Одна з відмінних рис політико-економічних досліджень і викладання економічних наук в Київському університеті — першочергова увага, яку приділяла університетська професура історико-економічним дисциплінам (історії політичної економії, економічній історії, історії статистики та ін.) як особливим самостійним галузям наукового знання і навчальним курсам.
Процес формування історії політичної економії розпочався в західноєвропейських, українських і російських університетах з 20-х pp. XIX ст. Підготовкою до нього став увесь попередній розвиток політичної економії (економічної теорії). На початку XIX ст. вона вже відбулась у різних варіантах меркантилізму у всіх країнах Західної та Східної Європи, та фізіократії, розвивалася як класична теорія. В Київському університеті формування історії політекономії започаткував у 40-ві pp. XIX ст. І.В. Вернадський, а в другій половині XIX ст. інтенсивно продовжили всі інші провідні університетські вчені, насамперед М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецький, М.І. Зібер, А.Я. Антонович, Д.І. Піхно.
Вони дотримувалися схеми, запропонованої по суті А. Смітом, а потім збагаченої відомим українським ученим, почесним доктором Київського університету з 1835 р. М.А. Балудянським (1769—1847).
Відомо, що конспекти лекцій і публікації вченого в "Статистическом журнале" (1806—1808 pp.) отримали назву "Економічна система М. Балу-дянського" і були ґрунтовним викладенням вченим історії економічних учень і економічних теорій того часу (табл. 10.5).

Перші три нариси М. Балудянського мають загальну назву "Национальное богатство. Изображение различных хозяйственных систем", а четвертий — "О разделении и обороте богатства". У М. Балудянського господарські системи — це не економічні системи у сучасному їх розумінні, а фактичні системи економічної думки (учень) — економічні вчення меркантилізму, економістів (така сама назва фізіократів) і Адама Сміта. Як критерій розрізнення господарських систем М. Балудянський обґрунтовано виділяв центральне поняття — тлумачення творцями та прихильниками суті та джерел національного багатства.
Михайло Андрійович Балудянський (1769—1847). Середню освіту одержав в Уйгелі та Кошицах, а вищу — на юридичному факультеті Віденського університету. В 1789—1796 pp. був професором Великоварадинської академії, а в 1796—1803 pp. викладав державне право в Пештському університеті. В 1803 p. M.A. Балудянского було запрошено в Росію. Він поселився в Санкт-Петербурзі, де одержав призначення на посаду викладача Педагогічного Інституту і одночасно працював редактором (в другій експедиції комісії з складання "Свода Законов") з питань державного господарства та фінансів. З 1813 до 1817 р. — викладав економічні та политичні науки великим князям Миколі та Михайлу Павловичам. З часом, в 1819 p. M. Балудянского було обрано деканом філософсько-юридичного факультету Санкт-Петербурзь-ського університету, де він викладав основи юридичних та політичних наук і політичну економію. 27 жовтня того самого року його було обрано ректором університету. В 1839 p. M. Балудянский був призначений сенатором. Праця М.А. Балудянского "Изображение различных хозяйственных систем" заклала основи російської політико-економічної термінології. Помер М. Балудянський З квітня 1847 р.
Українські вчені першої половини XIX ст. (Т.Ф. Степанов та ін.) знали працю М. Балудянського і прихильно висловлювалися про неї. У свій час такої самої думки дотримувався і І.В. Вернадський. Він, як і інші, поділяв підхід М. Балудянського щодо розвитку економічної науки, його триступеневу схему викладу економічних учень і конкретні оцінки згаданих вище "господарських систем".
Згідно з прийнятим порядком викладення, послідовно розглядався розвиток економічної думки Стародавнього Світу і Середньовіччя, давалась критична оцінка меркантилізму, висвітлювались учення французьської фізіократії і англійської класичної політекономії. Значно пізніше, наприкінці XIX ст., відомий учений, професор Міланського і Павійського університетів Луїджі Косса запропонував поділ історії економічних учень на історію зовнішню та історію внутрішню (рис. 10.2)

У Київському університеті, як і в інших, формування та розвиток історії! економічної теорії охоплювали одночасно і зовнішню, і внутрішню історію. У фундаментальній праці Й.А. Шумпетера "История экономического анализа" перелічуються (а багато з них і аналізуються) праці вчених Англії, Франції, Іспанії, Італії, Німеччини та інших західноєвропейських країн з історії політичної економії.
Роберта фон Моля (1799—1875) включати до третього тому своєї книги "Історія та література державних наук" (1855—1858) розділи, присвячені праці з історії політичної економії. Далі Й.А. Шумпетер згадує ряд досліджень: 1) працю Р. МакКуллоха "Література політичної економії" (1845); 2) передмови Ф. Феррари до "Бібліотеки економіста" (1850—1868); 3) праці В. Ромера у період 1857—1874 pp., більша частина яких присвячена історії економічних доктрин; 4) книгу М. Кольмейро з історії політичної економії в Іспанії (1863)3.
Серед них — 50-томне зібрання творів італійських економістів, здійснене П. Кустоді, зібрання творів і коментарі до них Е. Д´ера, праці з історії економічної думки 20—40-х pp. XIX ст. Ж. Пеккіо (Італія), А. Бланкі, А. Вільнева-Баржемонта (Франція), Дж.Р. Мак-Куллоха (Англія) та багатьох ін. Й. Шумпетер намагається встановити першість тих чи інших представників з історії економічної думки.
Ці посилання важливі, на нашу думку, з погляду відображення процесу становлення історії економічної думки як особливої науки в 20-х pp. XIX ст. одночасно в багатьох європейських країнах.
Очевидно, незнання слов´янських мов завадило видатному австро-американському економісту дослідити внесок російських та українських учених в становлення і розвиток історико-економічних наук.
Між тим Україна XIX ст. у складі Російської імперії не лише не відставала у цьому процесі, але й займала авангардні позиції завдяки історико-економічним дослідженням видатних вітчизняних вчених М. Балудянського,
Т. Степанова, І. Вернадського, М. Бунге, Г. Цехановецького та багатьох інших.
Особливий вид історико-економічної літератури становлять, на наш погляд, рецензії вчених Київського університету та історико-економічні дослідження їхніх колег. Значна кількість цих рецензій належить, наприклад, перу М.Х. Бунге, який давав відгуки на магістерські й докторські публікації Г.Д. Сидоренка, Г.М. Цехановецького, Д.І. Піхна та багатьох інших університетських учених. Аналіз змісту рецензій може додатково висвітлити вивчення питання формування і розвитку історико-економічних наук у Київському університеті в XIX — на початку XX cm. Самі ж рецензії залежно від того, на які з монографій вони написані, належать до згаданих вище розрядів зовнішньої, загальної і спеціальної історії чи внутрішньої історії. Рецензії відзначаються доброзичливістю і, водночас, високою вимогливістю; вперше критерієм оцінки рецензованих праць стала їх відповідність тогочасному стану і перспективам розвитку економічної теорії та історії економічних учень.
Певний інтерес становить тематика праць університетських учених в галузі історії економічної думки (табл. 10.6).

Зазначені вище твори І.В. Вернадського, М.Х. Бунге, К.Г. Воблого охоплюють, по суті, всі відомі на той час історії економічної думки концепції, школи і напрями економічної теорії. Праці інших київських авторів не так повно охоплюють історико-економічний матеріал. Так у роботах О. Гейсмана та Г. Сидоренка розглянуті лише погляди окремих представників французької фізіократії, Г. Цехановецького — економічне вчення А. Сміта, М. Зібера — теорії представника англійської класичної політекономії Д. Рікардо та основоположника пролетарської політекономії К. Маркса. Інші вчені Київського університету — А.Я. Антонович, Д.І. Піхно, М.М. Цитович, В.Я. Желєзнов — розглядали окремі важливі теорії політичної економії в їх історичному розвитку.
Володимир Якович Желєзнов (1869—1933) народився в с Одоєвському нині Шар´їнського району Костромської області.
Після закінчення гімназії поступив на юридичний факультет Київського університету.
У 1892 p., успішно закінчивши університет, почав займатися викладацькою діяльністю. Він читав лекції з політичної економії та статистики в Київському університеті, пізніше — в Московському сільськогосподарському інституті, Московському комерційному інституті та Московському міському народному університеті ім. А.Л. Шанявського.
Після Жовтневої революції В. Желєзнов продовжував працювати викладачем і, крім того, деякий час працював у Наркомфіні СРСР1.
Основні праці:
Главные направления в разработке теории заработной платы. — К., 1904.
Заработная плата. Теория. Политика. Статистика. — М., 1918.
К теории денег и учета. — М., 1922.
К реформе современной теоретической экономии. — К., 1905.
Очерки политической экономии и историко-критическое исследование теории заработной платы. — 8 изданий, 1902—1919.
Вже в першій половині XIX ст. у світовій і вітчизняній економічній літературі висловлюва лись різні погляди на цю проблему. Відомі французькі історики-економісти (Л. Рейньє, А. Бланкі, А. Вільнев-Баржемон та ін.) вважали політичну економію стародавньою наукою. Цей погляд відобразився навіть у назвах їх історико-економічних праць.
У працях з теорії економічної думки вчені Київського університету не лише викладали погляди представників економічної науки минулого, а й творчо вирішували ряд дискусійних теоретико-методологічних питань в галузі теорії та історії цієї науки. Перша серед них — проблема визначення часу і країн, де політична економія з´явилася як самостійна галузь знань, а також історія політичної економії, як самостійна наука.
Предмет політичної економії та предмет її історії у цих працях тлумачилися досить широко і розпливчато. Так, А. Бланк вважав, що "вона не може бути нічим іншим, як зведенням спроб, зроблених цивілізованими народами для поліпшення долі людського роду. Древні зовсім не поступаються у цьому відношенні такою мірою новітнім народам, як це багатьма припускається, і було б помилково відносити початок економічної науки до такої  недавньої епохи, як друга половина XVIII ст."
Звернення університетських учених до питання про витоки політичної економії як самостійної науки відкривало їм шлях до з´ясування і інших складних питань становлення та розвитку економічної теорії та історико-економічних наук. Разом з тим з позицій сьогодення необхідно спеціально зупинитись на двох питаннях. По-перше, слід відзначити разючу подібність роздумів І. Вернадського, М. Бунге та інших учених Київського університету про пізню появу політичної економії як науки і поглядів учених XX ст. Зокрема, І Й.А. Шумпетер в результаті свого аналізу прийшов до таких висновків.
Знання на рівні здорового глузду (на противагу науковим знанням) в галузі економіки значно більш обширні, ніж практично в будь-якій іншій і сфері. Тоді цілком зрозуміло, що для того, щоб економічні питання, якими б і важливими вони не були, спричинили власне науковий інтерес, має минути набагато більше часу, ніж у випадку з явищами природи. Природа повна таємниць, проникнення у які захоплює; економічне життя — це сукупність! найбільш звичайних і нудних явищ. Суспільні проблеми цікавлять науковців у першу чергу з філософського та політичного погляду; з наукового погляду j вони спочатку не здаються особливо цікавими і навіть не вважаються "проблемами" взагалі.
До часів фізіократів методи, що застосовувалися вченими, залишались настільки простими, що більшість їх була доступна звичайному здоровому! глузду і з ними легко могли суперничати ненавчені практики.
По-друге, не зважаючи на значну кількість відповідей, питання про причини більш пізнього, порівняно з багатьма іншими суспільними науками, запровадження політичної економії фактично ще й до цього часу залишається відкрив тим, дискусійним. "Економічна теорія як самостійна галузь дослідження неї виникає до XVII ст., — констатує відомий сучасний економіст-історик М. Бламуг. Можливо, тому, що економічні угоди у попередні століття не інтегрувалися на національному і навіть регіональному рівні, можливо, тому, що економічне системи жорстко обмежувались військовими чи політичними міркуваннями™ можливо, тому, що економічним мотивам було дозволено чинити вплив лише на деякі аспекти суспільної поведінки. Неясно, чому до XVII ст. всі економічні роздуми були несистематичними й не визнавали економічну діяльність незалежною сферою; але що це було так, спростувати важко".
Важливим питанням, хоч це й може здатися парадоксальним на перший погляд, стало питання про право історії економічної думки на існування як нової особливої науки в системі економічних наук. З моменту її формування в Україні (40-ві pp. XIX ст.) її творцям довелося в полеміці відстоювати права існування цієї нової галузі економічної науки. Справа в тому, що з´явилися нариси з історії економічних учень і разом з тим негативна думка про цю історію дуже авторитетного французького економіста Ж.Б. Сея (1767— 1832). Він виступив проти необхідності та корисності дослідження і викладання історії економічної думки, вважав, що історія має право на існування лише як предмет інтересу.
Протиріччя в поглядах відомого французького економіста полягає ось в чому: якщо не усвідомити помилок сучасності, то можливе повторення їх у майбутньому. Вже з цього погляду вони дуже повчальні і їх не варто забувати.
Під цим кутом зору розглядали питання багато українських істориків-економістів. Виходячи з фактів, які вказують на недосконалість науки політичної економії й багатьох її помилок "в умах народу", І. Вернадський звертав особливу увагу на важливість викладання і критичного розбору таких помилок в історії економічної думки, щоб застерегти дослідників від їх повторення. У численних невирішених, спірних питаннях, підкреслював учений, "єдиний шлях до рішення — власне мислення, єдиний критерій — історія; але щоб не впасти в старі помилки, ми повинні знати й обговорити їх, ми повинні заглянути в стару літературу, де іноді вже торкалися деяких питань і тепер ще хвилюючих розум мислителів".
Становлення ряду історико-економічних наук (історії політичної економії, економічної історії, історії статистики та ін.) як особливих самостійних галузей наукового знання та університетських навчальних дисциплін у західноєвропейських університетах інтенсивно розпочалося з 20-х pp. XIX ст. Підготовкою до нього став увесь попередній розвиток політичної економії (економічної теорії), історія якої становить ядро історії економічної думки.
У Київському університеті формування історико-економічних наук започаткував у 40-х pp. І.В. Вернадський (праця "Критико-исторические исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века", 1849). Його продовжили у другій половині XIX ст. інші провідні університетські вчені, насамперед М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецький, М.І. Зібер, А.Я. Антонович, Д.І. Піхно. Кожен із них мав вагомий доробок у галузі історико-економічних наук.
Вчені Київського університету своїми науковими дослідженнями з історії економічної думки відіграли важливу роль у подоланні помилкового погляду французького класика Ж. Б. Сея про недоцільність (або "звуженість") нової економічної науки. Тим самим зроблено важливий крок на шляху становлення системи економічних наук, яка у своєму первісному вигляді з´явилася не раніше другої половини XIX ст.
Критичний аналіз поглядів відомих представників різних напрямів економічної думки університетські вчені здійснювали як в контексті історії економічних учень, так і власне у курсі політичної економії, тим самим пронизували його критико-історичним духом та змістом ("зовнішня" і "внутрішня" історія).
У працях з історії економічної думки вчені Київського університету досліджували та викладали розвиток політичної економії (економічної теорії) у такій хронологічно-просторовій та сутнісній послідовності: економічна думка Стародавнього Світу, економічні вчення Середньовіччя, меркантилізм, фізіократія, класична політична економія. У працях останньої третини XIX — початку XX ст. до цього долучався ще розгляд німецької історичної школи ("старої" і "молодої"), марксизму (або більш широко — різних соціалістичних учень). Концепції провідних представників основних шкіл і напрямів економічної думки досліджувались і викладались в світовому і національному (італійському, англійському, французькому, німецькому, американському та ін.) розрізах.
При дослідженні історії економічної думки вчені Київського університету уникли двох крайностей: з одного боку, на відміну від ряду тогочасних західноєвропейських учених (Т. Твісс, Є. Дюрінг, Г. Ейзенгарт та ін.), не ігнорували донауковий (доісторичний) етап у формуванні економічної теорії, шукали її дійсні витоки і не спрощували складний процес пошуку істини. З іншого — правильно вирішували питання часових і просторових координат, де політична економія виникла як самостійна галузь знань, пов´язуючи це з найбільш розвиненими західноєвропейськими країнами другої половини XVIII ст.
Разом з тим підходу київських університетських учених XIX — початку XX ст. до аналізу і викладання історії економічної думки властивий ряд суттєвих недоліків. Серед них — відсутність розгляду розколу марксизму на дві течії і поглядів так званих критичних марксистів ("ревізіоністів"); фактичне ігнорування проблеми становлення вітчизняної економічної науки та необхідності дослідження її історії; певна однобічність (окрім досліджень М.І. Зібера) у характеристиці марксистських і соціалістичних теорій.
У своїх працях учені Київського університету виступали переважно як представники загальноросійського ліберально-буржуазного руху. Вони дотримувались здебільшого позицій класичної наукової школи, а в своїх університетських курсах особливу увагу приділяли розгляду питань про політекономію як про особливу науку та про її значення у розвитку господарства країни. Економічна освіта й наука в університеті, як і в Україні в цілому, продовжували розвиватися переважно в річищі загальноросійського їх плину з притаманними йому рисами. Відмінності були пов´язані з порівняно більшим політичним впливом західноєвропейської економічної науки, поглибленим дослідженням соціально-економічного розвитку областей України, окремих галузей промисловості, особливостей у розвитку її сільського господарства, кооперації, діяльності місцевих господарських установ тощо.
Складні соціально-економічні та політичні умови розвитку України, зміни умов економічного життя протягом XIX — початку XX ст. значною мірою впливали на формування і розвиток основних напрямів тогочасної економічної думки, характер її еволюції, дослідження і викладання цих проблем ученими Київського університету. Підготовка та здійснення великих економічних реформ сприяли пожвавленню наукових досліджень та викладанню економічних наук в університеті.
Такі тенденції в розвитку економічної науки утвердились і відобразились у працях університетських учених. Після реформ 1861 р. різко зросла кількість оригінальних економічних досліджень, змінилась їх тематика, характер наукових дискусій.
Дослідження та викладання економічних наук, насамперед, політичної економії у Київському університеті здійснювалися з урахуванням нерозривного зв´язку позитивної і нормативної економічної теорії, її макро- і мікрорівнів.
У Київському університеті політична економія була представлена різними її напрямами, в основному класичним, меншою мірою — історичним, неокласичним. Університетським ученим, за винятком М.І. Зібера, були притаманні відверте неприйняття економічної теорії марксизму й соціалізму, антиобщинна позиція, захист вільного розвитку капіталізму в сільському господарстві.
Університетські вчені зробили значний внесок у формування та розвиток нових для XIX ст. історико-економічних наук — історії економічних учень, економічної історії, історії фінансів тощо. У цьому контексті виділяються, насамперед, праці І.В. Вернадського, М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецького, І.В. Лучицького, М.Ф. Довнар-Запольського та ін.
Учені Київського університету розглядали історико-економічні науки як органічну складову економічної науки загалом у нерозривному зв´язку з політичною економією, статистикою та іншими конкретними економічними дисциплінами, досліджували їх взаємозв´язок та взаємовплив.
Однією із значних заслуг учених Київського університету другої половини XIX — початку XX ст. є започаткування зусиллями М.Х. Бунге та Д.І. Піхна української школи маржиналізму та подальший її розвиток О.Д. Білімовичем, Є.Є. Слуцьким та ін.
Визначну роль в організації, становленні та розвитку економічної теорії в Київському університеті відіграв його випускник, професор М.Х. Бунге (1823— 1895), який у свої працях досліджував важливі проблеми політичної економії, історії економічної думки, а щодо практичної діяльності як високий державний службовець є відомим реформатором, демократом і лібералом. Він підготував плеяду відомих учених-економістів і фінансистів, які згодом працювали в Київському та інших університетах України.