Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

11.3.1. Витоки кейнсіансько-неокласичного синтезу


Слідом за виходом "Загальної теорії зайнятості, процента і грошей" Джона Мейнарда Кейнса в економічній науці розгорнулись аналітичні пошуки можливостей об´єднання вихідних теоретичних положень кейнсіанства та неокласики. Завдяки зусиллям прихильників цього підходу склалась теоретична система, що отримала назву "неокласичного (чи кейнсіансько-неокласичного) синтезу".

Кейнсіансько-неокласичний синтез означав поєднання, аналітичну інтеграцію елементів кейнсіанської і неокласичної теорій.

Методологічні засади та теоретичну систему кейнсіансько-неокласичного синтезу розробили Дж. Хікс, П. Семюелсон, Е. Хансен, Л. Клейн, Д. Патінкін та ін. Перші теоретичні розробки в цьому напрямі розпочались вже у другій половині 30-х pp., але наукову впливовість, визнання та популяризацію ідеї неокласичного синтезу отримали у 50—60-х pp. XX ст.

Для здійснення кейнсіансько-неокласичного синтезу були реальні підстави. В процесі переростання теорії Дж.М. Кейнса у неокейнсіанство, що включило теорію циклу і теорію економічного росту, все більше виявлялась певна особливість цієї ортодоксальної версії кейнсіанської теорії. Ця особливість полягала в тому, що такі напрями аналізу, започатковані ще Кейнсом, як динаміка ефективного попиту, споживча та інвестиційна функції, поняття мультиплікатора, отримали подальший розвиток і конкретизацію в стандартній моделі "доходи — витрати". Тобто дослідження реальних факторів сфери відтворення виявилися досить ґрунтовними.

Але інші напрями аналізу, що стосувалися грошової та фінансової сфери, питання ціноутворення, а тим більше взаємодія та взаємовплив цих обох ліній не набули розвитку. Причина полягала в тому, що кейнсіанські ортодокси неухильно дотримувалися поглядів самого Дж.М. Кейнса про несуттєвість та другорядність грошового фактора. Результатом цього виявилась безгрошова версія кейнсіанської теорії, яка піддавалася гострій критиці передусім з боку неокласиків. Виявлялося, що кейнсіанська макроекономічна модель з´ясовує лише окремий випадок рівноваги в умовах неповної зайнятості, тоді як дослідження механізму загальної рівноваги належить представникам неокласичного напряму.

Кейнсіансько-неокласичний синтез створював умови для певного перемир´я у дискусіях між кейнсіанцями і неокласиками та вдосконалення спільного теоретичного апарату аналізу (рис. 11.16).


Кейнсіансько-неокласичний синтез відкривав можливості для надання більшої цілісності та багатоаспектності макроекономічній теорії XX cт. З кейнсіанства він узяв дослідження ефективного попиту, умов реалізації, що визначають реальний рівень виробництва, а також вивчення циклу і формування антициклічних програм. З неокласики — теорію факторів виробництва та розподілу, неокласичні моделі прогнозування економіки. Робилися спроби виявити переваги і недоліки та розробити оптимальне сполучення державного та ринкового методів регулювання. Прихильники синтезу відмовились від кейнсіанської позиції про нееластичність цін, прийняли трактування як єдиного ринків грошей, товарів, облігацій та праці.

Було визнано, що дуже еластична за процентом функція грошового попиту і слабо еластична за процентом інвестиційна функція в умовах депресії роблять кредитно-грошову політику слабким і неефективним інструментом регулювання ринкової економіки. Головним інструментом розширення ефективного попиту для прихильників неокласичного синтезу було державне регулювання ринку. "Тепер економіст може впевнено заявити, — зазначав один з відомих теоретиків неокласичного синтезу П. Семюелсон, — що широке розходження між мікроекономікою і макроекономікою подолано". Щодо доктрини державного регулювання ринкової економіки, то неокласичний синтез обґрунтував використання переважно бюджетних важелів у період глибокого спаду виробництва і в основному кредитно-грошових форм в умовах піднесення та інфляції.

На неокласичний синтез з боку його прихильників покладалися великі надії як щодо розвитку економічної теорії, так і щодо кейнсіанської економічної політики. П. Семюелсон вважав, що за допомогою неокласичного синтезу можна повернути політичній економії її динамічність 30-х pp. Взаємодія державного регулювання з функціюванням ринкових механізмів давала надію на вдосконалення інструментів регулювання економіки взагалі. "Неокласичний синтез: з допомогою відповідної кредитно-грошової і фіскальної політики наша система змішаного підприємництва може запобігти ексцесів буму і різкого спаду, може розраховувати на здорове прогресивне зростання"2.

Визнаним теоретиком кейнсіансько-неокласичного синтезу став Пол Ентоні Семюелсон (нар. 1915) — видатний американський вчений-економіст, представник неокейнсіанства, засновник кейнсіансько-неокласичного синтезу, лауреат Нобелівської премії з економіки 1970 р.

Пол Семюелсон (р. нар. 1915) народився в США (штат Індіана).

У 1935 р. отримав диплом Чиказького університету, у 1936 р. — Гарвардського університету. У 1940 р. розпочав викладацьку роботу у Массачусетському технологічному інституті. Ступінь доктора економіки отримав у 1941 р.

У подальшому П. Семюелсон органічно поєднував наукову та викладацьку діяльність з роботою консультанта різних державних установ. Співпраця в урядових закладах зробила його прихильником ідеї змішаної економіки та активного державного регулювання економіки.

У 1947 р. побачила світ фундаментальна монографія П. Семюелсона "Основи економічного аналізу", яка сприяла формуванню його наукового авторитету, в ній активно використовувалися математичні методи економічного аналізу, досліджувалися проблеми ринкової рівноваги.

У тридцятирічному віці Пол Семюелсон написав одну зі своїх найвдаліших праць — підручник "Економікс" (1948), який згодом став всесвітньо відомим. "Коли вийшло друком перше видання, — писав пізніше автор, — навіть слова "макроекономіка", яке означає дослідження безробіття, темпів інфляції,

темпів зростання реального ВНП, ще не було у словниках. Хтось мав з´явитися і внести революційні зміни в підручники з економіки". Цей підручник в подальшому витримав п´ятнадцять видань і став одним з найавторитетніших та найпопулярніших навчальних видань з теоретичної економіки у світі. Його наукове значення полягає ще і в тому, що він став системним викладенням основних теоретичних досягнень економічної думки XX ст., базових наукових засад "мейнстріму" макроекономічної теорії.

Більше того, з часом сам факт включення у підручник П. Семюелсона певних наукових ідей став сприйматись як незаперечний критерій наукового визнання їх авторів, не зважаючи на те, чи йдеться про однодумців, чи про наукових опонентів.

Так, П. Семюелсон — прихильник кейнсіансько-неокласичного синтезу "увічнив" макроекономічні погляди свого ідейного опонента — монетариста М. Фрідмена, включивши їх до власного підручника.

У 1995 р. в Україні вперше вийшов переклад чотирнадцятого (1992) видання підручника П. Семюелсона у співавторстві з професором Єльського університету В. Нордгаузом. Воно докорінно відрізнялось від попередніх: більш збалансованим стало викладення сучасної макроекономічної теорії, були висвітлені теорії довготривалого економічного зростання, зроблено наголос на відкритій економіці, розгляді міжнародної економіки, торгівлі тощо.

У 1952 р. П. Семюелсон був обраний президентом Міжнародного економетричного товариства, що стало відзнакою його внеску в широке впровадження економіко-математичних методів у теоретичний аналіз.

У 1958 р. вийшла книга "Лінійне програмування та економічний аналіз", написана ним у співавторстві з Р. Дорфманом та Р. Солоу.

У 1961—1968 pp. П. Семюелсон — радник з економічних питань Джона Кеннеді (сенатора, кандидата в президенти, президента), брав участь у формуванні економічних програм уряду.

У 1961 р. вченого було обрано президентом Американської економічної асоціації, а в 1968 р. — головою Міжнародної економічної асоціації.

У 1966 р. повертається професором економіки у Массачусетський технологічний інститут, де стає засновником славнозвісної кафедри економіки.

У 1970 р. П. Семюелсон став першим американським вченим, котрий отримав Нобелівську премію з економіки за наукові роботи з розвитку статичної і динамічної економічної теорії та вагомий внесок у підвищення рівня аналізу в економічній науці.

Професор П. Семюелсон довго був економічним оглядачем у "Newsweek". Багаторазово виступав експертом перед комісіями і комітетами Конгресу США. Був науковим консультантом Федеральної резервної системи, Міністерства фінансів та різних приватних добродійних організацій.

9 Одним з найвизначніших ідеологів та провідників кейнсіансько-неокласичного синтезу став також Дж. Хікс.

Джон Річард Хікс (1904—1989) — видатний англійський вчений, один з найбільш відомих та впливових представників економічної науки XX ст., визнаний лідер неокейнсіанства, лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 р. за розробку теорії загальної економічної рівноваги та добробуту, почесний професор Оксфордського та багатьох інших університетів. Його праці відіграли визначну роль у популяризації та розвитку кейнсіанства. Дж. Хікс став відомим як знавець та інтерпретатор теорії Кейнса.

Джон Хікс (1904—1989) народився в англійському містечку Лімінгтон.

Навчався в Оксфорді. У 1932 р. отримав учений ступінь доктора природничих наук. Коло його інтересів становили спочатку математична, згодом — економічна галузі. З 1926 до 1935 р. Дж. Хікс викладав у Лондонській школі економіки.

З 1926 по 1931 р. у журналі "Економіка" було опубліковано ряд його статей, присвячених умовам формування заробітної плати та концепціям прибутку, в яких порушуються проблеми економічної невизначеності підприємницької діяльності.

У 1932 р. вийшла перша книга Дж. Хікса "Теорія

заробітної плати", присвячена найбільш загальним

Джон Річард Хікс теоретичним проблемам і передусім теорії цінності.

В ній досліджувалась модифікація вільного конкурентного ринку праці в умовах діяльності профспілок робітників і службовців, здатних протидіяти зниженню заробітної плати та встановленню її рівноважного рівня. Профспілкова діяльність розглядалася як фактор соціального партнерства. В книзі також містився детальний опис причин існування різних груп безробітних, але загальна методологія економічного аналізу була традиційного неокласичного спрямування, а тому не могла дати пояснення масового безробіття в умовах циклічного спаду. Також у цій праці Дж. Хікс аналізував зміни в розподілі доходів з врахуванням процесів заміщення між працею і капіталом, досліджував можливу еластичність такого заміщення.

У 30-ті pp. Дж. Хікс друкує ряд статей у провідних журналах. В статті "Ще раз про теорію цінності" (1934) переглядаються попередні підходи в теорії корисності, аналізуються співвідношення між доходом, попитом і цінами. Проблемам формування купівельної сили грошей була присвячена стаття Дж. Хікса "Пропозиція про спрощення теорії грошей" (1935), в якій автор констатував невдалість спроб застосування принципів граничного аналізу до теорії грошей і виступав за здійснення в цій галузі "маржинальної революції". У 1935—1938 pp. Дж. Хікс працював у Кембриджі. З 1938 р. — професор політичної економії Манчестерського університету.

Дж. Хікс був одним з перших, хто відгукнувся на славнозвісну працю Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". У 1936 р. вийшла стаття-рецензія Дж. Хікса на цю книгу "Теорія зайнятості пана Кейнса". У 1937 р. у статті "Кейнс і "класики": пропонована інтерпретація" вчений вперше виступив з ідеєю "синтезу" кейнсіанської і неокласичної теоретичних систем. У 1939 p. вийшла книга Дж. Хікса "Цінність і капітал", яка принесла Дж. Хіксу широку популярність та визнання. Серед найвидатніших теоретичних праць цього періоду книга Хікса вирізнялася широтою і послідовністю теоретичного аналізу. З часом за цією працею міцно утвердилася репутація "класичної праці", а видатний дослідник економічної теорії П. Семюелсон ставив її на один рівень з творами А. Курно, Л. Вальраса, В. Парето та А. Маршалла. Книга багаторазово перевидавалася в Англії та інших країнах. На думку Дж. Хікса, в 1972 р. (разом з американським економістом К. Ерроу) Нобелівську премію з економіки він отримав передусім завдяки книзі "Цінність і капітал" та працям, написаним у 1939—1946 pp., в яких розроблялися основи теорії економічної рівноваги та "нової економіки добробуту".

У книзі "Цінність і капітал" автором уперше після А. Маршалла здійснено упорядковане, системне викладення та аналіз базових засад неокласичної теорії. Також була здійснена спроба вийти за межі традиційних схем, дати оригінальне трактування вихідних постулатів неокласики. Новаторство здійсненого Дж. Хіксом аналізу полягала у розгляді господарських зв´язків у системі загальної рівноваги. До найбільш вагомих наукових заслуг вченого дослідники відносять розробку мікроекономічних основ теорії загальної рівноваги. Цікаво те, що працюючи над цією книгою, Дж. Хікс глибоко вивчив науковий спадок видатного українського вченого Є. Слуцького, визнавши його пріоритет у започаткуванні економіко-математичних методів дослідження теорії споживчого попиту, ефекту доходу та ефекту заміщення.

Під час Другої світової війни Дж. Хікс видав низку праць, де розробляв проблеми функціонування місцевих бюджетів в умовах воєнної економіки. У 1945 р. вийшла його нова книга "Суспільний лад: вступ в економічну теорію", яка зарекомендувала себе в університетах англомовних країн як один з найпопулярніших навчальних посібників, що неодноразово перевидавався.

Під час війни та у повоєнні роки Дж. Хікс був радником англійського уряду з питань податкової політики.

З 1946 р. і до виходу у відставку в 1965 р. Дж. Хікс працював в Оксфорді, спочатку науковим співробітником, а потім — професором політичної економії, поєднуючи науково-викладацьку діяльність з практичною роботою економіста.

У 1950 р. вийшла його фундаментальна монографія "Розвиток теорії торгового циклу", у якій були викладені його погляди на проблему циклічності. Посилаючись на розробку теорії циклічності у світовій економічній літературі (Дж.М. Кейнс та ін.), Дж. Хікс висунув ідею створення загальної, синтезуючої концепції циклу. Викладені у праці власні погляди вченого базувались на принципах економічної динаміки, використанні моделі економічного зростання Р. Харрода. Вчений розглядав особливості циклічного руху економіки як відхилення відтрендової траєкторії розширеного відтворення.

Розробка фундаментальних проблем економічної теорії була продовжена ним у працях "Перегляд теорії попиту" (1956), "Капітал та економічне зростання" (1965). У праці "Теорії економічної історії" (1969) застосовувалися загальні закономірності, сформульовані економічною теорією, для здійснення історичного дослідження. За такого підходу метою дослідника був не простий опис конкретних історичних подій, а виявлення загальної тенденції, на тлі історичної конкретики. В цій же праці Дж. Хікс застосував свої напрацювання в галузі макроекономіки для ретроспективного аналізу економічного розвитку, приділивши увагу техногенним факторам економічного зростання та визначенню умов динамічної рівноваги.

Розробку теоретичних проблем сучасної інфляції найбільш повно здійснено у праці Дж. Хікса "Нариси про світову економіку" (1959), грошей — в праці "Критичні нариси з теорії грошей" (1967). До аналогічної проблематики він повертався і пізніше, зокрема, у книзі 1977 р. "Економічні перспективи. Нові нариси про гроші і господарське зростання", де досліджував таке нове явище, як одночасне зростання цін і безробіття.

Проблематика наукових праць Дж. Хікса 70—30-х pp. була визначена впливом нових кризових економічних явищ у світовій економіці, що спричинили кризу кейнсіанській ортодоксії. У 1975 р. вийшла його книга "Криза кейнсіанської економічної теорії", у якій Дж. Хікс у найбільш розгорнутій формі виклав критичні зауваження щодо теорії Кейнса. У 80-ті pp. у полі зору науковця опинились проблеми структурно-циклічних спадів, високої інфляції, стагфляції, розбалансування бюджетної та фінансової систем та ін. Аналіз Дж. Хіксом сучасної грошової системи, факторів формування грошової пропозиції, причин прискорення інфляційних процесів містився у таких його працях, як "Методи динамічної економіки" (1985), "Гроші, процент і заробітна плата" (1982), "Класики і сучасники" (1983) та ін.

За визначні наукові заслуги Дж. Хікс був обраний членом Британської, Шведської королівських, Італійської національної академій наук, Американської академії наук і мистецтв. У 1960—1962 pp. обирався президентом Королівського економічного товариства.

Дж. Хікс помер 20 травня 1989 р. Свідченням міжнародного визнання наукового внеску двох видатних економістів сучасності — Джона Хікса та Яна Тінбергена — стало заснування у 1991 р. Європейською економічною асоціацією медалі Хікса — Тінбергена, якою нагороджуються науковці за визначні економічні праці.

Від часу виходу "Загальної теорії" ідеї Дж.М. Кейнса постійно були у центрі наукових інтересів Дж. Хікса. Свої погляди на співвідношення теорії Кейнса та класичної економічної теорії Дж. Хікс уперше виклав ще у 1937 р. у статті "Містер Кейнс і "класики": пропонована інтерпретація", яка сама собою стала класичним твором, оскільки надалі постійно передруковувалась у різних наукових збірках та хрестоматіях. На думку Дж. Хікса, теорія Кейнса досліджувала лише певний стан економіки, коли вона знаходиться "у пастці ліквідності", тобто коли зростання пропозиції грошей припиняє впливати на норму процента, а тому не здійснюється інвестування і не діє вся макроекономічна модель. У цій статті Дж. Хікс вперше вжив термін "неокласичний синтез", який означав теоретичне сполучення кейнсіанства та нео класики в єдину систему. Дж. Хікс був одним з перших, хто поклав початок "синтезу" кейнсіанського і неокласичного теоретичних напрямів.

Дж. Хікс одним з перших зрозумів, що для поєднання з неокласикою оригінальна теорія Дж. Кейнса має бути істотно перероблена. Внесок Дж. Хікса у розвиток Кейнсової теоретичної спадщини виявився настільки вагомим та всеосяжним, що для його позначення виник термін "хіксокейнсіанство" чи " хіксіанство".



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія