Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія економічних учень

10.2.1. Питання методології у творах економістів Київського університету


Одна з характерних особливостей дослідження економічної теорії вченими Київського університету — надання першочергового значення методології, фундаментальним основам політекономії.
Уже в перших своїх працях І.В. Вернадський ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії і розкрити природу та функціонування економічних законів. На його думку, закони економіки є вічними, універсальними і відповідають природі людини. Тобто вчений дотримувався погляду про об´єктивний характер економічних законів. Але він вважав, що умови для дії законів створюються лише в капіталістичній ринковій економіці. Це типова для класичної політекономії точка зору, що абсолютизує економічні закони, надає їм позаісторичного характеру.
Значну увагу І.В. Вернадський приділяв теорії потреб. "У політичній економії, — писав він, — немає, можливо, не одного предмета, пояснення якого було б таким важливим, як потреби. Якби ми не обмежували їх коло, вони все-таки залишаються в її межах і при тому тою межею, до якої, як до центру, тяжітимуть всі висновки науки". Вчений досліджував погляди на потреби меркантилістів, фізіократів, класиків. І.В. Вернадський дав усебічний аналіз національних, індивідуальних, релігійних та інших потреб. Він підкреслював, що потреби — це усвідомлення людського існування, вони завжди природні й здатні до розвитку. "Задоволення людських потреб, яке досягається працею, є метою усієї діяльності людини".
В цілому дотримуючись постулатів класичної школи в політичній економії, І.В. Вернадський не був зашкарублим ортодоксом. Він відійшов від поглядів А. Сміта на продуктивну і непродуктивну працю. Наприклад, в інтерпретації праці київський університетський учений твердив, що в самій її ідеї закладено продуктивну сутність. "Непродуктивної праці немає"2. Праця, на його думку, головне і єдине джерело багатства. Такі міркування вченого хоч і відзначаються категоричністю, але допускають можливість різної інтерпритації. Очевидно, що коли головне, то не єдине, а якщо єдине, то не може бути головним. Можливо, він вважав, що у створенні вартості, крім праці, беруть участь також інші фактори.
Теоретико-методологічні питання грошей і грошового обігу не були основною проблемою дослідження І.В. Вернадського, проте він висловив щодо них ряд оригінальних думок. Учений вважав, що гроші не є мірою товару — вони є чимось більшим, ніж тільки міра товарів. Гроші мають внутрішню вартість, але думка, що вартість грошей незмінна і постійна, не правильна. Очевидно у цьому питанні вчений пішов далі Д. Рікардо, на думку якого, вартість грошей визначається співвідношенням попиту на них і пропозиції, як на будь-який інший товар.
На особливу увагу заслуговують розробки М.Х. Бунге. В економічній літературі вже утвердилась думка, що М.Х. Бунге, як теоретик та історик економічної науки, не був особливо оригінальним. Він виклав свої політико-економічні погляди, трактуючи популярні в його часи деякі ідеї класичної школи, зокрема А. Сміта, доповнив їх концепціями Ж.Б. Сея, Ф. Бастіа та Т.Ч. Кері.
М. Бунге переконаний у тому, що є органічна залежність між походженням і занепадом суспільних верств і "природними" законами, котрим підпорядковано господарський устрій, успіхами, досягнутими завдяки свободі промисловості та пануванню приватної власності. На його думку, політична економія включає ту теорію законів про майно і про договори, яку даремно шукати в римському праві, або в умоглядних засадах. Вона пояснює сутність власності цінністю, що створена працею, і таким чином, дає власні визначення приналежності результатів праці. Політична економія розв´язала неймовірну суперечку про те, що таке власність, а також пояснила спільну природу договорів міни, що виникає з поділу праці. Вона також вказала на обмеження права власності як на історичні норми, вироблені економічними засадами. Отже, політична економія дає можливість зрозуміти внутрішню необхідність відносин, котрі на поверхні можуть здаватися тими, що спираються лише на один закон (юридичний) або на підтримуючу його владу.
У своїй праці "Основи політичної економії", опублікованій у 1870 p., М. Бунге зазначав, що вартість речей залежить від їх корисності, від перешкод, які зустрічаються при задоволенні цієї корисності, від того, які жертви приносить споживач цієї речі. "Придатність чи корисність предмета, його рідкісність, праця, що використовується у виробництві, трудність придбання виробу, витрати виробництва, попит і пропозиція або конкуренція розглядаються як причини, які можуть самостійно, незалежно одна від одної впливати на цінність, між тим як у дійсності остання визначається попитом і пропозицією, а всі інші причини, що обумовлюють її величину, входять або в умови попиту, або в умови пропозиції"´.
Тому, на думку М. Бунге, вивчення цінності зводиться до дослідження попиту і пропозиції, складових їх середовища і умов, за яких ці середовища по різному сполучаються. Визнання недосконалості, вад ринкового механізму конкуренції привело визначного вченого і державного, діяча до висновку про те, що на суспільній владі лежить обов´язок, не порушуючи історичного розвитку і свободи, сприяти такій зміні умов попиту і пропозиції, яка б зробила задоволення потреб доступним і таким, що відповідає інтересам всіх і кожного. Згодом прихильником теорії попиту і пропозиції виступив учень і послідовник М.Х. Бунге професор Київського університету Д.І. Піхно.
Дмитро Іванович Піхно (1853—1909) народився в м. Чигирині. Після закінчення II Київської гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету.
Студент М.Х. Бунґе в 1876 р. успішно захистив магістерську дисертацію.
З 1877 р. зарахований на посаду доцента на кафедрі політичної економії та статистики, де й викладав обидві дисципліни (політекономію і статистику) для студентів юридичного та історичного відділень історико-філологічного факультетів.
Д. Піхно публікує низку праць, перша з яких називалася "Закон попиту і пропозиції"; учений одразу заявив про свою прихильність до теорії корисності. Він вважав, що речі й послуги, які здатні задовольняти потреби людини, називають "корисностями або споживчими цінностями". Крім наукової та педагогічної діяльності Д. Піхно, починаючи з 1879 р. редагує газету "Киевлянин".
Основні праці:
Торгово-промышленные стачки. — К., 1885.
Основания политической экономии. — К., 1890.
О свободе торговли и протекционизме. — К., 1889.
Закон спроса и предложения. — К., 1886.
Библиографические заметки на соч. Maurice Block: "Traite theorique et pratique de statistique" и соч. Georg Maur´a "Die Gesetzmassigkeit im Gezsells-chaftsleben". — Paris, 1878.
Железнодорожные тарифы. — К., 1888.
Єдиною величиною, що визначає величину вартості, є попит і пропозиція або ж конкуренція, що є головною рушійною силою економічного життя суспільства. "Суперництво — необхідна умова обміну, без нього ця угода мала б, більшою мірою, характер насилля та приватного свавілля. Відсутність суперництва є відсутність життя суспільного і його необхідних частин — поділу праці, права власності та особистої господарської самостійності" . Трудова теорія вартості була для М. Бунге неприйнятною. Виробництвом він вважав результат дії трьох продуктивних сил: праці, природи та капіталу. Визначення їх позаісторичне. Зокрема, капітал, за М. Бунге, — це самостійна продуктивна сила, яка виступає як результат накопичення продуктів праці та природи. М. Бунге був прихильником приватної власності, бо вважав, що тільки приватна власність може зробити людину незалежною в господарському відношенні.
М. Бунге критикував теорію Дж.С. Мілля про можливість розриву між фазами виробництва і розподілу та протиставлення економічних законів виробництва і розподілу. Він вважав, що в основі процесу виробництва вартості лежать три фактори: праця, капітал і земля. Кожен з них бере участь у виробництві вартості. Вартість, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають трьом класам суспільства — робітники, землевласники й капіталісти. Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи інший бік.
Наступником М. Бунге на кафедрі політичної економії та статистики став Афіноген Антонович, випускник Київського університету, а згодом за посадою товариш міністра фінансів Сергія Вітте.
Афіноген Якович Антонович (1848—1917) народився у Волинській губернії в сім´ї священика. Закінчивши в 1869 р. курси Київської семінарії, А.Я. Антонович вступив на юридичний факультет Київського університету, після закінчення якого 1873 р. отримав ступінь кандидата. Одразу йому було запропоновано посаду доцента кафедри політичної економії, статистики та правознавства в інституті сільського господарства та лісництва в Новій Олександрії. У 1877 р. захистив магістерську дисертацію на здобуття ступеня магістра політичної економії. З 1882 р. А. Антонович переходить до Київського університету, де працював на посаді доцента на кафедрі поліційного права. Крім цього, він викладав політичну економію на Вищих жіночих курсах. У 1883 р. А. Антонович захистив докторську дисертацію. В 1883—1884 pp. А. Антонович редагував часопис "Киевлянин". З 1887 р. видає "Київське слово" — газету "помірно консервативну з промислово-патріотичним відтінком".
Головним предметом його наукових інтересів можна вважати теорію вартості (цінності). Він не тільки критикував різні існуючі теорії, а й запропонував свою власну, еклектичну, яка базувалася на теорії трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея та трудовій теорії вартості К. Маркса.
За А. Антоновичем, вартість того чи іншого товару визначається конкретизованим соціально потрібним часом для співдії праці, природи, капіталу.
Щодо проблем розподілу, то професор Антонович загалом поділяв теорії Т. Кері та Ф. Бастіа: економічний розвиток веде до гармонії всіх продуктивних сил і, зрештою, всіх соціальних верств. Вчений дуже критично ставився до соціалізму — як з теоретичних, так і з практичних міркувань.
У критичних оглядах його твору, пронизаних неприхованим сарказмом, самого А. Антоновича часом називають тенденційним автором, оптимістично і націоналістично налаштованим. Загальна його світоглядна і наукова позиція охарактеризована анонімним автором наступним чином: "Щоб ...запевнити читача, що все йде на краще в цьому найкращому зі світів, п. Антонович перевертає всю історію економічного життя, не справляється ні з фактами, ні з поглядами навіть найулюбленіших ним письменників... він виходить з чистого незіпсованого знаннями розуму".
Однією з особливостей університетської економічної думки, як і української взагалі, є доволі тривала її прихильність до класичної наукової школи з її трудовою теорією вартості (цінності). У руслі зацікавлень класичною школою в політичній економії особливої слави заслужив М.І. Зібер.
Зіберівські оцінки "Капіталу" і згода з ним К. Маркса додатково характеризують погляди першого і другого. "Це треба мати на увазі, бо пізніше із М. Зібера зробили коментатора і навіть популяризатора економічної теорії марксизму, хоч він був дослідником економічного вчення Д. Рікардо, яке знайшло своє продовження в "Капіталі" К. Маркса," — пише у своїй праці Степан Залупко.
Микола Іванович Зібер (1844—1888) народився 10 березня 1844 р. у м. Судаку в родині швейцарського колоніста й українки. Після закінчення Сімферопольської гімназії він став студентом Київського університету. У 1868 р. М.І. Зібер здав магістерські екзамени, а 1869 р. захистив магістерську дисертацію на тему "Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв´язку з пізнішими доповненнями та роз´ясненнями", яка була опублікована в "Університетських відомостях" 1871 р. Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання "Капіталу": "Ще в 1871 році п. М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці "Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо" показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним подальшим розвитком учення Сміта — Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення одного разу прийнятої чисто теоретичної точки зору".
Восени 1871 р. молодий учений разом із С.А. Подолинським вирушив на дворічне стажування до Європи для поповнення знань з політичної економії.
В 1875 р. Зібер залишив Київський університет і виїхав на постійне проживання до Швейцарії.
В 1884 р. повернувся в Україну і проживав останні роки у Ялті, де й помер 28 квітня 1888 р.
Основні праці:
Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях. — СПб., 1885.
К учению о ренте // Университетские известия. — № 5, 6.
Очерки первобытной экономической культуры. — М.,1883.
Потребительные общества. — К., 1869.
Сочинения Давида Рикардо с приложением переводчика. — СПб., 1882.
Ход всемирного хозяйства в последние десятилетия // Русская мысль. -№ 6. — 1882.
Фиаско национального либерализма // Слово. — 1879. — № 9.
уважимо, що мета М.І. Зібера не зводилась до коментування і популяризації теорій К. Маркса, а завдання полягало в аргументації еволюції, конкретизації та поглибленні трудової теорії, підвалини якої заклала наукова школа Сміта — Рікардо.
Відстоюючи трудову теорію цінності, М.І. Зібер водночас виступає з критикою теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін. Він високо оцінює вчення Маркса про двоїстий характер праці, вслід за ним детально аналізує розвиток форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів "Капіталу". На підставі цього аналізу вчений простежує процес виникнення грошей, аналізує їх функції. М.І. Зібер вважав великою роль К. Маркса в розробці теорії грошей: як відомо, попередники Маркса виникнення грошей пов´язували переважно зі свідомою діяльністю людей.
Заслуга К. Маркса, на думку М.І. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з´ясування генетичного розвитку грошового обміну й чітке визначення різних грошових функцій.
Г.М. Цехановецький перебував під впливом ідей так званої старої історичної школи (В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебранд). Учений прийняв періодизацію розвитку господарства Гільдебранда (господарство натуральне, грошове, кредитне).
Григорій Матвійович Цехановецький (1833—1898). Уродженець Чернігівської губернії. У 1855 р. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де здобув магістерський (1859 р.) і докторський (1869 р.) ступені. Його магістерською дисертацією стала праця, присвячена видатному економісту А. Сміту: "Значення А. Сміта в політекономії". Назва його докторської дисертації — "Залізниці та держава. Досвід дослідження про найважливіші предмети економії та політики залізниць".
В київський період його творчості в "Університетських відомостях" за 1866 р. було надруковано його працю "Короткий огляд політичної економії".
З 1859 до 1872 р. викладав у цьому ж університеті, перебуваючи на посаді професора та проректора. З 1873 р. й до кінця свого життя був професором політекономії Харківського університету.
Для вченого характерна загальноцивілізаційна трактовка мети капіталістичного виробництва — це споживання, а не забезпечення прибутку за рахунок експлуатації найманих робітників. Капіталістичне суспільство змальовується ним як таке, в якому немає антагоністичних суперечностей, немає місця класам, класовій боротьбі. Замість капіталістів і робітників у Г.М. Це-хановецького виступають люди взагалі, які виробляють блага, цінності й обмінюються ними.
Сутність буття, за Ґ.М. Цехановецьким, проявляється в загальній гармонії. Боротьба різних суспільних інтересів — це тимчасове явище — в житті над усім панує примирення. Відповідно до цього і завдання політичної економії, як і всіх інших соціальних наук, заявляв він, полягає в розумному, мужньому, а не суто негативному ставленні до дійсності.
Г.М. Цехановецький намагався не торкатися розвитку господарських відносин у Росії, в тому числі й в Україні, вважаючи, що висновки тодішньої економічної науки мало можна застосувати до дійсності.
Г.М. Цехановецький вказував на такі факти капіталістичного виробництва, як посилення залежності робітників від підприємця в епоху машини індустрії, погіршення здоров´я робітників, занепад моральних устоїв. Але вважав, що все це не є внутрішньо властивим для капіталістичного суспільства.
З цих самих позицій він позаісторично трактував і категорію капіталу як комбінацію предметів, матеріалів тощо, які посилюють виробництво. Причиною появи капіталу є збереження, утримання людей від теперішнього споживання для майбутніх вигод.
Учений виступав за поступовий, еволюційний перехід від одних суспільних форм до інших, більш прогресивних. "Припустимо, що форми застаріли, але навіщо відкидати їх безумовно, розбивати їх? Чи не краще за їх посередництва створити нові?.
Г.М. Цехановецький вважав основною сферою дослідження політичної економії обмін багатства, через який здійснюється розподіл як факт переважно суспільний. У зв´язку з цим учений підкреслював значення корисності у розумінні цінності. Корисність він розглядав як необхідну умову цінності, яка останню не створює, але впливає на її коливання. За умов вільного обміну, твердив учений, цінність прагне урівноважитися з працею. За відсутності повної свободи вона ґрунтується головним чином на корисності.
Нові віяння в галузі економічної теорії останньої третини XIX ст., що мали місце на Заході, поступово проникали в університети України. У зв´язку з цим посилилась критика економічної теорії К. Маркса та інших соціалістичних концепцій, проникнення новітніх на той час концепцій маржиналізму і їх подальша розробка в умовах України. Тим самим отримала поштовх для подальшого розвитку українська політекономінна школа, започаткована М.Х. Бунге та його учнем Д.І. Піхном. Один із її представників — О.Д. Білімович — трудовій теорії вартості (цінності) класиків і К. Маркса протиставив так звану "примиренську теорію", в якій намагався поєднати положення теорії граничної корисності, теорії попиту та пропозиції і математичної школи.
Олександр Дмитрович Білімович (1876—1963) народився у м. Житомирі в сім´ї військового лікаря, закінчив юридичний факультет Київського університету і був нагороджений золотою медаллю за статистичне дослідження "Товарное движение на русских железных дорогах". Працював приват-доцентом політекономії і статистики, потім екстраординарним, а після захисту в 1915 р. в Петербурзі докторської дисертації, головним опонентом якої виступив П. Струве, — ординарним професором Київського університету.
О.Д. Білімович є автором багатьох праць з економіки, а в контексті розвитку Київської політекономічної школи заслуговує передусім на увагу його монографія "К вопросу о расценке хозяйственных благ", присв´ячена "пам´яті дорогого вчителя Дмитра Івановича Піхна". Він також розвивав оригінальні погляди на цінність, які розширювали теоретичний спектр київської політекономічної школи.
Науково-педагогічна діяльність О. Білімовича почалась і продовжувалась до 1918 р. в Київському університеті на кафедрі політичної економії та статистики, де він одержав вчене звання професора. Його спеціалізація торкалась в першу чергу розвитку вітчизняного сільського господарства. Восени 1918 p., відразу після поразки уряду гетьманату, О. Білімович поїхав до Єкатеринодару.
У 1919 р. він вже відійшов від позиції безумовного збереження великої земельної власності, визнавши можливість примирення з "чорним переділом", який відбувся на той час в Росії, вважаючи за можливе передачу значної частини крупного землеволодіння до рук дрібних і середніх господарів-селян.
У лютому 1920 р. О. Білімович емігрував до Королівства СХС, де з 1920 до 1944 р. — завідує кафедрою політичної економії Люблянського університету, а з 1945 р. О. Білімович є деканом економічного та юридичного факультету університету в Мюнхені. В 1948 р. він переїхав на постійне проживання в США, де продовжував науково-дослідницьку роботу до самої смерті.
За своє життя О. Білімович опублікував більше 150 наукових праць не лише російською, а й багатьма іноземними мовами.
Одним із найважливіших завдань держави О. Білімович вважав створення "змішаної господарської системи", за якої буде можливим розумне поєднання приватної, державної, кооперативної і муніципальної форм власності, але при обов´язковій приватній власності селян на землю, збереженні державної монополії зовнішньої торгівлі.
Основні праці :
Подъем товарных цен в России. — 1909 p.
Товарное движение на русских железных дорогах. — 1902 р.
К вопросу о расценке хозяйственных благ. — 1914 р.
Социальная теория распределения" // Университетские известия. — К., 1916.
Билимович А.Д. Введение в экономическую науку. — Белград, 1936 р.
Марксизм. (Изложение и критика). — Сан-Франциско, 1954 р.
Экономический строй освобожденной России. — Мюнхен, 1960 р.
Таким чином, економічна теорія в Київському університеті була представлена прихильниками різних шкіл і напрямів економічної науки.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія