, а більшу частину забезпечує використання нефізичних факторів: рівень технологій, освіти, макроекономічна стабільність, рівень відкритості економіки. Основні фактори зростання були виявлені Е. Денісоном у праці "Джерела економічного зростання" (1962), де вчений дослідив залежність обсягів виробленої продукції від якісних змін праці та засобів виробництва: технічного прогресу як такого, зростання рівня концентрації виробництва, підвищення кваліфікаційного та освітнього рівня робітників, вдосконалення організації виробництва й управління тощо. За підрахунками Р. Солоу, у середині XX ст. внесок фактора технічного прогресу в економічне зростання перевищував 80 %, і тільки 20 % змін припадало на приріст зайнятості та обсягів інвестицій. При цьому під технічним прогресом розуміють усю сукупність якісних змін факторів економічного зростання, а саме: підвищення рівня освіченості та кваліфікації робочої сили, економію на масштабі виробництва, нові форми організації виробництва, технічні винаходи й технологічні вдосконалення.
Перехід неокласичної економічної теорії до дослідження умов і факторів економічного зростання означав трансформацію традиційного статичного підходу в динамічний. Можливість існування стійкої динамічної рівноваги доводиться у праці Дж. Міда "Неокласична теорія економічного зростання" (1961).
Джеймс Едуард Мід (1907—1995) — відомий британський вчений, навчався у Кембриджському та Оксфордському університетах, викладав в останньому в 1930—1937 pp. У 1938—1940 pp. працював в економічному секретаріаті Ліги Націй у Женеві. Повернувшись до Лондона, Дж. Мід протягом семи років займався практичною діяльністю як економічний консультант уряду, а з 1947 по 1957 р. — викладацькою діяльністю у Лондонській школі економіки. У цей період написана його основна праця — "Теорія міжнародної політики: платіжний баланс"(1955). З 1957 р. Дж. Мід — професор політичної економії Кембриджського університету. Впродовж 1945—1962 pp. обирався членом Ради Королівського Економічного Товариства, а у 1964—1966 pp. виконував обов´язки президента цієї організації. Одержав Нобелівську премію 1977 р. за праці в галузі міжнародної торгівлі та руху капіталів.
Дж. Мід використав модифікований варіант функції Коба — Дугласа:
У = аК + PL + р
де У — середньорічний темп зростання національного доходу, %; К — середньорічний темп зростання капіталу, %; L — середньорічний темп зростання праці, %; а, Р — частки капіталу і праці у національному доході; р — темп технічного прогресу, %.
Ця формула враховує як зростання застосовуваних обсягів праці й капіталу, що визначаються їх часткою у національному доході, так і темп технічного прогресу — якісних змін виробництва. Модель зростання, за словами Дж. Мі-Я да, описує абстрактні економічні умови, коли діють закони граничної продуктивності, а виробничі фактори поєднуються у будь-яких пропорціях. При-Я пускаючи, що темпи зростання праці і технічного прогресу незмінні. Дж. Мід робить висновок, що стійке зростання буде досягнуто, якщо темп І зростання капіталу дорівнюватиме темпу зростання національного доходу. Якщо збільшення капіталу перевищує темп зростання доходу, тої темпи нагромадження автоматично знижуються. Якщо темп зростання праці! перевищує темп нагромадження капіталу, то внаслідок зниження граничної! продуктивності праці відбудеться заміщення праці капіталом. Нове сполучення факторів виробництва за умов збереження незмінної пропорції розподілу доходу між ними забезпечить їх повну зайнятість.
Якщо технічні пропорції виробництва — капіталомісткість або капіталеозброєність — фіксовані, тоді зростання кількості працездатного населенняне буде супроводжуватися збільшенням нагромадження та виробництва. Весь приріст населення виявиться надлишковим і виникне безробіття. Як наслідок з´явиться конкуренція робочих місць, що призведе до зниження заробітної плати, збільшуючи таким чином прибутковість капіталу. Перерозподіл доходу викличе зростання заощаджень із прибутку, збільшить темпи нагромадження і відновить рівновагу між зростанням населення і темпами нагромадження. У випадку швидшого зростання капіталу порівняно з темпом зростання населення виникнуть надлишкові виробничі потужності.
На новій теоретичній основі відбувається відродження докейнсіанських методів боротьби з безробіттям — Дж. Мід закликає відновити гнучке реагування цін (передусім грошових ставок зарплати) на зміни в умовах попиту і пропозиції. Практичні рекомендації стосуються реформування існуючої структури і механізму функціонування ринку праці задля надання йому більшої гнучкості та мобільності. Вчений, як і монетаристи, вважає профспілки монопольними утвореннями на ринку праці, що диктують ціни на робочу силу, а тому припускає можливість обмеження прав профспілок.
У післявоєнний період з 50-х pp. XX ст. теорії зростання розвивалися в умовах сталих темпів збільшення реального продукту, на відміну від довоєнного депресивного стану. У Західній Європі та Японії підйом був пов´язаний з американською допомогою за планом Маршалла, а у самих США — з військовими діями в Кореї. Неокейнсіанська модель Харрода — Домара надзвичайно перебільшувала нестійкість і нестабільність ринкової економіки і недооцінювала сили, що спричинюють її зростання. Із середини 50-х pp. XX ст. розпочався новий етап розвитку теорій зростання, під час якого провідну роль відігравала модель зростання Р. Солоу.
Основи моделі зростання Р. Солоу були викладені в його статті "Внесок у теорію економічного зростання" (1956). Р. Солоу дійшов висновку, що основною причиною нестійкості економіки в неокейнсіанській моделі Харрода — Домара є фіксована величина капіталомісткості, що відбиває жорстке співвідношення між факторами виробництва — працею і капіталом. Звичайно, в Роберт Мертон Солоу (р. н. 1924 р.) — американський економіст, народився у Нью-Йорку. Вступив до Гарвардського університету за спеціальністю соціологія та антропологія, а після повернення до університету (після призову до збройних сил США під час Другої світової війни) зацікавився економікою. Одержавши ступінь доктора наук у Гарварді, з 1950 р. викладає в Массачусетському технологічному інституті. Р. Солоу щастило на вчителів — у Гарварді його наставником був видатний економіст, майбутній Нобелівський лауреат 1973 р. В. Леонтьев, а у Массачусетсі — не менш відомий майбутній Нобелівський лауреат 1970 р. П. Самуельсон. Основною сферою інтелектуального пошуку Р. Солоу завжди була макроекономіка, причому підхід ґрунтувався на побудові багатофакторних моделей на основі використання статистичних методів та теорії ймовірностей. Наукові праці Р. Солоу — журнальні статті і розділи у колективних монографіях, найвідомішими з яких є "Лінійне програмування й економічний аналіз" (разом з П. Самуельсоном і Р. Дорфманом) (1958) і "Теорія зростання: виклад" (1969).
За внесок у розвиток теорії економічного зростання в 1987 p. P. Солоу присудили Нобелівську премію. Крім наукових досліджень і викладацької діяльності Р. Солоу займався практичною діяльністю в державному секторі. Він був членом Ради економічних консультантів при президентові США, працював у державній комісії з вивчення проблем доходів населення, а у 1975—1980 pp. обіймав посаду директора Федерального резервного банку Бостона.
цьому випадку один з факторів часто залишається "недовантаженим". Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, що мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.
Характерні риси моделі Р. Солоу:
врахування трьох факторів: запасу капіталу (на одного працівника, тобто капіталоозброєності), зростання населення та технологічного прогресу;
визначення факторів короткострокової дії (запас капіталу і зростання кількості населення) та довгострокової дії (технологічний прогрес);
надання пріоритетного значення не зростанню продукту як такого (У), а зростанню продуктивності праці (у = V / L);
визнання існування стійкого рівня капіталоозброєності k.
Замість фіксованого співвідношення капіталу та праці (К / L) Р. Солоу включив у свою модель лінійно-однорідну виробничу функцію
Y = f(K, L).
Розділивши обидві частини на L і позначивши дохід на одного працівника Y / L через у, а капіталоозброєність К / L через fe, одержимо:
y=f(k).
Передбачається, що населення зростає незмінним темпом л, а інвестиції становлять постійну частку доходу, що обумовлена нормою заощадження.
де k = К І L — капіталоозброєність; 8 — норма заощадження; п — постійний темп зростання населення.
Формулювання рівняння звучить так: приріст капіталоозброєності одно-j го працівника дорівнює надлишку інвестицій (заощаджень) над забезпеченням капітальними благами всіх додаткових працівників.
Якщо sf (k) = nk, то капіталоозброєність залишається сталою: dk = 0, тобто економіка зростає без будь-яких структурних зрушень і змін співвідношення факторів, що означає збалансоване зростання.
У моделі Солоу на противагу моделі Харрода — Домара траєкторія збалансованого зростання є стійкою, що показано на графіку (рис. 12.4).

Пряма nk на цьому графіку показує, скільки кожен працівник повинен | заощаджувати й інвестувати зі свого доходу, щоб забезпечити майбутніх працівників (у тому числі своїх власних дітей) капітальними благами.
Крива ef(k) демонструє рівень фактичних заощаджень залежно від досягнутого рівня капіталоозброєності. Підвищення капіталоозброєності (k) призводить до падіння темпів зростання інвестицій (заощаджень). Вертикальна відстань між кривою і прямою відповідно до фундаментального рівняння Солоу визначає диференціальну зміну показника капіталоозброєності dk. У точці k вона дорівнює нулю і спостерігається збалансоване зростання. В усіх точках зліва від fe (наприклад, fej) капіталоозброєність буде зростати, а у всіх точках справа від fe (наприклад, fe2) спадати, так що економіка постійно тяжіє до fe і траєкторія збалансованого зростання є стійкою.
В моделі Солоу норма заощаджень (в) має значення тільки до виходу економіки на траєкторію стійкого розвитку: більша величина в забезпечує вище розташування графіка e/(fe) і відповідно більше значення k. Коли зростання стає збалансованим, його подальший темп визначається тільки зростанням населення й темпами технологічного прогресу.
Модель Солоу доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність робітника, а значить і вищий темп збалансованого зростання. Однак зростання не є самоціллю, оскільки збільшення норми заощадження суттєво обмежує споживання. Тому наступним кроком, логічно обумовленим моделлю, було визначення умов оптимального для суспільства економічного зростання. Цей крок майже одночасно, на початку 60-х pp. XX ст., незалежно один від одного здійснили кілька економістів — Дж. Мід, М. Алле, Дж. Робінсон та інші, але першим був американський економіст Е. Фелпс. Саме йому належить термін "золоте правило нагромадження капіталу", введений у широкий науковий вжиток. Основне питання Фелпса — який оптимальний обсяг капіталу повинне мати суспільство, розвиток якого має траєкторію збалансованого зростання?
Сутність "золотого правила" ось у чому: критерієм визначення норми заощаджень має бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання. Правило виконується за передумови про рівність граничного продукту капіталу та обсягу вибуття капіталу (амортизації). "Золотому правилу" відповідає така норма заощаджень, за якої формується стійка капіталоозброєність, але за умови максимізації споживання.
Неокласичні моделі економічного зростання використовувались як інструмент економічного прогнозування та аналізу економічної ефективності виробництва. Вони підтверджувалися реальними даними в умовах відносно рівномірного зростання обсягів виробництва, бо тільки за такої передумови екстраполяція (перенесення на майбутнє виявлених у попередній період тенденцій) може надавати достовірні прогнози. Теорії зростання неокласиків не пояснюють внутрішньої природи і механізму науково-технічного прогресу, а саме економічне зростання трактується швидше як техніко-економічний, а не соціально-економічний процес. За такого підходу поза увагою дослідників залишається циклічний характер розвитку ринкової економіки, зокрема кризові спади виробництва, а також нерівномірний характер інновацій в умовах науково-технічної революції, що зумовлює нерівномірність розвитку окремих галузей та економіки певної країни в цілому. Однак саме за допомогою моделі Солоу стало можливим дослідити вплив на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норм заощаджень та оподаткування, а згодом — враховувати неоднорідність і "вік" капітальних благ та зміни грошової маси.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія