пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

9.2.2. Національна економічна думка про шляхи виходу з кризи


Суперечливим було і продовжує залишатися питання про провідні школи та напрями економічної думки, на основі яких пропонувався вихід із кризового стану економічної науки. Ряд тодішніх відомих вчених, насамперед К.Г. Воблий, О.М. Миклашевський, Г.Ф. Симоненко, П.Б. Струве, В.В. Святловський, проголошували історичну школу основним напрямом вітчизняної економічної думки. При цьому її часто ототожнювали з так званим катедер-соціалізмом. Наприклад, О.М. Миклашевський вважав, що майже всі вітчизняні економісти були послідовниками соціал-політиків, але "за умовами російського життя далі звичайної соціальної політики вони і не йшли". Навіть школу К. Маркса вчений відносив до однієї з гілок німецької історичної науки, вбачаючи головне позитивне значення марксизму в розвитку "еволюційного позитивізму".
У велику заслугу історичній школі ставилось впровадження ідеї історизму та релятивізму у вивченні суспільно-економічних явищ і процесів. Введення етичних начал в економічну теорію вітчизняні прибічники історичної школи розглядали як значний крок вперед, оскільки, на їх думку, це означало заперечення невтручання держави в економічні відносини. Вважалося, що вчення про державне втручання і застосування принципу релятивізму відкривають широкий шлях для соціальної політики.
СМ. Булгаков намагався створити нову "філософію господарства" як засіб подолання кризи економічної теорії. Вчений прагнув поєднати політичну економію з християнською релігією, стверджував, що християнство, не даючи конкретних економічних програм, вносить свій зміст у всі форми життя, формує "нову людину". Проблема цієї "нової людини", очищеної релігією від всіх матеріальних, земних потреб, — ось та вісь, навколо якої обертається думка нового часу. "Стосовно цієї проблеми новітня соціальна наука, політична економія, державоведення, — підкреслював учений, — є лише техніка, яка на основі вивчення соціальної матерії дає можливість розв´язувати поставлені нею завдання, але яка не має самостійного ідеалу, який дається релігійним відношенням до особи". Керівне начало у новій "філософії господарства" — це ідея абсолютної гідності особи. У такому поєднанні релігії з кантіанською етикою СМ. Булгаков вбачав основу для перетворення економічна науки.
Із сучасних дослідників історії вітчизняної економічної науки відомий вчений професор І. С. Коропецький також обстоював думку про вирішальний вплив на національну економічну науку німецької історичної школи. За термінологією І. С. Коропецького, у дослідженнях українських науковців використовувались переважно історичний та індуктивний підходи. Переважання останнього підходу над теоретичним вчений пояснює впливом місця студіювання українських економістів, а саме Німеччини. "Нові течії в економічній теорії, які виходили з Англії, Швейцарії чи Австрії, — зазначає І. С. Коропецький, — не справили на українських економістів належного впливу. Повернувшись додому, вони продовжували працювати згідно з німецькою традицією". Ще однією причиною переваги індуктивної методології серед українських економістів відомий вчений називає соціальні та економічні обставини в тогочасній Україні та імперії взагалі.
Інший відомий український дослідник історії економічної думки Л.П. Горкіна, розкриваючи вплив історичної школи на національну економічну науку, займає, по суті, протилежну позицію. Вона вважає, що ставлення більшості політекономів до цієї школи в Україні було досить прохолодне як теоретично безплідної, порівняно з класичною. її центральна ідея щодо можливості розв´язання економічних та соціальних проблем на основі втручання держави в економічні процеси українськими політекономами, вихованими на засадах класичної школи, майже до кінця 90-х pp. XIX ст. сприймалася досить стримано. Лише на межі століть вплив німецької історичної школи дійсно значно посилився. Але при цьому розвиток соціального напрямку, який спочатку XX ст. став пануючим як у Східній Україні, так і в Росії, за змістом був у багатьох відношеннях аналогічним формуванню соціальної школи в Німеччині.
Насправді немає вагомих підстав ні применшувати значення впливу німецької історичної школи на національну економічну науку, ні перебільшувати його, вважаючи головним або єдиним у будь-який період розвитку. На неї також впливали класична політична економія, марксизм, маржиналізм, неокласика тощо. Набирали сили українські витоки інституціоналізму. Широко обговорювались у вітчизняній літературі питання економічної теорії соціалізму. Ставлення до самого соціалізму у різних представників національної економічної науки також було різним: від прямого заперечення і відвертих атак на нього до спроб пристосувати ті чи інші ідеї соціалізму на користь ліберальному реформуванню існуючого ладу.
Серед вітчизняних прихильників історичної школи не було єдності є оцінці її двох гілок — старої і нової. Так, Г.Ф. Симоненко негативно характеризував здобутки нових істориків. Ця школа, вважав дослідник, не дала ніякого прирощення наукових знань, нових теорій, які могли б замінити собою попередні. Праці прибічників нової історичної школи сконцентрувались лише на руйнуванні попередніх основ економічної науки.
Проте парадокс ситуації у вітчизняній економічній науці полягав у тому, що чимало критиків нової історичної школи працювали не в англо-американській, а в німецькій науковій традиції. Щоправда, В.Ф. Левитський, Г.Ф. Симоненко, К.Г. Воблий та інші спиралися на вчення про природні економічні закони, теорію продуктивності трьох факторів виробництва, закон поділу праці, закон попиту і пропозиції тощо. Однак ці вчені не пов´язували вихід з кризи з маржиналістською науковою революцією, становленням маржиналізму і неокласики. Модель наукових революцій або зміни парадигм як розвитку економічної науки з´явилася лише у 60-ті pp. XX ст. Тому було б несправедливо розглядати заднім числом відсутність аналізу розвитку науки у категоріях цієї моделі вітчизняними вченими як серйозну ваду їх теоретико-методологічних поглядів. Але фактом залишається відсутність у багатьох з них розгляду маржиналізму. І це в той час, коли в Російській імперії вже у 90-ті pp. XIX ст. з´явилися маржиналістські роботи і перші переклади праць зарубіжних маржиналістів.
Передмова до російськомовного перекладу книги одного з основоположників австрійської школи маржиналізму, професора Віденського університету Карла Менгера може пролити додаткове світло на мотиви досить пізнього російського перекладу цієї праці (1901 р.) і трактування розвитку економічної науки вітчизняними вченими. Тут зазначено, що робота "Основи політичної економії" К. Менгера написана у 1871 p., і з того часу в західноєвропейській літературі вчений створив школу. Проте у нас він залишився майже не поміченим і у всякому разі недостатньо оціненим. Було кілька причин такого стану у національній економічній науці. По-перше, більш, пізній порівняно із Заходом період існування класичної політичної економії в країні. На думку професора В. Голубничого, англійська класична політекономія дійшла в Україну за життя Д. Рікардо і панувала тут аж до Першої світової війни1. Тому видається природним і більш пізнє та розтягнуте у часі порівняно із Заходом усвідомлення кризового стану цієї школи як її тодішніми прихильниками, так і опонентами. По-друге, захоплення певної частини інтелігенції та молоді доктринами К. Маркса, що заважало конкуренції інших економічних шкіл. По-третє, особлива прихильність ряду вітчизняних вчених до історичної та соціальної шкіл у політичній економії.
Необхідно підкреслити, що у працях вітчизняних економістів різні школи і напрями економічної думки не відгороджувалися один від одного "китайською стіною". Навпаки, вони розглядалися спільно і часто ставилося питання про поєднання їх окремих положень. Так, К.Г. Воблий, Г.Ф. Симоненко та інші прагнули поєднати деякі положення класичної політичної економії з старою історичною школою, МЛ. Туган-Барановський, В.Ф. Левитський та інші — з психологічною школою, М.М. Коссовський — з марксизмом. Питання суспільних реформ і перебудови економічної науки стояли в центрі уваги професора Харківського університету Михайла Мартиновича Алексєєнка (1847—1917). Вчений підкреслював специфіку тогочасного перехідного періоду в суспільстві та економічній науці: "...відсутності порядку в житті відповідав хаотичний стан науки, яка в свою чергу впливала на практику" . Вихід із цього стану М.М. Алексєєнко вбачав у створенні нових теоретичних розробок, практичне втілення яких забезпечувало б суспільно-економічний прогрес. Методологічним кредо відомого українського вченого було таке положення: "будь-яка доктрина, всяка реформа, котра не має в основі підвищення продуктивності, іншими словами скорочення затрат виробництва, дешевості, якнайбільшого задоволення потреб, будь-яка така теорія повинна бути відкинута, тому що вона не відповідає життєвим потребам" .
Такий загальний підхід потребував конкретизації. Вчений здійснив її на основі розвитку ідеї державності, яку вважав базою суспільного життя. Держава, підкреслював М.М. Алексєєнко, є могутньою у своїй діяльності, тому що її завдання — дати умови для безмежного розвитку людства, сприяти щастю людини, досягненню духовного та матеріального багатства. Якраз у цьому вчений вбачав глибокий принцип державної діяльності — управління .
Одночасно М.М. Алексєєнко добре бачив і негативні сторони можливого надмірного втручання держави в економічне життя. У зв´язку з цим учений застерігав, що держава, навіть дбаючи про загальне благо, може знищити найцінніше — "самостійність підданих". На його думку, найкращою гарантією уникнути цієї небезпеки є забезпечення самоуправління.
У своїх працях М.М. Алексєєнко поставив і розв´язав відповідно до назрілих потреб розвитку вітчизняної економіки проблему про межі державної діяльності. Вчений констатував: "Шляхом аналізу теперішнього становища суспільства економічна наука приходить до висновку, що основний принцип приватного одиничного господарства — мінова конкуренція — не може задовольнити всіх наявних потреб членів суспільства". Вчений розкрив різні причини цього. Є продукти і послуги, які задовольняють певні потреби всіх людей разом (при цьому важко визначити, яку частину цих благ споживає кожна людина зокрема). Інші потреби для свого задоволення вимагають виключно монопольного виробництва. Є продукти і послуги, виробництво яких або неприбуткове, або безумовно не під силу приватним особам, але які необхідні для всього суспільства. Як підкреслював М.М. Алексєєнко, такі продукти і послуги мають бути результатом діяльності особливого господарського організму" — держави. Вона може зробити це шляхом або зближення приватних дій окремих осіб, або власною діяльністю. Разом з тим, М.М. Алексєєнко робив наголос і на необхідності та важливості принципів забезпечення особистого інтересу, свободи підприємництва, конкуренції і кооперації. Він виходив з того, що "душа господарності — дешевизна, в ім´я її з´являється державне господарство, яке лише настільки і може бути виправдане, наскільки його функції не можуть таким же господарським чином виконуватися одиничними господарствами". Якщо певна державна функція буде виконана більш дешево приватними підприємцями, або кооператорами, то вона "повинна бути викреслена із обов´язків держави в ім´я дешевизни".
Специфічним було бачення стану світової і вітчизняної економічної науки на початку XX ст. у професора Харківського університету В.Ф. Левитського. Він констатував безсумнівний факт накопичення знань про закони методології і теорії пізнання. Це стало сприятливим чинником для подальшого розвитку політичної економії. Такий період у розвитку економічної науки В.Ф. Левитський назвав методологічною фазою, коли наука достатньо переробила свій матеріал і вже склалась в систему знань, почала ставити та розглядати питання про свої межі, завдання і методи. З цього моменту, писав В.Ф. Левитський, політична економія володіє вже певним готовим синтезом для більш повного орієнтування у новому колі економічних явищ, які безперервно висуваються історичною еволюцією. Тому подальший розвиток науки йде більш точним шляхом, під контролем теоретично сформульованих законів методології та теорії пізнання. Вчений виходив з того, що у цьому розвитку мають враховуватися надбання кожної з економічних шкіл. Його висновки про стан і перспективи розвитку економічної науки характеризувалися оптимізмом. "Хоч у політичній економії труднощі розв´язання методологічних проблем не остаточно подолані, — писав В.Ф. Левитський, — але основні методологічні питання отримали правильну постановку завдяки, з одного боку, працям історичної школи і, з другого боку, — англійській школі теоретиків з Дж. С. Міллем на чолі, а також школі австрійських теоретиків, видним представником яких є віденський професор Карл Менгер". Отже, це була принципово важлива загальна постановка питання, а запропоноване рішення характеризувалося прагненням врахувати здобутки розвитку політичної економії у сукупності ряду її шкіл та напрямів.
З погляду з´ясування становища у національній економічній науці або, використовуючи термінологію Й.А. Шумпетера, третьої класичної ситуації, цікавою є своєрідна заочна полеміка між двома відомими вченими, згодом першими українськими академіками-економістами М.І. Туганом-Барановським та К.Г. Воблим.
На відміну від багатьох вітчизняних і зарубіжних економістів, які досить песимістично оцінювали стан тодішньої економічної науки, М.І. Туган-Барановський привернув увагу до її підйому у перше десятиліття XX ст. Вчений пов´язував його з виникненням та розвитком маржиналізму. "Теорія економічної науки переживає у теперішній час період енергійного розвитку та зростання, — підкреслював М.І. Туган-Барановський. — Теорія граничної корисності дала дуже сильний поштовх економічній думці, і тепер робота закипіла" . Разом з тим видатний український вчений писав про незадовільний стан багатьох важливих складових економічної науки, зокрема, вчення про розподіл Та реалізацію суспільного продукту.
Проте на твердження М.І. Тугана-Барановського про загальне поширення у вітчизняній літературі теорії граничної корисності К.Г. Воблий як контраргумент навів той факт, що ряд економістів у Російській імперії притримуються позицій класичної та історичної шкіл. Сам К.Г. Воблий украй негативно оцінив перспективи розвитку математичного напряму в економічній науці.
Насправді ж в Україні й Росії на початку XX ст. досить значного поширення набув маржиналізм. З розповсюдженням його основоположних ідей та теорій був пов´язаний реальний вихід з кризового стану економічної науки. Проте він, як і весь подальший розвиток економічної теорії, відбувався у протиборстві різних теоретичних концепцій. Виразно протистояли одні одним немарксистські та марксистські школи, а всередині кожної з них — їх специфічні течії.
Одночасно основним напрямком розвитку економічної науки став синтез положень класичних і маржиналістських теорій, започаткований на Заході А. Маршаллом, а в Україні М.І. Туганом-Барановським.
Найбільш значним явищем у русі економічної думки за останні роки був поворот до чисто теоретичної роботи, метою якої все більше і більше стає синтез основних положень, встановлених класичною школою та її продовжувачами, школою граничної корисності.
М.І. Туган-Барановський блискуче здійснив глибокий порівняльний аналіз різних політекономічних шкіл та соціалістичних учень. Вчений розкрив неперехідне значення маржиналізму, представленого австрійською, англійською та іншими його школами, для подальшого розвитку економічної теорії. Велике значення мали спроби українських та російських вчених синтезувати теорію трудової вартості та теорію граничної корисності.
Таким чином, наприкінці XIX ст. в економічній науці відбулась маржиналістська революція, нові економічні школи неокласичного напряму економічної думки крок за кроком завоювали визнання. Утвердження неокласичного напряму в економічній науці як провідного знаменувало собою настання третьої класичної ситуації.
Отже, є всі підстави стверджувати, що вже наприкінці XIX — початку XX ст. українська економічна наука успішно подолала кризу класичної політичної економії як панівної економічної школи до 70-х pp. XIX ст. і впевнено вступила на шлях розвитку, яким пішла економічна наука Заходу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія