пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

9.4.1. Методологічні аспекти дослідження витоків інституціоналізму


Протягом XIX ст. розвиток національної економічної думки в нашій країні, незважаючи на ряд несприятливих умов, пов´язаних насамперед з відсутністю власної державності, посиленням цензури в окремі періоди, все ж таки відбувався не в замкнутому середовищі, а в умовах широкої відкритості наукового товариства розвиткові світової економічної науки. Після відміни кріпосного права (1861 р.) умови для розвитку національної економічної думки поліпшились, її зв´язок зі світовою наукою посилився. Наукова діяльність вітчизняних вчених інтенсифікувалася, а її результати стали більш вагомі. Праці небагатьох вітчизняних авторів (М.І. Тугана-Барановського, Є.Є. Слуцького, В.Я. Желєзнова та ін.) удостоїлись перекладу на іноземні, насамперед основні західноєвропейські, мови.
І все ж таки, праці вітчизняних економістів останньої третини XIX — початку XX ст. (і не лише цього періоду) залишалися практично невідомими на Заході. Тому не можна всерйоз стверджувати про їх помітний вплив на становлення інституціоналізму. Проте з огляду на окремі оригінальні ідеї цих праць, географічну унікальність їх появи (Москва, Ярославль, Харків, Варшава) та на посилення сучасного інтересу до інституціоналізму, в тому числі і в контексті фінансової науки, ознайомлення з ними може бути корисним для дослідників розвитку світової та національної економічної науки.
Питання про інституціоналізм в Україні поставив у середині 90-х років XX ст. професор Е.Л. Лортікян. Але воно не знайшло задовільного розв´язання, внаслідок вкрай широкого, розпливчатого трактування інституціоналізму. До числа українських вчених-економістів, які відстоювали ідеї інституціоналізму і зробили солідний внесок у його подальший розвиток, він зарахував П.П. Мигуліна, І.І. Янжула, В.Ф. Левитського, В.О. Косинського, МЛ. Тугана-Барановського, В.Я. Желєзнова, Г. Осадчого, О.О. Русова, Т.Р. Рильського, М.М. Соболева, П.І. Фоміна та багатьох інших1. Як зазначав учений, серед них були економісти різних теоретичних поглядів: прихильники класичної політичної економії та німецької історичної школи, економісти, що віддавали перевагу емпіричним методам дослідження. Підставою для віднесення їх до розряду інституціоналістів Е. Лортікян вважав їх прагнення пояснити економічні процеси з позицій соціальної та історичної обумовленості, знайти наукові методи свідомого регулювання цих процесів, а також дослідити проблему еволюції господарського ладу. Зрозуміло, таке прагнення відповідало духові інституціоналізму, але ще зовсім "не перетворювало" прихильників такого підходу в українських інституціоналістів. Тому твердження про існування в Україні інституціоналізму як особливого самостійного напряму економічної науки наприкінці XIX — початку XX ст. виявляються необгрунтованими. Дійсно, вони не знайшли широкої підтримки внаслідок вкрай розпливчатого трактування інституціоналізму.
Такі спроби мають місце і в сучасній російській економічній літературі. Окремі вчені (О.В. Іішіаков, Д.П. Фролов) витоки інституціоналізму в російській економічній думці відносять до IX ст., а його розвиток розглядають аж до початку XXI ст. До російських представників інституціоналізму вони зараховують практично всіх великих вчених-економістів, включаючи М.Х. Бунге, М.І. Тугана-Барановського, Д.І. Шхна, СМ. Булгакова, М.М. Ковалевського та ін.
Для кращого розуміння викладеного матеріалу важливо звернути увагу на два сучасні оригінальні трактування інституціоналізму. Одне з них належить відомому історику економічної теорії професору Токійського університету Такаші Негіші. Вчений розглядає інституціоналізм як американський напрям історичної школи і при цьому зауважує про існування сподівань на те, що історична школа та інституціоналізм можуть дати привабливі підходи до деяких складних проблем, не вирішених неокласикою.
У сучасній українській та російській літературі ця ідея набуває свого подальшого розвитку. Вона тісно пов´язується з недостатністю теоретичного обґрунтування ринкових реформ в економіках перехідного типу. Привертається увага до широкого розуміння інституціоналізму, рухливості поняття інституту, неоднорідності загальної інституціональної течії наукової думки, її методологічної несубординованості тощо. На думку Я.А. Певзнера, значення інституціоналізму тепер настільки велике, що всі сучасні школи так званої основної течії (кейнсіанство, теорія затрати — випуск, монетаризм, економіка пропозиції, теорія раціональних очікувань, соціальне ринкове господарство) мають розглядатися як вступ до інституціоналізму або як його різновиди1. При цьому автор виділяє одну з головних ідей сучасного інституціоналізму: ефективні інститути формуються і "відбираються" в межах все тих же законів ринкового господарства, тобто в процесі зіткнення ринкових і неринкових чинників при переважанні перших.
У свою чергу сучасний російський вчений А.І. Московський розглядає інституціоналізм не лише як спадкоємця німецької історичної школи другої половини XIX ст., а й значною мірою як спадкоємця класичної школи політичної економії. При цьому вчений зауважує, що коли представникам будь-якого іншого напряму економічної науки доводиться вирішувати якусь соціальну проблему, вони неминуче входять в аспекти проблем, досліджуваних інституціоналістами. Взагалі ж, на думку вченого, інституціоналістів серед економістів значно більше, ніж тих, хто свідомо зараховує себе до цього напряму. У працях основоположників неокласики — А. Маршалла, Дж.Б. Кларка, а також у роботах Дж.М. Кейнса, Й.А. Шумпетера зустрічається багато інституціональних моментів. І навіть Леон Вальрас, яскравий представник неокласики і творець теорії загальної рівноваги, дуже чітко розумів, що методи математичної інтерпретації загальної рівноваги цілком не придатні для опису закономірностей руху відносин власності або розвитку промисловості4.
У такому широкому розумінні в цій главі йдеться про погляди ряду українських вчених-економістів останньої третини XIX — початку XX ст. як симпатинів історичної школи і неусвідомлюваних ними самими прихильників інституціоналізму (табл. 12.2). По суті вони виходили із універсальної для вченого-суспільствознавця парадигми — історизму, який передбачає розгляд явищ та процесів у динаміці, з врахуванням змін, що об´єктивно відбуваються у народному господарстві у процесі розвитку в його історичній тяглості.
Сучасна історико-економічна література виділяє основні характеристики інституціоналізму. Серед них, як правило, зазначають:
розчарування в неокласичній економіці, її абстрактних, статичних положеннях і уявленнях, заснованих на гедоністських та атомістичних принципах про людську природу;
потреба в інтеграції економічної теорії та інших суспільних наук, таких як соціологія, психологія, антропологія і юриспруденція, або те, що можна назвати вірою у переваги багатодисциплінарного підходу;
незадоволення каузальним емпірицизмом класичної і неокласичної економіки, яке виражалось у пропозиціях проводити деталізовані кількісні дослідження;
прагнення до більшого суспільного контролю над бізнесом, іншими словами, доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку. Тією чи іншою мірою такі характеристики були властиві працям ряду відомих вітчизняних економістів досліджуваного періоду. Це подано у табл. 9.2.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія