Починаючи з середини 70-х pp. XX ст. і впродовж усього наступного десятиліття (80-ті pp.) загальний розвиток світової економічної теорії та, перед усім, макроекономічної теорії відзначився істотними змінами у співвідношенні найважливіших наукових напрямів — кейнсіанства та неокласики. Наочним виявилася глибока криза ортодоксального кейнсіанства та його теоретичної модернізації на основі кейнсіансько неокласичного синтезу. Роки тріумфального розвитку та домінування кейнсіанства в макроекономічній теорії XX ст. відійшли у минуле.

Криза неокейнсіанської макроекономічної теорії та стабілізаційної політики у 70—80-х pp. XX ст. В основі радикальних теоретичних зрушень) лежав комплекс глибинних і значною мірою глобальних соціально-економічних та техногенних амін у глобальному економічному розвитку, у функційнуванні світового господарства та економічних систем країн з розвинутою ринковою економікою. 70-ті — початок 80-х pp. XX ст. характеризувалися таки! ми новими економічними явищами:

подальше розгортання науково-технічної революції, посилення інтелектуалізації та віртуалізації економічних відносин;

вступ у фазу глобальної технологічної модернізації виробництва на основі переходу до наукомістких та ресурсозберігаючих технологій;

вичерпаність традиційних екстенсивних факторів економічного зростання;

загострення проблеми дефіцитності енергетичних ресурсів у вигляді глобальної енергетичної (газо-нафтової) кризи розвинутих країн;

посилення ролі екологічної складової економічного прогресу перед загрозою тотального руйнування довкілля;

зростаюча інтернаціоналізація господарських зв´язків і панування транснаціональних корпорацій, що надавала глобальності кризовим явищам;

поєднання глобальних проблем з поглибленням економічних протиріч та проявів макроекономічної нестабільності економік провідних країн Заходу.

Всі ці нові явища і проблеми згодом обумовили неефективність випробуваної у попередні десятиріччя традиційної кейнсіанської макроекономічної стратегії, оскільки потребували як нового теоретичного осмислення, так і вироблення нових засобів та механізмів економічної політики державного регулювання ринкової системи.

З особливою силою теоретична і практична обмеженість ортодоксального кейнсіанства виявилася під час світових економічних криз 1974—1975, 1980—1982 pp. Надзвичайної гостроти їм надавало поєднання циклічних спадів з низкою структурних криз — енергетичною, валютно-фінансовою, екологічною. Це обумовило небувалі за глибиною, до того ж неочікувані шоки (потрясіння) пропозиції. Стрімке зростання світових цін на нафту спричинило подорожчання сировини та палива. Ціни на ресурси за період 1972— 1973 pp. перевищили їх зростання за попередній період — з кінця Другої світової війни до 1972 р. Все це завдало нищівного удару по пропозиції: викликало спад в економіках розвинутих ринкових країн та одночасне зростання цін.

Суттєвою відмінністю від попередніх циклічних спадів стало таке нове економічне явище, як стагфляція — одночасний спад, зі зростанням безробіття, та інфляція. Подолання стагфляції традиційними кейнсіанськими регулюючими засобами передбачало, по-перше, стимулювання сукупного попиту — для подолання спаду, і, по-друге, одночасне стримання цього ж попиту — для подолання інфляції. Зрозуміло, що це було неможливо, чим у нових економічних умовах засвідчувалась загальна неспроможність кейнсіанської позитивної та нормативної теорії. Проти стагфляції кейнсіанство та кейнсіансько-неокласичний синтез виявились безсилими. Під впливом глибокої і тривалої макроекономічної дестабілізації зазнали краху кейнсіанські антициклічні програми, в яких були відсутні важелі боротьби не тільки проти стагфляції, але навіть проти інфляції.

Державне регулювання кейнсіанського зразка було нездатним досягти повної зайнятості й рівноваги. У цих умовах неефективними виявилися кейнсіанські заходи державного регулювання, що базувалися переважно на маніпулюванні попитом.

Кейнсіанство як напрям увійшло у кризовий стан, що змушені були ви знати як його опоненти, так і представники та прихильники. "Замість того, щоб забезпечити реальне просування вперед чи економічне зростання, що кейнсіанська політика, як здавалося, і робила досить довгий час, вона стала просто породжувати інфляцію. Склалося враження, що щось пішло у неправильному напрямку", — змушений був визнати Дж. Хікс.

У кризі кейнсіанства об´єктивно виявилась ситуаційна невідповідність цього на-1 пряму економічної теорії новим змінам умов розвитку ринкової економіки в останній І третині XX ст. Саме цим пояснюється і неадекватність змісту та заходів кейнсіанської економічної політики конкретно-економічній ситуації середини 70-х pp.

У цих умовах відбулося загострення критики кейнсіанства з боку його І традиційних опонентів — представників неокласичного напряму. Ідейний і наступ неокласики здійснювався під гаслом "неокласичного відродження".

Одночасно посилилась критика кейнсіанської ортодоксії з боку представників неортодоксального кейнсіанства, що спонукало їх до пошуків виходу Я з теоретичної кризи кейнсіанського напряму на шляхах модернізації та модифікації його методологічних засад. В стані самого кейнсіанства вже в кінці 60-х — на початку 70-х pp. посилюється серйозне розмежування, пов´язано з переоцінкою вагомості ортодоксальної версії кейнсіанства з боку самих кейнсіанців. Це розмежування призвело до формування всередині кейнсіанства двох основних тенденцій подальшого розвитку цього напряму.

Першу тенденцію репрезентувало старе покоління кейнсіанців, яке і в умовах теоретичної кризи цього напряму залишилося на непохитних пози-Я ціях кейнсіанської ортодоксії. Його представники — П. Семюелсон, Дж. Тобін, Щ Г. Екклі, Л. Клейн, Ф. Модільяні — виходили з того, що теорія Кейнса вже зайняла належне місце в історії світової економічної науки, яке не можна похитнути тимчасовою, ситуативною зміною популярності. Вони продовжували вірити у неминучу кейнсіанську контрреволюцію. НаголошувалиЯ на тому, що саме кейнсіанством було закладено фундамент сучасної макроекономічної теорії і політики, без якого неможливо уявити її сучасний стан, а тим більше — подальший розвиток економічної науки. Ортодокси старшого покоління продовжували вважати, що реальний рівень виробництва, його відхилення від потенційного рівня є результатом політики формування ефективного попиту.

Оцінюючи їхню позицію з погляду сьогодення — початку XXI ст. — слід визнати її правомірність та далекоглядність з урахуванням довготривалої історико-економічної перспективи. Зараз, через більш ніж чверть століття, кейнсіанство, як і раніше, займає визначне місце у структурі мейнстріму світової економічної та макроекономічної теорії.

Але поряд з традиційними кейнсіанцями в кризових умовах середини 70-х pp. в межах цього напрямку сформувалась молода генерація науковців-новаторів які виступили з різкою критикою ортодоксальної кейнсіанської теорії. Цю Я групу радикально налаштованих вчених-кейнсіанців нової хвилі вже з другої половини 60-х pp. очолили такі визначні, переважно американські, економісти, як Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі. Вони виступили як з обґрунтуванням ідей та принципів сучасного творчого переосмислення спадщини самого Джона Мейнарда Кейнса, так і з кардинальною переоцінкою та критикою неокейнсіанської ортодоксії.

Об´єктивним підґрунтям для чергового теоретичного переосмислення наукової спадщини Дж.М. Кейнса є, передусім, своєрідність його фундаментальної праці "Загальна теорія". Час, що пройшов після її виходу, лише підтвердив те, що ця книга занадто глибока і складна для її однозначних інтерпретацій. Жодне з її існуючих тлумачень не є незаперечним. Тому представники нової генерації посткейнсіанців виступили проти усталеної в післявоєнний період монополії ортодоксів-неокейнсіанців на інтерпретацію Кейнсових ідей. Вони заявили, що послідовники Дж.М. Кейнса — Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Семюелсон — насправді "перекрутили" справжній зміст теорії Кейнса, підмінивши його "хіксіанською моделлю", яка має дуже мало або зовсім не має нічого спільного з тим, що думав і писав Кейнс.

Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників "хіксіанського кейнсіанства", яким, був властивий дещо спрощений погляд на економіку, згідно з яким вона може зазнавати або безробіття, або інфляції (крива Філліпса), тобто не передбачали стану стагфляції та засобів боротьби з нею. Хіксіанці ігнорували зміни цін, фактори невизначеності, невпевненості та ризику, недосконалість інформації та вплив усіх цих явищ на інвестиційні процеси. Помилково, на думку нової генерації кейнсіанців, розглядати теорію Кейнса традиційно як статичну, а не динамічну теорію. Економічну нестабільність критики ортодоксального кейнсіанства пов´язували переважно з фінансовою нестабільністю економіки. Перегляду оцінки теорії Кейнса у такій площині було присвячено багато робіт, найголовнішими серед яких є такі праці: Р. Клауер "Кейнсіанська контрреволюція: теоретична оцінка" (1965), А. Лейонхуфвуд "Про кейнсіанську теорію і теорію Кейнса" (1968), С. Вайн-трауб "Сучасна економічна думка" та ін.

Критика молодими американськими економістами ортодоксального кейнсіанства виявилася співзвучною і викликала розуміння з боку іншої течії всередині кейнсіанського напрямку — нової англійської кембриджської школи, відомої під назвою "лівого кейнсіанства". Ця школа на чолі з видатною англійською економісткою Джоан Вайолет Робінсон та її прихильниками, економістами італійського походження Ніколасом Калдором та П´сро Сраффою ще у 40-ві—50-ті pp. вважалася радикальним теоретичним відхиленням від кейнсіанської ортодоксії. Ними були обґрунтовані положення про необхідність поєднання проблеми ефективного попиту з обмеженням діяльності монополій, проведенням соціальних реформ та отриманням військових витрат. Прихильники лівого кейнсіанства, апелюючи до теоретичної спадщини Д. Рікардо, очолили на цій теоретичній основі "антимаржиналістську революцію". Вони виступили з гаслом створення нової цілісної теоретичної концепції, яка б завершила "кейнсіанську революцію". Щодо оцінки ортодоксальної версії кейнсіанства, то Дж. Робінсон вважала її "незаконнонародженою", такою, що вульгаризує вчення Кейнса. Значний вплив на цю школу і, особливо, на погляди Джоан Робінсон мав у свій час марксизм, зокрема Марксова теорія суспільного відтворення. У країнах Західної Європи наукові надбання нової кембриджської школи набули особливої популярності в умовах піднесення теоретичного радикалізму та інтересу до марксистських ідей в кінці 60-х — на початку 70-х pp. XX ст.

Саме внаслідок поєднання двох ідейних течій — американського нетрадиційного кейнсіанства та англійського лівого кейнсіанства відбулося формування посткейнсіанства — сучасної форми еволюції кейнсіанського напряму. Представники посткейнсіанства, як американської, так і англійської течій, поставили за мету завершити "кейнсіанську революцію" з урахуванням нових історичних умов розвитку ринкової системи господарювання. Одночасно, виступаючи на противагу неоконсервативній хвилі неокласичного відродження, вони прагнули створити власний новий синтез макро- і мікроекономічної теорії.

В структурі посткейнсіанства розрізняють дві основні течії (рис. 11.25).

Таким чином, належність до посткейнсіанства визначається такими теоретичними ознаками (рис. 11.24).

Течії посткейнсіанства розрізняються за такими ознаками:

мають різні ідейно-теоретичні джерела;

мають суттєві методологічні особливості;

відрізняються за теоретичним змістом.

Посткейнсіанці виступили з ніщивною критикою ортодоксального кейнсіанства, передусім вихідної моделі підтримання ефективного попиту, коли регулювання недостатнього ефективного попиту використовується для боротьби з безробіттям, а надлишкового попиту — навпаки, для боротьби з інфляцією. Вони доводили неспроможність антициклічних кейнсіанських програм, піддали критиці ортодоксальних економістів за відсутність у них інструментів боротьби з інфляцією та стагфляцією, за ігнорування ними ролі грошового фактора як в теоретичних дослідженнях, так і в практичних програмах. Таким чином, у 70-х pp. нове теоретичне відгалуження кейнсіанського напряму у вигляді посткейнсіанства зробило серйозну заявку на оновлення макроекономічної теорії з урахуванням новітніх змін економічних реалій.

Теорія Кейнса розглядалася обома течіями посткейнсіанства як важливий виток власної теорії. Проте посткейнсіанці виступили за рішуче відмежування від того, що, на їхню думку, було спотворено ортодоксами кейнсіанства в теорії Дж.М. Кейнса, за відродження первинного, істиного змісту його вихідних ідей.

Представники американського, монетарного, посткейнсіанства у власному тлумаченні роблять спроби творчо-критично використовувати ідеї монетаризму та неокласичної мікроекономічної теорії.

Вагомим витоком англійського посткейнсіанства вважається відродження рікардіанства, особливо методологічних засад його теорії вартості. З позицій цього наукового підходу написана фундаментальна теоретична праця П. Сраффи "Виробництво товарів за допомогою товарів" (1960), в якій автор, піддаючи критиці неокласичну теорію формування власності й розподілу, пориває з концепцією граничної корисності й граничної продуктивності факторів виробництва і повертається на позиції теорії цінності Д. Рікардо.

Ще однією з рис англійської течії посткейнсіанства є використання здобутків інституційного напряму економічної теорії, зокрема, врахування у власних дослідженнях існування і взаємодії системи соціально-економічних та політичних інституцій.

Багато хто з посткейнсіанців використовують як теоретичне джерело наукові ідеї польського економіста Міхала Калецького, який в 30-х pp. XX ст. жив у Кембриджі і ще до появи теорії Кейнса розробив власну макроекономічну теорію та теорію розподілу національного доходу, а також економіко-математичні методи дослідження.

Нарешті, деякі представники англійського посткейнсіанства визнають доцільність використання елементів марксистського аналізу, особливо макроекономічних, загальнорівноважних аспектів теорії суспільного відтворення.

Особливості методологічних засад течій посткейнсіанства значною мірою обумовлені їх ідейно-теоретичними витоками. Як бачимо, методологічні засади посткейнсіанства суттєво відрізняються як від ортодоксального кейнсіанства, так і від неокласичної ортодоксії (рис. 11.26).

Суттєвими ознаками неортодоксальності модернізованих течій посткейнсіанства є критичне ставлення як до неокласики, так і до кейнсіанської ортодоксії. Течії посткейнсіанства об´єднують спільні цілі — теоретично протистояти неокласичній системі, завершити кейнсіанську революцію, створити новий синтез мікро- та макроекономіки.

Одночасно течії посткейнсіанства мають певні відмінності та особливості.

Монетарне посткенйсіанство розвивається переважно в СІЛА (С. Вайнт-рауб, Р. Клауер, П. Девідсон, X. Мінскі, А. Лейонхуфвуд, А. Лернер, П. Веллс), а також у Канаді та Англії (Г. Шекл, Дж. Ітуелл). Теоретичними особливостями монетарного посткейнсіанства є модернізація предмета та методології кейнсіанського аналізу під впливом актуалізації монетаризму, неокласичної мікро- та макроекономічної теорії. Центральне місце у монетарному посткейнсіанстві належить, по-перше, підкресленню грошової природи економіки, а звідси — необхідності дослідження грошового фактора в економіці. По-друге, акцентуванню уваги на невизначеності щодо майбутнього і очікуваннях напряму розгортання господарського процесу. При цьому, на погляд прихильників монетарного посткейнсіанства, врахування грошового аспекту функціювання економіки та фактора невизначеності відіграє визначальну роль.

Американські посткейнсіанці вважали центральним пунктом теорії самого Кейнса ідею внутрішньої нестабільності економіки. Звідси його теорію треба трактувати не як статичну теорію "рівноваги з неповною зайнятістю", а як динамічну "макроекономічну теорію пристосування до порушення економічної рівноваги". Великого значення, на їхню думку, Дж.М. Кейнс надавав ролі невизначеності економічних процесів, недостатності господарської інформації. Монетарні посткейнсіанці вважали, що саме використання ідеї невизначеності похитнуло підвалини неокласичної системи — ідеї існування раціонального, добре інформованого господарського суб´єкта. У теорії Кейнса, вважають монетарні посткейнсіанці, передбачення стосовно майбутнього неодмінно є невизначеними. І саме цим в першу чергу відрізняється теорія Дж.М. Кейнса від неокласики, а не теорією ефективного попиту, як вважалося раніше навіть самим Кейнсом, коли він писав "Загальну теорію зайнятості, процента та грошей".

Монетарні посткейнсіанці вважають, що в умовах невизначеності гроші виступають як сполучний ланцюг між сучасним та майбутнім станом економіки. Саме фінансова нестабільність крізь систему грошово-фінансових інститутів впливає на економіку, а фінансові кризи лежать в основі економічних криз, вважає X. Мінскі.

Враховування грошового фактора та невизначеності, введення їх у теоретичний аналіз дало змогу більш реалістично оцінювати складні та суперечливі процеси ринкової економічної системи. Монетарні посткейнсіанці реалістично оцінюють наявність глибоких суперечностей, притаманних ринковій економіці, та шляхи їх подолання. Так, X. Мінскі вважає, що не особисте споживання, а розвиток виробничих ресурсів (тобто серйозна зміна напряму державних видатків) спроможний запобігти економічним спадам.

У теоріях калецькіанського та неорекардіанського посткейнсіанства переважає проблема розподілу.

Калецькіанське посткейнсіанство сформувалося у 70-х pp. в таких країнах, як Англія, Канада, Італія та ін. "Важко сказати, хто в останні сорок років справив більший вплив на розвиток посткейнсіанської теорії — сам Кейнс чи Калецький", — зазначав один з ідеологів посткейнсіанства американський економіст А. Ейхнер . У теоретичній галузі ця течія мала такі особливості, як неприйняття методології маржиналізму, акцентування уваги на вивченні економічної динамики та аналізі процесів розподілу крізь призму класових відносин. До недоліків цієї течії слід віднести ігнорування дослідження грошового аспекту економіки.

Важливою особливістю неорікардіанського посткейнсіанства є намагання дослідити за Дж.М. Кейнсом проблеми ефективного попиту з використанням теоретичної спадщини Д. Рікардо. Продовжуючи "антимаржинальну революцію", воно для боротьби з неокласичною школою взяло на озброєння своєрідний варіант рікардіанської теорії цінності, ціноутворення і розподілу,  розроблений П. Сраффою у книзі "Виробництво товарів за допомогою товарів". Йдеться про відмову П. Сраффи від трудової теорії цінності та використання лише натурально-речових взаємозв´язків, тобто споживних вартостей.

Особливе місце неорікардіанські посткейнсіанці відводять аналізу проблеми економічного зростання і, передусім, впливу процесів розподілу на економічне зростання. Найбільш значний внесок у розвиток посткейнсіанської теорії економічного зростання зробили Дж. Робінсон та Н. Калдор. Найважливішим фактором зростання вони вважали вдосконалення процесу розподілу національного доходу.

Головною невирішеною проблемою неорікардіанські посткейнсіанці вважають досягнення рівноваги у виробництві та розподілі. По-новому трактується рівновага: не як збігання попиту і пропозиції, а як вираження домінуючих умов виробництва і розподілу. Рівновага розуміється як встановлення в усіх сферах економіки єдиної (середньої) норми прибутку і єдиного рівня заробітної плати, що відбувається безвідносно до обсягів виробництва та зайнятості. Встановлення єдиної норми прибутку в стані рівноваги, вважають неорікардіанці, досягається в результаті конкуренції, а політика доходів пов´язується з динамікою продуктивності праці.

Невирішеною залишається також проблема, як у довгостроковому періоді зберегти стан рівноваги, за допомогою яких факторів це може бути здійснено. Тобто неорікардіанські посткейнсіанці суттєво не просунулись на шляху пізнання механізмів функціювання ринкової економіки. Відомо лише те, що фактори невизначеності й очікувань вони не включають у дослідження цієї складної проблеми.

Зіставлення основних течій посткейнсіанства свідчить, по-перше, що представники їх обрали об´єктом критики всі суттєві елементи неокласичного синтезу. По-друге, всі вони виступили проти "самозванців"-інтерпретаторів теорії! Кейнса, які завдали величезної шкоди своїми тлумаченнями. По-третє, представники всіх течій спрямовують теоретичні дослідження на подолання реальних труднощів та суперечностей ринкової економіки. По-четверте, найбільше просунулись на шляху більш тісного поєднання теоретичних напрацюваньї з нагальними потребами вдосконалення державного регулювання саме прихильники монетарного посткейнсіанства. їхні теоретичні розробки можна класифікувати як радикальні, а економічну програму — як реформістську. Певний вплив на цю течію посткейнсіанства мала економічна теорія монетаризму. Саме він привернув увагу до аналізу проблеми грошей, грошового обігу, грошової політики, вдосконалення інструментів регулювання ринкової економіки.