Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

11.1.1. Історичні умови виникнення кейнсіанства


Кейнсіанство — один з провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності. Свою назву він отримав за прізвищем видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946) — засновника макроекономічної теорії та принципів державного регулювання ринкової економіки.
Теоретична система Кейнса знаменувала наукову революцію в економічній теорії XX ст., докорінно змінивши траєкторію її попереднього розвитку.
Особливістю докейнсіанської наукової ситуації було панування неокласичного напряму. Ідейно та теоретично він наслідував і розвивав класичну доктрину ринкового лібералізму (laissez faire) з її ідеями стихійної ринкової рівноваги, ринкового саморегулювання та невтручання держави в економіку. Ця доктрина відповідала реаліям господарювання в умовах вільної ринкової конкуренції, які переважали у XIX ст. Але наприкінці XIX — на початку XX ст. світова економіка вступила в нову фазу соціально-економічного розвитку, що породила нові економічні явища та протиріччя, осмислення і розв´язання яких потребувало інших підходів в економічній теорії. Задовольнити запити свого часу і був покликаний новий науковий напрям — кейнсіанство.
Історичними переду мовами генезису кеинсіанства в економічній теорії першої третини XX ст. став комплекс взаємопов´язаних економічних, політичних та теоретико-гносеологічних чинників, які стали поворотними у розвитку капіталістичної системи господарювання та світової економіки. Найголовнішими з них були такі.
Політичним прологом до подальшої ланцюгової реакції економічних та політичних потрясінь та катаклізмів початку XX ст. стала Перша світова війна. Руйнування господарських механізмів мирної доби значною мірою обумовив глибинні суперечності подальшого економічного розвитку, зокрема, входження в смугу кризового розвитку, яка розпочалась післявоєнним розпадом валютної системи, кризою 1920—1921 pp. Світова війна стала також могутнім фактором нарощування політичної нестабільності, загострення питання про майбутні перспективи капіталізму як суспільної системи.
Безпосереднім економічним приводом до переосмислення класично-неокласичної ліберальної доктрини та розробки проблем макроекономіки стала світова економічна криза 1929—1933 pp. її роль в економічній історії XX ст. дійсно була безпрецендентною за своєю масштабністю та багатоплановою зазначенням і наслідками. Разом з тим вона становила лише "верхівку айсбергу", ставши закономірним результатом попередньої тривалої глибинної трансформації ринкової системи.
Суть зазначеної ринкової трансформації, що відбувалась в останній третині XIX — першій третині XX ст., полягала у модифікації ринкового механізму, внаслідок чого він дедалі більше втрачав характер вільного ринку, трансформуючись в ринкову модель недосконалої конкуренції. В основіцього процесу лежав комплекс об´єктивних соціально-економічних факторів:
посилення концентрації та централізації виробництва і капіталу;
корпоратизація підприємницького сектору;
— монополізація та олігополізація ринкових структур;
— виникнення і розвиток фінансового капіталу та фінансової олігархії.
Формування ринкових монополій та олігополій позначилось на модифікації ринкових відносин — становленні механізму недосконалої конкуренції, який супроводжувався відповідними змінами характеру, форм та методів конкурентної боротьби. Монополістичні тенденції вели і до якісних зрушень в системі ринкового ціноутворення: суттєвого зниження її гнучкості, переважання тенденцій стабільності та зростання цін.
Ці процеси суттєво позначились на функціонуванні ринків товарів і послуг, кредитно-інвестиційних ресурсів, праці. Зазначені зміни в нових економічних реаліях першої третини XX ст. обумовили зниження дієвості традиційних стихійних регуляторів ринку: ціни (ринок товарів та послуг), заробітної плати (ринок праці) та процента (ринок капіталів та грошей). Під впливом монополістичних тенденцій вони поступово втрачали свою природну еластичність, зокрема, здатність до зниження в умовах переважання пропозиції над попитом. Цим ускладнювалося автоматичне урегулювання надвиробництва і безробіття, забезпечення рівноваги заощаджень та інвестицій. В цілому відмова автоматичних ринкових регуляторів блокувала механізм стихійного відновлення економічної рівноваги, що врешті й спричинило світову економічну кризу.
Глибокий довготривалий циклічний спад на межі 20—30-х pp. Виявив неспроможність автоматичного ринкового саморегулювання. Цим заперечувались теоретичні основи класично-неокласичної доктрини про стихійну ринкову рівновагу та неможливість загального надвиробництва (закон Сея), повну зайнятість та добровільність безробіття, взаємовідповідність заощаджень та інвестицій.
Під впливом зазначених факторів об´єктивно виникла потреба критичного перегляду неокласичної ортодоксії, нового переосмислення основ функціонування ринку, розробки макроекономічних проблем як самостійної галузі теоретичного аналізу.
Світова економічна криза 1929—1933 pp. стала закономірним наслідком у ланцюгу попередніх економічних суперечностей, спонтанним глобальним вибухом макроекономічної нестабільності. Крах 24—29 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській фондовій біржі став початком найбільш глибокої та руйнівної за всю історію капіталістичного господарювання кризи надвиробництва 1929—1933 pp. Вона охопила економіки Сполучених Штатів Америки та провідних країн Європи, в яких майже протягом п´яти років не могла відновитись порушена ринкова рівновага. Стрімкий обвал ринків спричинив хвилю масових ланцюгових банкрутств, тривалу бездіяльність підприємств, руйнацію фінансової та банківської систем, масове хронічне безробіття, затяжну посткризову депресію, що тривала до кінця 30-х pp. XX ст.
^^ Параметри Великої депресії 1929—1933 pp.
США: Загальний обсяг промислового виробництва у 1932 р. склав 53,8 % від докризового рівня 1929 р. Найбільшого кризового спаду зазнала важка промисловість: видобуток вугілля скоротився на 42 %, сталеливарна промисловість опинилася на рівні 1901 p., чавуноплавильна — на рівні 1886 р. За роки кризи внаслідок фінансового краху припинила існування 1/5 частина всіх банків. У 1933 р. рівень безробіття в країні досяг 25 % від загальної чисельності робочої сили.
Німеччина: Обсяг промислового виробництва з 1929 по 1933 р. впав на 40,6 %. Найбільший спад спостерігався у галузях важкої промисловості: 65 % падіння виробництва сталі, 70 % — чавуну, 62 % — машинобудування, 80 % — суднобудування. У 1932 р. промислові підприємства використовували свої потужності всього на 33 %. Країна досягла рекордного рівня безробіття серед інших європейських країн 50 % чисельності робочої сили.
Велика Британія: Найбільшого рівня кризове падіння виробництва досягнуло у 1933 p., знизившись на 29 % порівняно з 1929 р. Криза найбільше вразила базові індустріальні галузі економіки. Наприклад, вдвічі скоротилось виробництво чавуну, що відкинуло країну на 70 років назад. На 44 % впало виробництво сталі. Суднобудівництво скоротилось майже на 90 %. У 1932 р. англійський експорт знизився порівняно з 1929 р. майже наполовину. Рівень безробіття у 1932 р. сягнув 25,5 % від загальної чисельності найманої праці.
Франція: У 1932 р. обсяг промислового виробництва впав на 44 % порівняно з 1930 р. За роки кризи випуск продукції машинобудування знизився до 69,6 % від рівня 1929 p., виробництво засобів виробництва — до 80 %, виробництво сталі та чавуну — до 50 %. Зовнішня торгівля за цей період скоротилась більш ніж у два рази.
Крім того світова економічна криза мала тяжкі далекосяжні політичні наслідки. Розчарування в механізмах вільного ринку та політичної демократії в ряді країн сприяло приходу до влади тоталітарних сил (Німеччина, Італія та ін.). В цілому ж негативні наслідки кризи безпосередньо позначились на загостренні боротьби за політичний перерозподіл світу, яка в подальшому призвела до Другої світової війни.
Для економічної теорії Велика депресія виявилась каталізатором кризи неокласичних теоретичних уявлень про основи функціонування ринкового господарського механізму. Незаперечні у недалекому минулому постулати неокласичної школи про збалансованість ринку завдяки саморегулюванню попиту та пропозиції не спрацьовували. Також не спрацьовували важелі досягнення повної зайнятості, адекватного рівня заробітної плати, збільшення інвестицій та норми прибутку. Не діяв традиційний неокласичний принцип, згідно з яким економічна система у випадку виходу зі збалансованого стану неодмінно прагне і досягає його відновлення.
Таким чином, в кінці 20-х — на початку 30-х pp. XX ст. виникла криза неокласичного напряму. Якщо на практиці вона проявилася у недієздатності політики природної свободи (laissez faire), свідченням чого стала економічна криза 1929—1933 pp., то в теорії — у неспроможності неокласичної ортодоксії знайти вирішення нових макроекономічних проблем.
Теоретична обмеженість неокласики виявилась у таких головних напрямах. Якщо у дослідженнях неокласиків економіка розглядалася як механічна сума окремих фірм, економічна рівновага — як така, що досягається автоматично шляхом вільного коливання цін, а головною проблемою було вирішення питання пропозиції товарів, то в нових історичних умовах національну економіку необхідно було розглядати вже як єдине ціле, тобто з позицій не мікро-, а макроекономічного аналізу. Центральною проблемою став сукупний попит, а не пропозиція. Неокласики, як відомо, безробіття трактували як добровільне явище, як індивідуальну справу кожного, хоча на новому етапі розвитку вона стала вимушеною і перетворилася на глобальну проблему, що потребувала вирішення. Життя спростувало традиційне заперечення неокласиками втручання держави в економічне життя, навпаки, вимагаючи розробки і здійснення державного регулювання економіки. Нарешті, не відповідало новим умовам тлумачення неокласиками національного доходу: економічна теорія займається лише знаходженням шляхів оптимізації розподілу та перерозподілу останнього. На порядок денний стало питання забезпечення приросту національного доходу, а відповідно і всіх доходів суспільства.
Як зазначив М. Блауг, "у 30-х роках маятник хитнувся у зворотному напрямку: стурбованість проблемою сукупного ефективного попиту змусила багатьох економістів погодитися з Кейнсом у тому, що "повне домінування рикардіанського підходу протягом 100 років було катастрофою для прогресу економічної науки". На противагу неокласиці мала прийти і прийшла нова система поглядів, що більше відповідала новим історичним умовам економічного розвитку капіталізму з урахуванням державного регулювання на макроекономічному рівні.
Новий напрям економічної теорії започаткував видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, чиї теоретичні погляди і програма практичної економічної політики найбільш відповідала назрілим потребам часу. До кінця XX ст. кейнсіанство, невпинно еволюціонуючи, залишається важливим надбанням теоретичного аналізу і практичного регулювання економіки провідних країн світу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія